Шалені шахи

Порівнявшися з возом, двоє переслідувачів застрибнули в нього. Дмитро Федорович відразу ж кинувся до візника з лементом:

– Анджею, міняймося! Ушквар негідникам…

Козак озирнувся. Миттю зрозумівши, у чім річ, він накинувся на запопадливих нахаб і викинув геть одного за іншим. Але у віз негайно застрибнула нова дивакувата пара: міцний м’язистий велетень і спритний в’юнкий карлик. Коротун намертво приріс до шиї Анджея, і поки козак, задихаючись, намагався скинути недомірка, велетень місив охоронця величезними кулачиськами.

Намагаючись допомогти вірному охоронцеві, Дмитро Федорович обернувся й пару разів уперіщив велетня батогом поперек спини. Зойкнувши, той вивалився через борт воза на дорогу. На жаль, допомогти охоронцеві ще будь-чим князь не міг. Скажена гонитва тривала, Анджей запекло боровся з карликом. Нарешті козакові вдалося схопити однією рукою супротивника за шию, іншою ж вдарити його у підборіддя. Клацнувши зубами, коротун полетів на дорогу й ледь встиг відкотитися убік, щоб не потрапити під копита коней своїх же товаришів.

– Убийте їхніх волів! – крикнув Адам Кухта, вириваючись уперед.

– І козака вбийте! Живим беріть лише князя! – додав Мартин Зборовський.

– Ваша милосте, що робити?! – вигукнув охоронець, почувши це. Сангушко озирнувся лише на мить, відразу знов повернувшись до стеження за дорогою. Не вистачало ще налетіти на камінь або з’їхати в канаву! Тоді точно кінець… Куди їх занесло?!

Тут попереду з’явилося якесь селище. Дмитро Федорович гарячкувато розмірковував, чи можна зустріти допомогу?… Здається, містечко мале, навряд чи тут знайдуться охочі їх ловити… а жителям, швидше за все, чужі неприємності байдужі… І все ж таки нерозумно розраховувати, що хтось заступиться за втікачів! Отже, князь вирішив проскочити містечко, не знижуючи темпу гонитви. Хоча воли вже дуже вимоталися, але й коні переслідувачів також втомилися: вони важко хропли й були рясно вкриті милом. Крім того, якщо вершники їх дотепер не нагнали… Може, утікачі нарешті відірвуться?! Одному лише Богові відомо, чим усе закінчиться.

Вони вже майже досягли крайніх будинків, як раптом спереду на дорогу виїхав віз, доверху навантажений зерном. Коли Сангушко зрозумів, що їм не розминутися, то запекло закричав:

– З дороги!!!

Але візник (товстопикий здоровань із важким чолом завзятого упертюха, навислим над маленькими тупими вічками) поганяв своїх волів, хоч би що. У результаті через кілька секунд віз із утікачами й візок здорованя, мало не зіштовхнувшись, порівнялися й намертво зчепилися один з одним. Від різкого удару втікачі ледь не злетіли з передка, але все-таки утрималися.

– Геть з дороги!!! – гаркнув Анджей. – Забирайся, тупоголовий!

– Сам забирайся, почваро! – відповів візник, почервонівши до брів під теплим капелюхом.

Охоронець загрозливо заніс над головою батіг, але батіг візника виявився таким же довгим, та й управлявся товстопикий з ним не гірше за козака. Дмитро Федорович оглянувся й побачив, що зраділі їхній невдачі переслідувачі наближаються. Щоправда, віз із зерном вершникам також стане на перешкоді, але це переслідуваних не врятує…

Не довго думаючи, Сангушко зістрибнув з воза, Анджей кинувся за паном. Удвох вони звернули за ріг найближчого будинку. Позаду ж пролунали сердиті вигуки: переслідувачі зупинилися перед їхнім возом, що зчепився з возом зерна. Безсумнівно, вони от-от спішаться й знов кинуться в погоню…

– Анджею, розбігаємося в різні боки, й нехай наздоганяють!!!

– Але, княже, я не можу вас кинути! Я повинен охороняти вас, а не втікати від…

– Роби, що кажу!!! – сердито вигукнув князь. – А раптом тобі вдасться врятуватися й привести допомогу?! Полюють на мене, а не на тебе, тому негайно забирайся геть з очей!!!

