– А от давай-но разом пiднатужимось, разом зiтхнемо!.. От i звiльниш ти дитятко свое з темницi… Ну, давай-но – пiднатужся!..
Що за таiнство вiдбувалося в кiмнатi мiж тiточкою i племiнницею, залишилося невiдомим. Однак приблизно за годину з кiмнати долинув спочатку слабкий i невпевнений, потiм голосний дитячий писк, слiдом за ним загримiв заклик Марти:
– Агов, бабоньки, приймайте маля!..
Повитухи дружно кинулися в кiмнату. На лiжку сидiла щаслива, але вкрай виснажена породiлля, а цiлителька тримала на руках манюсiньке немовля. Коли перев’язали пуповину, тiточка Марта уважно оглянула дитятко на наявнiсть дефектiв. Дiвчинка була невеликою, але пухкенькою й бiлошкiрою, круглу голiвку малятка прикрашав яскраво-рудий чубчик, зеленi вiчка й маленькi акуратнi вушка… по п’ять пальчикiв на нiжках i на ручках…
А на правому плiчку червонiла невелика родимка у виглядi корони!!!
– Гарне немовлятко, – задоволено кивнула Марта. – І родимка на правому плечику, як у всiеi нашоi рiднi. Щоправда…
Вона ненадовго замислилася.
– Щоправда, нi в кого з рiднi не було родимки у виглядi корони… Нiяк не зрозумiю, гарний знак це чи поганий?!
– Дайте менi немовлятко, тiточко, я хочу на донечку глянути, – попросила Настуся.
– Усе в неi добре, навiть родимка наша сiмейна е… А тобi, дорогенька, поспати потрiбно. На от, випий, силоньки побережи.
Цiлителька знов напоiла племiнницю вiдваром, вiд якого та майже моментально заснула. А ii новонароджена донечка, дбайливо вкутана у шматок тонкого рядна, мирно спала, кумедно посмоктуючи маленький кулачок.
Марта задоволено кивнула:
– Спасибi, Боже! Дякую Тобi, що вчасно напоумив мене i спрямував сюди. Я встигла, Господи, встигла саме вчасно!..
* * *
Дiвчинка росла нехай не красунею, зате розумною i здоровою. Щасливий панотець Гавриiл вiдзначив народження дочки рясним узливанням «вина своiх радощiв» i пив кiлька мiсяцiв поспiль, сяк-так виконуючи обов’язки настоятеля храму Святого Духа. Коли ж вийшов iз запою – спохопився, що донечка дотепер не похрещена! Втiм, оскiльки йшлося не про просте дитинча, а про маленьку попiвну, щасливий батько сiмейства проголосив у найближчу недiлю душевну проповiдь на тему: «Бог милосердний нехай пробачить нам грiхи нашi як вiльнi, так i мимовiльнi!» – й узявся виправити прикре непорозумiння.
Отак i вийшло, що охрестили дiвчинку вже в наступному – 1504 роцi пiд iм’ям Олександри. Втiм, без курйозу не обiйшлося: роблячи вiдповiдний запис у церковнiй книзi, Гаврило чомусь вивiв iм’я своеi молодоi дружини – «Анастасiя»! Коли ж здивована жiнка i присутня на хрестинах внучатоi племiнницi тiточка Марта (пiсля достопам’ятних подiй раз i назавжди пробачена священиком) вказали на явну безглуздiсть – дописав поруч iз першим друге iм’я «Олександра». Жiнкам же сказав: мовляв, нiчого страшного, називайте, як хочете, – Бог бачить кожне свое чадо!..
Через три роки попадя Настуся померла: так i не отямившись остаточно пiсля дуже тяжких пологiв, зiв’янула тихо й непомiтно, немов зiрвана польова квiтка. Засмучений смертю дружини священик вкотре гiрко запив. Тодi тiтка Марта залишила свое вiдлюдницьке життя на далекому хуторi й остаточно перебралася в Рогатин, щоб вести осиротiле попiвське господарство та виховувати внучату племiнницю. Стара цiлителька навчала маля розпiзнавати i вчасно збирати рiзне зiлля, готувати вiдвари й цiлющi напоi. Далi узялася навчати ii грамоти, згодом найнявши вчителiв, яких тiльки змогла знайти в Рогатинi i в його найближчiй околицi. Грошей на освiту не шкодувала, тому вже до шести рокiв дiвчинка досить непогано читала Молитвослов i Псалтир, до семи опанувала латину, до восьми – давньогрецьку.
Вiдтодi здiбна й допитлива Олександра читала-перечитувала стародавнi сувоi та книги, якими славилася храмова бiблiотека. Наситившись вiковою мудрiстю, гортаючи цупкi на дотик пергаментнi сторiнки, уявляла себе то мандрiвником, то завойовником, то ще яким-небудь вiдважним смiливцем…
Отак i минуло дитинство попiвни Олександри-Анастасii Лiсовськоi.
Цiкаво, яка доля чекае ii попереду?
Глава 2
Шлюби укладаються на небесах
Рогатин, пiзня осiнь 1516 року.
Ось уже який мiсяць поспiль юна Олександра боялася заснути. А все тому, що бачила щоночi один i той самий жахливий-жахливий сон!.. Ледь заплющувала очi, як нескiнченний кошмар повторювався знов i знов.
