Замогильні записки
Нас мучила жара; через мертвий штиль матроси згорнули вітрила, і корабель, обтяжений щоглами, мордувала бортова хитавиця; сонце палило мене, палуба раз у раз тікала з-під ніг, і мені захотілося скупатися; хоча шлюпки за бортом не було, я став на бушприт і кинувся в море. Спочатку все йшло чудово і декілька пасажирів наслідували мій приклад. Я плив, не дивлячись на корабель, але коли нарешті обернувся, побачив, що течія віднесла його вже далеко. Стривожені матроси кинули іншим плавцям трос. У кільватері з’явились акули, в них стріляли, щоб відігнати подалі. Хвилі не давали мені підплисти до корабля, і я вибивався із сил. Піді мною була морська безодня; акули могли будь-якої миті відкусити мені руку або ногу. Боцман намагався спустити на воду шлюпку, але для цього треба було встановити талі, що не так і просто.
На моє величезне щастя, здійнявся ледве помітний вітерець; корабель, що став слухнянішим, підплив до мене; я зумів ухопитися за канат, але й мої товариші у безрозсудності також учепилися за нього; коли нас почали піднімати на борт, я опинився аж унизу, і всі, хто був вище, тиснули на мене своєю вагою. Витягували нас поступово, поодинці, і це забрало чимало часу. Бортова хитавиця не вгамовувалась; коли судно нахилялося в наш бік, ми на шість-сім футів занурювались у воду, коли в протилежний – злітали на таку ж висоту в повітря, немов риби на гачку: пішовши під воду востаннє, я відчув, що ось-ось знепритомнію: ще трохи – і я відпустив би трос. Мене витягли на борт напівмертвого: якби я потонув – яка це була б полегкість і для мене, і для інших!
Через два дні після цієї пригоди вдалині показалася земля. Коли капітан повідомив про це, серце моє забилося дужче: Америка! Її контури були ледве позначені кленами, що підступили аж до води. Згодом пальми в гирлі Нілу так само провістили мені наближення до берегів Єгипту. На борт нашого судна піднявся лоцман; ми увійшли в Чесапікську затоку. Щоб поповнити запаси харчів, на берег того ж вечора відрядили шлюпку. Я приєднався до матросів і незабаром ступив на американську землю.
Якусь мить я стояв як укопаний, озираючись навколо. Цей континент, не відомий, мабуть, у давнину, що довго залишався невідомим у новий час; первісна доля цього материка у стані дикості і його нова доля після прибуття Христофора Колумба; хисткість королівської влади в Європі, причина якої – цей новий світ; загибель старого суспільства в юній Америці; республіка невідомого типу, що оголошує перетворення людського духу; участь моєї вітчизни в цих подіях; ці моря й береги, частково мають бути вдячними своєю незалежністю французькому прапору і французькій крові; велика людина, що народжується серед чвар і пустель; Вашинґтон, який живе в багатому місті, що виросло на тому самому місці, де колись Вільгельм Пенн придбав клин лісу; Сполучені Штати, що повертають Франції революцію, яку та підтримала своєю зброєю; нарешті, моя власна доля, моя невинна муза, яку я довіряю новій пристрасті, відкриття, які я сподіваюся зробити на цих просторах, що розкинулися позаду вузької смужки чужої цивілізації: ось що хвилювало мій розум.
Ми пішли на пошуки людської оселі. Бальзамні тополі й вірґінські кедри, пересмішники і птах кардинал сповіщали своєю зовнішністю і тінню, щебетом і оперенням, що ми – в незнайомих широтах. Півгодини по тому ми підійшли до будинку, схожого і на англійську ферму, і на креольську хатину. Череди європейських корів паслися на вигонах, обнесених огорожами, по яких стрибали смугасті білки. Чорношкірі пиляли дрова, білошкірі працювали на тютюнових плантаціях. Негритянка років тринадцяти-чотирнадцяти, майже гола і красива дивовижною красою, впустила нас за огорожу; вона була подібна до юної Ночі. Ми купили маїсових коржиків, курей, яєць, молока і з бутлями й корзинами повернулися на судно. Я подарував маленькій африканці свою шовкову хусточку: так уже трапилося, що першою людською істотою, яку я зустрів на землі свободи, стала рабиня.
