Дiвчина зазирнула в списки i швидко продиктувала:
– Четвертий вагон, прошу пана, i купе номер два.
– Розумниця, – промовив з вдячнiстю комiсар i потягнувся до телефонного апарата.
За кiлька хвилин вiн попросив з’еднати його з двiрцевою полiцiею.
– Говорить комiсар Вiстович! – гаркнув вiн у трубку ще за пiвтори хвилини. – Пане майоре, якщо не помиляюсь, вiденський поiзд вiдходить о пiв на одинадцяту?… Так? Слухайте уважно, у четвертому вагонi, в купе номер два, сидiтиме злочинець… Так!.. Ім’я: Франц Тепфер… Я також виiжджаю…
Комiсар поклав слухавку i хутко подався до дверей.
– Накажiть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! – гукнув вiн наостанок.
Опинившись на вулицi, комiсар щодуху кинувся у порожнiй фiакр i вирушив на двiрець, де за якихось чверть години зi Львова до столицi мав вирушити потяг.
Вiстович вiдчував неймовiрний азарт. Куди й подiвся його паскудний вранiшнiй настрiй. Передчуття того, що по гарячих слiдах вдасться впiймати вбивцю, причому йому одному, грiло, аж розпiкало нутро. Без сумнiву, за двадцять рокiв роботи в полiцii вiн i без того заслужив на пiдвищення, а пiсля цього випадку у директора не залишиться аргументiв для вiдмови.
Фiакр пiднiмався вулицею Казимира вгору, i Вiстович нетерпляче споглядав сiрi будинки, продовгувату в’язницю для кримiнальних злочинцiв, «Бригiдку», далi почалися вiйськовi касарнi, промайнув костел Святоi Анни i фотостудiю Еттелеса. Тут вiн довше затримав свiй погляд i нервово потягнувся за цигаркою. Комiсар чудово знав цю студiю, точнiше, добре ii пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.
У серпнi 1880 року вiн, тодi ще молодий офiцер кавалерii, не тямлячись вiд щастя, вiв сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Калiш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни пiсля вiнчання i, пройшовши пiд шаблями офiцерiв полку, неквапно подалися робити весiльну свiтлину. Йона Еттелес був як завжди привiтний. При появi молодят його помiчники заметушились, а сам вiн зауважив, що при такiй чудовiй погодi грiх не зробити фото в саду. Вiстович та Анна погодились i рушили за ним. Перетнувши павiльйон, вони спустилися кiлькома сходинками в затишний сад, де пiд яблунею вже стояло крiсло. Фотограф запропонував Аннi сiсти, а Вiстовичу стати збоку. Тодi накинув на себе чорне покривало i попросив молодят не рухатись i не вiдводити погляду. Потiм спалахнула магнезiя…
Цю свiтлину Вiстович зберiгае досi. Вiн у парадному мундирi з шаблею при боцi, вона у бiлоснiжнiй весiльнiй сукнi. Обое трохи спантеличенi, але щасливi. Здавалось, то був iхнiй единий, по-справжньому щасливий день. Через два роки пiсля весiлля вiн перейшов працювати у полiцiю, i все змiнилось. Щодня маючи справу зi збоченцями, вбивцями, гвалтiвниками та сектантами, Вiстович сам ставав схожим на них. Принаймi так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзi пiсля весiлля вона опинилась у полонi театральноi слави. Ім’я ii не сходило з афiш, а вдома вона почала з’являтися дедалi рiдше, пояснюючи це репетицiями, а пiд час суперечок тим, що iй приемнiше бути в товариствi театральних друзiв, анiж грубого чоловiка.
Вiстович сподiвався, що все змiниться тодi, коли в них народяться дiти, проте одного разу Анна заявила, що не збираеться вагiтнiти, оскiльки це поставить хрест на ii кар’ерi. Вона стала всiляко уникати свого чоловiка, доки врештi не довела того до безумства. Якось увечерi п’яний Вiстович увiрвався до неi в спальню i силомiць узяв ii, наче вуличну повiю. На ранок Анна втекла, i розшукати ii вдалося тiльки через мiсяць у Краковi. Тодi вона повернулась до нього, але сiмейне життя було назавжди зламане. Кiлька наступних рокiв вони жили, мов чужi люди, а потiм Анна взагалi перебралася до iншого помешкання. Звiсно, у неi з’явилися коханцi. Вiстович про це знав, але мусив мовчки iз цим миритись i тiшитись тим, що вона принаймi не вимагала розлучення. Зрештою, i сам вiн був не безгрiшним.
Тепер, минаючи фотостудiю Еттелеса у брудному фiакрi двадцять два роки по тому, вiн подумав, що, можливо, сьогоднi, пiсля того як упiймае вбивцю i заладнае всi необхiднi папери в полiцii, залишить там на нiч ад’юнкта Самковського розгрiбати далi цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зi своеi колекцii i подасться до театру. В недiлю часто грають Фредра, а пiсля комедiй Анна завжди в доброму гуморi. З цими думками вiн потягнувся по наступну цигарку, але фiакр уже виiхав на двiрцеву площу, i Вiстович вирiшив не гаяти часу. Поспiхом заплативши вiзниковi, комiсар вистрибнув на брукiвку i подався на перон. Вiденський потяг ще стояв, але було видно, що вiн от-от рушить. Вiдшукавши четвертий вагон, Вiстович зупинився i, сягнувши до кишенi плаща, стиснув рукiв’я полiцiйного «Гассера». Перед ним несподiвано з’явився худорлявий майор.
