– Нi, це така херня, – казала Етерi.
Потiм вони вiдвезли Настю додому, а далi поiхали в лiс. Лiс свiтився зсередини. Соня вимкнула фари, i вони сидiли, огорненi вогкою нiччю, й дивилися, як неподалiк мiж дерев пульсуе згусток кольорового вiд прожекторiв диму, i силуети людей вигинаються, рухаються, здiймають руки. Інодi силуети виходили зi свiтлого диму й iшли в темряву, похитуючись, по мокрiй травi, зникали мiж деревами – по одному, щоби вiдлити, або по двое чи по кiлька – з рiзними намiрами. Музика долинала нiби дуже здалеку, губилася мiж стовбурiв, кущiв i молодоi зеленi, а травнева нiч була зовсiм довкола них, з усiма своiми маленькими, акуратними, щiльними звуками – шелестами, краплями, тихим перетiканням деревинних сокiв, потрiскуванням множення клiтин у новому листi, видихами вологоi землi. Темне небо лягло на лiс i терлося об нього приемним на дотик м’яким животом.
– От зараз, – казала Соня, – серце розриваеться.
Утiм, можливо, серце розривалося в неi не без Луi, а просто так.
– А знаете, що Гена? – не витримала Катя.
– Що Гена? – спитала Етерi.
– Гена – кончений, – сказала Катя. І потiм розповiла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язковi два тижнi необов’язкових побачень, щемких безглуздих повiдомлень по кiлька слiв, нiчних дзвiнкiв на п’яну голову i взаемних уявлянь, вiд яких закоханiсть надуваеться десь пiд шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всерединi, привiз Катю додому, запаркувався нiби на всю нiч, обiйняв ii за шию i сказав важливе.
– Хочеш, я навчу тебе лiтати? Так i сказав.
– Може, це метафора? – спитала Етерi.
– Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.
– Може, в нього просто щось iз собою було.
– Нiчого в нього iз собою не було, вiн же проти речовин.
– Проти зовсiм всiх речовин? – зачудовано перепитала Соня.
– Нi, тiльки деяких речовин.
– Так i що? – спитала Етерi.
– Нiчого, – печально вiдповiла Катя. – Просто вiн кончений. Клiнiчно кончений, в сенсi, ну, хворий. Я таких боюся, вони потiм стають переслiдувачами або манiяками-вбивцями.
– Ну, то не дуже й хотiлося, – сказала Етерi.
– Так, – сказала Катя, хоча насправдi хотiлося дуже.
Соня вийшла з машини в траву, було холодно i непевно в тонких сандалях. Високо пiднiмаючи ноги, вона побрела на свiтло й музику, за кожним кроком краплi зi стебел розлiталися з-пiд сандаль i дзвенiли срiбнi браслети, нiби вiдтворюючи звук, з яким у Сонi мало потроху розриватися серце. Катя з Етерi йшли за нею, не дзвенiли, пахли парфумами, видихаючи в нiч безтiлесних метеликiв рiзних своiх очiкувань. Потiм усi трое зайшли в кольоровий дим вечiрки.
Коли Соня танцювала, пасма ii волосся нiби зависали в повiтрi довкола голови та плечей i тiльки погойдувалися в ритмi рухiв ii тiла. Соня закрила очi i дослухалася до того, що робиться в нiй без Луi. Але в нiй без Луi не робилося нiчого. Якась дзвiнка пустка затерпла всерединi, прохолодна i гiрка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла. Соня хотiла вiдтворити в пам’ятi рух, коли вiн повертае голову, але пам’ять пiдсовувала натомiсть якiсь iншi рухи – як в’яжеться буксирний вузол, як пiдстрибують пiд футболкою груди Етерi, як запускаеться фотошоп, як минають будинки i дерева у дзеркалi заднього виду. Соня напружувалася i хотiла уявити Луi, його поставу, волосся, руки, колiр сорочки, усмiшку, примруженi очi та зморшки навколо них, але пам’ять збирала якiсь чужi, випадковi риси, i от на Соню дивився уявний несподiваний неприемний чоловiк, складений з окремих шматкiв, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий на чоловiка ляльки Барбi, збiльшеного до людських розмiрiв. Соня розслаблялася i вiдпускала потвору, вiдкривала очi й дивилася на людей, котрi танцювали довкола. Усi вони були то зеленi, то рожевi, то синi, то фiолетовi, потiм свiтло дрiбно блимало, й тодi люди свiтилися очима, зубами та бiлими деталями одягу й рухалися, нiби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку i запаху. Хтось притулився до Сонi ззаду i танцював разом з нею, дихав iй у потилицю i ловив ротом ii волосся. Подихав, поцiлував ii в шию, вiдступив на крок i зник. Соня знову напружувалася i намагалася зiбрати зi спогадiв Луi, але перед очима знову виникали зовсiм iншi речi. Етерi та Катя сидiли на барi. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисiло в повiтрi, а потiм лягло iй на плечi. Серед рухомих розпашiлих нiчних тiл статична, неподоланна пустка всерединi Сонi вiдчувалася якось особливо виразно.
– Я його зовсiм не запам’ятала, – сказала Соня, вилазячи на табурет мiж Етерi та Катею.
– І що це значить?