Ми знялися з якоря і взяли курс на Балтимор: у міру наближення до порту водний простір звужувався: морська гладінь була нерухома; здавалося, ми піднімаємося повільною річкою, облямованою вулицями. Балтимор, що постав перед нами, стояв немов на березі озера. За містом виднівся лісистий пагорб, біля підніжжя якого будівництво ще тільки починалося. Ми пришвартувалися до пристані. Я переночував на кораблі і зійшов на землю лише вранці. Узявши свій багаж, я пішов на заїжджий двір; семінаристи оселилися в приготованому для них будинку, звідки вони мали роз’їхатися по всій Америці.ї
‹Доля супутника Шатобріана в морській подорожі, англійця Френсіса Туллока›
7
Філадельфія. – Генерал Вашинґтон
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуБалтимор, як і всі інші метрополії Сполучених Штатів, тридцять років тому не був такий великий, як нині: це було маленьке католицьке містечко, чисте, жваве, звичаями і людністю дуже близьке до європейського. Я заплатив капітанові за проїзд і пригостив його прощальним обідом. Я замовив місце у stage-coach [22], що тричі на тиждень вирушав до Пенсільванії. О четвертій ранку я сів у нього – і ось я вже кочуся просторами Нового Світу.
Ми їхали по дорозі, не так прокладеній, як проведеній по рівнині: дерева і ферми траплялися дуже рідко; клімат нагадував французький, ластівки кружляли над водою, як у Комбурзі.
Ближче до Філадельфії нам почали стрічатися селяни, що йшли на ринок, карети і наймані екіпажі. Філадельфія здалася мені гарним містом; широкі прямі вулиці, часто-густо обсаджені деревами, перетинали його з півночі на південь і зі сходу на захід. Делавер тече паралельно вулиці, що проходить по його західному берегу. У Європі така річка вважалася б великою, та в Америці на неї ніхто не звертає уваги; береги її низькі і не надто мальовничі.
Під час моєї подорожі (1791) Філадельфія ще не простягалася до Скулкілла; береги цієї притоки були поділені на ділянки, і лише деінде будувалися будинки.
Краєвид Філадельфії нудний. Взагалі протестантським містам Сполучених Штатів абсолютно бракує чудових архітектурних споруд: Реформація молода і не платить данини уяві, тому вона рідко зводить ті куполи, ті повітряні нефи, ті подвійні вежі, якими стародавня католицька релігія увінчала Європу. Жодна будова у Філадельфії, Нью-Йорку, Бостоні не височіє над загальною масою стін і дахів: ця одноманітність засмучує погляд.
Спочатку я оселився на заїжджому дворі, а потім перебрався до пансіону, де жили колоністи із Сан-Домінго та французи, які покинули батьківщину з причин, відмінних від моїх. Земля свободи давала прихисток тим, хто утік від свободи: ніщо так неспростовно не доводить шляхетності американських законів, як добровільна втеча прихильників абсолютної монархії в царство необмеженої демократії.
Людина, як от я, яка прибула до Сполучених Штатів, сповнена почуття глибокої поваги перед народами давнини і, подібно до Катона, шукала всюди первозданну суворість римських звичаїв, не могла не відчути розчарування, зустрічаючи скрізь розкішні екіпажі, чуючи легковажну мову, спостерігаючи нерівність станів, ганебність, що панує в банках та гральних домах, гамір бальних і театральних залів. У Філадельфії я відчував себе немов у Ліверпулі або Брістолі. Мешканці міста мені подобалися: бліді квакерші в сірих платтях і однакових капелюшках здавалися красунями.
