– О-о-о, тiточко, нарештi ти приiхала, я тебе так чекала… – промимрила породiлля знекровленими губами.
– Мовчи, дитинко, мовчи, люба! Тобi сили поберегти потрiбно, – майже нiжно проворкотiла Марта.
Баби навiть перезирнулися вiд несподiванки: справдi, тон цiлительки разюче вiдрiзнявся вiд розгнiваних вигукiв, що тiльки-но доносилися знадвору.
– Я просила, щоб за тобою послали, але нiхто мене не слухав… – продовжувала скаржитися Настуся.
– Мовчи, моя рiдненька, я зараз усе виправлю…
– Усе буде добре, тiточко?..
– Ти мене знаеш, я б не взялася рятувати навiть тебе, якби не було надii!
– Тiточко Марто!..
– Нiчого, рiдненька, нiчого! На ось, ковтни, – i цiлителька влила до рота племiнницi кiлька крапель напою з маленького глиняного флакончика.
Непритомна Настуся повалилася бабам на руки.
– Хутко несiть ii в будинок, у постiль укладайте, у чисте перевдягнiть! – скомандувала Марта.
– Але вона ж iще не…
– Мовчати!!! – гримнула знахарка. – Ви тут багато чого накоiли, тож тепер мене послухайтесь, дурепи недолугi!!! Настусю в будинок вiднесiть, умийте i перевдягнiть, у постiль покладiть – нехай поспить! У лазнi все негайно прибрати! А це заварити онде у тiм чавунцi!..
І цiлителька тицьнула однiй з бабiв вузлика з пучечками сушеного зiлля.
– Боже! – благала Марта, коли породiллю вiднесли в будинок. – Боже, дай менi сили виправити все, що цi дурепи тут накоiли!!! Прошу Тебе, Господи Боже Всемогутнiй!..
На порозi виникли розгубленi повитухи, вони мовчки спостерiгали за гарячкуватою молитвою Марти. Вiдчувши спиною iхнi переляканi погляди, цiлителька озирнулася й рiшуче скомандувала:
– Я кому сказала?! Якщо дотепер не зрозумiли – повторюю: лазню вимити, воду нагрiти, чисте рядно приготувати, зiлля в чавунцi заварити й у будинок вiднести, кiмнату якнайдужче натопити…
– Та як же ж це?! У будинку ж народжувати не можна, лазня тодi навiщо?! – захвилювалися повитухи. – Та й Настя там спить… Навiщо все це?..
– Робiть, що велено! Нам би тепер хоч дитинча врятувати… За Настусю мою милу я вже не поручуся: вона вкрай знесилена, вимотана, втратила багато кровi… Спати буде щонайбiльше годину – а там уже як Бог милосердний допоможе! Тож метушiться, бабоньки… Якщо все зробите, як наказано, то Настуся розродиться швидко. Це тепер найголовнiше, зрозумiло?!
– Ти сама казала, що коли Настуся помре, то ти нас… – промимрила одна з повитух.
– Якщо дитя не народиться, тодi точно прокляну!
– А якщо?..
– А виконаете все, як вам наказано, – ще подумаю.
– Ну… тодi з Богом!
Робота закипiла. Марта на кухнi щось варила i студила. Будинок наповнився пахощами барбарису, м’яти й iншого зiлля.
– Меду! Дайте меду! – командувала Марта.
Усе вертiлося й крутилося, повитухи моталися по будинку, як заведенi.
І раптом…
– Марто?!
Посеред великоi кiмнати виник панотець Гавриiл, що сторопiв вiд несподiванки. По обличчю священнослужителя важко було визначити, гнiваеться вiн на те, що порушено його давню заборону, чи радiе зненацька прибулiй допомозi. Повитухи, притулившись до стiн, боялися навiть слово мовити, поглядаючи то на господаря будинку, то на цiлительку.
– Ішов би ти звiдси до храму молитися, – тихо мовила нарештi Марта.
– А-а-а!.. Це!.. – пiп зробив невиразний жест руками i знову застиг на мiсцi.
– Іди по-хорошому, – порадила цiлителька. – Потiм поговоримо, коли все це добре завершиться.
Гаврило мовчки зник.
– Ну, чого стали?.. – звернулася знахарка до повитух, i тi миттю повернулися до полишених обов’язкiв.
Сама ж тiточка Марта пiдiйшла до лiжка, де тихо спала племiнниця, нiжно опустила величезну руку на ii чоло, прислухалася до вiдчуттiв.
– Дякую, Боже! Хоч гарячка стишилась, гарний знак, – промурмотiла тихесенько i звернулася до наймолодшоi з повитух, яка саме пробiгала поруч:
– Чи все вже готово?
– Так, тiточко Марто, усе виконали, як було наказано!
– Тодi почнемо, благословившись…
Вона поторсала сплячу племiнницю за плече:
– Прокидайся, рiдненька, потрiбно справу почату завершити!
Настуся одразу прокинулася й запитала напрочуд бадьорим голосом:
– У лазеньку йти, тiточко?
– Нi, миленька, нiкуди йти не потрiбно. Народжуватимеш прямо тут.
– Але ж!..
– Дай Боже, щоб усе якнайшвидше скiнчилося.
Марта зробила повитухам знак, i тих немовби вiтром здуло. Тодi цiлителька знов звернулася до племiнницi:
– Ти, миленька, подумай про дитинча – як йому у черевi твоему тiсно й лячно, га?! Повiтря ледь вистачае, задихаеться дитинча твое…
– Ой, тiточко, що ж робити?!
