Людвисар. Ігри вельмож
– А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.
Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з'їхали з глузду.
Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.
Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.
Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.
– Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум'яв і випив.
– Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.
– Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.
– Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?
– Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?
– Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап'єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?
– Та хоч утопися!
– Невже?
– Бігме, не зійти мені з цього місця!
– От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.
– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!
– Зате в мій живіт поміститься цілих дві! – зареготав Бень.
Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.
– Ну що, – сказав він по тому веселим голосом, – а тепер до справи.
– Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, – сказав бурграф.
– А може, з гармат і пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.
– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собі спокій.
– Так то й так, – сказав той і рушив слідом за господарем.
Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.
– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…
Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з'явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.
– Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»
І пошепки додав:
– Може, це не господар, а я з глузду з'їхав? Пива б пити менше… А мо' більше…
Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.
– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишіть, пане Беню, і їх.
– Справді, – промовив той, – стривайте-но, я їх порахую…
З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.
– Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.
– Пару? – здивувався Бень. – Та їх тутка двадцять, не менше!
– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.
– Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.
Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.
Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:
– Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.
Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…
А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.
«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».
Розділ VI
Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:
– Навіщо, Вірцю?
– Я не бачу вашого волосся, пані, – пояснила дівчина, – здається, ніби розчісую саму темряву.
Господиня всміхнулась.
– Тоді запали…
Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум'я.
– Не боляче? – запитала пані.
– Та ні, – весело відповіла Вірця, – пече недовго.
Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.
Служниця поклала на стіл дерев'яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.
– Ні, Вірцю, – відповіла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…
Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.
– Йой, пані, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бігме, ніц не бачу…
Голос її звучав, як весняний струмочок.
– Годі, Вірцю, – зітхнула панна, – не до пустощів мені. Плети…
Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.
Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.
– Пан Гепнер у вітальні? – запитала вона.
– За дверима, – пустотливо усміхнулась Вірця.
– Як я тобі? – Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.
– Ви чарівна, – з усією щирістю відповіла служниця.
– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.
– От не зійти мені з цього місця!
– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.
Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.
– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.
Гепнер зітхнув.
– Пробач…
Лікар додав згодом з печаллю в голосі:
– Яка ти гарна сьогодні…
– Говориш, наче востаннє, – стривожено сказала дівчина.
– Та ні, що ти, – спробував усміхнутись Домінік, – тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.
– Це через ту ніч на цвинтарі?
Лікар відвів погляд.
– Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.
– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. – Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…
– Ляно, – перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.
– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дівчина майже пошепки.
Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.
– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…
Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.
Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.
– Чому ж так солодко відчувається небезпека? – шепотіла Ляна. – Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…
– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домінік. – Треба підібрати ліки…
Дівоча усмішка розтанула на губах лікаря в легкому звабному поцілункові… В кутиках ніжних вуст затаїлась несмілива пристрасть і ледь чутні слова кохання, що поступово зливалися з диханням…
Полум'я однієї зі свічок тривожно сколихнулося, і темні смуги різко пробігли по кімнаті. Свічка затріскотіла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.
– Що воно? – промовив Домінік.
– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – відповіла Ляна, – не тривожся.
Лікар кинув погляд на годинник і процідив крізь зуби:
– Довго він…
У ту ж мить у двері хтось голосно постукав.
– От бачиш, – промовила дівчина, – це, певно, той пан.
– Без карети? Дивно…
Стукіт пролунав ще дужче. Лікар взяв зі столу шаблю і тихо підійшов до дверей. З іншого боку чулося недбале шамотіння ніг і незнайомі стишені голоси. Він повернувся назад і швидко проговорив:
– Ляно, ходи до своїх покоїв!
– Домініку, а ти…
– Заради Бога! – він ледве себе стримував. – Ти мусиш…
Лікар обійняв її, не випускаючи зброю з рук, а потім ще хвильку почекав, доки вона сховається.
