– Лiкаря, лiкаря! – пiдхопили присутнi.
– Благаю вас, мiй пане, не турбуйтесь, – мовив гiсть, – зi мною все гаразд. Я нiчого не вiдчував дотепер.
Але бургомiстр його не слухав, вiн кивнув слугам.
Нарештi в iншому кiнцi зали з'явився товстун, якого всi нетерпляче пiдштовхували наперед. Той ледве утримував рiвновагу.
– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомiстр. – Швидше!
– Святий Антонiю, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лiкар. – Уже бiжу, бiжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлi застрягло? Риб'яча кiстка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спинi…
– Де Домiнiк? – вигукнув у натовп бургомiстр.
– Пана Гепнера на балу немае, – вiдповiв хтось.
Тим часом лiкар намiрився глянути Себастяновi до рота.
– Телепню, вiн поранений! – заволав Шольц.
– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсiм рятую, коли хтось перебрав з iжею, чи не дай боже – вдавився.
– Хай тобi грець, ти лiкар чи хто?
– Лiкар, ваша милосте…
– Тодi роби свою справу! Спини для початку кровотечу!
– Слухаюсь…
Із Себастяна зняли камзол i лiвий рукав сорочки. Лiкар уважно i злякано придивлявся до рани, невiдомо чого бiльше боячись – кровi чи бургомiстра.
– Рана серйозна? – запитав Шольц.
– Нi, ваша милосте…
– Мiй пане, – мовив Себастян, – менi незручно опинитися тут у такому виглядi…
– Дурницi, – перебив бургомiстр, – ми надто довго чекали на вас, мiй друже, аби тепер отак-от вiдпустити…
– Принесiть води, – розгублено кивнув лiкар. Прохання було миттю виконане.
– Розкажiть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.
Гiсть, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло i на мить задумався. Йому подали повний келих i, зробивши ковток, Себастян почав свою розповiдь:
Я поспiшав на бал прийти,
Всi лиха й бiди обiйти,
Ранiше всiх сюди з'явитись,
Щоб вам, мiй пане, уклонитись
I перший келих пiдiйняти
Та славу Бахусу воздати,
Потiшити своiм вiршем
Людей поважних i… нiкчем,
Хоча останнiх тут немае,
Та доля рiзне посилае,
Про те пiдказуе життя:
Ось неозначенiсть буття.
Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очi бургомiстра заблищали, вiн був палким прихильником поезii.
– «Про неозначенiсть буття», – повторив вiн, – клянусь, ви мене заiнтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись вiд болю в плечi. За хвилину вiн продовжив:
Так от, я поспiшав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повiв дорогою лихою,
Звiв iз халепою й бiдою.
Готовi взятися до «працi»,
Харцизiв з десять,
Може, й двадцять
Мене у темрявi чекали,
Наживи легкоi шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усi моi скарби
Я не вiддам без боротьби.
Лиш срiблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…
– О, сором, сором менi! – раптом вигукнув бургомiстр. – «Лиш срiблом слова»… Даю вам обiцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнiм срiблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
– Одну хвилинку, – благально втрутився лiкар, – я не маю навiть чим перев'язати рану, а це неодмiнно треба зробити, ваша милосте…
– Можливо, ця хустинка знадобиться для такоi мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.
– Дякую, панно, – полегшено зiтхнув лiкар.
Себастян зустрiвся поглядом з молодою чарiвною панною.
Вiн уклонився iй – не вiдводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичнiй натурi вона здалася богинею. Отi палкi очi, нiжнi вуста, злегка зашарiлi щоки, темне, вкладене у вигадливу зачiску волосся… Поет навiть не одразу почув, що бургомiстр вимагае продовження розповiдi. Помiж присутнiми почулися смiшки, i це привело Себастяна до тями.
– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболiла раптом.
Бiдолаха лiкар упав на колiна.
– Обережно, телепню, – гримнув бургомiстр.
