– З нами нiхто не знайомиться, – перекрикуючи музику, казала в слухавку Катя.
– Зi мною теж, – сказала Соня i подивилася на пасажирське сидiння. Чоловiк спав i зовсiм з нею не знайомився.
– Ми ще побудемо, – сказала Етерi.
На в’iздi в мiсто на дорогу вискочив заець, стрибав якийсь час поруч з машиною. Якщо бачиш увi снi зайця, згадала Соня, то це до великих змiн. Якщо заець тiкае – його треба наздогнати, тодi це будуть змiни на краще. Соня пригальмувала, i заець опинився попереду. Тодi Соня додала газу, заець перелякався, пiдстрибнув якось криво i зник у травi, перш нiж Соня його наздогнала. Не страшно, подумала Соня, все одно вiн менi не сниться. І ще подумала – нiяк не можна обдурити себе i зайця. Принаймнi одночасно.
У мiстi було холодно i порожньо, як у Сонi всерединi. Чоловiк сопiв. Луi часто говорив французькою, коли спав, йому снилися неприемнi, виснажливi речi – що вiн тiкае вiд полiцii i не може сховатися, або що не може сiсти в лiтак з Белграда, лiтак вiдлiтае, а вiн усе мучиться з якимись документами, яких бракуе, або ще що вiн ходить по Пер-Лашез i нiяк не вiдшукае батькову могилу. Соня прокидалася i дмухала йому в вухо – колись хтось сказав iй, що так можна подiлитися сном, а Сонi завжди снилися легкi, хорошi, простi сни. Колись у тролейбусi Соня дмухнула у вухо якiйсь бабi, котра тривожно заснула на сидiннi поруч iз Сонею, а баба перелякалася, пiдскочила, впала i зламала шийку стегна. Соня купувала i привозила бабi продукти й лiки, а потiм звiдкись з Іжевська приiхали бабинi доньки й кричали, що Соня хоче загнати бабу в гроб i забрати ii квартиру. Соня перестала привозити продукти й лiки, скоро баба померла, i тодi доньки дзвонили й питали, чи Соня не хоче купити квартиру за нормальнi бабки, щоби вони спокiйно повернулися в Іжевськ, але Соня не хотiла, бо з квартирою вiдтак були в неi пов’язанi сумнi спогади i якесь непевне почуття провини. Соня тодi спитала Етерi, Катю i Настю, але вони не хотiли також. Узагалi, нiхто з оточення Сонi не хотiв купити квартиру – старався не хотiти з усiх сил, бо хотiти було зовсiм нестерпно, коли не можеш. Навiть за нормальнi бабки.
Вiн прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворi й заглушила двигун. Спiвали пташки.
– Де ми? – спитав чоловiк.
– У мене вдома, – сказала Соня. – Ну, як удома. Майже там.
– І що ми будемо робити?
Соня мовчала.
– У тебе хтось е? – спитав чоловiк.
– Нема, – сказала Соня. – А в тебе?
– А в мене е, – сказав чоловiк. Вiн нiколи не обманював. – Ти красива. Що ти хочеш?
Соня почала пригадувати все, чого вона хоче. Усього було дуже багато, але саме зараз нiчого чомусь не пригадувалося.
– Я хочу все пам’ятати, – сказала Соня.
– Для цього треба знайти голубине яйце i випити його, – серйозно сказав чоловiк. – У тебе е голуби?
– Нi, – сказала Соня, – але е голуб’ятник. Ну як у мене. Просто е.
– Покажи, – не повiрив чоловiк.
Потiм вони залазили до голуб’ятника. Залiзна драбина була слизька, бо на неi вже випала ранкова роса, або, може, ще вечiрня. На низеньких дверцятах висiв великий замок, теж слизький i мокрий. Соня вiдiмкнула його i зайшла. У голуб’ятнику було темно i тiсно, але Соня могла стати на повний зрiст, а чоловiк – нi. Не було анi пiр’я, анi послiду, тiльки якийсь невловимий пташиний запах. Голуб’ятник хитався вiд iхнiх рухiв. Чоловiк сiв на пiдлогу. Через маленькi вiкна було добре видно, що небо надворi вже почало свiтлiшати.
