Замогильні записки
Сахем племені онондога прийняв мене привітно і посадовив на циновку. Він говорив по-англійськи і розумів по-французьки; мій провідник знав ірокезьку: розмовляти було легко. Серед іншого старий сказав мені, що, хоча його народ від віку воював з моїм, ірокези завжди поважали французів. Він поскаржився на американців: він вважав їх несправедливими й жадібними і шкодував, що під час поділу земель, що належали індіанцям, володіння його племені не відійшли до англійців.
Жінки подали нам їжу. Гостинність – єдина чеснота дикунів, що уціліла серед пороків європейської цивілізації; відомо, якою була ця гостинність давніше: вогнище було тоді так само священним, як вівтар.
Коли яке-небудь плем’я, вигнане зі своїх лісів, або яка-небудь людина приходила просити притулку, вони повинні були виконати так званий танець прохача; хазяйська дитина підходила до порога і говорила: «Ось чужинець!» – а голова роду відповідав: «Дитино, введи чужинця у хатину!» Приходько входив у дім під захистом дитини і сідав у попіл біля вогнища. Жінки заводили пісню втіхи: «Чужинець знайшов матір і дружину; сонце сходитиме й заходитиме для нього, як раніше».
Ці звичаї немов запозичені у греків: Фемістокл у будинку Адмета стає навколішки перед вогнищем і обіймає юного сина хазяїна (можливо, вогнище бідної жінки, яким я знехтував у Мегарі, – те саме, під яким поховано урну з прахом Фокіона), а Улісс у будинку Алкіноя оплакує Арету:
Гідна пошани жоно Алкіноя, відважного серцем!Горя зазнавши й біди, до колін я твоїх припадаю,До чоловіка й гостей [23].Мовивши ці слова, герой підходить до вогнища і сідає в попіл. Я попрощався зі старим сахемом. Він був при взятті Квебека. Серед спогадів про ганебні роки правління Людовіка XV думка про канадську війну втішає нас, подібно до сторінки нашої стародавньої історії, що знаходиться в лондонському Тауері.
Монкальм, який сам-один обороняв Канаду проти сил, що постійно діставали підкріплення і вчетверо перевищували його чисельністю, успішно б’ється аж два роки; він перемагає лорда Лаудона і генерала Еберкромбі. Врешті-решт успіх зраджує його; його ранять під стінами Квебека, і два дні по тому він віддає Богові душу; гренадери ховають його у воронці, залишеній гарматним ядром, – могила, гідна слави нашої зброї! Його шляхетний супротивник Вольф загинув тут-таки. Він заплатив своїм життям за життя Монкальма і за честь випустити дух на французьких прапорах.
‹Шлях уздовж озера Онондога з провідником›
7
Індіанська родина. – Ніч у лісах. – Від’їзд індіанців. – Дикуни з Ніагарського водоспаду. – Капітан Гордон. – Єрусалим
Ми наближалися до Ніагари. Нам залишалося всього вісім-дев’ять льє, коли ми помітили в дубовому гаї вогнище – його розпалили декілька дикунів, що зупинилися на березі струмка, у тому місці, де збиралися розбити бівуак і ми. Ми скористалися їх приготуваннями: вичистивши коней, зробивши вечірній туалет, ми підійшли до індіанців. Схрестивши ноги по-турецьки, ми разом з ними посідали біля вогнища і стали пекти маїсові коржики. Родина складалася з двох жінок, двох грудних дітей і трьох воїнів. Зав’язалася спільна розмова, в якій я брав участь, вимовляючи окремі слова і посилено допомагаючи собі жестами; потім усі заснули тут-таки, біля багаття. Я один не спав; я сів осторонь, коло струмка, на якийсь довгий корінь.