Охоронець слухняно кинувся у провулок і побіг геть. Ледь глянувши йому вслід, Дмитро Федорович продовжив бігти прямо.

«Хай там що, а я так просто не здамся! Нехай пан Зборовський зі своїми покидьками спробує схопити мене просто на вулиці посеред білого дня!» – подумав князь…

Тим часом переслідувачі збилися в щільну купу. Деякі почали спішуватися, інші втримували їх, резонно заперечуючи, що пішого швидше наздожене саме вершник. Мартин Зборовський, який під’їхав у супроводі синів, волав, щоб служники продовжували переслідування й за всяку ціну упіймали небезпечного злочинця… але цим лише збільшував хаос. У підсумку ж пан Зборовський обрушив весь стрімко нагромаджений гнів на візника зерна.

– Ах ти ж лантух з лайном!!! За яким правом не даєш нам проїхати?!

– Сам ти лантух… забирайся з дороги! – репетував селянин.

– Це я наказав забратися тобі, свиното! – верещав пан Зборовський. – Та ти хоч би знаєш, хто я такий?!

– А мені плювати, хто!!! – візник загрозливо замахнувся батогом.

– Ах ти ж смердюча пика плебейська!!! Та я – сам Мартин Зборовський, от хто я такий!!! Ти зрозумів нарешті, з ким маєш справу?!

– Подумаєш, який такий Зборовський вишукався?! Та хоч би ти був тричі князь – не поступлюся!!!

– Забрати його!!! – поляк аж підскочив у сідлі. – Забрати звідси цю псячу кров!!![25]

Служники, що тим часом спішилися, дружно накинулися на візника. Той встиг лише раз хльоснути батогом, як його стягли з воза і жбурнули в канаву. Один зі служників зайняв місце селянина й заходився розвертати його віз, щоб звільнити проїзд. Візник між тим виповз із канави й, люто лаючись, кинувся до коня, на якому сидів пан Зборовський. Поляк стьобнув сіромаху батогом просто по очах. Селянин вереснув і впав, двоє служників знов зіштовхнули його в канаву. Осліплений ударом селянин почав голосно обурюватися:

– Що ви робите?! За яким правом?! Розбійники!!!

Зачувши гвалт, до місця події почали потихеньку збиратися місцеві витріщаки. Вони спробували обережно дізнатися в служників пана Зборовського, що ж тут, власне, сталося? Але підоспілий на допомогу полякам рихтар Адам Кухта відповів обивателям:

– Не суньтесь не у свою справу, інакше, чого доброго, опинитеся в тім же становищі, що й оцей бельбас, який одержав батогом по очах! Ідіть своєю дорогою й не накликайте на себе лиха.

Оцінивши кількісну перевагу незнайомців й їхню надзвичайну озлобленість, витріщаки вирішили не спокушати долю й потихеньку відійшли подалі. Переслідувачі ж на чолі з місцевим війтом, нарешті об’їхавши розчіплені вози, кинулися наздоганяти втікачів. Незабаром містечко залишилося позаду. Дорога вела на південний схід…

Князь Сангушко ледь не падав від страшної втоми, але розпач надавав сил. Він уперто біг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадібно хапаючи ротом повітря. У якусь мить ноги просто відмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камінь, спробував підхопитися, однак знов послизнувся і влетів у невелике болітце. Кілька секунд поборсавшись там, ра5чки вибрався на сухе місце, нарешті знов здійнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не відчуваючи тіла, хапаючись руками за що тільки можна й похитуючись з боку в бік.

За ним точно гналися: десь тріскотіли кущі, хтось лаявся з придихом… Князь перебував у тім стані крайньої утоми, коли геть зникають навіть найважливіші думки, залишається одне тільки безпосереднє бажання – відпочити будь-що. Він не думав більше ні про своє життя, ні про Анджея, ні навіть про Олену – тільки про те, коли ж нарешті перед ним відкриється острівець порятунку, де можна відпочити! Таким острівцем уявлявся рідний маєток, де він народився й виріс. Райське містечко з матінкою і годувальницею, де все так тихо й мирно, як у далекому дитинстві…

Дмитро Федорович на мить замислився, сповільнив крок, розслабився й глибоко зітхнув. Коли ж перед ним раптово виросли чотири козаки, він позадкував і впав у кущі калини. Криваво-червоний сік від розчавлених при падінні ягід миттєво залив підталий сіруватий сніг, поцяткований нещодавнім крижаним дощем. Але величезні сильні руки одразу підхопили князя й поставили на ноги.

