Замогильні записки

8

Мої заняття у провінції. – Смерть брата. – Нещастя моїх рідних. – Дві Франції ‹…›

Я знов поздоровшав; прогулянки верхи, на які я тепер їздив, повернули мені здоров’я. Ближче пізнавши Англію, я переконався, що вона похмура, але чарівна: скрізь однакові звичаї, однакові краєвиди. Пана де Комбурґа запрошували на всі свята, на всі розважальні прогулянки. Перша добра зміна в моїй долі сталася завдяки моїй освіті. Мав рацію Цицерон, коли рекомендував у час життєвих негараздів літературні вправи. Дами з радісним захопленням приймали француза, з яким можна було поговорити по-французьки.

Нещастя моїх рідних, про які я дізнався з газет і які відкрили моє справжнє ім’я (я не зміг приховати своєї скорботи), посилили співчуття до мене суспільства. Газетні аркуші сповістили про смерть пана де Мальзерба, його доньки, дружини пана президента де Розамбо, його онуки, пані графині де Шатобріан, та чоловіка його онуки, пана графа де Шатобріана, мого брата, – їх стратили разом, в той самий день і час, на одному ешафоті. Пан де Мальзерб був об’єктом захоплення і пошани англійців; а що я виявився родичем захисника Людовіка XVI, то мої господарі стали ще більш доброзичливими до мене.

Мій дядько де Беде повідомив мене про переслідування, яких зазнали інші мої родичі. Мою незрівнянну матусю разом з іншими жертвами кинули до воза і доправили з Бретані до паризької в’язниці, де їй належало чекати на таку саму долю, що спіткала й її сина, якого вона так любила. Моя дружина і моя сестра Люсіль дожидали вироку в реннській в’язниці; їх збиралися ув’язнити в замку Комбурґ, що став казенною фортецею; злочин цих двох безневинних молодих жінок полягав у тому, що я виїхав у еміграцію. Чи можна порівняти наші печалі на чужині з горем тих французів, що залишилися на батьківщині? Як же гірко було, проте, дізнатися, страждаючи у вигнанні, що сам факт цього вигнання став приводом для переслідування твоїх близьких!

Два роки тому обручку моєї невістки було знайдено в стічній канаві на вулиці Кассетт; мені принесли її; вона тріснула: два обідки були розімкнені і висіли, зчепившись докупи; імена можна було прочитати цілком виразно. Як знайшлася ця обручка? Де і коли вона загубилася? Очевидно, жертву, катовану у в’язниці Люксембурзького палацу, везли на страту вулицею Кассетт? Може, вона впустила обручку дорогою на ешафот? А може, її зірвали з пальця після страти? Я відчув сильне хвилювання, побачивши цей символ, що тріщиною і написом нагадував про страшну долю, яка спіткала бідолашне подружжя. Щось таємниче і фатальне вгадувалося в цій обручці, яку невістка моя, здавалося, надіслала мені з того світу на згадку про неї й про мого брата. Я віддав обручку їхньому синові: бодай би тільки вона не завдала йому біди!

‹Листування Шатобріана з паном де Контансеном, який знайшов у 1835 році текст вироку, ухваленого братові Шатобріана›

Цей смертний вирок чудово доводить, з якою легкістю вчинялися вбивства: одні імена написані з помилками, інші замазані. Ці зовнішні хиби, яких було б достатньо, щоб припинити чинність будь-якої серед постанов малозначних, не зупиняли катів; для них важлива була тільки година страти: рівно о п’ятій годині. Ось справжній документ, я переписую його дослівно:

«Виконавцю судових вироків

Слід виконавцю судових вироків вирушити до палацу правосуддя в Консьєржері, щоб виконати вирок, яким засуджено Муссе, д’Еспременіля, Шапельє, Туре, Елля, Ламуаньйона Мальзерба, дружину Лепеллетьє Розамбо, Шато Бріана та його дружину (ім’я замазане, прочитати неможливо), вдову Дюшатле, дружину Граммона, колишнього герцога, дружину Рошешюара (Рошешуара) і Пармантьє, – усього 14 – на страту. Страта відбудеться сьогодні, рівно о п’ятій годині, на площі Революції цього міста.

Громадський обвинувач А. К. Фук’є.

Ухвалено трибуналом 3 флореаля II року Французької республіки. Два вози».