Тоді я ставився до республік з великим захопленням, хоча і вважав, що в сучасному світі вони не можуть існувати: я розумів свободу на кшталт давніх людей, які шанували її як дочку звичаїв у витворюваному суспільстві, але свобода – дочка освіти і багатовікової цивілізації, можливість якої довела парламентська республіка, була мені невідома; дай їй Бог довге життя! Нині, щоб бути вільним, людині вже необов’язково обробляти свій клаптик землі, гудити науки і мистецтва, мати необстрижені нігті й брудну бороду.
Коли я прибув до Філадельфії, генерал Вашинґтон десь поїхав; мені довелося прочекати його з тиждень. Він промчав повз мене в кареті, запряженій четвериком прудких коней. У ті часи я уявляв собі Вашинґтона не інакше як Цинциннатом; Цинциннат у кареті не дуже відповідав моїм уявленням про республіку 296 року за римським літочисленням. Диктатор Вашинґтон бачився мені селянином, що особисто поганяє биків палицею і йде за своїм плугом. Одначе, коли я прийшов до нього з рекомендаційним листом, він і справді зустрів мене з простотою, гідною стародавнього римлянина.
Палац президента Сполучених Штатів являв собою невеликий будинок, що нічим не відрізнявся від сусідніх будинків; коло дверей ані охорони, ані навіть слуг. Я постукав; вийшла молоденька служниця. Я запитав її, чи вдома генерал; вона відповіла, що вдома. Я сказав, що хотів би передати йому листа. Служниця запитала моє ім’я, важке для англійського слуху; не зумівши запам’ятати його, вона м’яко запросила: «Walk in, sir. Заходьте, сер» – і пішла попереду мене вузьким коридором – неодмінною належністю англійських будинків: вона провела мене у приймальню і попросила зачекати.
Я не відчував хвилювання: ані велич душі, ані розмір статків не зачаровують мене; я захоплююся першою, але вона не пригнічує мене; другий ж вселяє мені не так пошану, як жалість: людському обличчю не дано збентежити мене.
За кілька хвилин увійшов генерал: високий на зріст, зовнішності не так шляхетної, як спокійної і холодної, він був схожий на свої портрети. Я мовчки простягнув йому листа; він зламав печатку, перебіг очима послання і, дійшовши до кінця, вигукнув: «Полковник Арман!» Саме так називав він маркіза де Ла Руері, і саме так маркіз підписав листа.
Ми сіли. Я сяк-так пояснив мету свого приїзду. Він відповідав коротко – то по-англійськи, то по-французьки і слухав мене з деяким здивуванням; я помітив це і мовив із серцем: «У всякому випадку, відкрити північно-західну протоку легше, ніж заснувати націю, як це зробили ви». – «Well, well, young man! Гаразд, гаразд, молодий чоловіче!» – вигукнув він, простягаючи мені руку. Він запросив мене назавтра пообідати в нього, і ми розсталися.
Я не забув скористатися запрошенням. За столом нас було п’ятеро чи шестеро. Розмова йшла про Французьку революцію. Генерал показав нам ключ од Бастилії. Ці ключі, як я вже говорив, були не що інше, як іграшки, які в ті часи роздавали направо і наліво. Трьома роками пізніше відправники сувенірних виробів могли б послати президентові Сполучених Штатів засув од камери монарха, що дарував свободу Франції та Америці. Якби Вашинґтон знав, як низько впали завойовники Бастилії, він менше дорожив би своєю реліквією. Не в кривавих оргіях таїлися серйозність і могутність Революції. У 1685 році, після скасування Нантського едикту, простолюд із Сент-Антуанського передмістя руйнував протестантський храм у Шарантоні з таким же завзяттям, з яким плюндрував в 1793 році церкву Сен-Дені.