– Не здавайтеся, пане, ми ще повоюєм!.. – вигукнув Анджей. Охоронець стояв, оголивши шаблю і своїм тілом затуляючи князя від ворогів. Сангушко вмить опам’ятався, утому немовби рукою зняло. Згадавши, що в нього також є зброя, вихопив шаблю й разом з Анджеєм кинувся на переслідувачів.

Вони билися пліч-о-пліч. Дмитро Федорович не відчував отриманих ран, іноді лише відзначав подумки, що його шабля вкотре розсікла щось м’яке – отже, знов вдалося зачепити когось із ворогів! Втім, їхнє число не скорочувалося. Раптом Сангушко почув на відстані тупіт кінських копит: це був, мабуть, сам пан Зборовський… Тоді князь гучно скрикнув:

– Біжи, Анджею! Біжи звідси! Знайди Олену й доглянь за нею!

– Але… Заради всього святого, мій пане, я не можу дати вам загинути!..

– Наказую тобі, Анджею: біжи до неї!!!

Охоронець все-таки вагався. Князь без утоми розмахував шаблею, кунтуша на ньому більше не було, жупан весь промок від крові.

– Ну прошу тебе, біжи!.. – почав благати він.

Полишивши трактир, до Рудницького замку поспішали Олена і її покоївка Марися із загоном охорони під орудою старого вірного Остапа. Князь розраховував, що там на них чекає притулок і порятунок – отже, так воно і є! Дмитро Федорович не міг помилятися, та й дядечко Василь Костянтинович запевняв, що господар замку Ян Тарновський – надійна людина: родич все ж таки… Отже, захистить і прикриє.

Вони їхали вже близько години, ніхто їх не переслідував. Поступово зменшили крок, щоб дати коням відпочити: по пухкому килиму потемнілого листя, не надто щільно присипаного ніздрюватим снігом, пересуватися було важкувато. Густо пахло перегноєм і сирою деревиною.

Раптом спереду долинув приглушений тупіт копит. Маленький кортеж княгині завмер, очікуючи. Між деревними стовбурами, порослими зеленим мохом, замигтіли блакитні із золотим однострої, заблищала й задзвеніла добре начищена збруя. Під кронами дерев луною розносилися вигукування, тупіт і брязкотіння зброї. Коли зустрічний загін воїнів порівнявся з кортежем, Олена сміливо виїхала вперед і мовила:

– Вітаю вас! Хто ви такі?

– І вам доброї дороги! – відгукнувся очільник загону. – Ми служники пана Яна Амора Тарновського, поспішаємо в Лиски-над-Лабою, щоб забрати відтіля княгиню Олену-Єлизавету-Катерину Острозьку.

– Хвала Богові, нарешті приспіла підмога! Тепер князь Сангушко врятований, – звеселився Остап.

– Ні, у нас наказ тільки щодо княгині Олени-Єлизавети-Катерини Острозької. Що ж стосується князя Дмитра Сангушка, то йому допомагати в жодному разі не можна: адже він – державний злочинець.

– Я без чоловіка нікуди не поїду! – миттєво обурилася Олена.

– Як вам буде завгодно, пані! То що ж, ви відмовляєтеся їхати з нами?

– Я ж сказала, що нікуди без чоловіка їхати не збираюся…

– Що ж, пані, тоді ми залишаємо вас.

– А як же Дмитро Федорович? – захвилювався Остап.

– Не можу знати, – по-конячому мотнув головою очільник загону.