9 термідора врятувало життя моїй матері; але про неї забули, і вона залишалася в Консьєржері. Комісар Конвенту знайшов її: «Що ти тут робиш, громадянко? – запитав він. – Хто ти? Чому ти досі тут?» Матуся відповіла, що, втративши сина, не журиться тим, що відбувається, і що їй байдуже, де померти: у в’язниці чи на волі. «Але, можливо, у тебе є інші діти?» – заперечив комісар. Мати назвала мою дружину і сестер, що скніють у реннській в’язниці. Надійшов наказ випустити їх; змусили вийти на свободу і матусю.

Історики Революції забули поряд із зображенням того, що коїлося всередині Франції, помістити зображення того, що відбувалося за її межами, показати силу-силенну вигнанців, змушених братися до різних ремесел, та терпіти різні муки залежно від клімату і звичаїв народів, що прихистили їх.

За межами Франції все відбувалося з окремими особами: злети і падіння, приховані від світу печалі, мовчазні та безкорисливі жертви, і, проте, попри всю різноликість емігрантів, серед яких були люди всіх станів, різного віку, обох статей, вони зберігали єдину непорушну ідею; стара Франція поневірялася світом зі своїми забобонами і своїми слугами, як колись Божа церква блукала по землі зі своїми чеснотами та своїми мучениками.

Усередині Франції все відбувалося з суспільством у цілому: Барер закликав до вбивств і завоювань, громадянських воєн та воєн з іншими країнами, відбувалися грандіозні битви у Вандеї та на берегах Рейну, трони руйнувалися з наближенням нашої армії, наш флот тонув у хвилях, народ викидав монархів з їхніх гробниць у Сен-Дені і кидав прах мертвих королів в обличчя королям живим, щоб засліпити їх; нова Франція, славна своїми новими свободами, горда навіть своїми злочинами, міцно стояла на своїй землі, продовжуючи при цьому розширювати свої межі за допомогою подвійної зброї – сокири ката і шпаги солдата.

‹Листи Енгана, що видужав›

9

Шарлотта

За чотири льє від Бекклза у маленькому містечку під назвою Бангей мешкав англіканський пастор, преподобний пан Айвз, відомий знавець грецьких старожитностей і математики. Мав ще нестару дружину, красуню і розумницю, та єдину доньку, якій на той час було п’ятнадцять років. Мене відрекомендували Айвзам, і в їхньому домі мене зустріли дуже гостинно. Ми пили на староанглійський манір і просиджували за столом ще години зо дві після того, як пані покидали нас. Пан Айвз, побувавши в Америці, полюбляв розповідати про свої подорожі, так само слухати мої історії, розмовляти про Ньютона і Гомера. Дочка пастора, яка на догоду йому опановувала науки, була чудовою музиканткою і співала не гірше за пані Паста. Вона знову приєднувалася до нас за чаєм і розгонила сон старого священика, який вельми заохочував і нас своїм прикладом. Спершись ліктем на піаніно, затамувавши подих, я слухав міс Айвз.

Закінчивши музичні вправи, young lady [41] розпитувала мене про Францію, про літературу; вона просила накреслити їй план занять; найбільше їй хотілося вивчити італійських авторів, і вона чекала від мене пояснень щодо «Божественної комедії» та «Єрусалима». Трепетна чарівність щирої прихильності поступово забирала наді мною силу: свого часу я наряджав індіанок, проте не зважився б підняти рукавичку міс Айвз; перекладаючи деякі уривки з Тассо, я силувався заховати своє збентеження. З Данте, генієм більш цнотливим і мужнім, мені було простіше.

Ми з Шарлоттою Айвз підходили одне одному літами. У зв’язки, що виникають посередині життєвого шляху, вкрадається певна меланхолія; якщо ви спізнали кохання у зрілому віці, більша частина ваших спогадів далека від вашої обраниці; дні, проведені в іншому середовищі, тяжкі для пам’яті, вони ніби відрубані від нашого існування. Якщо закоханих розділяють роки, ще складніше: старший почав жити перш, ніж молодший з’явився на світ; молодшому призначено, своєю чергою, рано чи пізно залишитися самому; перший пізнав самоту по цей бік колиски, другого самота чекає по той бік могили; для першого пусткою було минуле, для другого пусткою стане майбутнє. Важко кохати, навіть коли є всі умови для щастя: юність, краса, вільний час, злагода сердець, смаків, звичок, манер і років.

