Замогильні записки

‹Разом з армією Шатобріан добирається до Намюра, а потім до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збирається повернутися до Франції›

3

‹…› Зникнення рідних і друзів. – Гіркота старіння. – Я вирушаю до Англії. ‹…›

‹Шатобріан дістається острова Джерсі, що належить Англії, і перебуває кілька місяців у домі дядька з материного боку «між життям і смертю» – у лихоманці›

Покровителем французьких біженців на Джерсі був пан де Буйон: він відмовив мене від наміру їхати до Бретані, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах і лісах; він порадив мені перебратися до Англії і там спробувати знайти постійну службу. Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; він був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем панові де Беде, я вирішив не турбувати його далі своєю присутністю.

Тридцять луїдорів, що їх матуся надіслала мені з Сен-Мало з контрабандистами, дали мені можливість здійснити свій план, тож я замовив собі місце на пакетботі до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; він піклувався про мене, доглядав з батьківською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; він пам’ятав усе, що я любив; обличчям він трохи скидався на мою матусю. Я покинув цю чудову жінку, якої мені не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлі та брата, покинув, як потім з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: ніколи більше не довелося мені милуватися його сяючим обличчям. Усі ці втрати спіткали мене за кілька місяців, адже смерть близьких настає для нас не тоді, коли вони помирають, а тоді, коли ми назавжди розлучаємося з ними.

Якби ми могли сказати часові: «Зажди!» – ми зупинили б його в час насолоди; але якщо це неможливо, не будемо зволікати, поспішімо покинути цю землю, перш ніж покинуть нас назавжди друзі, перш ніж минуть роки, за словами поета, єдино гідні життя: vita dignior aetas [32]. Те, що зачаровує в пору любові, у пору сирітства викликає біль і жаль. Ви вже не чекаєте настання радісних весняних місяців; можливо, ви їх навіть побоюєтеся: птахи, квіти, погожий квітневий вечір, чудова ніч, що почалася з першим солов’єм, скінчилася з першою ластівкою, – все, що будить жагу щастя, потребу в ньому, несе вам смерть. Ви ще відчуваєте чари, але вони вже не для вас: молодь, яка спізнає насолоду любовних утіх поряд з вами, зневажливо поглядаючи на вас, викликає у вас заздрість і примушує ще глибше відчути вашу самоту. Чистота і краса природи, нагадуючи вам про почуття розкоші, про пестощі, що минули назавжди, лише підсилюють одворотність вашого нинішнього існування. Відтепер ви – не більше ніж ґандж, що руйнує гармонію цієї привабливої природи своєю присутністю, своїми промовами і навіть почуттями, які ви наважуєтеся висловити. Ви ще можете любити, але любити вас уже неможливо. Весняні води завжди молоді, та вони не здатні повернути вам молодість, тож разюче видовище всього, що відроджується, всього, що дає радість, щастя, пробуджує в вас не що інше, як болісний спогад про давно минулі насолоди.

‹Шатобріан відпливає до Саутгемптона й дістається Лондона›

5

Пельтьє. – Літературні праці. – Дружба з Енганом. – Наші прогулянки. – Ніч у Вестмінстерському соборі

Пельтьє, автор Domine salvum fac Regem [33] та головний редактор «Діянь апостолів», продовжував у Лондоні свою паризьку справу. Не сказати, щоб він мав занадто багато пороків, та його серце точив хробак дрібних, але невиправних вад: безбожник, гульвіса, що заробляє купу грошей і одразу ж їх проциндрює, одночасно слуга законної монархії і посол негритянського короля Крістофа при дворі Георга III, він відписував дипломатичні депеші панові графу де Лимонаду, одержував жалування цукром і витрачав його на шампанське. Цей духовний брат пана Віоле, що награвав революційних пісень на крихітній скрипочці, прийшов до мене і як бретонець бретонцеві запропонував свої послуги. Я розповів йому про задум свого «Досвіду»; він схвалив мій замір. «Це буде чудово!» – вигукнув він і домовився про помешкання для мене зі своїм друкарем Бейлі, який розпочне друкувати книгу у міру її написання. Книгар Дебофф займеться її продажем; сам Пельтьє гучно сповістить про новинку у своїй газеті «Амбігю», а відтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’єра», редактором якого невдовзі стане пан Монлозьє. Пельтьє не сумнівався: він запевняв, що виклопоче мені хрест Святого Людовіка за облогу Тіонвіля. Мій Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям і великою залисиною, що вічно кричить і регоче, збиває набакир свого круглого капелюха, бере мене під руку і веде до друкаря Бейлі, де за гінею на місяць запросто винаймає мені кімнату.