О десятій вечора я попрощався з Вашинґтоном; більше я ніколи не бачив його; він наступного дня поїхав, а я продовжив свою подорож.
Така була моя зустріч із солдатом-громадянином, визволителем цілого світу. Вашинґтон зійшов у могилу перше, ніж я здобув хоч найменше визнання; я промайнув перед ним нікчемною тінню; він з’явився мені у блиску своєї слави, я йому – в мороці своєї невідомості; ім’я моє, мабуть, тієї ж хвилини стерлося з його пам’яті: проте яке щастя, що погляд його впав на мене! Думка про це зігрівала решту моїх днів: погляд великої людини наділений живодайною силою.
8
Порівняння Вашинґтона і Бонапарта
Від часу смерті Бонапарта не минуло й року. А я тільки що постукав у двері Вашинґтона, і порівняння між засновником Сполучених Штатів та французьким імператором природно виникає в моїй думці; тим паче що зараз, коли я пишу ці рядки, самого Вашинґтона також немає серед живих. Ерсілья, співак і воїн, уриває розповідь про мандри по Чилі, щоб розповісти про смерть Дідони; я ж зупиняюся на початку мого шляху по Пенсільванії, щоб порівняти Вашинґтона з Бонапартом. Я міг би відкласти це порівняння до того часу, коли описуватиму свою зустріч з Наполеоном, але якщо я зійду в могилу раніше, ніж дійду в своїй хроніці до 1814 року, то ніхто ніколи не дізнається, що я думаю про двох посланців Провидіння. Я згадую Кастельно; як і я, він був послом в Англії, як і я, працював у Лондоні над своїми записками. У самому кінці книги VII він говорить синові: «Я розповім про цю подію в книзі VIII», але восьмої книги записок Кастельно не існує: це зайвий раз доводить, що не варто нічого відкладати на потім.
Вашинґтон, на відміну від Бонапарта, не належить до породи титанів. Про нього не розповідають дивовижних легенд; йому не потрібні широкі підмостки; він не стає до бою з найумілішими полководцями і наймогутнішими монархами свого часу, не мчить з Мемфіса до Відня, з Кадіса до Москви: разом з купкою громадян він тримає оборону на нічим не знаменитій землі, у вузькому колі сімейних вогнищ. Він не здобуває перемог, що нагадують про Арбелли і Фарсал; він не скидає одні трони, щоб на їхніх уламках спорудити інші; він не наказує переказати королям, що товпляться коло його дверей:
Не зволікають хай: Аттіла ждать втомивсь.Діяння Вашинґтона оточені мовчанням; він діє не кваплячись; він, здається, хвилюється за прийдешню свободу і боїться нашкодити їй. Цей новий герой тримає в руках не власну долю, але долю свого народу; він не дозволяє собі грати тим, що йому не належить; але яким світлом засяє з часом ця глибока смиренність! Погляньте на ліси, де виблискувала шпага Вашинґтона: що ви там бачите? Могили? Ні, цілий світ! Трофей, що його залишив Вашинґтон на полі бою, – Сполучені Штати.
Бонапарт нітрохи не схожий на статечного американця: гуркіт його битв чутно в усіх куточках нашої старої землі; його хвилює тільки власна слава; його турбує тільки власна доля. Здається, він знає наперед, що йому відпущено небагато часу, що потік, який спадає з такої висоти, швидко вичерпується; він поспішає натішитись своєю славою, як швидкоплинною юністю, і не стримує своїх поривів. За прикладом грецьких богів він хоче за чотири кроки опинитися на іншому кінці світу. Він виникає на берегах усіх морів та річок; він поспішає вписати своє ім’я в літопис усіх народів; він роздає корони своїм рідним і своїм солдатам; він поспішає спорудити пам’ятники, видати закони, здобути перемоги. Схилившись над земною кулею, він однією рукою скидає королів, другою знищує велетня революції; але, придушуючи анархію, він душить свободу і врешті-решт на своєму останньому полі бою втрачає свободу сам.