– Що менi треба було рiвно один раз його побачити. Побачити, роздивитися i запам’ятати. Я би навiть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що вiн навiть не попередив – нiчого ж не залишилося. Нiби не було нiякого Луi. Я мала право його пам’ятати вiчно, а тепер навiть не можу уявити, як вiн виглядае.
– Подивися фотки на телефонi, – порадила Етерi.
Соня дiстала трубку. Луi на сенсорному екранi виглядав як Луi, але щойно вона вiдводила погляд – запам’ятованi риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.
– У мене таке було, коли помер батько, – раптом сказала Катя. – Я сидiла i думала, який вiн. Я ж усе могла вiдтворити словами – що вiн мав залисини i бородавку пiд лiвим оком, що очi були карi, а вii та брови майже вилiзли, що в нього нижня губа перекосилася вiд iнсульту ще шiсть рокiв тому, й коли вiн говорив – то завжди нiби посмiхався на одну сторону, тому постiйно здавалося, що вiн на щось натякае. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликi комiри, якiсь крихкi плечi, що праве вухо стирчало, а лiве нi. Сказати це все було просто, нiби я завчила текст i носила його в собi, але нiяк не можна було зосередитися i його знову побачити. А це не Луi. Це був мiй тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.
Катин тато втопився в якомусь випадковому озерi, катаючись на лижах з ii молодшим братом. Тонкий лiд присипало снiгом, й вони провалилися обое, коли з’iжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катин брат плавав там чотири години, знявши пiд водою лижi i важкi черевики, i все нiяк не мiг видряпатися, лiд ламався й кришився, а озеро не закiнчувалося, було воно наче скрiзь. Тато теж зняв пiд водою снарягу, так вони потiм усi там на замерзлому днi й лежали – двi пари лиж, двi пари лижних черевикiв i синiй Катин тато в комбiнезонi та флiсовiй шапцi.
– А потiм ти згадала?
– Потiм вiн менi приснився, – сказала Катя, – з лижами. У мокрiй шапцi. Скiльки я не стараюся – тiльки так його i згадую. Інодi сiдаю й думаю – от моя сiм’я. І бачу – мама, схудла цього лiта; брат – поступив, вирiс, вдiвся по-людськи нарештi; тато i лижi.
– А Луi менi теж присниться? – спитала Катя.
– Так, – сказала Етерi, – коли помре.
Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луi взагалi коли-небудь помирав, але прислухалася до себе – iй було все одно. Всерединi в Сонi нiби вiдбувався якийсь порожнiй, зачинений на реконструкцiю басейн, звiдки вiдкачали любов i бiль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гiрше, нiж власне переживати любов i бiль. Залишилися тiльки побутовi спогади i плани на життя удвох, котре вже не могло статися – як рудиментарнi тумби i трамплiни, вимкненi душi та замкненi роздягальнi. Вiд того, що iй нема як усе це бiльше застосувати, розривалося серце.
– Так не можна, – сказала Соня, – нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.
– Значить, побачиш, – сказала Етерi.
І тодi Соня побачила Луi.
Вона бiгла за ним, а вiн iшов великими кроками, на плечах у нього ще нiби лишилося трошки диму i свiтла, темний лiс обгортав його обережно, а вiн на ходу розстiбав штани. Спина в нього була велика i рiвна, як завжди. Соня пiдiйшла майже нечутно, зупинилася позаду нього i чекала, поки вiн справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врештi, мала йому сказати? Нiчого, вирiшила Соня, я тiльки подивлюся i запам’ятаю. Тодi хай собi iде куди хоче. Луi застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очi й потягла носом повiтря.
– Ти що? – сказав вiн, i Сонi майже одразу захотiлося плакати. Чоловiк був високий, гнучкий i весь якийсь твердий, мав зморшки навколо очей i розпатлане волосся, бороду, густi акуратнi брови, великi руки (однiею все ще тримався за зiпер на джинсах), тонкi губи. Спину, сорочку, вузькi стегна. Все це не допомагало. Все було як у Луi, але разом складалося, як у спустошенiй Сонинiй уявi, зовсiм в iншу людину.
– Можна я тебе намалюю? – вiд несподiванки сказала Соня. Акуратнi брови насупилися, вiн дивився на неi якось дуже зверху.
– Ну, гаразд, – сказав вiн. – Тепер я бiльш терплячий i можу позувати. Зараз? Не темно? Ти за мною йшла, щоби мене намалювати?
– Так, – сказала Соня i тут же виправилася. – Нi. Вибачте, я нiколи не обманюю.
– Я теж, – сказав вiн. Сонi це сподобалося.
– Ти п’яна? – спитав вiн.
– Нi, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.
– Добре, якщо за кермом, – сказав чоловiк. – Поiхали.
– Поiхали, я тебе пiдвезу, – погодилася Соня, подумала i спитала: – А що, якби була п’яна?
– Тодi би не поiхали, – сказав чоловiк.
І це була правда.
Поки Соня обережно вибиралася на дорогу, а колеса пробуксовували по вологiй травi, чоловiк заснув. Соня зупинилася i зафiксувала його ременем безпеки, голова в нього вiдкинулася назад i вбiк. Соня понюхала його в шию, пiд вухом. Вiн не прокинувся, коли подзвонила Етерi.
– Де ти?
– Їду додому, – сказала Соня. – А що ви?