Майбутнє переді мною відкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтьє роздобув мені переклади з латині та з англійської; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночі – над «Історичним досвідом», до якого включив частину своїх подорожей та мріянь. Бейлі постачав мене книгами, але я не міг пройти спокійно повз старі томи, розкладені на лотках, тож нерозважно витрачав на них свої шилінги.

Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботі, що віз мене на Джерсі. Учений і літератор, він таємно писав романи, уривки з яких мені читав. Він оселився поблизу Бейлі, в кінці вулиці, що вела до Холборну. Щоранку о десятій ми разом снідали, розмовляючи про політику, а найчастіше – про мої праці. Я розповідав йому, наскільки виросла за ніч будівля «Досвіду», яку я зводив; потім я повертався до своєї денної роботи – перекладів. Ми знов зустрічалися в маленькому кабачку за обідом, що коштував нам по шилінгу з кожного; звідти ми йшли в поля. Нерідко бувало, що ми гуляли й поодинці, передусім тому, що обидва любили поринати в мрії.

Тоді я простував до Кенсинґтона або до Вестмінстера. Кенсинґтонський парк подобався мені; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безліччю пишно вбраних людей. Відмінність моєї бідності з чужим багатством, моєї самоти з багатолюдністю натовпу тішила мене. Я здалека проводжав молодих англійок поглядом, перебуваючи в полоні того смутного потягу, який почував до моєї сильфіди в часи, коли, наділивши її всією красою, яку змогла породити моя нестримна фантазія, ледь зважувався підвести очі на своє творіння. Мені здавалося, я стою на порозі смерті, і це додавало таємничості світу, який я готувався покинути. Чи зупинився хоча б раз чий-небудь погляд на чужоземцеві, що сидів біля підніжжя сосни? Чи відчула хоч яка з красунь незриму присутність Рене?

У Вестмінстерському абатстві я проводив час інакше: у цьому лабіринті могил я розмірковував про те, що скоро мало розверзнутись під моїми ногами. Пам’ятнику такій безвісній людині, як я, не судилося постати серед цих уславлених надгробків! Потім я підходив до гробниць монархів: Кромвеля нині тут уже не було, не було й Карла I. Прах зрадника, Робера д’Артуа, покоївся під плитами, які я топтав своєю вірнопідданською ступнею. Людовіка XVI спіткала доля Карла I: у Франції сокира щодня стинала голови, і на моїх рідних вже чигала могильна пітьма.

Спів церковного хору і балачки чужоземців переривали мої роздуми. Я не міг бувати тут надто часто, оскільки мусив подавати сторожам тих, кого вже не було серед живих, шилінг, на який я жив сам. Але коли я не заходив до абатства, то кружляв поряд разом з воронами або, завмерши від захоплення, милувався дзвіницями – різновеликими близнюками, яких призахідне сонце багрянило своїми кривавими променями на тлі небосхилу, оповитого чорним димом, що здіймався над Сіті.

Але одного разу я, бажаючи краще роздивитися на заході сонця внутрішнє убрання собору, на якусь мить забувся, сповнений захоплення, яке вселяла в душу ця натхненна і химерна архітектура. Пригнічений «похмурою величчю християнських церков» (Монтень), я повільно ходив собором і не помітив, як смеркло: двері замкнули. Я намагався знайти вихід; я кликав usher [34], грюкав у gates [35], але ніхто не почув цього ґвалту, що розтікся і розтанув у тиші; довелося змиритися з думкою, що доведеться ночувати в товаристві небіжчиків.

Дещо вагаючись з вибором місця для сну, я зупинився поряд з мавзолеєм лорда Чатема, під амвоном двоповерхової каплиці Лицарів і Генріха VII. Поблизу цих сходів і заґратованих прибудов, навпроти мармурової смерті з косою, в стінній ніші стояв саркофаг; саме його я обрав собі за оселю. Складки савана, теж мармурового, накрили мене: за прикладом Карла V я заздалегідь готувався до власного поховання.