У двері гамселили щосили, вони вже затріщали – зволікати було годі. Гепнер дістав ключ і, підкравшись, різко прочинив їх. Задум вдався якнайліпше: в простір кімнати встромився тулуб того, хто мав необережність випробовувати деревину на міцність. Лікар змахнув шаблею і відділив голову від тіла з усією притаманною хірургам майстерністю. Ще один з гостей, спіткнувшись об труп, зазнав тієї ж процедури. Зате решта була значно обачніша. З блискучими хижими очима двоє вдерлись до кімнати і підступили до Гепнера з обох боків. Це були звичайні найманці в дірявих сорочках, латаних шароварах і сяких-таких чоботях. Відчуваючи свою перевагу, головорізи не поспішали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.
Домінік вирішив атакувати першим. Штовхнувши велетенський підсвічник на одного, він щосили рубонув шаблею іншого, проте лезо тільки сердито заскреготіло, зустрівши вправний захист. Зав'язався відчайдушний бій.
Найманці чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманіжених паничів, котрі не відрізняли шаблі від кухонного ножа. Раз-по-раз відкидаючи то одного, то другого, він завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.
Врешті, за деякий час усі троє добряче потомилися. Супротивники дедалі частіше промахувались і трощили меблі, лупцювали підсвічники або чиркали по стінах якісь дивовижні знаки. Поєдинок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якій зброя відігравала вже другорядну роль, поступившись місцем кулакам, ліктям і колінам.
Домінік став відчувати, що чисельна перевага розбійників почала даватися взнаки і витримувати їхній натиск йому стає дедалі важче. Відбиваючись, він мимоволі відступав все далі й далі в глибину кімнати. Камзол його, скривавлений і пошматований, мало чим тепер відрізнявся від лахміття розбійників. Останні ж, окрилені своїм успіхом, з подвоєним азартом атакували упертюха, від якого аж ніяк не чекали такого опору.
– Чортяки! – вигукнув лікар, відчуваючи нестерпний біль у плечі.
Нападники радісно завили, мов двоє хижаків над упійманою жертвою. Здавалося, ще мить, і одна з тих кривих надщерблених шабель підкосить його і припне додолу.
Вхідні двері хтось прочинив різким ударом. Услід за тим кімната наповнилась несамовитим, відчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якої живцем здирають шкіру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбійники звернули погляди на прибулого і заніміли від жаху. Перед ними стояв голий чоловік із розпанаханим черевом, звідки проглядали залишки нутрощів і порожнеча довкола них. В підняте догори обличчя вчепилися кістляві руки, гострими пальцями роздираючи залишки тліючої шкіри.
– Мати Божа, – прошепотів Домінік, хапаючись рукою за порубаний стіл, аби не впасти.
Найманці тимчасом, також забувши про нього, тіснилися з переляку до стіни. Крик незнайомця поволі стихав. Він, ставши посеред кімнати, відняв від обличчя руки і почав роззиратися довкола своїм єдиним виряченим оком. Гепнер, відчувши, що справджуються його найжахливіші підозри, стиснув руків'я і випростався, приготувавшись до нової оборони. Погляди їхні зустрілися і на мить завмерли. З незнайомцем несподівано сталося щось дивне: він ще дужче заволав і кинувся до вікна. Надавивши на скло усім тілом, він з-поміж безлічі осколків зірвався донизу.
Нажахані коні довгожданого екіпажа стали дибки і рвучко оминули тіло, що так несподівано випало з вікна. Христоф зістрибнув на бруківку і кинувся до будинку. В наступну мить він увірвався до кімнати, де розбійники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домінікові кількома швидкими і безжальними ударами було для нього справою кількох секунд. Найманці, конаючи, розпластались на підлозі.
– Дякувати Богу, – видихнув Домінік, – ви саме вчасно.
– Усе гаразд? – запитав кур'єр.
– Зі мною так, – відповів лікар і кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.
Дівчина, бліда наче смерть, безсило впала в його обійми і заридала.
– Треба поспішати, – нагадав Христоф, – невідомо, перед чим іще не зупиниться єпископ.
