– Пане, я назад бiг швидше, нiж за каретою, хоч, здавалось, уже нiкого не наздоганяв.
– Наздоганяли тебе? – криво усмiхнувся Себастян.
– Нi… Ви не повiрите, але вона раптом на мене так глянула, що вiд того погляду ноги самi мене понесли геть подалi вiд маетку.
– Чого ж ти на очi лiз?
– Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…
Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев'яних сходах, на яких вiн ледь не скрутив собi в'язи, коли бiг назустрiч лакею. Утiм, така зосереджена заглибленiсть тривала лише мить, не бiльше. За ту мить наш герой усе зважив, оцiнив i прийняв рiшення. Обличчя його посвiтлiшало i навiть здалося безтурботним.
– І хто ж цей пан Даманський? – запитав вiн у Мартина, який саме впорядковував нову лiврею.
– Гм, – задумався Мартин, – здаеться, лавник… Чи то пак, нi… Начальник мiськоi сторожi, от хто!
– Ах, чорти та пекло, – зморщивши чоло, сказав Себастян, – той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!
– Так, пане, все завдяки вашим вiршам, – щиро зрадiв хлопець.
– А Даманського – пiд три чорти! Ходiмо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз менi все розкажеш…
– Охоче, пане…
– Облиш, не такий я вже й пан, тiльки того й маю, що трохи блакитноi кровi в жилах… А що, кажеш, панi Даманська?… Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тiльки менi не тiкати хотiлося, а навпаки…
Вони поволi пiдiймалися пiд монотонне рипiння схiдцiв.
– Завваж, Мартине, сходи трухлявi, – почулося десь iзгори.
Вiдьмою була панi Даманська, от у чому рiч! Сердешний Мартин нiзащо б не повiрив у ii портрет, описаний нами вище…
Двiйко вiдьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усi солодощi сну.
У той пам'ятний для всiх вечiр Катерина Даманська зовсiм не вiдчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись iз сил, за каретою бiжить лакей бургомiстра. І знала, чому… Їi це неабияк тiшило, рiвно як i спогад про того палкого поета, чиi вiршi вона тепер з усмiшкою повторювала.
Поряд сопiв, схиливши голову на груди i вряди-годи дригаючись ii чоловiк, добре знаний усiм волоцюгам i п'яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магiстратi. Випари вина, вириваючись з його нiздрiв i рота, робили повiтря всерединi карети нестерпним. Через це панi Даманська мусила щоразу пiсля кiлькох його могутнiх видихiв прочиняти дверцята, висовуючи назовнi свiй гарненький носик.
Карета спинилась бiля ворiт помiстя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапае темною алеею i впустить господарiв. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаiвшись за розкiшним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гiлочка ледь-ледь трiснула, i звук той з такоi вiдстанi не почула б жодна жива iстота… Але слуху панi Даманськоi вiн не уник.
«Шляк би тебе трафив, – подумки мовила вона, – вже лiпше б зовсiм не ховався…»
Мартину в ту ж мить стало так кепсько, що, аби не зомлiти, вiн вчепився зубами в гiлку. Опам'ятавшись, Катерина вирiшила бути обережнiшою з побажаннями i повiльно провела бiля чола руками, наче виганяючи злiсть назовнi. Мартин полегшено зiтхнув, лишивши на гладенькiй гiлцi невидимi слiди. Катерина, перехилившись через сплячого чоловiка, вiдчинила дверцята з його боку. Шовкова накидка тихо сповзла з ii плечей i безшумно вкрила чоботи начальника мiськоi сторожi. Над його сплячою тушею виникли воiстину божественне видiння: стрункий i грацiйний стан несподiвано вигнувся з-пiд хвилi довгого волосся i звабливо окреслив неслухнянi груди, що й собi рвалися з полону.
Катерина виглянула з карети i рисячими очима сяйнула в той бiк, де зачаiвся Мартин. Останнiй похолов з остраху, бо тi очi втупилися прямiсiнько в нього. «Побачила», – обiрвалося всерединi у хлопця.
– Ану, геть з мого жасмину, – якомога лагiднiше прошепотiла панi Даманська.
Однак на Мартина це подiяло, як укол розпеченою голкою. Безжально топчучи клятий кущ, вiн зiрвався з мiсця, i за мить навiть чистокровний арабський скакун не ризикнув би позмагатися з ним у швидкостi.
– О, moja droga[1 - О, моя люба (польск.).]… – почула поруч Катерина п'яне мимрення.
– А бодай тобi… – жiнка вчасно зупинилася i, вирвавшись з його п'яних обiймiв, тихо, але твердо промовила, рiзко змахнувши рукою:
– Іди геть!
Начальник мiськоi сторожi Єжи Даманський, протаранивши своiм огрядним задом делiкатнi крихкi дверцята, вилетiв з карети i зашурхотiв у кущах так, наче його пригостив стусаном бiблiйний Самсон чи мiфiчний Полiфем. Коли шурхотiння стихло, почувся приглушений стогiн: «О-о-о-о… Ku-ku-ku-r-r-wa-a-a-a»…
Тим часом панi Даманська, вже бiльше не в змозi стримувати свiй гнiв, вистрибнула легко, мов рись, з карети i рушила до ворiт. Сторожевi, який, щойно причалапавши, вiдчинив iх, вона рiзко кинула:
– Доручаю того бовдура тобi. Вiн п'яний, як чiп…
Старий лях уклонився i, спiдлоба дивлячись iй услiд, пробурмотiв, повiльно розгинаючись:
– Казав же я йому: «Не берiть, пане, за дружину русинки. Хiба сумирних полячок вам мало?» Як у воду дивився – вiдьмачки всi до одноi…
– Витягнемо його з тих кущiв, чи хай там i лежить? – промовив, пiдiйшовши, кучер.
