– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударiв ножем. Швидше за все, вона й не зрозумiла, що сталося. Є одна цiкава деталь. На спинi слiди наче вiд батога…
Комiсар наблизився до тiла й обережно повернув його на бiк. На спинi i справдi чiтко було видно продовгуватi слiди побиття.
– Той скурвисин не полiнувався принести сюди батiг, – з подивом у голосi сказав комiсар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровiльно погодилась на екзекуцiю.
– Рiзне бувае, – зауважив лiкар, одягаючи плащ, – на завтра, пiсля розтину, знатиму бiльше… Auf Wiedersehen.[1 - До побачення (нiм.).]
Із цими словами вiн вийшов за дверi. Слiдом за ним подався i фотограф, лишивши комiсара тiльки в товариствi двох капралiв. Вiстович звiвся на ноги й оглянув речi на туалетному столику. Тут були звичнi жiночi дрiбнички, австрiйська газета i складена вдвое вiзитка. Розгорнувши ii, комiсар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця схiдних секретiв. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кiлька напiвспалених ароматичних свiчок i пляшечка з якоюсь олiею.
Дверi прочинились, i до покоiв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках вiн тримав папiрець з перелiком постояльцiв.
– Готово, – промовив ад’юнкт i простягнув комiсаровi список.
– Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дiзнайся все, що можеш, про неi… – комiсар кивнув у бiк жертви, – друзi, подруги, коханцi… Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву… Словом, усе. Перевiр також, що це за олiя на столику.
Вiн поклав до кишенi вiзитку i заховав австрiйську газету.
– І чекаю на рапорт, – додав комiсар, одягаючи вологий неприемний плащ.
Вiн вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях пiд номером «39». Окрiм усього, Самковський ще мусив прослiдкувати, щоб звiдти винесли тiло i доставили його в морг, на вулицю Пекарну.
Вiстович спустився сходами вниз i попрямував до рецепцii. Та сама брюнетка видавила з себе посмiшку.
– Чим можу допомогти пану комiсару? – запитала вона.
– Я хотiв би переговорити з портье, котрий знайшов сьогоднi загиблу, – сказав той, знову мимоволi зосереджуючись на ii принадах.
Дiвчина взяла до рук дзвоник i прикликала ним мiцного лисуватого чоловiка рокiв сорока з гачкуватим носом i якимось перелякано-настороженим поглядом.
– Яне, цей пан з полiцii, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.
Очi портье нервово забiгали, мовби його зараз же мали вiдправити на Баторiя.[2 - На вулицi Стефана Баторiя у Львовi до 1925 року знаходилась слiдча тюрма.]
– Адам Вiстович, – представився комiсар якомога спокiйнiше, помiтивши його хвилювання, – чи мае пан хвильку часу?
– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вiстовичу, мене вже допитували.
– Це не допит, Яне, – мовив комiсар, вiдводячи того вбiк, – i, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немае жодних причин.
– Поки що? Отже, ви вважаете, вони можуть з’явитись? – замiсть заспокоiтись портье занервував ще дужче.
– Я такого не сказав, – комiсар ледве стримався, щоб не засмiятись. Переляканий портье виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зi мною цiлковито вiдвертим, – додав вiн.
Той кивнув i напружився, мовби Вiстович збирався вдарити його по мармизi.
– О котрiй годинi вчора Алоiза Вольфович винайняла покоi?
– Приблизно о п’ятiй. Я в цей час починаю змiну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…
– Чи ця жiнка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрiй?
– Настрiй вона мала радше добрий… Менi здалося – навiть пiднесений. Знаете, такий, як у дiвчини, що йде на здибанку, – вiдповiв портье.
– Чи говорила вона, що когось чекае?
– Стривайте… – портье напружив чоло i скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вiльно кому-небудь пройти до ii покоiв… Але тiльки й того. Менi здаеться, вона просто цiкавилась…
– На дiдька львiв’янцi поселятися на нiч у готелi, – буркнув комiсар, – ясна рiч, вона мала тут призначену зустрiч. Тiльки, курва, з ким?…
– Того пановi не повiм…
– Що ви iй вiдповiли на те запитання?
– Що панну можуть навiдати, але для цього слiд записатися на рецепцii.
– І вiдвiдувачiв не було?
– Я вже сказав ранiше пановi ад’юнкту, що нi.
Вiстович зазирнув у список постояльцiв, який досi тiльки раз пробiг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоiза Вольфович мала тут зустрiч. Імовiрно, ii коханець…
– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портье i, отримавши ствердну вiдповiдь, хутко вiдкланявся.
Комiсар зручно вмостився за столиком готельноi ресторацii i запалив цигарку.
Якщо нiхто не приходив до неi з вулицi, значить, убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виiхати…
Вiстович раптом гарячково став вивчати список i знайшов тiльки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечерi, а виселився сьогоднi о шостiй ранку, одразу пiсля вбивства! Поруч з iменем Франц Тепфер було дописано: «Замовити квиток до Вiдня на недiлю 12 вересня…» Цiлком iмовiрно, що цей Тепфер i е вбивця, який тiкае просто з-пiд носа львiвськоi полiцii.
Комiсар скочив з мiсця i кинувся до рецепцii. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вiстовича цiкавило тiльки ii обличчя.
– Слухаю пана, – сказала вона.
– Хто замовляв квиток до Вiдня ось цьому добродiю?
Комiсар тицьнув пальцем у список.
– Пану Францу Тепферу замовила я…
– Як ви це зробили?
– Задзвонила на двiрець i попросила залишити мiсце першого класу на це iм’я, – пояснила дiвчина.
– А у вiдповiдь вам назвали вагон i номер купе? – гарячково запитав комiсар.
– Так.
– Чудово, а тепер скажiть його менi. – Вiстович дiстав з кишенi записник i недогризок олiвця.