Упавши з коня, я змушений був пробути в домі пана Айвза певний час. Була зима; мрії починали відступати перед посутністю. Міс Айвз стала стриманішою; вона більше не приносила мені квітів; вона не бажала співати.

Якби мені сказали, що решту своїх днів я проведу, незнаний ніким, у лоні цієї віддаленої від світу родини, я помер би з радості: коханню бракує лише міцності, щоб обернутися на Едем до гріхопадіння і нескінченну Осанну водночас. Зробіть красу нескороминущою, молодість довговічною, серце невтомним, і ви пізнаєте райське блаженство. Любов – верховна розкіш, через те і не покидає її марна мрія бути такою вічно; їй потрібні одні лиш непорушні обітниці; не маючи радощів, вона прагне увічнити свої жалі; перетворившись на грішного янгола, вона й далі говорить мовою, якою промовляла в обителі непорочності; її надія – ніколи не закінчуватися; підкоряючись своїй подвійній земній природі і так само подвійній земній ілюзії, вона прагне продовжити своє життя в безсмертних думках і поколіннях, що змінюються.

Я із сумом усвідомлював, як наближається мить, коли мені доведеться покинути гостинний дім пана Айвза. Обід напередодні мого від’їзду минув безрадісно. Голова родини, на мій великий подив, пішов геть відразу після десерту і забрав із собою доньку, залишивши мене удвох із пані Айвз. У неї був надзвичайно збентежений вигляд. Я чекав докорів щодо прихильності, яку вона могла помітити, але про яку я ніколи не говорив. Вона поглядала на мене, опускала очі, червоніла; сама вона, привабна в своєму збентеженні, могла б збудити до себе почуття надзвичайно палке. Аж ось, насилу впоравшись із хвилюванням, що заважало їй говорити, вона вимовила по-англійськи: «Добродію, ви бачили, як важко мені говорити: не знаю, чи подобається вам Шарлотта, але матір обдурити неможливо; моя донька, я впевнена, почуває до вас прихильність. Ми порадилися з паном Айвзом: ви підходите нам з кожного погляду; ми гадаємо, що з вами наша донька буде щасливою. У вас більше немає вітчизни; ви втратили рідних; майно ваше продане: чи варто вам повертатися до Франції? Після нашої смерті статок наш відійде Шарлотті, а поки що живіть з нами».

З усіх випробувань, що випали на мою долю, це було найбільш нищівним і суворим. Я впав до ніг пані Айвз, я обсипав її руки поцілунками й окропив сльозами. Вона гадала, що я плачу з щастя, і заплакала з радощів. Вона простягла руку, щоб смикнути за шнурок дзвінка; вона хотіла покликати чоловіка і доньку. «Облиште! – вигукнув я. – Я одружений!» Вона знепритомніла.

Я вийшов і, не заходячи до своєї кімнати, пішки подався до Бекклза. Звідти я на поштових виїхав до Лондона, написавши пані Айвз листа, копії якого, на жаль, не зберіг.

У грудях моїх живе найсолодший, найніжніший, найтепліший спогад про цю подію. Родина пана Айвза – єдина, що бажала мені добра і прийняла мене по-справжньому щиро ще до того, коли я прославився. Бідний, безвісний вигнанець, не спокусник, не красень, я міг віднайти упевненість у завтрашньому дні, вітчизну, чарівну дружину, здатну вилікувати мене від самоти, матір, яка красою майже не поступалася доньці і могла замінити мою стару матусю, освіченого батька, вигадника і цінителя словесності, гідного зайняти місце мого рідного батька, якого відняло у мене небо; чим відплатив я за все це? Мені віддали перевагу, не плекаючи щодо мене ніяких ілюзій; отже, мене любили. Відтоді я тільки один раз у житті відчув прихильність, яка була достатньо величною, щоб вселити мені таку саму довіру. Що стосується опікування, яке мені траплялося відчувати згодом, я ніколи не знав напевно, чи, бува, не зовнішні причини, чи відгомін слави, чи інтереси партій, блиск літературної або політичної популярності були причиною цієї запобігливості.