Із-за верховіть дерев вигулькнув місяць; запашний вітерець, супроводжувач цієї королеви ночі, що прийшла до нас зі сходу, здавався її свіжим подихом. Самотнє світило повільно піднімалося по небосхилу: воно то безперешкодно рухалося вперед, то ховалося за купками хмар, подібних до засніжених вершин гірського пасма. Коли б не падіння листка, не повів вітерцю, що раптово налетів, не стогони лісової сови, навколо стояла б цілковита тиша, панував би цілковитий спокій; лише вдалині глухо ревів Ніагарський водоспад, і відлуння його, прокотившись просторами, затихало десь вдалині, за безлюдними лісами. У такі ось ночі з’явилася мені невідома муза; я засвоїв деякі з її слів, при світлі зірок я заніс їх до своєї книги, як записав би звичайний музикант ноти, продиктовані йому яким-небудь великим майстром гармонії.
Назавтра індіанці озброїлися, індіанки зібрали пожитки. Я подарував привітним тубільцям трохи пороху й кіноварі. Ми попрощалися, торкнувшись руками лоба і грудей. Воїни вигукнули дорожній клич і рушили вперед; жінки йшли слідом, несучи на спині загорнених у шкури маленьких дітей, які вертіли головами, озираючись на нас. Я проводжав очима цю вервечку, аж поки вона зникла в лісі.
Дикуни, що живуть коло Ніагарського водоспаду з англійського боку, зобов’язані охороняти кордон британської території. Ця дивовижна жандармерія, озброєна луками і стрілами, перепинила нам шлях. Мені довелося послати голландця у форт Ніагару по дозвіл на вхід у британські володіння. У мене стислося серце, бо я згадав, що раніше Франції підкорялися як Верхня, так і Нижня Канада. Мій провідник повернувся з пропуском: я зберігаю його дотепер; на ньому стоїть підпис: капітан Гордон. Чи не дивно, що я прочитав те саме англійське ім’я на дверях моєї келії в Єрусалимі? «Тринадцять паломників залишили свої імена на внутрішньому боці дверей: першого звали Шарль Ломбар, він прибув до Єрусалима в 1669 році; останнього – Джон Гордон, він побував тут у 1804 році» («Подорож з Парижа до Єрусалима»).
8
Ніагарський водоспад. – Гримуча змія. – Я падаю у прірву
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуЯ провів два дні в індіанському селищі, звідки написав ще одного листа панові де Мальзербу. Індіанські жінки робили різну роботу; немовлята їхні лежали у плетених колисках, підвішених до гілок товстого пурпурного бука. На траві блищала роса, з лісу віяло пахощами; місцевий бавовник, розкриваючи свої коробочки, був схожий на білі троянди. Вітерець ледве помітно коливав шари повітря; матері час від часу підходили поглянути, чи сплять діти і чи не розбудили їх птахи. Від селища до водоспаду було три чи чотири льє: нам, моєму провідникові й мені, знадобилося стільки ж годин, щоб туди добратися. Стовп пари, помітний за шість миль, указував місце падіння води. Серце моє билося від радості, змішаної із жахом, коли я входив у ліс, що приховував од моїх очей одне з найвеличніших видовищ, подарованих людині природою.
Ми спішилися. Ведучи коней за повід, ми пробралися через вересові хащі і вийшли на берег річки Ніагари, кроків на сімсот-вісімсот вище водоспаду. Я продовжував іти вперед, але провідник схопив мене за руку; він зупинив мене майже біля води, що мчала, як стріла. Вона не вирувала, вона котилася до урвища суцільною масою; ревіння спадаючої води лише відтіняло її мовчання перед падінням. Святе Письмо часто порівнює народ з великими водами; тут перед моїми очима постав народ умираючий, який, позбувшись голосу і життєвих сил, спадав у безодню вічності.
Провідник усе ще тримав мене за руку, бо потік, можна сказати, притягував мене до себе і викликав несвідоме бажання кинутися у воду. Я дивився то вгору за течією, на берег, то вниз за течією, на острів, біля якого вода, розділившись на два рукави, раптом зникала, немов розчиняючись у небі.