Кожен дістає по заслузі: Вашинґтон підносить націю до незалежності і, пішовши на спочив, помирає в своєму ліжку, оплакуваний співвітчизниками і пошанований народами.
Бонапарт віднімає у нації незалежність: скинутий імператор, він вирушає у вигнання на далекий острів, і настрахана земля вважає сам океан не досить надійним тюремником. Він умирає; ця новина, викарбувана на воротах палацу, перед яким оповісники завойовника стільки разів сповіщали про смерть інших людей, не зупиняє і не дивує перехожих: про що їм сумувати?
Республіка Вашинґтона живе; імперія Наполеона впала. Вашинґтон і Бонапарт вийшли з лона демократії: обидва – діти свободи, але перший залишився їй вірний, а другий її зрадив.
Вашинґтон виражав потреби, думки, знання, погляди своєї епохи; він сприяв, а не перешкоджав розвиткові умів; він прагнув того, чого мав прагнути, того, до чого він був покликаний: звідси послідовність і цілісність його творіння. Ця людина, яка нічим не вражає, бо в ній немає нічого незвичайного, поєднала своє життя із життям рідної країни: лаври його – надбання цивілізації; будівля його слави подібна до одного з тих святилищ, де б’є повноводне й невичерпне джерело.
Бонапарт міг дати спільній справі не менше користі: він правив найрозумнішою, найхоробрішою, найблискучішою нацією на землі. Яке місце посідав би він нині, якби з відвагою сполучав великодушність, якби, додавши до своїх достоїнств чесноти Вашинґтона, назвав свободу єдиною спадкоємицею своєї слави.
Але цей велетень не хотів визнавати, що його доля пов’язана з долями його співвітчизників; геній його був випестуваний новою епохою, честолюбство ж належало давнині; він не помітив, що царський вінець не вартий його чудесних звершень, що ця готична прикраса йому не личить. Він то прямував у майбутнє, то відступав у минуле, і, зважаючи на те, плив він за течією часу чи проти нього, він то вів своєю чудовою силою хвилі за собою, то розтинав їх. Люди були в його очах лише засобом панувати; його щастя жодним чином не залежало від щастя інших людей: він обіцяв дати їм волю – він закував їх у кайдани; він відгородився від них – вони від нього віддалилися. Єгипетські царі споруджували свої поховальні піраміди не серед квітучих садів, але серед безводних пісків; ці гігантські надгробки височать у пустелі, подібні до вічності: такий самий пам’ятник спорудив Бонапарт своїй славі.
Книга сьома
‹Шлях із Філадельфії до Нью-Йорка›
2
Північна річка. – Пісня пасажирки. – Олбані. – Пан Свіфт. – Від’їзд у товаристві провідника-голландця до Ніагарського водоспаду. – Пан Віоле
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуУ Нью-Йорку я сів на пакетбот, що плив до Олбані, місто у верхній течії Північної річки. На борту зібралося багато народу. Першого дня, майже надвечір, нам подали фрукти і молоко; жінки сиділи на верхній палубі на лавах, чоловіки – на підлозі біля їхніх ніг. Незабаром усі затихли: краса природи не схиляє до розмов. Раптом хтось вигукнув: «Ось місце, де взяли в полон Есґілла». Всі стали просити квакершу з Філадельфії заспівати баладу, відому під назвою «Есґілл». Корабель увійшов до ущелини; голос пасажирки то губився серед хвиль, то набирав силу, коли ми пливли уздовж берега. Доля молодого воїна, коханця, поета і сміливця, якого Вашинґтон сподобив співчуття, а нещасна королева – заступництва, надавала цій романтичній сцені чарівності. Мій покійний друг пан де Фонтан кинув сміливі слова про Есґілла саме тоді, коли Бонапарт мав намір посісти трон, що належав Марії Антуанетті. Американські офіцери, здавалося, були зворушені піснею пенсільванки: спогад про минулі знегоди вітчизни допоміг їм краще оцінити нинішнє благоденство. Вони з хвилюванням оглядали береги, ще недавно наповнені військами і гуркотом гармат, а нині огорнені глибоким спокоєм, ці позолочені останніми променями згасаючого дня, сповнені щебетання птаха-кардинала, туркотання припутня, співу пересмішника береги, мешканці яких, спершись ліктем на повиті бігноніями огорожі, проводжали очима наш пакетбот.