Втім, одруження з Шарлоттою Айвз змінило б мою земну долю: схоронивши себе в одному з британських графств, я став би джентльменом-мисливцем, з-під мого пера не вийшло б ані рядка; більш того, я забув би рідну мову, адже починав уже писати й думати англійською. Чи багато втратила б моя вітчизна від мого зникнення? Якби я міг забути про те, що стало мені втіхою, я сказав би, що, залишившись в Англії, прожив би безліч днів спокійних, замість багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперія, Реставрація, розбрати й міжусобиці, що терзають Францію, – до всього цього мені було б байдуже. Мені не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дійсно я маю справжній талант і чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву моє життя? Чи переживуть мене мої твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному і заклопотаному зовсім іншими речами світі публіка, яка побажає мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часів, незрозумілим для нових поколінь? Чи не вважатимуть зневажливі нащадки мої думки, почуття, навіть мій стиль віджилими і нудними? Чи зможе моя тінь сказати, як сказала Данте тінь Верґілія: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пісні складав любимі» [42].

10

Повернення до Лондона

Повернення до Лондона не принесло мені спокою: я втікав від своєї долі, немов зловмисник від спогаду про свій злочин. Як, мабуть, прикро було родині, такій гідній моєї пошани, поваги, вдячності, почути подібну відмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вітала, прийнявши до свого родинного кола з патріархальною простотою, довірливістю і безоглядністю! Я уявляв собі засмучення Шарлотти, справедливі докори, якими могли обсипати і безумовно обсипали мене в домі Айвзів: адже, хоч би що там було, я дозволив собі піддатися потягу, знаючи, що не маю на те ніякого права. Невже я, сам не усвідомлюючи ганебність своєї поведінки, зробив боязку спробу спокусити дівчину? Втім, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядної людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втіхи, свідомо приреченої на ганьбу моєю ж власною поведінкою, я у будь-якому випадку прирік би предмет своїх домагань на муки, хай то розкаяння совісті чи терзання болю.

Ці гіркі роздуми породжували в моїй душі інші почуття, сповнені не меншої гіркоти: я проклинав своє одруження, яке, як думалось моєму заблуканому, скаламученому розуму, змінило мою долю і позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача і романтичні уявлення про свободу зробили б шлюб з міс Айвз таким само обтяжливим для мене, як і узи менш тісні.

Лише один образ, незатьмарений і привабливий, який, хоча й навіював глибоку печаль, однак жив у моєму серці, – образ Шарлотти; врешті-решт лише він один примиряв мене з долею. Мені сто разів хотілося повернутися до Бангею, але не переступати поріг дому родини, яку я образив, а, зачаївшись коло узбіччя дороги, підстерегти Шарлотту, увійти слідом за нею до храму, де чекав нас якщо і не спільний вівтар, то спільний Бог, і з Божого попуску вдихнути в серце цієї жінки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весільного благословення, які я міг би почути з вуст пастора в цьому храмі:

«Господи, поєднай розум подружжя і наповни їхні серця щирою дружбою. Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо її стало ярмом любові і миру, щоб лоно її стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дітей своїх до третього і четвертого коліна і дожило до щасливої старості».

Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлотті довгі листи і рвав їх. Декілька малозначущих записок, які я отримав від неї, стали моїм талісманом; у думках моїх Шарлотта завжди була поряд зі мною: зграбна, ніжна, вона, мов сильфіда, супроводжувала мене, очищаючи мої помисли. Всі мої здібності були присвячені їй: вона була осереддям, куди прагнув мій дух, як прагне кров до серця; вона відвертала мене від усього, бо я постійно порівнював усе з нею і вона незмінно виявлялася вищою. Пристрасть непідробна і нещасна – отруєна закваска, яка ховається на самому денці душі і може зіпсувати навіть хліб ангелів.

Місця, де я побував разом із Шарлоттою, години, проведені з нею, слова, якими ми обмінялися, закарбувалися в моїй пам’яті: я бачив усмішку судженої, я благоговійно торкався її темного волосся, я притискав її прекрасні руки до своїх грудей, так само як і ланцюжок з лілій, який з радістю носив би на шиї. Як би далеко не заносила мене доля, білорука Шарлотта завжди була зі мною. Я відчував її присутність, як відчувають уночі запах невидимих у темряві квітів.

Після від’їзду Енгана я став ще більш самотнім, ніж був раніше, ніщо не заважало мені не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарів, дороги, церкви, де б я не побував.

