– Що непокоiть мого короля?
Сигiзмунд ухильно заговорив про дiтей, про родину, про обов’язки батькiв. Вiн боявся порушити солодку iдилiю, що запанувала мiж ними, тому побудував розмову так, щоб не зустрiчати заперечень з боку жiнки: король сам собi задавав запитання й негайно давав бажанi для себе вiдповiдi. Перiодично цiкавився, невже Бона не подiляе його думок – i негайно продовжував у тiм же дусi, не дозволяючи iй вставити анi слова. Коли ж замовкав, а вона також мовчала – то бурмосився i продовжував говорити…
Нарештi Бона не витримала. Ледь не розлютившись, зусиллям волi приборкала почуття i дружньо звернулася до хворого:
– О мiй королю, о ваша величносте! Невже ви дотепер бачите в менi ворога або не довiряете менi? Я вiддана вам так само, як i в день нашоi першоi зустрiчi. Чому ж ви не даете менi сказати анi слова? Прошу, давайте поговоримо просто, по-людськи. Ми неодмiнно все вирiшимо, навiть якщо я не завжди буду згодна з вами. Дайте менi можливiсть насолодитися розмовою з вашою величнiстю!..
Це не був звичайний докiр. Король був збентежений, однак вiдповiв дуже спокiйно:
– Хто ж сумнiваеться у вашiй вiрностi, люба? Ви добре знаете про мою повагу щодо вас, але зараз ви верзете дурню.
Засмучена такою вiдповiддю, Бона зiбрала волю в кулак i, зберiгаючи терпiння, заговорила з колишньою добротою в голосi:
– Любий чоловiче, я намагаюся говорити з вами якомога ввiчливiше.
Пiсля таких слiв король дещо знiтився, розгубився й не знав, про що розмовляти надалi. Бона по-жiночому пожалiла чоловiка: вiн же ще не змiцнiв, як треба, а вона вже така сувора з ним…
Тодi королева, нiчого не говорячи, схилилася й поцiлувала його в щоку, немов дитину. Сигiзмунд не ухилився, а довiрливо потягнувся до неi. Бона простягнула йому руку, король притулив ii до губ. «Отак краще…» – подумала королева.
Але тут дверi розчахнулися, i в залу досить недоречно влетiв блазень Станьчик. Король миттю випустив руку жiнки й сором’язливо опустив очi, немов стидаючися прояву своiх почуттiв. Роздратована безцеремоннiстю паяца, Бона зiбралася вигнати непроханого гостя, але король вiдволiк ii, задавши досить несподiване запитання:
– Панi, чи пам’ятаете, як обiцяли видати замiж всiх моiх дочок?…
Вiд такого запитання ошелешена королева позадкувала й опустилася у найближче крiсло.
– Я завжди пам’ятаю своi обiцянки, ваша величносте, i намагаюся виконувати iх, – рiшуче почала королева. – Для кожноi принцеси вже обранi нареченi. Це або принци, або князi, причому по декiлька кандидатур. Нарештi, я замовила мiнiатюри принцеси Ізабели, принцеси Анни…
Але король зупинив ii жестом i сумно вимовив:
– Вони ще занадто юнi для замiжжя.
– Так-так, зовсiм ще дiти… – пiдхопив Станьчик. – Ти явно поквапилася iз цим, королево! Як же отаких крихiток – i раптом замiж?
Блазень явно знущався, але, iгноруючи кпини, Бона поцiкавилася:
– Тодi про кого йдеться, пане?
– Ви не розумiете? – здивувався король.
– Жодним чином! – запевнила королева.
– А як же Беат? Панi, ви зовсiм забули про неi! – король потихеньку починав злитися.
– Ах, це правда, щира правда! Як же бiдненька Беатрис? Як же наша позабута принцеса?… – загугнявив блазень. За що дiстав вiд короля слабкого ляпаса, вiд якого театрально розтягнувся на пiдлозi.
– Але ж Беат… вона ж не ваша дочка! – спробувала виправдатися Бона.
– Ваша величносте, не забувайте, що коли ви прибули до Польщi, вона вже жила в палацi. Беат – моя улюблена вихованка, тому я прошу вас термiново зайнятися ii долею.
– Добре, ваша величносте, я термiново замовлю ii мiнiатюру найкращому художниковi й пiдберу для маленькоi Беат пiдходящу партiю в Європi.
– Не варто метушитися. Для Беатрис можна пiдшукати нареченого й у наших землях, – наполягав король.
– О, так, навiщо нам принц?! Нам принц не потрiбен, нам i мiсцевий дворянчик цiлком згодиться, – кривлявся блазень, моторно ухиляючись вiд стусанiв Бони.
– Але, ваша величносте, наскiльки менi вiдомо, всi гiднi Беат нареченi давно не вiльнi… – продовжувала пручатися королева.
