Глянувши на чотирьох мертвих «веселунiв», що лежали бiля Христофа, Лiбер зауважив:
– А лiкар убив лише одного…
– Бачте, отче, вiн закоханий. А закоханi – милосерднi, – вiдповiв кур'ер.
– Ви ж не протримаетесь, – сухо сказав епископ.
– Блазнiв тiльки п'ятеро, – Христоф знизав плечима i вдав, що уважно розглядае свою закривавлену зброю.
– Годi вам, – скривився епископ, – ви б'етесь майже годину. Окрiм того, маете поранену руку. Самi розумiете, що врештi-решт загинете…
– Нiчого не вдiеш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живiсiнький.
– А вам, Домiнiку, – вiв далi Лiбер, переходячи до iншого боку карети, – я пропоную врятувати i друга, i кохану…
– Як? – важко видихнувши повiтря, запитав той.
– Здайтесь.
– Не вiрте йому! – попередив Христоф.
– Вибiр за вами, – повторив слуга церкви.
– Якого дiдька? Перевага ж на його боцi! – не вгавав кур'ер.
– Я не хочу бiльше кровi, – лицемiрно мовив Лiбер.
– Я… я згоден… – сказав Гепнер, – але нехай вашi люди заберуться подалi вiд карети…
«Чортовi личини» миттю вiдступили.
– Далi! – вигукнув лiкар. – Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..
Невiдомi, здавалось, зовсiм розчинилися в темрявi. Домiнiк опустив шаблю i рушив до епископа. За мить кiлька пар рук мiцно його вхопили i, зв'язавши, перекинули через сiдло. Хтось щосили ляснув коня, i все стихло.
Вiд смолоскипiв мiсцями загорiлися сухi гiлляки i торiшня пожовкла трава, висвiтлюючи жахливу картину з купою мертвих тiл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдукiв, проте жодне серце вже не билося. Почувся жiночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, вiдразу безсило повисла на дверцятах. Чоловiк за кiлька крокiв опинився поруч i, пiдхопивши ii, всадовив назад, кинувши служницi:
– Приведи панну до тями. І не давай бiльше дивитися. Такi картини не для неi.
Бiдолаха була налякана не менше за свою господиню, але млiти i скрикувати не мала права.
У глибинi лiсу знову заблимали вогнi. Придивившись, Христоф упiзнав замкових драбiв i тiльки спересердя закусив губу. Так от чого епископ поспiшав! От чому вiн так прагнув отримати бодай щось iз цiеi колотнечi. Ще б трохи, i сам би вiн поплатився…
– Ви один живий? – коротко запитав офiцер.
– Ще панi Ляна i ii служниця, – була стомлена вiдповiдь.
– Ви молодчина, Христофе, слово честi!
– До дiдька… Мертвих це не врятуе…
Вiн кiлька разiв свиснув, але, не почувши у вiдповiдь знайомого iржання, роздратовано запитав:
– Зайвий кiнь у вас знайдеться?
– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiв драб i додав: – Поiдете з нами?
– Неодмiнно, – сказав той, – я дав слово довезти панну до Високого Замку, i я його дотримаю.
Роздiл VII
Здоровенний i чорний як смоль знахабнiлий ворон спокiйно примостився на пiдвiконнi i вже чверть години товк своiм мiцним широким дзьобом окраець хлiба. При цьому поважний птах не звертав жодноi уваги на кiмнату та господаря, що, сидячи за столом i поклавши голову на витягнуту руку, спостерiгав за цим дiйством. Обом, зрештою, було байдуже… Тiльки Себастян подумки зауважив, що такоi ненажерливостi вiн не спостерiгав уже давно. Справдi, ворон вiдривав iнодi такi шматки, що, незважаючи на всi зусилля, нiяк не мiг стулити дзьоба.
Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному воловi. Тодi вперше за цей час птах звiв голову i пильно, крiзь розчинене вiкно, вдивився в кiмнату. Раптом вiн поважними кроками перейшов з пiдвiконня на стiл i попрямував до келиха з вином.
– Що за чортiвня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гiсть i далi поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию i занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, вiдкидаючи назад свою велику голову i закриваючи вiд задоволення банькатi очi. Коли вина вже лишилося стiльки, що дiстати було годi, вiн, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеноi трапези.
– Бiсiв птах… Якщо я тiльки не спав, – промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не бiльше ковтка.
Ворон, мiж тим, здавалося, зовсiм наситився i заходився чистити дзьобом свое блискуче пiр'я. Однак раптовий вигук з вулицi змусив його стрепенутися i завмерти, дослухаючись до нього водночас iз Себастяном.
– Пане поете! – почувся молодечий голос. – Пане поете, виглянiть-но!
Господар потягнувся до вiкна i нетерплячим рухом зiгнав звiдти птаха. Той розправив своi великi крила i, щось на прощання каркнувши, вилетiв у вiкно.
Унизу, на вулицi, задерши догори голову, стояв лакей бургомiстра.
– Агов, хлопче! – гукнув йому Себастян. – Заходь до господи.
Мартин – то був вiн – рушив до пiд'iзду. На сходах вони зустрiлися, i поет нетерпляче вхопив хлопця за плечi.
– Дiзнався? Кажи!
– Дiзнався, пане, дiзнався, – вiдповiв той, – але не трясiть так, бо душа в мене одна…
– Добре, але не барися, кажи.
Мартин перевiв подих i дiловито промовив:
– Ця панi Даманська, за чиiм екiпажем я бiг уночi мов скажений, живе в передмiстi, у невеликому маетку поблизу Лисоi Гори. Ух!..
– Панi Даманська? – кисло перепитав Себастян. – То вона замiжня?
– За паном Даманським, – спiвчутливо вiдповiв хлопець, – але, пане…
Мартин чомусь знiтився.
– Що?