Мене вабили безлюдні куточки, зарослі бур’яном двори, рів, що нащетинився чортополохом; я любив закинуті місця: люди оминали їх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон. Підперши голову рукою, я дивився на запустілу природу; коли це тяжке видовище занадто пригнічувало мене, на допомогу мені поспішав спогад про Шарлотту; я був як той паломник, що прийшов до безлюдних околиць гори Сінай і почув спів солов’я.

У Лондоні поведінка моя всіх здивувала. Я ні на кого не дивився, нікому не відповідав, не розумів, про що зі мною говорять: мої старі товариші висловлювали припущення, що я збожеволів.

11

Дивовижна зустріч

Що сталося в Бангеї після мого від’їзду? Що трапилося з цією родиною, якій я приніс радість і завдав горя?

Не забувайте, що нині я посол при дворі Георга IV і описую те, що трапилося зі мною в Лондоні 1795 року, в Лондоні 1822 року.

Справи змусили мене на тиждень перервати свою розповідь, та сьогодні я знов беруся за перо. Недавно одного дня відразу по обіді мій слуга доповів мені, що перед моїм будинком зупинилася карета і якась пані-англійка просить прийняти її. Оскільки на своєму суспільному терені я узяв собі за правило нікому не відмовляти, я сказав: «Запрошуй».

Я сидів у себе в кабінеті, лакей доповів про леді Салтон; я побачив пані в жалобному одязі; її супроводжували два вродливі хлопчики, також у жалобі: один років шістнадцяти, другий – чотирнадцяти. Я зробив крок назустріч іноземній гості; вона так хвилювалася, що ледве трималася на ногах. Її голос здригнувся, коли вона запитала: «Mylord, do you remember me? – чи ви впізнаєте мене?» Так, я впізнав міс Айвз! Роки, що промайнули над її головою, не торкнулися її весни. Я взяв її за руку, всадовив і сів поряд. Я не міг говорити; в моїх очах стояли сльози; крізь ці сльози я мовчки дивився на неї; по тому, що я відчував, я розумів, як глибоко кохав її. Нарешті я опанував себе і, своєю чергою, запитав: «А ви, добродійко, чи впізнаєте ви мене?» Вона підвела очі і замість відповіді кинула на мене погляд і радісний, і сумний, подібно до давнього спогаду. Я не відпускав її руки. Шарлотта сказала: «Я ношу жалобу по матусі. Батько помер кілька років тому. Ось мої діти». Сказавши ці слова, вона відняла руку і відкинулася в кріслі, притиснувши хусточку до очей.

Помовчавши, вона вела далі: «Мілорде, я говорю зараз з вами мовою, якої ви навчали мене в Бангеї. Я боюся: вибачте мені. Мої діти – сини адмірала Салтона, за якого я вийшла заміж через три роки після того, як ви покинули Англію. Але сьогодні я занадто схвильована, щоб вдаватися в подробиці. Дозвольте мені прийти ще раз». Подаючи їй руку, щоб провести до карети, я запитав, де вона живе. Шарлотта тремтіла, і я притиснув її руку до свого серця.

Назавтра я вирушив до леді Салтон; вона була сама. Ми зараз же заходилися, перебиваючи, розпитувати одне одного. «А пам’ятаєте?» – і за цими запитаннями поставало ціле життя. З кожним «А пам’ятаєте?» ми вдивлялися одне в одного; ми шукали на наших обличчях сліди часу, які невблаганно відмірюють відстань від початкової точки і позначають довжину пройденого шляху. Я запитав Шарлотту: «Як ваша матуся повідомила вам, що…» Шарлотта зашарілася і жваво перебила мене: «Я приїхала до Лондона, щоб просити вас потурбуватися про дітей адмірала Салтона: старший хотів би поїхати до Бомбея. Пан Каннінґ, призначений генерал-губернатором обох Індій, ваш друг; він міг би взяти мого сина з собою. Я буду вельми вдячна, я б так хотіла завдячувати саме вам щастям свого первістка». Вона зробила наголос на останніх словах.