– А де голуби? – спитав чоловiк.
– Вiн iх випустив. Голубник.
– Чому?
– Тому що вiн був уже слiпий i не мiг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.
– Нащо взагалi голуби? – спитав чоловiк.
– Вони лiтають колами. Хорошi голуби правильно лiтають. Їх треба годувати, поiти, прибирати за ними. Ну цей дiд прибирав, годував. У нього хорошi голуби були, сизi i бiлi.
– Сизi – це якi? – знову спитав чоловiк.
– Як сiрi з молоком, i ще трошки голубi.
– І що потiм сталося?
– Потiм вiн ослiп. Голуби мучилися дуже – нiхто iх не годував, не поiв, не показував iм цих всiх команд, щоби лiтали колами. І вони не лiтали. Сидiли тут i мучилися, стогнали. Знаеш, як голуби стогнуть?
– Знаю, – сказав чоловiк, – у мене на горищi живуть. І в шахтi лiфта.
– Вiн мене попросив, i я iх випустила. Виганяла звiдси, ловила i викидала вгору, а вони билися крилами, лiзли назад. Я тут усе прибрала i замкнула, але вони довго ще прилiтали. Сидiли. Потiм настала зима, й аж тодi вони перестали прилiтати.
– Іди до мене.
Соня сiла на пiдлогу, i чоловiк обiйняв ii, притулив до себе.
– Розказуй ще. Ти так гарно розказуеш, мала. Про голубiв. Дiд помер, ну, голубник?
– Помер потiм, – сказала Соня.
– Шкода його.
– Шкода, – погодилася вона. Чоловiк був теплий, обiйматися з ним хотiлося. Зеленувате, ще кволе свiтло пробивалося через шпарини мiж дошками, тремтiло за маленькими вiкнами. Невидимi голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шарудiли крилами, тулилися одне до одного, розсiдаючись i вмощуючись на раннiх скiсних променях. Соня потяглася губами i поцiлувала чоловiка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Вiн обережно взяв долонями ii обличчя i дивився, яка вона майже прозора в густiй темрявi, що поволi вiдступае. Потiм притулився губами до ii губ i обережно запхав язика iй в рот. Соня заплющила очi i потерлася об нього своiм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приемно. Що глибше вiн цiлував ii, то бiльше ставало свiтла, то теплiшим воно було на колiр. Соня запхала руки йому пiд футболку i гладила його спину i плечi, вiдiгрiваючи своi долонi i пальцi, поки вiн цiлував ii пiдборiддя, шию, груди, живiт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Вiд його вологих поцiлункiв Соня вигиналася i посмiхалася, виплутуючись з тонкоi сукнi, iй було лоскотно – вона уявляла, як по нiй повзають живi великi повiльнi равлики в жовтих з рожевим мушлях, але вiд равликiв не було бридко, тiльки солодко. «Сонячнi равлики», – подумала Соня.
– Ти роздряпаеш спину собi, – видихнув чоловiк, перевернувся, легко пiдхопив Соню i посадив на себе зверху. Соня гойдалася i ковзала на ньому, тепло i свiтло перетiкало мiж ними, вiн прибирав волосся з ii обличчя i дивився, торкався ii губ, занурював пальцi iй в рот. Соня стисла його пальцi губами, i вiн вiдпустив усе тепло, i тодi Соня мимоволi пальцi прикусила, бо тепло прийняла. Вiн тихо засмiявся, Соня глибоко видихнула i довго не вдихала, потiм схопила ротом ранкового свiтла, нахилилася i передала чоловiковi. Вiн обiйняв ii, склав ii голову собi на плече, розрiвняв легке волосся i гладив по животi колами, як лiтають правильнi голуби, поки ii дихання не сповiльнилося i хорошi сни не полiзли iй у вуха, навперейми одне одному, нiби ображенi птахи в дверцята голуб’ятника.
