– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.
Себастян кивнув головою, i всi затихли. За мить його голос знову всiма заволодiв присутнiми:
Устиг, як бачите, на свято
Покiрний ваш слуга… Завзято
Оборонявся вiн мечем
Вiд тих грабiжникiв-нiкчем.
І показав iм без вагання
Урок затятий фехтування.
Тим часом лiкар перев'язав рану, i поет, пiд нову хвилю оплескiв, звiвся на ноги, мимоволi шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалiк i також аплодувала йому. На ii вустах сяяла усмiшка, за яку вiн ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталевi вiдблиски, що так спочатку його заслiпили, тепер здавалися лише жалюгiдним мерехтiнням. Укотре поета повернув до тями бургомiстр:
– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив вiн, – але, втiм, у мене до вас прохання.
– Так, пане, слухаю.
– Вiдтепер завжди носiть кольчугу.
– Неодмiнно!
– До розваг, панове! – звеселiло вигукнув бургомiстр. – Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
– Мiй друже, – перегукуючи першi акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезiя?
– Справдi, вашмосць, всього кiлька рядкiв. Ось вони:
Історii заключний штрих
Ще не наведено.
Мiж тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумнi очi, свiтлий лоб,
Мiй безкорисно чистив меч
І плащ дорожнiй з моiх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лiчить зовсiм грошi,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…
– Стривайте – Мирон?… Марко?…
– Мартин! – вигукнув бургомiстр, – мiй дорогий Мартин! Вiн отак казав? От вiддана душа… Заждiть, вiн же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнiшу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, i Себастян вже почувався його королем… Кишенi приемно обтяжувало срiбло, камзол приемно тиснув на плечi, дарма що був зiпсований дiркою вiд ножа, яку тепер не приховала б i найумiлiша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усiма у веселому вихорi. І кольори ii сукнi злилися з iншими барвами, а голос розтанув у музицi та смiховi.
Вино дурманило та все вiддаляло, отож поет його стерiгся… Серпанковi хвилi ii вбрання, мов увi снi, то з'являлися, то зникали, наче примара…
Мелодiя скiнчилася. Нарештi! Себастян раптом вiдчув, що свiт пливе перед очима. У головi паморочилось. Можливо, рана серйознiша, анiж те йому видавалось? Дурницi! Це iнше…
Вона стояла у барвистому жiночому колi, коли зустрiлася знову з ним поглядом, не вiдвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.
– Ви хочете прочитати нам вiрша? – запитала котрась iз дам.
– Панi, я вже стiльки сьогоднi iх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе нi рядка, – вiдповiв Себастян.
– О, як шкода…
– Якщо тiльки…
– Що? – кокетливо перепитала дама.
– Якщо тiльки вiршi самi не народяться i не вирвуться жагучим потоком…
Дама засмiялася переможно.
– Слово честi, Себастяне, ви мене лякаете, але я готова вас слухати.
– Мила панi, я вражений вашою безстрашнiстю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде нi краплини.
Їi обличчя аж позеленiло вiд злостi. Вона вже ладна була пiти, кинувши якесь слово спогорда, проте цiкавiсть взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподiваючись угледiти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмiшку i залишилась. Себастяновi слова плутались у головi, наче гублячись в туманi, що стояв перед його очима. Вiн ступив кiлька крокiв до красунi, що вразила його.
– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.
– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки вiдповiв Себастян.
– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслiдкiв…
Вона звела очi i, наче обпiкшись, в ту ж мить вiдвела погляд.
– Ви, здаеться, збиралися читати поезiю…
Себастян нахилився до ii плеча i промовив рядки, наче вихопив iз самого серця:
Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,
Не розлучатись з вашим образом нiколи,
Коли ця нiч, немов життя, промчить
Кудись у даль на ошалiлих конях.
А в день прийдешнiй, не зазнавши iнших втiх,
Рабом схилитися до ваших нiг…
Красуня раптом здригнулася, як вiд болю. Їi схвильований шепiт увiрвав слова Себастяна:
– Не треба… Припинiть…