– Тягни, галагане, бо то твiй пан.
– «Тягни, тягни»! А йдiть-но лишень помагати, бо я сам не годен.
– Може, воли пригнати?
– Не базiкай.
– Тра було панi попросити…
– А що панi?
– Пальцями клацнула б i вiн сам би полетiв.
– Бiгме, правда…
Пiднявши гордо голову, Катерина Даманська йшла темною алеею. Кроки ii були швидкi i трохи непевнi. Здавалось, вона стримуе себе, аби не полетiти. В ii чарiвнiй голiвцi одна за одною змiнювались думки. Однi конали, iншi народжувались, декотрi вона душила ще в зародку… Проте одна з них, народжена не в головi, а бiля серця, пережила всiх. Тихо причаiвшись десь у куточку, вона пiдступно чекала належного моменту. І ось цей момент настав. Катерина спинилась i рiзко, наче прагнучи ii позбутись, мотнула головою, притулившись щокою до оголеного плеча. Марно! Думка не полетiла шкереберть, вона лишилась, бо цього пiдсвiдомо прагнула сама панi Даманська!.. Так! Волосся кiлькома темними пасмами впало на ii знеможене обличчя. Якась первiсна i дика краса майнула в цю мить у ii палких очах i злегка розчулених вiд важкого дихання вустах. Вона була переможена тiею раптовою думкою, але тому, що здалася сама… Вiдьма! Усi демони пекла жили тепер у ii душi! А душа прагнула одного…
У покоях Катерина опинилася перед дзеркалом у золотiй оправi, яка зображала якесь чудернацьке хитросплетiння. В ньому панi Даманська побачила себе на повний зрiст… Прекраснi до нестями груди вже звiльнилися зi свого полону i тепер зухвало здiймалися в ритмiчному диханнi. Катерина провела по них долонями i злегка усмiхнулась. «До бiса», – подумала вона i кiлькома вправними рухами спустила сукню додолу. «Цiеi ночi ще буду з ним, а потiм…»
За вiкном почувся глухий гуркiт грози, i важкi краплi застукотiли по темних шибках.
У той самий ранок наступного дня, коли Христоф увiрвався до Львова, панi Даманська прокинулася i вiдразу звелася з лiжка. За звичкою вона мала б зараз гукнути служницю, щоб та принесла своiй господинi ранкову легку одiж, розчесала волосся i провела до вже зготованоi ванни. Проте Катерина не поспiшала торкатися маленького мiдного дзвоника, який миттю пригнав би покоiвку сюди. Лишивши свого сплячого чоловiка й далi хропти на всi заставки з-пiд бiлоснiжноi ковдри, Катерина ступила кiлька крокiв по дорогому килимовi i пiдiйшла до вiкна. Вся челядь у дворi вже давно виконала всю вранiшню роботу, i серед мокрих вiд нiчного дощу жасминових алей не було нiкого, крiм кам'яних статуй.
Їi не побачив нiхто, окрiм Давида i Аполлона. На обличчi ж останнiх, здавалось, застигла мука: чом вони витесанi, а не вилiпленi Богом iз глини, як той перший чоловiк, що Бог вдихнув йому життя? Хвилину помилувавшись мокрими статуями, панi Даманська звела очi i поглянула вище. З правого боку до вiкна крадькома зазирали зеленястi схили Кальварii, збiгаючи до лисоi, з хрестом на макiвцi вершини сонячним вранiшнiм перелиском. За квiтучим жасмином було видно Кракiвське передмiстя. Туман, що бродив по ньому, вiщуючи спекотний липневий день, був схожий на зiм'яту ковдру, яку, здавалось, воно вперто на себе натягало, прагнучи, мов вранiшнiй сплюх-лiнивець, допити залишки сну. Проте так тiльки здавалось… Уже давно вiдправили службу в церквi святого Миколая, в костелах Івана Хрестителя та Марii Снiжноi. Давно взялось до роботи працьовите Пiдзамче. Волинською дорогою скрипiли вози – прямували хто до Старого Ринку, а хто далi – до мiста. І байдуже iм було, що там, у маетку Даманських, стоячи бiля вiкна, на них згори дивилася гола господиня. Зрештою, вона iх i не бачила. Для неi iснував лише ранок, сповнений життя, i соковитий туман. Усе це хотiлося проковтнути, вдихнути одним порухом легень, вживити в себе всю цю красу!
Катерина поглянула на сплячого чоловiка i презирливо усмiхнулася. Вiдчуття невгамованоi жаги клекотiло в ii грудях все дужче й дужче. Не хотiлось одягатися… Вона рвучко прочинила вiкно i щосили вдихнула. Мало! Ще, ще…
Раптом почулося лопотiння дужих крил i кiлька пронизливих «кар-р-р». Великий чорний, як сатана, птах, описавши над вiкном вигадливу спiраль, впевнено опустився на пiдвiконня. Катерина присiла так, що ii чарiвна голiвка порiвнялася при цьому з гостем.
Чорнi тонкi брови, гордiсть панi Даманськоi, злегка смикнулись догори. Цей жест, цей порух часто означав багато, але тепер лише запитання: «І що?» Ворон роззявив дзьоба i, дихнувши, наче пан Єжи, перегаром, якось насмiшкувато каркнув. Катерина гордовито i вдоволено випросталася. Ступаючи повiльно i грацiйно, наче тодi, на балу, вона рушила назад у кiмнату. Вiдповiдь панi Даманська отримала.
