Вiд того щирого сплеску писаревого гнiву варенi раки, що купкою лежали в мисцi посеред столу, розлетiлися в рiзнi боки… Незнайомець клацнув пальцями, i вони, мов живi, сповзлися назад. Навiть позалазили один одному на твердi червонi спини.
Пан Бень завмер з виряченими очима i вiдвислою щелепою… Нi, такоi чортiвнi вiн ще не бачив!
– От, куме, – прошепотiв Омелько, – отож бо й е, що вiдьма iх варила.
– Вона, курва, – кивнув незнайомець.
Музики затягнули урочисту прелюдiю до якогось танцю, а три голови зiткнулися чоло в чоло над купкою ракiв.
– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означае, що невдовзi нечисть вiзьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство вiдьмоборцiв i до скону боротися з нечистю.
– Я готовий! – палко заявив панич.
– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.
– Граф Хiх, – вiдповiв той.
– Ви з Австрii, пане граф?
– Ja.
– Чудово. Ви будете вiдстоювати нашi iдеi там… Вас, куме, я знаю. За нами Львiв. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хрестi поклянемось…
Хiх закашлявся.
– Вам зле?
– Трохи… Скажiть, скiльки зараз ракiв на столi?
– Чотири, – вiдповiв Омелько.
– Значить, нас також мусить бути четверо.
Братчики задумались. Хiх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих ракiв, а писар таемничим поглядом шукав помiж присутнiх однодумцiв. Всi були добряче напiдпитку, i кожен патякав якусь дурницю. Нi, такi високi iдеi не для них. Проте Омелько не втрачав надii.
Музики сiли перепочити i перехилити по чарчинi, коли дверi шинку прочинились, i досередини увiрвалось трохи свiжого повiтря. Пригнувши голову, чоловiк з шаблею при боцi переступив порiг. За його плечима майнула мiсячна нiч. Нiхто не звернув особливоi уваги на прибулого, окрiм, звичайно, Омелька, що впiзнав у ньому кур'ера бургомiстра.
Христоф пройшов повз них, привiтавшись легким кивком, i попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як вiн попросив приготувати харчiв на три днi та постiль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутнiх, сiв за стiл. Постать магiстратського писаря скрадливо виросла лiворуч вiд нього.
– Дай Боже щастя, пане Христоф, – привiтався Омелько.
– Дай Боже й вам, пане писарю, – вiдповiв той.
– Ви, я бачу, знову в дорогу?
– Так, вирушаю вдосвiта.
– Далеко?
– Як поведеться.
Омелько сiв поруч.
– Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав вiн, – комашня всiляка й очей не дасть стулити.
– Ет, – засмiявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…
– А йдiть до мене, – запропонував писар, – я тутка недалеко жию, за полем.
Христоф спробував вiдмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзi полишив спроби. З'явився Стецько з великою торбою, але йому повiдомили, що писар сам спровадить магiстратського посланця в дорогу. Писар, пiд лихий погляд шинкаря, вивiв кур'ера на вулицю. Лiхтар i повний мiсяць освiтили постатi наших героiв-вiдьмоборцiв.
– Знати б, котра година, – про себе мовив Омелько.
Хiх вирiс за спиною, звiв догори очi i впевнено сказав:
– За чверть пiвнiч.
– Чудово, саме вчасно, ходiмо, браття…
Христоф вивiв зi стайнi свого коня, i той слухняно почалапав за ним. Хiх чалапав позаду.
– Можу запропонувати карету, – гукнув вiн услiд.
Писар заперечливо похитав головою.
– Не треба.
Цiеi митi до графа приеднався його слуга з дiрявим черевом, i вся ця процесiя, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.
Вiтру не було… Нiч стояла ясна i спокiйна. Мiсячнi променi сновидами бродили помiж розкiшного колосся, лякаючи цвiркунiв i безцеремонно натикаючись на сплячi волошки та маки.
Омелько iшов попереду, велично переставляючи ноги, i дихав гордо та ритмiчно, мов легендарний Леонiд, ведучи свое нечисленне, проте вiдважне вiйсько. Над ним височiв пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотiннi польовоi мишi ввижалася вiдьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажановi – крилатий куролиск.
Слiдом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох вiдьмоборцiв тендiтну мелодiю шпор. Пана Беня ця мелодiя заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таемничiсть смiшила, проте передчуття затишного дому i хорошоi вечерi, обiцянi писарем, змушували пiдiгравати цьому добродушному борцевi з нечистю.
Слiдом за конем, ухиляючись вiд помахiв хвоста цiеi благородноi тварини, йшов граф Хiх. Його шляхетнi очi, що свiтилися в темрявi, бiльше дивились на стежку, оскiльки слiди, якi залишав попереду кiнь, подекуди липли до чобiт i кепсько пахли. Останнiм iшов графський слуга. Вiн мовчки вдивлявся единим оком у темну постать господаря i нiчим бiльше не цiкавився.
Врештi поле закiнчилося, i стежка, вистрибнувши з жита, повилася далi сiрою стрiчкою помiж темноi трави до одиноких вогникiв вдалинi, бiля яких перебрiхувалися час вiд часу собаки. На межi росло високе i гiллясте дерево, плоди його зацвиркотiли пiд ногами та в кiнських зубах.
– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – iден жид колись ii посадив… Але яблука такi кислi, що, крiм коней, iх мiг би iсти хiба що дiдько.
– Навряд чи, – озвався Хiх.
Брудно вилаявшись i не по-графськи плюнувши, вiн метнув у темряву надгризений плiд i сердито додав:
– Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотiння. Кiнь рiзко звiв голову i тривожно заiржав.