Ложе моє було якнайкраще пристосоване для того, щоб сприйняти світ у його правдивому світлі. Яке скопище великих людей скніє під цими склепіннями! Що від них залишилося? Жаль так само суєтний, як і радощі; бідолашна Джейн Грей нічим не відрізняється від щасливої Елікс Солсбері; хіба що скелет її, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, віднявши те, що було раніше її красою, поліпшила вигляд кістяка. Король, який виграв битву під Кресі, вже не влаштує в цій траурній залі рицарських турнірів, а Генріх VIII не відновить ігор, що затівалися в таборі під Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мільтон зариті так само глибоко, пішли так само безповоротно, як і їх менш знамениті сучасники. А я, вигнанець, зубожілий мандрівець, що вештається по світу, чи погодився б я не бути підпанком, покинутим і нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутніх, пересичених насолодами небіжчиків? О! хіба в цьому річ! Якщо з нашого берега ми погано розрізняємо речі божественні, тож не дивуймося: час – та завіса, що ховає від нас Господа, як повіки бережуть нашу зіницю від світла.

Скорчившись під своїм мармуровим покривалом, я поступово перейшов від загальних міркувань до вражень свіжіших. Тривога моя була не без приємності і нагадувала те відчуття, яке я спізнав узимку в Комбурзі, наслухаючи у своїй вежі завивання вітру: подув вітру і пітьма – подібні.

Потроху звикнувши до темряви, я зміг розгледіти надгробки. Я дивився на виступи гробниці Святого Діонісія Англійського, звідки у вигляді готичних консолей спускалися, здавалося, минулі події і роки: споруда в цілому нагадувала викарбуваний із цілої брили пам’ятник закам’янілим сторіччям.

Баштовий годинник вибив десяту, відтак одинадцяту годину; молоточок, який піднімався і знову вдаряв по дзвону, був єдиною, крім мене, живою істотою у цих стінах. З вулиці зрідка чути було шум проїжджаючої карети, крик watchman [36] і більше нічого; мені здавалося, ніби ці далекі голоси землі долинають з іншого світу. Туман з Темзи і вугільний пил просочилися до собору, здавалося, від того сутінки згущувалися.

Нарешті в тому кутку, де пітьма була менш густою, почало світлішати; я пильно придивлявся, як світло стає все яскравішим; звідки воно виходило: бува, не від синів Едуарда IV, яких убив їхній дядько?

говорить великий англійський трагік, -

Господь не дозволив цим сумним і чарівним душам явитися мені; замість них виникла легка примара діви, що ледве досягла підліткового віку; вона несла свічку, прикриваючи її згорнутим трубочкою аркушем паперу: то була маленька дзвонарка. Я почув звук поцілунку, і дзвін провістив світанок. Дзвонарка страшенно злякалася, коли я вийшов у двері слідом за нею. Я повідав їй свою пригоду; вона сказала, що приходила замінити батька, що занедужав; про поцілунок ми не говорили.

6

Нестатки. – Несподівана допомога. – Комірчина вікном на кладовище.‹…›

Я потішив Енгана розповіддю про мою пригоду, і ми вирішили зачинитися у Вестмінстерському абатстві удвох, проте лиха година привела нас до царства мертвих менш поетичним чином.

Засоби мої вичерпувалися: Бейлі та Дебофф, заручившись векселем, належним до сплати в тому разі, якщо книгу не буде продано, наважилися розпочати друк «Досвіду»; на цьому їхня великодушність вичерпувалася, що цілком зрозуміло; їхня відвага і без того здається разючою. Переклади скінчилися; для Пельтьє, цього марнотратця життя, довгі турботи ставали тягарем. Він залюбки віддав би мені те, що мав, якби ще з більшою радістю не прогуляв ці гроші сам; але бігати у шуканні роботи для ближнього, творити добру справу, що потребує терпіння, було понад його сили. Казна Енгана також вичерпалася; у нас залишалося всього шістдесят франків на двох. Ми тепер менше їли, як на кораблі, коли плавання затягується. Ми витрачали на обід уже не шилінг, як завше, а пів-шилінга. Вранці за чаєм ми з’їдали тепер удвічі менше хліба, а від масла відмовилися зовсім. Цей вимушений піст виснажував мого приятеля. Щось йому завернуло в голові; здавалося, він уважно до чогось прислухається; коли ж до нього зверталися, він замість відповісти вибухав сміхом або сльозами. Енган вірив у магнетизм і схибнувся на Сведенборговій нісенітниці. Ранком він говорив мені, ніби вночі чув шум; він дратувався, якщо я не вірив його фантазіям. Я уболівав за нього, і це притлумлювало мої власні страждання.