– Ах, пані! – вигукнув я, – про що ви говорите? Яка зрадливість долі! Ви привітно приймали за родинним столом бідного вигнанця, ви не були глухі до його страждань, ви, очевидно, сподівалися звеличити його до почесного звання, про яке він не міг і мріяти, – і от сьогодні ви в своїй вітчизні просите його протекції. Я піду до пана Каннінґа, я докладу всіх зусиль, щоб син ваш, як не тяжко мені вимовляти це слово, так от, щоб син ваш поїхав до Індії. Але скажіть мені, добродійко, якої ви думки про моє нове становище? Яким здаюся я вам сьогодні? Ви говорите мені «мілорде» – мені тяжко чути це слово.

– Здається, ви нітрохи не змінилися, навіть не постаріли, – заперечила Шарлотта. – Коли ми вдома говорили про вас за вашої відсутності, я завжди називала вас мілордом; мені здавалося, що ви заслуговуєте на це звання: хіба не були ви для мене немов чоловіком, my lord and master, моїм паном і повелителем?

Коли моя чарівна співрозмовниця вимовляла ці слова, в ній було щось від мільтонівської Єви: вона не вийшла з лона іншої жінки; краса її мала на собі ознаку божественної десниці, що створила її.

Я поспішив до пана Каннінґа і лорда Лондондеррі; за одне нещасне місце вони почали маніритися, як роблять це і у Франції, але пообіцяли допомогти, як обіцяють і при французькому дворі. Я відзвітував леді Салтон про свої клопотання. Я приходив до неї тричі: коли прийшов учетверте, вона оголосила, що повертається до Бангею. Останнє побачення було болісним. Шарлотта знову заговорила про наше минуле сокровенне життя, про читані разом книги, про прогулянки, музику, колишні квіти, минулі надії. «Коли я познайомилася з вами, ніхто не чув вашого імені, – сказала вона, – а нині воно у всіх на вустах. Чи відомо вам, що я зберігаю один ваш твір і декілька листів? Ось вони». І вона передала мені пакет. «Не ображайтеся, що я не хочу нічого залишити на згадку про вас», – і вона заплакала. «Farewell! Farewell! [43] – сказала вона. – Не забудьте про мого сина. Більше ми не побачимося, адже ви не приїдете до мене в Бангей». – «Я приїду, – вигукнув я, – я привезу вам папір про призначення вашого сина на посаду». Вона недовірливо похитала головою і вийшла.

Повернувшись до посольства, я зачинився у себе в кабінеті і розкрив пакет. У ньому не було нічого, крім маловажних записок та плану навчальних занять з нотатками про англійських та італійських поетів. Я сподівався знайти там листа від Шарлотти, але його не було; щоправда, я помітив на берегах рукопису декілька поміток англійською, французькою і латиною, але, зроблені старим чорнилом і молодим почерком, вони були залишені давно.

Така історія моїх стосунків з міс Айвз. Я закінчую розповідь, і мені здається, ніби на тому самому острові, де я одного разу втратив її, я втрачаю її знову. Але між тим, що я почуваю до неї нині, і тим, що я відчував у часи, про які згадую з ніжністю, пролягла вся прірва непорочності: леді Салтон відділяють від міс Айвз пристрасті. Сьогодні щиросердна жінка вже не збудила б у мені чистих бажань любові майже казкової і солодкої своїм невіданням. У той час я писав про невиразні печалі, тепер життя моє визначилося. Що ж! якби стиснув в обіймах ту, що зустрілася мені дівою, але стала дружиною і матір’ю, то зробив би це з люттю, у надії затаврувати, отруїти і задушити ці двадцять сім років, обіцяних мені, але відданих іншому.

Почуття, яке я воскресив на цих сторінках, слід вважати першим подібним почуттям, що пробудилося в моєму серці; проте воно мало пасувало до моєї завзятої вдачі; воно погубило б його; дуже скоро воно перешкодило б мені зазнати священної насолоди. Саме тоді подорожнього, озлобленого нещастями, що повернувся із заморських країв і пустився в самотні мандри, охопили божевільні думки, що стали таємницею Рене, саме тоді я перетворився на найбільш бентежну істоту з усіх, що будь-коли жили на світі. Хоч би що там було, цнотливий образ Шарлотти, осяявши глибини моєї душі промінням справжнього світла, розсіяв на якийсь час зграю примар: моя чаклунка, немов злий геній, згинула, пірнула в безодню; вона вичікувала, поки цей образ потьмяніє, і лише потім з’явилася знов.