пам’ятав, що змушений повертатись.
А вона вiдбувала своi ювiлеi,
i росли, як водоростi, iх дiти,
i тяглися днi, як слiди по глею,
i навiть один був ходив до неi,
ходив, але перестав ходити.
Надривалися евангелiти,
заклинателi змiй, i вiтрiв, i кровi,
морськi вовки, степовi ворожбити
i рiзнi iншi свiдки Єгови,
але нiхто не змiг перемолити
обiцянку, дану в любовi.
Сини ii у порту вiдомi,
жорстокi, безсмертнi, кажуть, два брата,
бо ж це вони виросли в тому домi,
i чим iх можна ще налякати,
якщо вони бачили свого тата.
А вiн лежить серед покарьожених
човнiв i кранiв у серцi затоки,
i краби дрiбнi увесь час торочать
йому про душу i вiчний спокiй.
Але вiн не повертатись не може.
І повертаеться додому щоночi.
* * *
Дiду, прийом. Я виросла, дiстаю до педалей
i легко орiентуюсь по моху в хащах нiчного саду.
Їжджу на автоматi – нашим зрадила iдеалам.
Менi вже не так цiкаво, що же там далi,
тим бiльше, що стiльки iз того «далi» тепер позаду.
В шахи не граю. Все ще не вивчила поiменно
всiх бородатих гуру твого наукового комунiзму.
Не народила, не зустрiла справжнього мена,
стрiляла в публiчному мiсцi, падала п’яна в Сену —
нiчим пишатись, все радше iз списку «рiзне».
А ти би розслабився – всi навколо дорослi, анiтрохи не дiти.
Нiкому нiчого не виннi, все робимо швидко i не навзаем.
Постiйно не вистачае на щось, без чого нiяк не можна радiти.
Втiм, там, де ти зараз е, ти значно краще знаеш,
що таке «немае часу» i що часу взагалi немае.
Мама не вийшла замiж, в мене все та ж освiта,
курим удвох на балконi i iздимо часом за мiсто.
Я засинаю без казок i платiвок, але на початку лiта
прокидаюся часто i захлинаюся вiд повiтря, свiтла i свiту,
цього прекрасного свiту, який не ясно з чим iсти.
* * *
Найкраще, коли всi можливостi вже в минулому.
Найкраще, коли безнадiйно проваленi спроби всi.
Нiхто не зарадить: ми поруч спокiйно куримо
або лежимо в травi чи спимо в автобусi.
Тепер кожен дотик лиш дотик один з мiльйонiв,
тепер, коли не боятись нарештi можна
за власну свободу, за певнiсть своiх кордонiв, —
найкраще, що ми порожнi.
* * *
Катi Г.
Вересень накочуеться, нiби приплив.
Незручне взуття, заживають колiна збитi,
i всi подряпини – слiди неймовiрних див, —
затираються, сходять, залишаються в лiтi.
Велосипеди в дощ нiби кораблi,
припнутi на рейдi без вiтрил i без пасажирiв.
Шкiра просить пiску i свiтла. Усюди, де ми були, —
проголошено зараз неосяжний i недосяжний вирiй.
Лiтнi тераси згортаються, нiби фронт.
Загортатися в пледи, здаватися пiзно, пiзно.
І якщо дихати – то тепер тiльки рот у рот,
до останнього не пускати мiж себе чужих, випадкових, рiзних.
Лiтаки не затримуються, нiби розклад страт.
Голi плечi в натовпi безпомiчнi, недоречнi.
Безвiдмовний час, найдосконалiший апарат,
врештi витисне з кого завгодно безнадiйне прощання у кiлька речень.
Кiт у чоботях
Це моi поля i моi сади.
Це моi фортецi у далинi.
Моi пасовиська бiля води
i моi рибини на мiлинi.
При дорозi яблунi i айва,
зеленiе хмiль, зрiе виноград —
все мое: трава, у травi мишва,
а над нею мат польових бригад.
Мiй Чумацький Шлях i в могилах прах,
сорок сiм чудес, всi АЕС i ГЕС,
дим вогнiв в лiсах i кадил в церквах,
i туман увесь iз озер i плес.
Це моi комбайни i трактори,
фабрик чорний пiт й лихоманка жнив.
Сутiнки зiйдуть на моi двори,
i моi жiнки заведуть там спiв.
Це моi кордони i наркота,
це моi наливки i самогон,
це моi сини в теплих животах