Прибувши до Олбані, я подався на пошуки пана Свіфта, до якого у мене був лист. Цей пан Свіфт купував хутро у індіанських племен, що жили на території, якою Англія поступилася Сполученим Штатам, – адже цивілізовані держави, як республіки, так і монархії, безцеремонно ділять між собою американські землі, що їм не належать. Вислухавши мене, пан Свіфт висловив вельми розумні міркування. Він сказав, що неможливо вирушити в такі серйозні мандри так одразу, одинцем самотнім, без допомоги, без підтримки, без рекомендаційних листів до англійських, американських та іспанських постів, які зустрінуться на моєму шляху; якщо мені й пощастить, додав він, і я без пригод мину ці глухі місця, я опинюся серед льодів і помру від голоду й холоду; він порадив мені спершу обжитися в тутешніх краях, вивчити сіу, ірокезьку, ескімоську мови, зазнайомитися із слідопитами та агентами компанії Гудзонової затоки. Лише завершивши всі ці приготування, я зумію – через чотири або п’ять років – розпочати за підтримки французького уряду виконання своєї небезпечної місії.
Поклавши руку на серце, я не міг не визнати, що поради пана Свіфта слушні, але вони суперечили моїм планам. Якби моя воля, я вирушив би просто на полюс, як вирушають з Парижа до Понтуаза. Я приховав од пана Свіфта свою досаду: я попросив його роздобути мені провідника і коней, щоб дістатися до Ніагарського водоспаду й Піттсбурґа: звідти я мав намір спуститися за течією Огайо і зібрати відомості, що можуть стати у пригоді мені надалі. Я не відмовився від своїх початкових планів.
Пан Свіфт найняв для мене голландця, котрий говорив на кількох індіанських наріччях. Я купив двох коней і покинув Олбані.
Нині всі землі між цим містом і Ніагарським водоспадом заселені й розорані; тут прорито Нью-Йоркський канал; але в ті часи край цей був здебільшого безлюдним.
Коли, переправившись через Могаук, я в’їхав у незаймані ліси, незалежність, можна сказати, ударила мені в голову: я бігав од дерева до дерева то в один бік, то в другий, повторюючи сам до себе: «Тут немає ані доріг, ані міст, ані монархії, ані республіки, ані президентів, ані королів, ані людей». І, щоб перевірити, чи поновлений я у своїх споконвічних правах, я пустував уволю, доводячи до сказу провідника, який у глибині душі вважав мене божевільним.
Гай-гай! у гордині своїй я уявляв себе єдиним смертним у цьому лісі – і раптом уткнувся носом у курінь. Тут здивованим очам моїм постали перші в моєму житті дикуни. Їх було чоловік двадцять: усі, чоловіки й жінки, були розмальовані, як шамани, усі були напівголі, з порізаними вухами, з воронячим пір’ям на голові і кільцями в носі. Маленький француз, напудрений і завитий, у яблучно-зеленому фраку, дрогетовій куртці, мусліновому жабо і манжетах тирликав на маленькій скрипочці, а ірокези танцювали «Мадлон Фріке». Пан Віоле (так звали француза) був у дикунів за вчителя танців. За уроки йому платили бобровими шкурами і ведмедячими окостами. Під час Війни за незалежність він був поварчуком при штабі генерала Рошамбо. Коли наша армія відпливла на батьківщину, він залишився у Нью-Йорку і надумав викладати американцям красні мистецтва. Поле його діяльності розширювалося згідно з успіхами, і новий Орфей вирушив освічувати дикі орди Нового Світу. Розповідаючи мені про індіанців, він раз у раз повторював: «Панове дикуни і пані дикунки». Він гордився здібними учнями: справді, таких стрибків мені ніколи не доводилося бачити. Затиснувши скрипочку між підборіддям і грудьми, пан Віоле настроював чарівний інструмент; потім він гукав до ірокезів: «По місцях!» – і все плем’я починало скакати, немов зграя чортів.