Тим часом страждав я тяжко: мізерна їжа укупі з роботою зашкодила моїм слабким легеням; мені стало важко ходити, та все ж я намагався днями і частково вечорами бути поза домом, щоб ніхто не помітив мого жалю. Коли у нас залишився останній шилінг, ми з другом наважилися приощадити його, а снідати тільки для годиться. Ми домовилися купити хлібець за два су; вранці нам, як завжди, подадуть гарячу воду і чайник, але чай ми туди сипати не будемо, хліб також не будемо їсти, а вип’ємо гарячої води, присмачивши її дрібкою цукру, що уціліла на дні цукорниці.

Так проминуло чотири дні. Голод дошкуляв мені; мене палило; сон покинув мене; я смоктав мокрі ганчірки, жував траву і папір. Коли я проходив повз пекарні, то відчував справжні пекельні муки. Якось одного холодного зимового вечора я дві години простовбичив перед лавкою, де продавалися сушені фрукти та копчене м’ясо, поїдаючи очима вітрину; я готовий був проковтнути не тільки їстівне, а й коробки, корзини, пакети.

На ранок п’ятого дня, геть виснажений, ледве тримаючись на ногах, я плентаюся до Енгана; я стукаю, двері зачинено; я кличу, Енган відповідає не відразу; нарешті він підводиться і відчиняє мені. Несамовито регочучи, в рединготі, застебнутому на всі ґудзики, він сів за стіл. «Сніданок зараз подадуть», – сказав він дивним голосом. Мені здалося, що на сорочці його проступили плями крові; я квапливо розстібаю його редингот: він завдав собі складаним ножем удару в ліву частину грудей; ніж увійшов у тіло на два дюйми. Я покликав на допомогу. Служниця метнулася за хірургом. Рана була небезпечна.

Це нове нещастя змусило мене зважитися. Енган, радник бретонського парламенту, відмовився від утримання, яке англійський уряд призначив великим французьким чиновникам, так само, як я відмовлявся отримувати шилінг на день – допомогу для емігрантів: я написав панові де Барантену про стан мого друга. Примчали рідні Енгана і відвезли його на село. У той самий час мій дядько де Беде переслав мені сорок екю – зворушлива пожертва моєї багатостраждальної родини; мені здалося, ніби я став володарем усього золота Перу: лепта французьких полонених задовольнила француза-вигнанця.

Нужденність заважала мені писати. Оскільки я перестав поставляти рукопис, друкування було припинено. Коли я попрощався з Енганом, мені стало понад спромогу віддавати за помешкання гінею на місяць; я заплатив за прожите і перебрався. Крім неімущих емігрантів, які попервах протегували мені, в Лондоні були й інші емігранти, які бідували набагато сильніше. Є різні міри не тільки для багатства, а й для бідності: чимала відстань пролягає між людиною, яку взимку зігріває собача шкура, та тією, що тремтить від холоду, кутаючись у діряве лахміття. Друзі підшукали мені кімнату, більш підхожу для мого мізерного статку, що постійно танув (благоденство швидкоплинне); вони поселили мене в околицях Мері-Ле-Бон-Стріт, у garret [38], зі слуховим вікном на кладовище: щоночі тріскачка watchman (нічного сторожа) сповіщала мене, що викрадено черговий труп. Утішила мене звістка, що Енганові небезпека не загрожує.

‹Спілкування Шатобріана з його кузеном де Ла Буетарде та іншими бідними емігрантами›

7

Пишна учта. – Мої сорок екю закінчуються. – Знову нестатки. – Табльдот. – Єпископи. – Обід у «Лондон-Таверн». – Рукопис Кемдена