Провівши чверть години в замішанні й німому захопленні, я пішов до водоспаду. У «Досліді про революції» і «Атала» я описав його. Тепер до водоспаду ведуть широкі дороги; на американському і на англійському берегах відкриті готелі, побудовані млини та фабрики.
Неможливо передати думки, що охоплювали мене, коли я побачив такий піднесений хаос. На початку моїх днів навколо мене простягалась пустеля, і мені довелося вигадати героїв, щоб скрасити мою самоту; я видобув з власного єства людей, яких носив у собі, але не знаходив поруч. Так я оселив Атала і Рене – втілений смуток – на берегах Ніагарського водоспаду. Щó водоспад, який вічно скидає свої води перед байдужим лицем землі і неба, якщо поряд немає людини з її покликанням і прикрощами? Споглядати ці пустельні води і гори, коли ні з ким поговорити про це величне видовище! Річки, скелі, ліси, водоспади – і все це мені одному! Дайте душі подругу, тоді і різнобарвні шати пагорбів, і свіжий подих хвилі – усе переповнить її захопленням; денний шлях, солодкий вечірній відпочинок, плавання по водах, сон на моховитій землі – усе викличе із серця якнайглибшу ніжність. Я оселив Велледу на армориканських берегах, Цимодоцею – під афінськими портиками, Бланку – в залах Альгамбри. Олександр скрізь, де ступала його нога, будував міста; а я скрізь, де поневірявся, залишав мрії. Я бачив альпійські водоспади з їх сарнами і піренейські водоспади з їх дикими козами; я не піднімався до верхоріччя Нілу і не бачив його урвищ; я не говоритиму про блакитні стрічки Терні і Тіволі, дивовижні пасма руїн, що надихали поета:
Et praeceps Anio ас Tiburni lucus.Аніо прудкий, і Тібурна гаї [24].Ніагара затьмарює все. Я споглядав водоспад, який відкрили Старому Світу не нікчемні мандрівці на кшталт мене, але місіонери, які, шукаючи самотності в ім’я Бога, падали ниць, побачивши дива природи, і, приймаючи муки, славили божий світ. Наші священики вітали прекрасні землі Америки й освятили їх своєю кров’ю; наші солдати билися врукопашну на руїнах Фів і воювали в Андалусії: геній Франції твориться сукупною могутністю наших воїнів і наших вівтарів.
Я стояв, намотавши повіддя мого коня на руку; в кущах зашурхотіла гримуча змія. Зляканий кінь став дибки і шарахнувся у бік водоспаду. Я не встиг висмикнути руку; кінь, лякаючись усе дужче, потягнув мене за собою. Його передні ноги вже одірвалися од землі; лише напруження крижів утримувало його від падіння у прірву. Мене чекала неминуча смерть, але тут тварина із-за страху перед новою небезпекою відскочила назад. Якби я розпрощався із життям у канадських лісах, з чим постала б моя душа перед вищим суддею: із жертвами, добрими справами, чеснотами батьків Жога і Лаллемана чи з марними мріями та нікчемними химерами?
Мої нещастя на Ніагарі цим не скінчилися: дикуни сплели з ліан драбину, щоб спускатися до води, але вона обірвалася. Мені кортіло поглянути на водоспад знизу вгору, і я, не слухаючи провідникових умовлянь, почав спускатися схилом скелі. Незважаючи на ревіння води, що вирувала піді мною, я не втратив розуму і спустився майже донизу. Коли до кінця залишилося футів сорок, я опинився на голому прямовисному схилі, де не було за що вхопитися; я повис над обривом, учепившись рукою за останній корінь і відчуваючи, як пальці мої розтискаються під вагою мого тіла; мало знайдеться людей, що пережили такі хвилини. Рука моя втомилася, я відпустив ліану і полетів униз. Мені неабияк пощастило: я гепнувся на кам’яний виступ і не тільки не розбився, а й майже не поранився; я лежав за півкроку від прірви, але не впав у неї; проте, коли мене почали пробирати холод і вогкість, я помітив, що відбувся не так дешево: моя ліва рука була зламана вище ліктя. Провідник, що дивився на мене згори і бачив моє скрутне становище, побіг по дикунів. Вони підняли мене на вужівках стежкою видри й однесли в селище. Перелом у мене був простий: для одужання вистачило двох планок та доброї пов’язки.