Коли Соня прокинулася, чоловiка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника мiж дошками, пронизувало сутiнь тонкими площинами, в яких висiли i сяяли порохи, пiр’iнки та торiшнi пташинi стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпнi у старому армiйському наметi. Соня заплющила очi i згадала м’яку бороду, високi вилицi, напружену шию, пальцi в себе на стегнах, навiть рудi замшевi черевики – але не згадала цiлого чоловiка. Тодi вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нiчним лiсом, вологою i грибами, а трохи – чужим тiлом i голубами, i стiкала ii тiлом, як тепле молоко, лащилася. Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, i полiзла надвiр.
– Ти що, i трусiв не носиш? – здивувалася двiрничка, прискiпливо дивлячись, як заспана Соня спускаеться драбиною з голуб’ятника.
– Ношу, – безсоромно вiдповiла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Інодi. Доброго ранку.
– Ти що там, спиш? – спитала недовiрливо двiрничка.
– Сплю, – погодилася Соня.
– От що з людьми робить вiдсутнiсть жилплощi, – пожалiла ii раптом стара. – Головне, не спи в машинi. Особливо зимою. Задушишся угарним газом. Лiтом не задихнешся – лiтом вiкна вiдкривають. Але все одно не спи.
– Не буду, – пообiцяла Соня i пiшла додому.
Про газ вона знала i сама.
Удома невловима любов до вiдсутнього Луi, нiби марево над гарячим асфальтом, тремтiла в повiтрi над поверхнями i полицями там, де мали бути його сорочки i пiджаки, його книжки з закладками i документи в обкладинках, його черевики, зубна щiтка, його шалi та краватки, тепла куртка, збанок, куди вiн скидав вiзитiвки та закордоннi монети, котрi потiм ще можна використати, його прозора парасоля, срiбнi прикраси i набiр для голiння. Крiм трему в повiтрi, вiд набору для голiння лишилися ще слiди пiнки з обтинками темних, гострих, коротких волосин. Бiльше нiчого. Було зовсiм не ясно, як вони тепер не поiдуть автом до моря, не будуть жити в Парижi з рудою сестрою, не прибиратимуть разом у старому пiвденному домi, не шлiфуватимуть грубi, але якiснi меблi в чотири руки, не прийдуть на французьку вечiрку наприкiнцi лiта iсти виноград, сири i танцювати пiд чийсь нездалий акордеон, узагалi було незрозумiло, як це Соня так i не подивиться на маму, котра кидалася пляшками i камiнням i палила полiцейськi машини, не вивчиться читати французький реп, не купуватиме гарячий хлiб до снiданку, не виходитиме зранку через вiкно спальнi босонiж на колючу траву i просто не буде бiльше нiколи тiею Сонею, яка з Луi.
– Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етерi за снiданком. – Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це рiзнi речi. Це все одно би не вийшло.
Вони сидiли на вiдкритiй терасi, Етерi пила каву i якийсь жовтий фреш, а Соня iла салат з помiдорiв, трав i креветок. Бажання бути Луi, щоби не бути Сонею, котру вiн залишив, присоромлене, скоцюрбилося десь над легенями, але не зникло. Кончений Гена помахав iм привiтно рукою, але пройшов сiдати на iнший кiнець тераси.
– Ти бачиш? – тихо сказала Етерi. За руку Гена тримав маленького зросту жiнку, повнувату, усмiхнену, свiтловолосу i теж, напевне, кончену Соня бачила. Вони сiли разом i вибирали iжу, посмiхалися, торкалися одне одного й взагалi всiляко iз задоволенням взаемодiяли.