Тим, хто читає цю частину моїх «Записок», невідомо, що я двічі переривав їх: один раз задля того, щоб дати парадний обід герцогові Йоркському, брату англійського короля; ще раз, 8 липня, задля святкування роковини повернення короля Франції до Парижа. Святкування це коштувало мені сорок тисяч франків. Пери Британської імперії та їхні дружини, посли, знатні чужоземці заповнили мої гарно прибрані пишні покої. Столи було оздоблено блискотливим лондонським розкішним кришталем і позолоченим севрським фарфором. Вони вгиналися від найвишуканіших страв, вина і квітів. Портленд-плейс заполонили розкішні карети. Колліне та музиканти з Елмекської зали зачаровували чепуристих меланхолійних денді та мрійливих граціозних леді, що танцювали в глибокій задумі. Опозиція та міністерська більшість уклали перемир’я: леді Каннінг розмовляла з лордом Лондондеррі, леді Джерсі – з герцогом Веллінгтоном. Monsieur [39], який привітав мене в 1822 році з моїми урочистостями, не знав у 1793 році, що майбутній міністр мешкає неподалік від нього і в очікуванні високої посади голодує поблизу кладовища, розплачуючись за свою вірність. Сьогодні я втішений, що пережив корабельну аварію, що бачив війну, що вкупі з представниками нижчого стану суспільства поділяв їхні злигодні і страждання, так само як і тому, що в пору благоденства став жертвою несправедливості й наклепу. Уроки ці пішли мені на користь: без нещасть, що додають життю серйозності, наше земне існування – лиш дитяча забавка.

Я мав сорок екю; проте оскільки рівень життя ще не усталився і харчі не дешевшали, гроші в моєму гаманці от-от неминуче мали скінчитися. Я більше не міг розраховувати на допомогу рідних, які й самі потерпали в Бретані від подвійного зла – шуанства і Терору. Тому бачив для себе тільки два виходи: або мій земний шлях закінчиться у богадільні, або у водах Темзи.

Слуги емігрантів, яких їхні господарі не могли більше прогодувати, стали рестораторами, щоб годувати своїх господарів. Одному Богові відомо, як сито частували за цими столами! Одному Богові відомо, які там велися політичні дебати! Всі перемоги республіки видавалися за поразки, і коли хто-небудь раптом висловлював сумніви щодо негайної реставрації, його зараз же оголошували якобінцем. Два старі єпископи, про яких кажуть, що їм уже до гробу недалеко, прогулювалися навесні Сент-Джеймським парком: «Яка ваша думка, ваше преосвященство, – питав один, – чи будемо ми у Франції до червня?» – «Що ж, ваше преосвященство, – відповідав йому, добре розміркувавши, другий, – не бачу в цьому нічого неможливого».

Багач Пельтьє викопав, вірніше, вивудив мене з моєї нори. Він прочитав в одній ярмутській газеті, що таке собі товариство антикварів має намір зайнятися історією графства Суффолк, тож потребує француза, який би зміг упорядкувати французькі рукописи дванадцятого сторіччя із зібрань Кемдена. Очолював цю справу parson, або пастор, містечка Бекклз; до нього і належало звертатися. «Маєте заняття, – сказав мені Пельтьє, – їдьте, розбиратимете ці старі папірці, а тим часом і далі надсилатимете до Бейлі рукопис «Досвіду»; я ж змушу цього нікчему й боягуза поновити друкування; після завершення роботи ви повернетеся до Лондона з двомастами гінеями, а там – будь що буде!»

Я хотів був щось заперечити. «Якого біса! – вигукнув мій благодійник, – ви збираєтеся сидіти в цьому палаці, де я вже тремчу з холоду? Якби Рівароль, Шансенец, Мірабо-бочка і я мусили б хукати на пальці, щоб їх зігріти, далеко б ми сягнули з «Діяннями апостолів»! Ви знаєте, що ця історія з Енганом наробила великого шелесту? Ви що ж, вирішили обидва померти з голоду? Ах! ах! ух! ха! ха!..» Пельтьє заходився від сміху. Йому щойно вдалося продати сто примірників своєї газети представникам колоній; він одержав за це гроші, і в нього в кишені подзенькували гінеї. Він силою поволік мене разом з апоплектиком Ла Буетарде і ще двома обірванцями-емігрантами, що трапили йому під руку, обідати до «Лондон-Таверн». Він замовив портвейн, ростбіф та плумпудинг і нагодував нас донесхочу. «Що це, пане граф, – питав він мого кузена, – вас так перекосило?» Ла Буетарде, якому ці слова здалися дещо образливими, та водночас увага до нього полестила, як міг, пояснив, у чому річ: коли він співав: «O Bella Venere!» [40] – його раптом скрутило. Бідолашний паралітик, щось собі мимрячи про Bella Venere, мав такий дохлий, такий заціпенілий, такий забитий вигляд, що Пельтьє, несамовито регочучи, відкинувся назад і трохи не перекинув стіл, хвицнувши його обома ногами зразу.