* * *
Прекрасною лiтньою дниною подружки вiдправилися в лiс за ягодами: росла, худенька, нескладна, чимось невловимо схожа на хлопчика Олександрунька – не красуня, але миловидна, з товстелезними рудими косами й виразними зеленими очима, а з нею дочка пекаря Марися – перша красуня Рогатина, довгонога й огрядна, з правильними рисами грецькоi богинi, величезними блакитними очима, пухкими червоними губками, густим хвилястим чорним волоссям, уже сформованими розкiшними грудьми. На неi заглядалися i старий, i молодий. Черга кандидатiв у нареченi зростала щодня, але з незмiнною увагою вислухавши пропозицii сватiв, батько-пекар щораз обiцяв подумати: мовляв, час е – дочцi ледь чотирнадцять виповнилося. Куди ж поспiшати?..
Подружки бiгали лiсом, збирали ягоди, квiти, плели вiнки, наспiвували пiсень. Вирiшили пограти в хованки: Марися пiд кущем смородини сховалася, проте пташки над тим мiсцем так i звилися, защебетали схвильовано – очевидно, гнiздечко у них там заховано. Уважна Олександрунька вiдразу виявила Марисю й у свою чергу побiгла ховатися. Знайшла старий дуб на краю галявини, залiзла в просторе дупло й там причаiлася, очiкуючи, коли ж подружка ii знайде?! Марися лiсом усе бiгае, бiгае, аукае, а знайти Олександруньку не може: уже й пiд кущики, i пiд молоденькi ялинки заглядала – нема нiде подружки, наче й не було! А вона тим часом сидить у своiй схованцi та знай собi посмiюеться…
Раптом на серцi в дiвчини важко зробилося, хоча з чого б це, здаеться?! Нашорошилася, прислухалася – справдi, щось дивне в лiсi вiдбуваеться: змовк пташиний щебет… отже, хтось чужий з’явився! Висунулася з дупла й побачила: Марися неподалiк на галявинi зупинилася, квiточками замилувавшись, а в цей час до неi обережно пiдкрадаються… два кримчаки!
– Стережися, подружко! Бiжи додому хутчiш, пiднiмай народ!!! – щосили скрикнула Олександрунька. Вистрибнула з дупла на землю й кинулася до подруги на допомогу, на ходу пiдхопивши суху жердину.
Зачувши розпачливий крик, Марися щодуху кинулася у бiк Рогатина.
А перед Олександрунькою звiдкилясь постав вершник на коротконогому жвавому огирi. Кочовик мiг би скористатися безвiдмовною зброею – мiцним арканом з кiнського волосу, та оскiльки жертва була зовсiм поруч, вирiшив схопити дiвчину голими руками. От уже нахилився iз сiдла й хижо потягнувся, щоб упiймати одну з рудих кiс… але Олександрунька спритно ухилилася, до того ж гарненько вперiщила кримчака жердиною по попереку.
– А-а-а!!! – зойкнув вершник i тепер уже схопив волосяну петлю, однак кмiтливе дiвча випередило його, щосили вдаривши коня по крутому боку. Жеребець дико заiржав, звився дибки й, не розбираючи дороги, понiсся геть, ледве не скинувши зi спини наiзника. Судячи з розпачливоi лайки останнього, гiлки дерев, що хльостали його по обличчю, заподiювали негiдниковi серйозних неприемностей.
Натомiсть Марисi не пощастило: кримчаки наздогнали ii на самому узлiссi. У повiтрi просвистiв аркан – i з жалiбним зойком пораненоi пташки дiвчина повалилася на землю, запекло намагаючись звiльнитися вiд пут. Один з вершникiв умить опинився поруч з нею, спритно скрутив, звалив жертву поперек сiдла – i понiсся геть.
– А-а-а!!! – розпачливо заволала попiвна.
– Ря-ту-у-у!.. – голос бранки донiсся вже здалеку.
Нi жива нi мертва вiд переляку, Олександрунька примчала в Рогатин, одразу ж кинулася до свого будинку, що стояв майже на околицi. На ii лементи збiглися люди, потiм жалобно вдарив набатний дзвiн. Люди озброiлися хто чим мiг i кинулися навздогiн кримчакам, але тих уже й слiд прохолов… Хiба ж хто наздожене iхнiх малорослих жвавих жеребчикiв?!
* * *
Олександра прокинулася вiд голосного шуму. Швидко пiдхопилася з лiжка, накинула, що пiд руку трапилося, вибiгла на ганок i побачила, як просто iз сироi досвiтньоi iмли на подвiр’я випливае невеликий кiнний загiн. Вершникiв було близько дюжини, всi один в один – молодi, ставнi.
– Агов, дiвко! – звернувся козак, що iхав попереду, до Сашуньки. – Де тут у вас цiлителька яка-небудь проживае?
– А що сталося? – поцiкавилась тiточка Марта, що вибiгла на подвiр’я слiдом за племiнницею.
– Та панича нашого татарва клята пiдстрелила…
Тут один iз прибулих увiв на подвiр’я за вуздечку двох коней, на перев’язi мiж якими лежав поранений молодий воiн, судячи по заляпаному брудом i закипiлою кров’ю одягу – той самий панич.
– Як же це вiн отак сподобився? – запитала схвильована Олександра, перед внутрiшнiм поглядом якоi миттю спливли картинки щойно баченого кошмару.
– Ми кримчакiв вирiшили поганяти…
– Ви?! Кримчакiв?! – стрепенулася дiвчина.
– Авжеж! Занадто вже розперезалися бузувiри проклятi, просто жах! Хiба не знаеш?..
– Кому i знати, як не iй, – зiтхнула знахарка, але племiнниця перебила ii захопленим вигуком:
– Ой, слава Богу, заступники ви нашi!!! А далi що?..
– Усе було добре, ми наздоганяли, бузувiри тiкали так, що тiльки вiтер у вухах свистiв.
– Ну то?..