– Тоді повертаємо! – скомандував Остап, і кортеж княгині миттю виконав наказ. Копита коней зачавкали по мокрій землі, періодично вистрілюючи фонтанами рідкого бруду. Воїни Тарновського не рушили з місця. Проскакавши трохи, Олена із затаєною надією озирнулася назад, але побачила, що зустрінуті воїни один за одним повертають туди, звідки приїхали. Незабаром вони зовсім зникли. Тоді княгиня на мить відчула, що тут і зараз відбулася надзвичайно мерзенна зрада…

Маленький кортеж скакав назад по торфовищу між валунами й вузлуватим деревним корінням, що стирчало з-під землі. Гілки хльостали по обличчях. Олені навіть сучком роздерло щоку до крові.

Але їхні зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалік містечка сновигали помічники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна річ, кортеж княгині був негайно оточений і роззброєний. Служників і Олену зв’язали, але княгиня відбивалася настільки енергійно, що оксамитовий берет зрештою злетів з її голови, з-під нього випали світлі довгі коси.

– Та це ж жінки! – здивовано вигукнув хтось із служників Зборовського.

– Тягни її до хазяїна, – скомандував інший.

Княгиню зі зв’язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в її змарніле обличчя, поляк уривчасто кинув:

– Розв’язати зараз же! Це є княгиня Острозька!

Служники поспішно виконали наказ. Зборовський вклонився їй і мовив якомога поштивіше:

– Я виконую наказ короля. Що ж до вас, пані, то ви вільні.

– Мене не потрібно було звільняти! – зухвало викрикнула Олена.

– Гнів затьмарив ваш юний розум, княгине. Ви просто не все розумієте.

– Де мій чоловік – Дмитро Федорович, князь Сангушко?! – продовжувала вона в попередньому зухвалому тоні.

– Такі справи, пані… Я завжди намагаюся доправляти злочинців живими, щоб їх по заслузі винагороджував кат. Однак моє щире бажання служити справедливості не завжди можна вдовольнити. Втім, у злочинців лишається їхній особистий вибір… У цьому разі злочинець князь Сангушко обрав…

Зборовський не встиг договорити, бо, не дослухавши його, княгиня дременула геть.

– Схопити її! – скрикнув пан Мартин.

Один з прислужників легко наздогнав Олену, згріб в оберемок і спробував підняти. Але молоденька княгиня виявилася не настільки беззахисною, як здавалося на перший погляд. Вона звивалася й викручувалася всім тілом, немов кішка, подряпала слузі обличчя, навіть примудрилася розквасити йому ніс і вкусити за щоку. Попри безсумнівну перевагу в силі, воїн ледь справлявся з розлюченою жінкою й лише голосно сопів, ухиляючись від маленьких кулачків. Нарешті він не витерпів і кинув Олену додолу, вхопив за волосся і вже замахнувся для хльосткого удару, як почув окрик хазяїна:

– Не сміти!!! Ти що собі дозволяєш, дурню?! Це ж княгиня!

Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.

– А-а-а!.. – завив той і розтиснув пальці. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетівши на невеликий пагорок, помітила двох вершників, до сідла одного з яких було приторочене неживе тіло.

Нещасна завмерла на місці, упізнавши рідні риси… Не думаючи більше ні про що інше, вона кинулася до вершників. Та не добігши буквально двох кроків, зупинилася, немов укопана.

– Ні-і-і!!! – чи то заволала, чи то заскиглила нещасна. Здавалося, розум зараз же покине її.

Дмитро Федорович вже не дихав, його посинілі ноги були босими, лівий рукав колись розкішного жупана й усі самоцвітні ґудзики відірвані, біла батистова мереживна сорочка почервоніла від крові, що сочилася із численних ран. На поясі бовталися порожні піхви: мабуть, князь бився до останнього, доки шабля не випала з його ослаблих пальців…

Розглядаючи скалічене тіло обожнюваного чоловіка, Олена не розуміла, що з нею коїться. В голові паморочилося, коліна підкошувалися, серце стискалося від жаху, болю й жалості до коханого. Перш ніж Дмитро Федорович тужливо застогнав, Олена знепритомніла і впала на землю.

– Пане, та вона ж не дихає!!! – закричали підоспілі служники.

– Пся крев, що ви з нею зробили?! – лаявся Мартин Зборовський, підбігаючи до тіла молодої княгині.

