– Марiйко, кохана моя…
Чоловiк усе ж обiйняв ii за плечi, проте вона легко розiрвала цi сторожкi непевнi обiйми й мовила благально:
– Дай менi трохи отямитися, Володю. Я все ще не вiрю в початок нашого нового щастя.
– А коли отямишся, тодi повiриш?
– Можливо, Володю, можливо, – i вона тужливо зiтхнула.
Робiтнича столова заводу «Днiпроспецсталь», Пiвденне шосе, № 81, Запорiжжя, липень 1955 року
Льонька незадоволено поморщився, подивившись на лопатi величезного вентилятора, що повiльно оберталися вгорi попiд стелею i майже не впливали на рух розпеченого повiтря. Потiм тильним боком правоi долонi витер спiтнiле чоло, посипав сiллю й вiдкусив чорного хлiба та пробурмотiв:
– Ну, i що ж там далi сталося?
Кiлька рокiв тому два подiльськi шибайголови та троюрiднi брати – Льонька Литвак i Рафка Левiтiн закiнчили середню школу, за наполяганням родичiв поступили на зварювальний факультет Киiвського полiтехнiчного iнституту i тепер, успiшно здавши iспити, проходили останню в життi виробничу практику. Останню – бо восени розпочнеться переддипломна, а в лютому вони мали вже й дипломи iнженернi захищати.
І з цим, схоже, могли виникнути певнi проблеми: з мiркувань оптимiзацii та рацiоналiзацii навчального процесу iнститутське начальство вирiшило влити зварювальний факультет до складу значно старшого, поважнiшого i принаймнi кiлькiсно бiльшого факультету КПІ – механiко-машинобудiвельного. Ясна рiч, реформа ця мала суто органiзацiйний характер. Головним було те, що навчальний корпус зварювального факультету i весь професорсько-викладацький склад лишалися на своiх мiсцях. А те, що поступали вони як «зварювальники», а випускатимуться як «механiки»… То дiло таке. Аби лише дипломи позахищати – от що важливо!
«Е-е-е, нi, не кажи, братику! Формальностi iнодi також свою роль вiдiграють. Хтозна, як воно далi в життi складеться?.. Можуть i спитати принагiдно, як так сталося, що дипломи захищенi на мехмашi, коли ми на зварюваннi всi п’ять рокiв вiдтрубили. Знаю я цi штучки», – зiтхав Льонька.
Рафка намагався всiляко вiдволiкти троюрiдного брата вiд безглуздих пересторог – принаймнi йому весь час здавалося, що Льонька занепокоений саме злиттям двох факультетiв, а не чимсь iншим. На цей випадок у запасi у молодого чоловiка був один безвiдмовний засiб – розповiдати якомога бiльше рiзноманiтних цiкавих iсторiй.
Робив вiн це не без успiху. Коли неiснуючий нинi Бог, сидячи у себе на небесах, роздавав iхньому поколiнню людей зовнiшнiсть, то Рафка Левiтiн пiшов з роздачi явно обдiлений: приземкуватий, з величезною округлою головою й неправильним прикусом нижньоi щелепи, незграбний вiд макiвки до п’ят та ще й iз побитим вiспою обличчям через перенесену в дитинствi хворобу… І ще й рудий!.. Однак варто було йому розкрити рота й заговорити, як усi вмить забували про його недолугу зовнiшнiсть i буквально млiли вiд захвату, вислуховуючи iсторiю за iсторiею, iсторiю за iсторiею… Де Рафка все це почув?! Нiхто не мiг сказати точно. Одне лишалося незаперечним: розповiдав вiн майстерно, з вогником i з неабияким гумором.
Цього разу оповiдач особливо старався – адже розважити треба було троюрiдного брата, з яким вони пережили безлiч карколомних пригод i давно вже стали нерозлийводою. Об’ектом для черговоi «хохмочки» Рафка обрав керiвника iхньоi практики – молодого, проте нiбито перспективного спiвробiтника зварювального факультету (а невдовзi мехмашу) Михайла Сергiйовича Самотрясова. Щоправда, називати його «Михайлом Сергiйовичем» вимагав вiн сам виключно з мiркувань непорушностi свого авторитету, студенти ж iменували його поза очi не iнакше як «Мишком-Самотрясом» – бо були не набагато молодшими.