Лікар кивнув і, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слідом, весь час йойкаючи і читаючи молитви, задріботіла Вірця, змушена цілковито покладатися на свої ноги, оскільки втрачати свідомість мали право лише вельможні пані.
Біля карети Христоф зупинився і здивовано глянув на порожню бруківку. Тіло, що лежало там, безслідно зникло.
– Куди ви поділи того нещасного? – запитав він у гайдуків, помітивши, що ті були так само бліді, як винесена з будинку панна.
– Нікуди, – розгублено відповіли ті.
– Хочете сказати, він устав і пішов сам?
Гайдуки ствердно закивали головами.
– Шляк би вас наглий трафив…
Порозумівшись з ними в такий спосіб, він сів у карету, опинившись поруч з Вірцею, чим змусив її сором'язливо опустити очі і поринути в найсолодші мрії.
Екіпаж зрушив з місця, і гуркіт коліс злився з цокотінням підков шістьох коней гайдуків, що їхали поряд, оточивши карету півколом. Поряд із дверцятами йшов кур'єрський кінь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його міцну і перевірену спину.
Карета і вершники через Краківську браму залишили місто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмістя, і потрапили зрештою до лісу.
– Готуйтеся, – спокійно мовив Христоф, дістаючи арбалет, завбачливо покладений під лаву.
– Ви очікуєте засідки? – запитав Домінік.
– Швидше навпаки, пане Гепнере, засідка очікує на нас, – відповів кур'єр.
– Ви знали про неї і все одно рушили цією дорогою? – з докором у голосі промовила Ляна.
– Пані, – з тим же спокоєм у голосі продовжив він, – ми не уникнемо нападу, навіть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ – не дурень, і його люди стережуть всі дороги до Високого Замку…
Сказавши це, він заклав болт у арбалетний жолоб і взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипів, жадібно розглядаючи темний пейзаж.
– Здається, тут, – сказав він, – приготуйтесь…
Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:
– Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.
Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря, помчали попереду вершників і вп'ялися у темну ціль. У відповідь донеслись відчайдушні крики і прокляття. Кілька чорних тіл з сірими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.
– Ще раз! – вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи і одразу ж прицілюючись.
Знову семеро стріл пронизали повітря, але тепер у ціль потрапила всього одна. І ще один невдаха, відчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у відповідь, попереду з'явився загін вершників…
– Ну от, – мовив кур'єр, чіпляючи арбалет до сідла, – дійство почалося.
– Чи не були б ви, панове, такі ласкаві пропустити нас? – голосно звернувся він до них.
У темряві зареготали і порадили поцілувати когось у дупу.
– Як неґречно, – зауважив Христоф.
– Пане, їх більше ледь не втричі, – промовив хтось із гайдуків.
– Половину я беру на себе, – спокійно відповів той, – а з рештою – вже якось самі. Хіба я помилився, коли взяв собі у підмогу найвідважніших сміливців Львова?
– Ні, пане, не помилились, – прозвучала відповідь.
– Тоді по чортові вам кожному!
Навпроти раптом запалахкотіли смолоскипи, і чудернацькі тіні стрімголов кинулись на них. Христоф звів коня дибки, і перший з нападників, наштовхнувшись на копита, вилетів з сідла. Другому дістався удар мечем, третьому – міцним, наче камінь, кулаком… Приклад кур'єра перейняли семеро інших. Нажахані коні рвалися геть, і вершники поступово спішувались. Оточивши кільцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки їхні вороги відступали і падали.
Так тривало доти, доки полум'я смолоскипа не зблиснуло на застиглій диявольській усмішці, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з'явилася ще одна, і ще одна… Десять постатей в усміхнених шоломах, переступаючи через кінські і людські трупи і тримаючи напоготові зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдуків.
– Шляк! – вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. – Що вони за блазні?
– Погляньте, – мовив Домінік, – ті, що з нами билися, відступають…
– Або поступаються місцем, – припустив кур'єр, – у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…
– Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.
– Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – підхопив інший.
– Згоден, непідходяще місце, – сказав Христоф, – тоді відправимо туди цих веселунів.
Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.
– Лікаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'єр. – Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!
Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…
– Стійте, нечестивці! – почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.
– Гм, чого б це? – тихо промовив кур'єр. – Сам хоче помірятись силою чи що?
Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.
Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:
– А лікар убив лише одного…
– Бачте, отче, він закоханий. А закохані – милосердні, – відповів кур'єр.
– Ви ж не протримаєтесь, – сухо сказав єпископ.
– Блазнів тільки п'ятеро, – Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.
– Годі вам, – скривився єпископ, – ви б'єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете…
– Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.
– А вам, Домініку, – вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, – я пропоную врятувати і друга, і кохану…
– Як? – важко видихнувши повітря, запитав той.
– Здайтесь.
– Не вірте йому! – попередив Христоф.
– Вибір за вами, – повторив слуга церкви.
– Якого дідька? Перевага ж на його боці! – не вгавав кур'єр.
– Я не хочу більше крові, – лицемірно мовив Лібер.
– Я… я згоден… – сказав Гепнер, – але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…
«Чортові личини» миттю відступили.
– Далі! – вигукнув лікар. – Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..
Невідомі, здавалось, зовсім розчинилися в темряві. Домінік опустив шаблю і рушив до єпископа. За мить кілька пар рук міцно його вхопили і, зв'язавши, перекинули через сідло. Хтось щосили ляснув коня, і все стихло.
Від смолоскипів місцями загорілися сухі гілляки і торішня пожовкла трава, висвітлюючи жахливу картину з купою мертвих тіл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдуків, проте жодне серце вже не билося. Почувся жіночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, відразу безсило повисла на дверцятах. Чоловік за кілька кроків опинився поруч і, підхопивши її, всадовив назад, кинувши служниці:
– Приведи панну до тями. І не давай більше дивитися. Такі картини не для неї.
Бідолаха була налякана не менше за свою господиню, але мліти і скрикувати не мала права.
У глибині лісу знову заблимали вогні. Придивившись, Христоф упізнав замкових драбів і тільки спересердя закусив губу. Так от чого єпископ поспішав! От чому він так прагнув отримати бодай щось із цієї колотнечі. Ще б трохи, і сам би він поплатився…
– Ви один живий? – коротко запитав офіцер.
– Ще пані Ляна і її служниця, – була стомлена відповідь.
– Ви молодчина, Христофе, слово честі!
– До дідька… Мертвих це не врятує…
Він кілька разів свиснув, але, не почувши у відповідь знайомого іржання, роздратовано запитав:
– Зайвий кінь у вас знайдеться?
– Звичайно, – з готовністю відповів драб і додав: – Поїдете з нами?
– Неодмінно, – сказав той, – я дав слово довезти панну до Високого Замку, і я його дотримаю.
Розділ VII
Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.
Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.
– Що за чортівня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення банькаті очі. Коли вина вже лишилося стільки, що дістати було годі, він, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеної трапези.
– Бісів птах… Якщо я тільки не спав, – промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не більше ковтка.
Ворон, між тим, здавалося, зовсім наситився і заходився чистити дзьобом своє блискуче пір'я. Однак раптовий вигук з вулиці змусив його стрепенутися і завмерти, дослухаючись до нього водночас із Себастяном.
– Пане поете! – почувся молодечий голос. – Пане поете, вигляніть-но!
Господар потягнувся до вікна і нетерплячим рухом зігнав звідти птаха. Той розправив свої великі крила і, щось на прощання каркнувши, вилетів у вікно.
Унизу, на вулиці, задерши догори голову, стояв лакей бургомістра.
– Агов, хлопче! – гукнув йому Себастян. – Заходь до господи.
Мартин – то був він – рушив до під'їзду. На сходах вони зустрілися, і поет нетерпляче вхопив хлопця за плечі.
– Дізнався? Кажи!
– Дізнався, пане, дізнався, – відповів той, – але не трясіть так, бо душа в мене одна…
– Добре, але не барися, кажи.