– Ой, як шкода, для маленькоi Беатрис у польських землях не знайдеться навiть зубожiлого дворянчика, – дражнився Станьчик.
Король дещо повеселiшав, а блазень собi знущався:
– Виявляеться, панi, все-таки е на свiтi питання, вирiшити якi вам не пiд силу. Невже ж i в королiвствi Польському, i у великому князiвствi Литовському у вас дотепер не перелiченi всi вiльнi нареченi?! Непорядок!.. Де нашi списки? Списки де?… – i вiн театрально забiгав навколо короля.
Бона почервонiла вiд злостi, стиснула маленькi кулачки й процiдила крiзь зуби:
– Щоб нареченого пiдшукати, менi не потрiбнi списки. Для цього вистачить однiеi лише пам’ятi…
– А от, до речi… Ілля, син Костянтина Івановича Острозького? Чим не наречений? – зненацька поцiкавився король.
– Так-так! Королево, подумайте тiльки: видавши католичку Беатрис за православного Іллю, ви змiцните внутрiшню могутнiсть краiни, – негайно втрутився блазень. Бона хотiла вiдповiсти рiзкiстю, але помiтивши, що король посмiхнувся, стримала порив i мовила спокiйно:
– Ілля, син князя Костянтина, вже заручений чи то з Анною, чи з Барбарою Радзивiлл. Його батько…
Король миттево зупинив ii фразою:
– Можете не продовжувати, королево, вашi вiдомостi давно застарiли.
– Як же так, ваша величносте?! Менi достеменно вiдомо, що Ілля Острозький давно заручений, а в Анни Радзивiлл уже е два дозволи вiд Ватикану на вiнчання зi схизматиком,[11 - Схизматик – розкольник, невiрний, еретик, вiдщепенець. Так католики (зокрема польськi) називали православних християн схiдного обряду.] а також двое позашлюбних дiтей. Що стосуеться Барбари, то iй не виповнилося ще й п’ятнадцяти, щоб вона могла вийти замiж, – виправдовувалася Бона.
– До чого жагуче бажання якнайшвидше вийти замiж виявляе розторопна Анна Радзивiлл… А от з дiточками вона явно поквапилася! – не вгамовувався Станьчик. – Але нiчого, нiчого, можна завести ще одного малюка й попросити Ватикан про черговий дозвiл на шлюб.
Тепер усмiхнулася навiть Бона.
– Що ж, моя королево, ви маете рацiю, все це так i було донедавна, – пiдтвердив Сигiзмунд. – Мiсяць тому вибухнув скандал, i Радзивiлли заплатили менi десять тисяч злотих, щоб я наказав урегулювати питання одруження князя Іллi Острозького з Анною Радзивiлл. Я втрутився в цю справу. Як винна сторона, Радзивiлли заплатили нареченому за шлюб, що не вiдбувся, значну грошову компенсацiю, заздалегiдь обумовлену в iнтерцизi,[12 - Інтерциза (лат.) – документ, покликаний врятувати багатство одного з одружених, який до укладання шлюбу мав набагато бiльше майна, нерухомостi чи грошей. У випадку пiдписання iнтерцизи все те, що чоловiк чи жiнка мали до шлюбу, лишалося в його (ii) власностi та в майбутньому не дiлилося зi шлюбним партнером.] й тепер Ілля Острозький е вiльним вiд шлюбних зобов’язань завидним нареченим.
– Велика Бона не чула про такий грандiозний скандал? – щиро здивувався блазень.
– О, мiй королю, славний королю! – з нiжнiстю в голосi мовила Бона. – Я влаштую весiлля Беатрис iз Іллею Острозьким. А подарунком для вашоi величностi до цього весiлля стане лицарський турнiр.
Король посмiхнувся. Ця розмова стала, можливо, винятковим за останнiй час випадком, коли суперечка чоловiка й жiнки завершилася мирно.
Кракiв, королiвство Польське, 1538–1539 роки
Бона дотрималася слова – посватала красуню Беат за князя Іллю Острозького, хоча зробити це виявилося не надто легко.
Костянтин Острозький, батько князя Іллi, бiльшу частину життя провiв у сiдлi, захищаючи й розширюючи межi й без того великих володiнь. Тому мрiяв, щоб його старший син Ілля служив при дворi. Але княжича палацове життя геть не приваблювало, вiн мрiяв проводити час точно так само, як i батько – у битвах i боях.
З п’ятнадцяти рокiв Ілля Костянтинович брав участь у численних вiйськових вилазках, у зухвалих набiгах на татарськi обози i каравани. Вiдсутнiсть досвiду компенсував розпачливою смiливiстю й юнацьким запалом. Козаки любили молодого шляхтича, це життя припало Іллi Костянтиновичу до душi, тому вiн нiчого не хотiв мiняти.