‹Життя в індіанській хатині; чотирнадцятирічна індіанка Мила; відступ про історію Канади›
11
Колишні французькі володіння в Америці. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсіса Конінґхема
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуКажучи про Канаду і Луїзіану, розглядаючи старі карти і бачачи великі землі, що належали колись французам, я не міг збагнути, як уряд моєї країни міг кинути напризволяще ці колонії, які сьогодні напевно стали б для нас невичерпним джерелом багатства.
Від Акадії і Канади до Луїзіани, від гирла річки Святого Лаврентія до гирла Міссісіпі територія Нової Франції оточувала ту, де розташовувалась конфедерація тринадцяти перших штатів: одинадцять інших, разом з округом Колумбія, землями Мічиґану, Північного Заходу, Міссурі, Ореґону та Арканзасу, що їх віддали англійці й іспанці, наші наступники в Канаді і Луїзіані, Сполученим Штатам, належали або могли б належати нам. Мешканці території, обмеженої на північному сході Атлантичним океаном, на півночі Полярним морем, на північному заході Тихим океаном і російськими володіннями, на півдні мексиканською затокою – а це понад дві третини Північної Америки, – визнали б французькі закони.
Боюся, як би Реставрація не занапастила себе ідеями, протилежними тим, які я висловлюю тут; пристрасть до минулого, пристрасть, з якою я невпинно борюся, була б простима, якби поверталася проти мене одного, позбавляючи мене монаршої ласки; але вона загрожує безпеці трону.
У політиці неможливо стояти на місці; доводиться йти вперед разом з людським розумом. Віддамо належне величі часу; озирнемося з повагою на минулі сторіччя, освячені пам’яттю про наших батьків та їхні останки, але до минулого немає вороття; ми пішли далеко вперед, і, якби ми спробували повернути ці часи, вони б розвіялися, як дим. Розповідають, що близько 1450 року капітул собору Богоматері в Ахені вирішив відкрити гробницю Карла Великого. Імператор сидів на золотому стільці і тримав у кістлявих руках Євангеліє, написане золотими літерами; перед ним лежали скіпетр і золотий щит; поряд – Весела подруга в золотих піхвах. На ньому була імператорська мантія. Голову, яка завдяки золотому ланцюгу трималася прямо, огортав, закриваючи те, що колись було лицем, саван і вінчала корона. Та досить було доторкнутися до примари – і вона розсипалася в порох.
Ми мали великі заморські володіння: вони давали притулок надлишкам нашого населення, покупців нашим торговцям, поживу нашому флоту. Сьогодні нам немає місця в новому світі, де рід людський починає нове життя: кілька мільйонів людей в Африці, Азії, Океанії, на островах Південного моря, на обох американських континентах висловлюють свої думки англійською, португальською, іспанською мовами, а ми, позбувшись завоювань нашої відваги і нашого генія, чуємо мову Кольбера і Людовіка XIV хіба що в кількох містечках Луїзіани і Канади, але й ті нам не належать: французька мова живе там лише як свідчення мінливості нашої долі й помилковості нашої політики.
І хто ж цей володар, якому належать нині канадські ліси замість короля Франції? Той, за чиїм наказом було колись написано цього листа:
«Віндзорський замок, 4 червня 1822 року
Пане Віконт
За найвищим наказом я запрошую Вашу світлість пообідати й відпочити в королівському замку. Король чекає вас у четвер 6-го числа цього місяця.
