– Кого ж тодi бачили вранцi? Хто здав ключi вiд цього номера? – запитав ад’юнкт.
– Убивця, Самковський, убивця… – Вiстович знову одягнув свiй плащ. – Дочекайтесь лiкаря i дайте менi знати, коли цей добродiй отямиться…
Комiсар попрощався i вийшов iз номера. Унизу вiн уже вкотре за сьогоднi зустрiвся з чорнявою рецепцiонiсткою.
– Пане комiсаре, – стомлено мовила та, – як довго ще полiцiя тут перебуватиме?
– Як вас звати? – замiсть вiдповiдi мовив той.
– Данута, – вiдповiла та, – а чому пан питае?
– Бо сам не можу дати ствердноi вiдповiдi, красуне…
* * *
Вийшовши з готелю, Вiстович поволi рушив Трибунальною на Ринок, а звiдти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокi перехожi перебiгали, ховаючись пiд парасольками, здебiльшого з костелу до фiакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанiвка». Спожити ii, закусивши апетитною канапкою, кожен мiщанин мiг принаймi з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, недiля…
З ресторацii готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свiжих «кайзерок». Вiстович, пригадавши, що не встиг сьогоднi поснiдати, ковтнув слину, але рушив далi, на Академiчну. Спочатку слiд було зайти в дирекцiю полiцii.
У кабiнетi було сиро i смердiло вчорашнiм тютюном, тому комiсар найперше прочинив вiкно i, не знiмаючи плаща, сiв за свiй стiл. Крiм нього, тут працювали ще двое, але, звiсна рiч, нiкого з них сьогоднi не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в недiлю, подзвонив чомусь саме йому.
Раптом дверi прочинились, i Вiстович рiзко схопився з мiсця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловiк в капелюсi i такому ж, як у нього самого, промоклому плащi. Обабiч носа була пара уважних очей, а над ними рiвними дугами сивiли брови.
– Сидiть, не вставайте, Вiстовичу, – сказав вiн спокiйним тоном.
Голос у нього був дещо хриплуватим i, схоже, мучив нежить.
Чоловiк умостився в крiслi навпроти i найперше дiстав з кишенi хустину, в яку щосили висякався.
– Срана погода, – висякавшись, вiн знову склав хустину вчетверо i сховав ii назад, – що ви тут робите, комiсаре?
– Пане заступнику, я…
– Зачинiть вiкно.
Вiстович пiдвiвся i затраснув його. Заступник директора львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель пiдтягнув до себе попiльничку i запалив цигарку.
– Продовжуйте, – сказав вiн, випускаючи струмiнь диму.
– Я хотiв дiзнатись, чи не мали ми ранiше справи з убитою панянкою Вольфович, ii батьком чи кимось iз родичiв, – пояснив комiсар.
– Не мали, – коротко вiдповiв Шехтель, – i не могли мати…
Вiстович здивовано глянув на шефа.
– Продовжуйте, – сказав той, – як посуваеться слiдство?
– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелi, аби з кимось таемно зустрiтись. Найiмовiрнiше з коханцем… Я вивчив список постояльцiв i запiдозрив такого собi Франца Тепфера. Сьогоднi вiн повинен був виiхати до Вiдня, але у вагонi його мiсце виявилось порожнiм. Потiм я знайшов Тепфера непритомним у номерi.
– Чудово, комiсаре, – хрипло засмiявся Шехтель, – ви ганяетесь за ним, а вiн лежить у вас пiд носом… А що вбивця? Маете його прикмети?
– Високий чоловiк, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрiець або нiмець. Наразi це все.
Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потрiскують при цьому цигарковий папiр i тютюн.
– Я вам дещо скажу, Вiстовичу, – промовив Шехтель пiсля паузи, – i сподiваюсь, вiд цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинiв служать у львiвськiй полiцii? Декiлька капралiв, два фельдфебелi, а комiсар тiльки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталi… Може, ви пригадаете, завдяки кому ви на цiй посадi?
– Завдяки вам, пане заступнику, – вiдповiв комiсар.