– Це не ми, пане, це вона сама! Напевно, зарізала себе… – виправдовувалися абсолютно розгублені воїни. Їхній переляк був очевидним – але ж то були добірні, неодноразово перевірені у справах люди!..

– Тупоголові мерзотники! Ви що ж, не могли упередити її дії?! І що ж мені тепер робити?! Хто повірить, що вона сама, а не…

Пан Мартин упав на коліна, приникнув вухом до грудей княгині. Й відразу ж жваво закричав:

– Слава Богові, вона дихає… Візок сюди, хутко!!!

Коли загорнену в теплі шуби княгиню акуратно поклали на підводу, пан Зборовський гидливо озирнувся на приторочене до сідла тіло князя Сангушка і скомандував:

– А цього кинути в хліву!

– Але ж він поранений, то може, його краще разом із…

Служник не договорив, замовкнувши під гнівним поглядом пана Зборовського, який негайно закричав, немов божевільний:

– У хлів кинути це падло, я кому сказав?! Нехай там здихає… якщо дотепер ще не здох!..

Ніч видалася морозною.

Отямившись у брудному сараї просто на купі гною, Сангушко спробував поворухнутися, але тіло зовсім не слухалося. Зненацька він з надзвичайною ясністю відчув, як з нього безповоротно виходить живе тепло. І чітко зрозумів, що помирає… от зараз, лише за кілька крижаних митєвостей і помре – тобто перестане відчувати, кохати, страждати… Князь не розумів, як опинився в такому дивному становищі: тільки-но жив, боровся, рухався – а тут раптом усе закінчується…

І ще Дмитро Федорович ясно зрозумів, що ніколи більше не побачить ні кохану Олену, ні їхнього ненародженого сина, ні брата свого Романа, ані вірного Анджея. Щемлива туга стисла серце. Йому раптом гостро закортіло попрощатися з ненаглядною дружинонькою, востаннє зазирнути в її величезні блакитні очі, відчути ласкаве тепло сповненого життя тіла.

– Почуй мене, кохана, де б ти не була!.. – пристрасно зашепотів помираючий. – Прошу, почуй мене й відповідай!..

Він молив, благав, вимагав і вже почав втрачати всіляку надію. Та в наступну мить щось дзвякнуло, блиснуло, ойкнуло, світ розколовся навпіл. І тут Сангушко дуже чітко побачив перед собою засмучене, дещо навіть наївне, змарніле від утоми, але, як і раніше, чарівно-прекрасне личко своєї ненаглядної княгинечки.

Він здригнувся, розслаблено витягнувся. Болісно й солодко задзвеніло у вухах. Життя йшло…

А десь на протилежному кінці світобудови його кохана, немовби почувши звернені до неї палкі благання вмираючого, дрібно затремтіла й мовила:

– Дмитре Федоровичу, милий мій, соколе ясний, я чую тебе – говори…

Князь занурився в бездонну блакить обожнюваних очей, загруз у якомусь рухливому, приємно пухнастому тумані:

– Лебідонько моя! Вибач, що не вберіг нашого щастя, що накоїв помилок і тепер не побачу нашого синочка… У нас буде син, я знаю! Тому в свою смертну годину прошу лише про одне: ніколи не кажи йому, що я був поганим батьком! Нехай у серці твоєму й у сердечку його пам’ять про мене залишиться доброю, тільки доброю…

Пухнастий туман закрутився виром, спалахнув і витягнувся світловим коридором. Кришталево-чистий, чіткий голос коханої звучав звідусіль, доходив до згасаючої свідомості князя потужними хвилями:

– Добре, соколе мій ясний. Не хвилюйся, нашому синочку я ані слова поганого про тебе не скажу! Ніколи, ніколи, нізащо!..

Хвилі ніжного голосу підхопили вмираючого й безповоротно затягнули свідомість князя кудись у незриму далечінь сяючим нескінченним коридором.

Так безславно пішов з життя Дмитро Федорович Сангушко – спадкоємець одного з найвідоміших русинських князівських родів. Пішов, залишивши на грішній землі вагітну дружину. Як же складеться подальша доля її та поки що ненародженого спадкоємця, якого вона вже носила під серцем?…