Ваш покірний і смиренний слугаФренсіс Конінґхем».Мені на роду написано не знати спокою з вини монархів. Я уриваю свою розповідь, знов перетинаю Атлантичний океан, виліковую руку, зламану над Ніагарою, скидаю ведмежу шкуру і знов одягаюся у розшитий золотом костюм; я поспішаю з вігвама ірокеза до замку Його Величності короля Британії, монарха Сполученого королівства і володаря обох Індій; я покидаю моїх господарів з порізаними вухами і маленьку дикунку з перлиною, в душі бажаючи леді Конінґхем виявитися такою ж чарівною, як індіанка Мила, і такою ж юною, як народжувана весна, як ті передтравневі дні, які наші галльські поети звали Аврілеєю.
Книга восьма
‹Опис канадських озер; Шатобріан, приставши до гурту торговців, вирушає за течією Огайо›
2
Течія Огайо
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуПокинувши канадські озера, ми приїхали до Піттсбурґа, що стоїть у надзвичайно мальовничому місці злиття річок Кентуккі та Огайо. Утім, прегарний цей край має назву Кентуккі, що означає «кривава ріка». А все через красу цих місць; понад два сторіччя тривала боротьба індіанців черокі з ірокезами за долину Кентуккі.
Чи стануть покоління європейців, що оселилися на її берегах, більш доброчесними та вільнішими, ніж покоління винищених тубільців? Чи не почнуть господарі підбатожувати рабів у цих пустелях, де людина споконвіків була незалежною? Чи не прийдуть на зміну гостинно відкритій хатині й високому тюльпановому дереву, в гілках якого птаха вигодовує пташенят, в’язниці та шибениці? Чи не спалахнуть нові війни за родючі ґрунти? Чи припинить Кентуккі бути кривавою землею і чи стануть рукотворні мистецькі витвори кращою окрасою берегів Огайо, ніж створені самою природою?
Проминувши Уобаш, великий Кипарисовий гай, Крилату річку, або Камберленд, Черокі, або Теннессі, та Жовті Мілини, дістаєшся коси, яка часто буває затопленою під час повеней; тут, на широті 36°51´, Огайо впадає в Міссісіпі. Обидві річки, протистоячи одна одній з рівною силою, уповільнюють свою течію; упродовж кількох миль вони котять свої дрімливі води одним руслом, не змішуючи їх, немов два великі народи, які, маючи різне коріння, стали проте єдиною расою, немов ті знамениті суперники, що спочили поряд після битви; немов чоловік і дружина, що належать до різних ворогуючих родів, тому спершу не бажають поєднувати свої долі на шлюбній постелі.
Я теж, так само як могутні річкові потоки, скеровував не надто стрімкий часоплин мого життя то по один, то по інший бік гори; ця моя життєва ріка мала вибагливі закрути, та я нікому не заподіював зла, віддаючи перевагу бідним вияркам над багатими рівнинами і частіше милуючись красою квітки, ніж пишного палацу. До речі кажучи, я так захопився, змінюючи місця, що майже забув про полюс. Компанія торговців, які їхали від кріків до Флориди, взяла мене з собою.
Ми прямували у краї, відомі в той час під загальною назвою Флориди, – нині тут простягнулися штати Алабама, Джорджія, Південна Кароліна і Теннессі. Ми йшли тими стежками, на місці яких тепер прокладено тракт, що веде з Натчеза через Джексон і Флоренс до Нашвілла, а звідти через Ноксвілл і Сейлем – до Віргінії: у ті місця, озера й ландшафти яких досліджував невтомний Бартрам, тоді рідко забивалися мандрівці. Плантатори Джорджії та приморської Флориди приїжджали до кріків: купувати у них коней та напівдику худобу, що водиться у саванах. Ті савани зрошують джерела, на берегах яких перепочивали мої Атала і Шактас. Ці плантатори діставалися самого Огайо.
