Схоже, лекцiю було закiнчено, i Домiнiк, кивнувши на цебра, тихо запитав у бургомiстра:
– Чи дозволить ласкавий пан менi все це забрати?
Той розгублено кивнув, чекаючи, очевидно, на подальшi дii епископа.
– На колiна! – заволав той. – На колiна, боговiдступники!
Юрба, що заповнила собою ледь не увесь Ринок, опустилася на колiна. Тiльки лiкар i його помiчники, взявши скриньку й цебра, квапливо проскочили крiзь натовп i зникли за дверима будинку Гепнера.
– До храму! – вказав правицею епископ. – Усiм – вiдмолювати цей мерзенний грiх! На колiнах!
Юрба рушила до катедрального собору, розподiлившись надвое: розбиваючи до кровi колiна, православнi i католики колiнкували кожен до свого храму. Здивованi такою кiлькiстю прихожан, та ще й на колiнах, священики з потаемною думкою про кiнець свiту негайно сповiстили мiсто дзвонами про початок служби.
Євреi розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому i бургомiстр. Настрiй у Якуба Шольца був кепський… Сьогоднi передбачався день забав, i першу було зiпсовано, залишалась надiя на другу – ввечерi у Львовi мав вiдбутися бал.
Роздiл II
Близько пiвночi, коли мiсто вже купалося в блiдому сяйвi мiсяця, кроки одинокого перехожого лунко вiдбилися вiд стiн Домiнiканського собору. Безформна тiнь падала на брукiвку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевикiв. Минувши Криве Коло, вiн рушив вуличкою Божого Тiла. Ступивши кiлька крокiв, почув жалiбне скиглiння:
– Подайте, ласкавий пане…
Перехожий спинився i поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Нiч вносила щось огидне в його постать: жалюгiдне лахмiття, тремтячi кiстлявi руки i потворне обличчя з единим оком.
– Вибач, бiдаче, – промовив перехожий, – але о такiй порi ходять лише тi, в кого за душею не бiльше, анiж у тебе…
– Пан направду не мае? – прошепелявив жебрак. – Я гадаю, пан багатий…
– Хотiв би я, щоб це було так, – зiтхнув перехожий.
Жебрак жалюгiдно затупцяв довкола, стрiпуючи своiм лахмiттям.
– Подайте, подайте, подайте…
– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.
– Грошi! – раптом засичав жебрак i наставив своi пальцi-гаки, готовi вчепитися в шию упертюху.
З тiнi вiд будинку поступило ще кiлька силуетiв в лахах. У руках жебрака з'явився нiж.
– Я з тебе шкуру здеру! – просичав вiн.
У вiдповiдь кулак перехожого розтрощив йому носа i збив iз нiг. Жебрак розпластався на брукiвцi, виючи, мов пес, стiкаючи кров'ю. Перехожий тим часом, вiдступивши назад, вихопив шаблю. На розбiйникiв це подiяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножi та палицi.
– Чого стали, недоумки? Вiн же один! – накоськував iх жебрак.
Це додало духу нападникам, i вони знову посунули вперед.
– Попереджаю, повiдрубую вам носи i вуха, – попередив перехожий.
– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводiй.
Негiдники боягузливо ступили ще кiлька крокiв.
– Дурнi, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нiчогiсiнько нема…
На доказ вiн вiдгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – пiхви вiд шаблi.
– У нього ж ще е кишенi! – завив жебрак з вiдчаю. Тим часом на ратушi пробило двi чвертi по пiвночi.
– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступiться!
З цими словами вiн змахнув шаблею, i в одну мить почулися зойки, трiск палиць i чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кiлька трупiв, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину i ратушу, вiн наблизився до будинку, звiдки потоком лилося свiтло, музика, а з вiдчинених вiкон долинали п'янкi пахощi жiночих парфумiв та виннi випари. При входi його зустрiв лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився i запитально глянув на прибулого.
– Авжеж, вичистиш до блиску.
Гiсть усмiхнувся i по-дружньому поплескав слугу по плечi:
– Я згадаю про тебе у своiх сьогоднiшнiх вiршах.
Обличчя лакея прояснiло в усмiшцi.
– Як тебе звати? – запитав гiсть.
– Мартин, ваша милосте, – вiдповiв той.
– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моiм клинковi не було жодноi подряпини.
Гiсть квапливо рушив сходами. З бенкетноi зали котилися хвилi музики i ароматiв.
Перед рiзьбленими дверима з позолотою вiн примружився i на мить спинився, звикаючи до свiтла сотень свiчок, яке заломлювалось у незлiченнiй кiлькостi пiдвiсок iз кришталю, розсiювалось по залi дивовижними спалахами. Сотнi очей з цiкавiстю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, i музика стихла…
– Мiй любий Себастяне! – залунало на всю залу.
Присутнi розступилися, даючи дорогу бургомiстру, Якубовi Шольцу Той, розкривши обiйми, рушив назустрiч гостю.
– Мiй любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустрiли в дорозi музу, i вона не вiдпускала вас аж дотепер.
– Справдi, мiй пане, я зустрiв музу i не одну.
Усмiшка бургомiстра раптом зникла.
– Бачу, вона навiть лишила про себе згадку, – стривожено сказав вiн, – погляньте на свою руку… На лiву…
Тiльки тепер гiсть помiтив, що трохи нижче плеча у нього було розiрвано камзол, а сорочка пiд ним прилипла до тiла. Кров на темнiй тканинi була непомiтною.
– Пусте, – усмiхнувся поранений.
– Лiкаря! – вигукнув бургомiстр, знаком наказуючи Себастяну сiсти.