– Де вас дiдько носить, комiсаре? – просичав той. – Ми вже цiлих п’ять хвилин тримаемо потяг.
Вiстович нетерпляче вiдмахнувся i полiз у вагон. Майор подався за ним. Ззовнi лишилося двое полiцiянтiв. Проте в купе пiд номером два не було нiкого, окрiм лiтньоi панi i ii дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вiстовича. Комiсар, дещо сторопiвши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потiм, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:
– Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи панi сама в цьому купе?
– Як пан бачить, – нервово вiдповiла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.
– І решта мiсць незайнятi? – перепитав комiсар.
– Решта мiсць вiльнi, – чiтко вимовила панi, з чого було зрозумiло, що, незважаючи на поважний вiк, зуби ii збереглися.
Кондуктор, який з’явився поруч, пiдтвердив ii слова. Нiчого iншого не лишалось, як вийти з вагона i вiдпустити потяг до Вiдня. Перевiривши в чергового список пасажирiв, Вiстович справдi побачив прiзвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязi не було. Можливо, щось запiдозривши, той сiв в iнший вагон, але для цього слiд було домовитись iз кондуктором. Але кондуктори – впертi й принциповi австрiйцi. Легше було домовитися з бетонними шпалами, анiж з ними. Швидше за все, помiтивши на перонi полiцiю, вiн просто втiк.
Надiя на швидке розкриття справи розсiялась, мов дим, i комiсар попрямував назад на двiрцеву площу, де все ще стояв фiакр, на якому вiн приiхав.
– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сiдаючи на тверду лавку.
Повернувшись до готелю, комiсар, не кажучи анi слова, минув рецепцiю i подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слiдом за ним кинувся портье.
Опинившись у номерi, комiсар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як вiн i просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.
– Ви бачили, як цей чоловiк виходив з готелю? – запитав Вiстович.
– Здаеться, так, – невпевнено вiдповiв той, – о шостiй вiн спустився до рецепцii i вiддав ключ.
– Як вiн виглядав?
– Високий, у довгому плащi i капелюсi. В руках валiза…
Як не мучився портье, але бiльше нiчого з портрета Тепфера не згадав.
– Вiн поцiкавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комiсар.
Портье заперечливо хитнув головою.
– Вiн не сказав нiчого, крiм «Auf Wiedersehen».
Вiстович поволi перетнув покоi i пiдiйшов до вiкна. Воно було щiльно зачинене, а крiзь продовгуватi слiди дощових крапель проглядався костел езуiтiв, за ним площа Св. Духа i Вiденська кав’ярня. Покоi з таким краевидом, вочевидь, коштували недешево. Комiсар ще раз оглянув кiмнату. Цього разу вiн зупинив погляд на замкненiй шафi.
– Де ключ? – запитав вiн у портье, вказавши на маленьку замкову шпарину.
Той знизав плечима.
– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке бувае, – вiдповiв чоловiк.
– І що ви робите в таких випадках?
Портье дiстав iз кишенi швейцарський ножик i, ставши перед шпариною на колiна, трохи повозився з замком. За кiлька хвилин шафу було вiдчинено. Портье першим заглянув досередини i раптом несамовито заволав:
– Матiнко Божа! Там чиесь тiло!..
Вiстович вiдштовхнув його i зазирнув туди сам. У шафi справдi лежав чоловiк з пiдiбганими колiнами i нагнутою вниз головою. Тiльки так вiн мiг умiститися у такому малому просторi. Комiсар найперше потягнувся до його зап’ястя i спробував намацати пульс. Чоловiк у шафi не був мерцем…
– Виклич лiкаря! – наказав комiсар переляканому портье.
Вiстович зняв плащ i спробував дiстати непритомне тiло з шафи. За декiлька спроб йому це вдалося. Вiн лишив чоловiка на пiдлозi, а сам вiдiйшов убiк, щоб вiддихатись. За хвилину в кiмнату проник ад’юнкт Самковський. Вiн усе ще стерiг тiло Вольфович у покоях пiд номером «39», а оскiльки тi були зовсiм поряд, то Самковський почув зойки портье i грубуватi окрики Вiстовича.
Ад’юнкт зупинився в дверях i втупився поглядом у нерухоме тiло.
– Хто це? – здавлено запитав Самковський.
Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з iще одним трупом.
– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогоднi сподiвався побачити в купе вiденського потяга, – сердито видихнув комiсар, – вiн, бачте, вирiшив залягти собi в шафi…
Ад’юнкт нахилився над тiлом.
– Вiд нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.
– Я помiтив, – вiдповiв комiсар.