Нас підганяв холодний вітер. Річка, розбухла завдяки сотні приток, губилася то в озерах, що відкривалися перед нами, то в лісах. Посеред озер даленіли острови. Ми взяли курс на один з найбільших і о восьмій ранку причалили до нього.
Я перейшов луку, укриту квітучим жовтозіллям, мальвами з рожевими верхівками та обеларіями з пурпурними султанами.
Погляд мій вразили руїни індіанської споруди. Контраст цих руїн з юною природою був такий, що мене проймав дрож від цього сліду людських діянь у пустелі. Який народ населяв цей острів? Як він називався, до якої належав раси, коли щезнув з пам’яті? Чи існував він у ті часи, коли світ, що вкривав його, залишався невідомим для трьох інших континентів? Мабуть, цей нині безмовний народ був сучасником інших великих націй, що своєю чергою поринули у вічну німоту [25].
Піщані пагорби, руїни й могили поросли рожевими маками, що гойдаються на блідо-зелених стеблах. Якщо торкнутися квітки або стебла, пальці ще довго зберігатимуть їхній запах. Аромат, який залишається, коли квітка вже зів’яла, – образ спомину про життя, що промайнуло в самоті.
Я спостерігав за квіткою латаття: відчуваючи наближення ночі, вона готувалася сховати свою білу голівку у воду; дерево смутку чекало, коли скінчиться день і настане пітьма, щоб розкрити свою квітку; в той час, коли чеснотлива дружина засинає, діва кохання пробуджується.
Пірамідальний ослинник, заввишки сім чи вісім футів, з довгим зубчастим листям темно-зеленого кольору, має іншу вдачу й іншу долю: його жовта квітка починає розквітати увечері, в час, коли на горизонті сходить Венера; вона розкривається на зоряному світлі; вона зустрічає зорю з усією пишністю цвітіння; до середини ранку вона в’яне, опівдні опадає. Їй відпущено всього кілька годин, але життя її проходить під ясним небом, овіяне диханням Венери й Аврори; хіба не байдуже те, що вона, ця квітка, недовговічна?
Струмок був уквітчаний гірляндами діоней; навколо гуділи міріади одноденок. У повітрі пурхали колібрі й метелики, чиє яскраве вбрання мінилося всіма барвами, змагаючись своїм блиском із строкатістю квітника. Під час таких прогулянок і спостережень я часто дивувався власній суєтності. Як? Революція, що вже дала мені відчути свій гніт і що вигнала мене в ліси, не надихає мене на думки більш серйозні? Як! Вітчизна моя переживає тяжкі випробування, а я все змальовую рослини, бабок та квіти? Людська особистість – мірило нікчемності значних подій. Скількох людей ці події залишили байдужими? Скільки інших про них навіть не дізнаються? На земній кулі живе сто десять або сто двадцять мільйонів людей; щосекунди хто-небудь помирає: отже, у кожну хвилину нашого існування, наших усмішок, наших радощів шістдесят конають, шістдесят родин страждають і плачуть. Життя – безперервна моровиця. Цей ланцюг жалоби і похоронів, що сковує нас, не розбивається, а тільки подовжується; ми самі – одна з його ланок. І після цього ми сміємо розводитися про значущість наших катастроф – тих самих, про які три з половиною чверті населення земної кулі ніколи не почують! сміємо ганятися за славою, якій не судилося віддалитися від нашої могили більш ніж на кілька льє! сміємо поринати в океан блаженства, кожна хвилина якого відзначена низкою нових і нових домовин!
Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі – зірниці,Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно —Жалібні зойки – супутники смерті й похмурих обрядів [26].3
Джерело молодості. – Мускогульги та семіноли. – Наш табір
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуДикуни Флориди розповідають, ніби на світі є озеро, посеред якого живуть на острові найвродливіші у світі жінки. Мускогульги кілька разів намагалися завоювати їх; але коли човни підпливають до цього земного раю, він відступає – точнісінько як химери наших бажань, завжди недосяжні.