Гордий першими кар’ерними успiхами спiвробiтник прекрасно знав про це i був дуже незадоволений зазiханнями на свiй авторитет, а тому вирiшив витончено помститися пiдопiчним практикантам: хоча офiцiйно вони приiхали працювати на «За-порiжметалургмонтажi», Мишко-Самотряс поставив iм завдання: вiдвiдати ще кiлька iнших пiдприемств i включити розгорнутi довiдки про цi вiдвiдини до звiтiв по Запорiзькiй практицi.
Цього тижня практиканти мали побувати на сусiднiй «Днiпроспецсталi» – отак i опинилися пiд час обiдньоi перерви в робiтничiй iдальнi. Чим у подiбнiй ситуацii мiг займатися балакун Рафка?! Природно, розповiсти, як iще пiд час свого навчання на iнженера-зварювальника iхнiй керiвник Мишко-Самотряс здавав «тисячi» з нiмецькоi мови:
– А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате пiд час навчання тим ще лобурякою був. Ну, i вивчати нiмецьку мову йому хотiлося приблизно так само, як менi – китайську. Це ж одразу пiсля вiйни було, про фашистiв пам’ять у всiх свiжа, зокрема у нього. А тут «тисячi» з нiмецькоi здавати. Як тобi, га?..
– Ти далi давай, далi, – доки троюрiдний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пiсним борщем.
– Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна як, проте уламав когось перекласти йому нiмецькi «тисячi» на людську мову, а потiм узяв та й визубрив той переклад напам’ять! Як тобi хiд конячкою, га?!
– Що, невже всi «тисячi»?! – здивувався Льонька.
– Всi, братику, всi до одноi!!!
– Ото пам’ять залiзна, – в Льончиному голосi вчувалася недовiра.
– Залiзна-то залiзна, нема питань. Але ти далi послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс своi «тисячi», прийшов здавати вже пiд вечiр, сiв перед викладачкою-нiмкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш i почав шпарити напам’ять – тiльки очима з боку в бiк водить, iмiтуе, стараеться щосили. І тут… треба ж такому статися… свiтло згасло, взяло та й згасло…
– Як?!
– А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна рiч, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж вiн злякався, що як свiтло увiмкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звiдси», – а вiн же може тiльки безперервно вiд початку до кiнця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжуе шпарити напам’ять визубрений текст. Нiмкеня спочатку не в’iхала, а потiм i запитуе: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темрявi бачите?!»
Обидва реготали так, що мало не подавилися iжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темрявi бачите… в темрявi бачите… Отакоi». Робiтники з-за сусiднiх столикiв почали з цiкавiстю озиратися на веселих практикантiв. Але зовсiм несподiвано Льонька припинив смiятися й мовив:
– А знаеш, Рафко… Дарма ми так.
– Що дарма? – не зрозумiв той.
– Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуемо. Вiн i справдi молодець.
– Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка.
– А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також iншi пiдприемства вiдвiдувати.
– Добре?! Ти кажеш, добре?!
– Кажу, так.
– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти вiд спеки вже зовсiм… того?..
– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запорiжжi менi сподобалося. Тут же суцiльнi промисловi гiганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирiшив…
– Що?..
– Пiсля захисту диплому сюди розподiлитися.
– Сюди, в Запорiжжя?!
– Так.
– Але ж… У тебе ж батьки в Киевi живуть, навiщо тобi Запорiжжя здалося?! Ну, припустiмо, я для вас сьома вода на киселi – твiй брат троюрiдний, менi Киiв не свiтить. Але ти?.. Там же вся мiшпоха[19 - Сiм’я (iдиш).] твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дiдусь Арон… Ти що, справдi перегрiвся?! То випий компотику й розслабся…
– Нi, Рафко, я не перегрiвся. Це на повному серйозi.
– Але навiщо?..
– У мене мама знаеш яка?
– А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такоi мами, як тiтка Соня.
– Вона у мене дуже вольова i принципова, – зiтхнув Льонька, пiдсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене пiти напоумила. Вона, а не хтось iнший.
– І що, скажеш, зле тобi вiд цього зробилося?
– Та нi, не зле, – випивши рiдину, Льонька почав виколупувати виделкою зi склянки й iсти розваренi фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня.
– Як ти… Негуса свого?
Рафка про всяк випадок трохи вiдсунувся, бо знав, що на давню iсторiю про пса-героя троюрiдний брат i досi реагуе доволi-таки болiсно. Однак попри очiкування, Льонька вiдповiв спокiйно й розважливо:
– Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тiльки не це. Тож проситимусь пiсля диплома до Запорiжжя, це вирiшено.