– Атож. Знаете, менi також нелегко. Губернатор уже давно вимагае, щоб тутешньою полiцiею керували виключно поляки, i Вiдень його слухае. Мене, австрiяка, давно б уже змiстили, але я маю впливових польських друзiв. І один iз них – це Кшиштоф Вольфович… Як тiльки вiн дiзнаеться про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, i я повинен сказати йому, що моi найкращi люди невдовзi знайдуть убивцю. Найкращi – це Вiстович i Самковський… Ви чуете?
Комiсар ствердно кивнув.
– А щоб ставки в цiй грi ще бiльше зросли, – вiв далi Шехтель, – скажу вам, що сподiваюся найближчим часом отримати пост директора полiцii, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тодi менi буде потрiбен тямущий заступник. А коли потрiбен тямущий заступник, то, здебiльшого, начхати на його народовiсть. Ви все зрозумiли, Вiстовичу?
– Зрозумiв, пане заступнику.
– Коли так, – Шехтель узявся застiбати плаща, – то негайно пiднiмайте свою сраку i до роботи!..
Із цими словами вiн вийшов з кабiнету. Дочекавшись, поки в коридорi стихнуть його кроки, Вiстович знову прочинив вiкно. Холодне повiтря трохи освiжило голову i приемно полоскотало спiтнiле обличчя. Слiд було зiбратися з думками i дiяти. Вiстович це розумiв, хоча пiсля вiзиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють, i, вилаявшись на всю горлянку, комiсар щосили грюкнув кулаком по столi. Попiльничка пiдскочила, розсипавши довкола себе чорно-срiбний цигарковий попiл. Вiдчувши деяке полегшення, Вiстович загорнув почервонiлу руку в прохолодну полу плаща. З кишенi випала австрiйська газета i вiзитка, знайденi в готельному номерi Алоiзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другiй сторiнцi мiстила повiдомлення про те, що маг-ясновидець, а також цiлитель Вiнцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Баденi, 10-го в Краковi, 20-го в Лемберзi, а потiм маестро запрошують до Росii. Текст повiдомлення був ледь помiтно обведений олiвцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацiкавило.
Комiсар заховав газету в шухляду, а потiм ще раз прочитав адресу на вiзитцi. «Крамниця схiдних секретiв» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звiдси. Усього двi трамвайнi зупинки. Можна навiть спершу туди навiдатись, а вже потiм де-небудь поснiдати.
Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вiстович намагався уявити, де саме на галасливiй Ягеллонськiй може знаходитись ця схiдна крамниця. Проте неподалiк Єврейського театру знайшовся вузький непомiтний провулок, в якому комiсар натрапив на склянi дверi. Щойно вiн ухопився за ручку, як угорi залунав маленький срiбний дзвоник, кличучи господаря. Усмiхнений бородатий чоловiк у схiдному костюмi з’явився негайно i, вклонившись, виголосив гостю привiтання. Вiстовича дещо розсмiшила ця вистава, проте вiн цiлком серйозно почав оглядати товари, якi пропонував Альфред Шимонович. Тут були схiднi килими, халати, пляшечки з олiйками, пуделка з чаем i безлiч фарфорових слонiв, змiй та драконiв.
– Що саме пана цiкавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукае презента? Чи, може, щось для себе?
– Покажiть менi он ту книгу, – попросив комiсар, тицьнувши пальцем на полицю.
– О-о, пана цiкавить схiдна мудрiсть, – сказав продавець, стаючи, щоб дiстати ii, на стiлець. – Прошу… Конфуцiй у перекладi нiмецькою… Дуже коштовне видання…
Вiстович обережно взяв книгу i, розгорнувши, з насолодою заглибився у ii сторiнки.
– Скажiть, пане Шимоновичу, – мовив комiсар, не вiдриваючись вiд читання, – ви, напевно, знаете всiх своiх клiентiв?
– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно вiдповiв той.
– Звiсно, пам’ятаете. Ви ж не генделик на розi. До вас заходять не часто i не всi…
– Чому пан питае? – дещо ображено мовив власник крамницi.
– Мене цiкавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Їi звали Алоiза Вольфович, – пояснив комiсар.
Вiстович нарештi вiдiрвався вiд книжки i тепер не зводив погляду з Шимоновича.
– Нiколи про таку не чув.
– Дивно, вона мала вашу вiзитку.