Чи не правда, цей бал, що його влаштував для ірокезів колишній поварчук генерала Рошамбо, – гнітючий вступ у життя дикунів для вірного послідовника Руссо? Мені було дуже смішно, але я відчував себе глибоко ображеним.
‹Знайомство з індіанцями›
5
Ірокез. – Сахем племені онондога. – Веллі і франки. – Приймання гостя. – Стародавні греки. – Монкальм і Вольф
Лондон, квітень – вересень 1822 рокуНазавтра я збирався зробити візит сахему племені онондога; я прибув у його селище о десятій ранку. Мене одразу обступили молоді дикуни, які щось намагалися розтлумачити мені своєю мовою, вставляючи англійські фрази і французькі слова; вони дуже галасували й вельми раділи – так само поводилися перші турки, яких я згодом побачив у Короні, ступивши на грецьку землю. Ці індіанські племена, що живуть між землями, які недавно розорали білі, володіють кіньми і чередами; хатини їхні повні начиння, купленого, з одного боку, у Квебеку, Монреалі, Ніагарі, Детройті, а з другого – на ринках Сполучених Штатів.
Мандруючи Північною Америкою, можна зустріти у диких племен, яких не зачепила цивілізація, різноманітні форми правління, відомі народам цивілізованим. Ірокезам, здавалося, призначено було самою природою підкорити собі інші індіанські племена, але прийшли чужоземці й почали виснажувати їхні сили та пригноблювати їхній дух. Безстрашні ірокези нітрохи не здивувалися вогнепальній зброї, коли її вперше застосували проти них; вони стійко зносили посвист куль і гуркіт гармат, немов чули їх все життя; можна було подумати, що вони надають їм не більше значення, ніж бурі. Як тільки вони змогли роздобути собі мушкети, вони навчилися стріляти влучніше, ніж європейці. Вони не відмовилися від палиці, ножа для зняття скальпів, лука і стріл, але додали до них карабін, пістолет, кинджал і сокиру; та їх бойовий дух такий сильний, що й усієї цієї зброї їм, здається, мало. Обвішані смертоносними винаходами Європи та Америки, з прикрашеною пір’ям головою, з порізаними вухами, різнобарвними смугами на обличчі і кривавим татуюванням на руках, ці герої Нового Світу так само страшні для глядачів, як і для супротивників, з якими вони б’ються за кожну п’ядь своєї землі.
Сахем племені онондога був старим ірокезом у найточнішому значенні цього слова; він зберігав традиції стародавніх пустель.
Англійці в своїх описах незмінно називають індіанського сахема the old gentleman. Так от, старий джентльмен геть голий; у ніздрі його просилено перо або риб’ячу кістку, голову, поголену і круглу, як головка сиру, іноді прикрашає обшитий галуном трикутний капелюх, що мусить викликати повагу у європейців. Хіба поступаюсь я у правдивості історикові Веллі? Вождь франків Хільперік мастив собі волосся згірклим жиром, infundens acido comam butyro, зеленив щоки, носив картату куртку і плащ із звіриних шкур; Веллі змальовує його володарем, який обожнює розкіш у всьому, аж до меблів та виїзду, сластолюбним аж до розпусти, який майже не вірить у Бога і глузує з його служителів.