Було в цих краях і джерело молодості: чи не волієте розпочати життя спочатку?
Я був близький до того, щоб повірити в ці вигадки. У ту мить, коли ми найменше цього очікували, ми побачили, як із бухти вийшла флотилія веслових та вітрильних човнів. Вони причалили до нашого острова. На човнах було дві родини кріків, одна семінольська, друга мускогульзька, а з ними ще кілька індіанців черокі та палені. Я був захоплений красою цих дикунів, які анітрохи не були схожими на канадських.
Семіноли та мускогульги досить високі на зріст, а їхні матері, дружини й доньки, навпаки, найменші крихітки з усіх, кого мені випало бачити в Америці.
Індіанки, які висіли на берег недалеко від нас, були не такого малого зросту: в їхніх жилах кров черокі змішалася з кастильською кров’ю. Дві з них нагадували креолок із Сан-Домінго чи Іль-де-Франсу, але були жовтошкірі й крихкотілі, як жінки з берегів Ґанґу. Ці дві мешканки Флориди, що доводилися одна одній сестрами в перших, – їхні батьки були братами, – стали мені за моделі: одна – для Атала, а друга для Селюти; втім, вони перевершували портрети, які я створив, адже їх вирізняла та щирість різноманітної та мінливої природи, та своєрідність, народжена расою і кліматом, які я передати не здатний. Було щось таке в цьому овалі обличчя, у цій матовій шкірі, немов оповитій легким апельсиновим серпанком, у цьому смолисто-чорному пухнастому волоссі, в цих довгастих очах, напівприкритих атласними повіками, які підводилися так неквапом, нарешті, в подвійній спокусливості індіанки та іспанки, що годі було й пояснити.
Поява дикунів змінила наші плани; торгові агенти почали розпитувати індіанців з приводу коней: вирішено було стати табором поблизу табуна.
Рівниною, де ми отаборилися, блукали бики, корови, коні, бізони, буйволи, журавлі, індики, пелікани: птахи розмаїтили зелене поле савани білими, чорними, рожевими плямами.
Наші торговці й мисливці постійно перебували в полоні багатьох пристрастей: не тих, що пов’язані з чинами, вихованням, забобонами, а пристрастей природних, глибинних, безоглядних, таких, що ведуть просто до мети; пристрастей, свідки яких – дерево, що впало посеред густого лісу, невідома лощина, безіменна річка. Найчастіше любов кидала іспанців в обійми крікських жінок: головна роль у цих романах відводилася паленим. Особливий успіх мала одна історія – історія про те, як розмальована дівуля (куртизанка) спокусила, а далі й розорила якогось виноторговця. Семіноли виспівували цю історію, переказану віршами, що дістала назву «Табаміка», коли мандрували крізь ліси [27]. Своєю чергою колоністи викрадали індіанських жінок, та невдовзі кидали їх у Пенсаколі, де на них неминуче чекала смерть: їхні біди поповнили «Романсеро», ставши гідними конкурентами наріканням Хімени.
4
Дві індіанки. – Руїни на березі Огайо
Земля – прекрасна мати; ми виходимо з її лона; доки ми малі, вона годує нас груддю, сповненою молока і меду; коли ми входимо в пору юності та зрілості, вона щедро наділяє нас своїми чистими водами, зерном та плодами; вона завжди дає нам затінок, воду, їжу та постіль; коли ми помираємо, вона знову отверзає нам своє черево, устилає наші останки покривом із трав та квітів, непомітно долучаючи нас до своєї стихії, щоб згодом знову явити на світ у якійсь витонченій формі. Ось про що я думав, прокидаючись і поглядаючи на небесне склепіння, що нависло над моїм ложем.