– Отут-то наш панич вирвався далеко вперед i наскочив прямо на iхню засiдку!
– Ой!!!
– Не бiйся, дiвко, вiн не з лякливих! От тiльки доки ми на допомогу приспiли, собаки-кримчаки панича серйозно поранили, кольчугу двiчi прострелили, проклятущi…
– Тож допоможiть, зробiть ласку, – додав той, що тримав коней з перев’язом за вуздечку. – Бо самi розумiете: коли панич кров’ю спливе, що ми його матiнцi скажемо?..
– А як давно його поранили? – дiловито поцiкавилася Марта.
– Давненько, – невиразно мовив юнак.
А один з його товаришiв додав:
– Незабаром розвидниться, а на засiдку кримчакiв ми ввечерi нарвалися. Ех, казав же я, що не можна князя залишати без догляду: ще занадто молодий i запальний!..
Досадуючи на допущену помилку, вiн у розпачi стягнув з голови сiру смушкову шапку, мiцно стис ii в кулацi й повторив:
– Ех-х-х, запальний!..
– Кепсько, – пiдiбгала губи тiточка Марта. – Нумо, то чого стоiмо?.. Ворушiться хутчiш! Несiть панича в будинок, а там подивимося, чим йому допомогти можна.
Четверо слуг зняли перев’яз iз коней, узялися за краi й понесли непритомного проводиря в кухню попiвського будинку. Швидко оглянувши тут пораненого, цiлителька поцiкавилася:
– Сподiваюся, стрiл ви не чiпали… чи все-таки намагалися витягнути? – У голосi Марти прозвучала пiдозра.
– Не чiпали, тiточко, навiть оперення не обламали.
– Хвала Боговi, що не чiпали! Тому й живий ще ваш панич дотепер, iнакше б давно вже кров’ю зiйшов…
– Тiточко, а ти можеш його вилiкувати? – iз потаемною надiею запитав один з козакiв.
– Поки не знаю, – Марта зробилася замисленою й зосередженою. – Зроблю все, що необхiдно, тодi й вiдповiм.
– А нам що робити?
– Ви або назад скачiть, або на нiчлiг залишайтеся. За панича не турбуйтеся, вiн у потрiбнi руки потрапив. Не заважайте тiльки. А хочете поговорити, то господаря почекайте. Гаврило не вдома, вiн пiшов треби виконувати…
– Треби?!
– Це подвiр’я – настоятеля церкви Святого Духа панотця Гавриiла. Вiн ще звечора до помираючого вiдправився, тож сьогоднi навряд чи додому повернеться…
Марта подумала, прикинула щось i додала:
– Так-так, не повернеться – адже заутреню служити вже зовсiм незабаром! Отже, панотець Гавриiл, швидше за все, вiд помираючого прямо в церкву пiде, а вже потiм додому навiдаеться, якщо нiяких iнших справ попутно не виникне. Так що або чекайте, або поiжджайте.
– А можна бiля панича залишитися? Може, наша допомога знадобиться?
– Допомога?..
Цiлителька оглянула козакiв недовiрливим поглядом, потiм зненацька кивнула на племiнницю й рiшуче заявила:
– Не заважайте краще, а допомогти менi й Сашунька зможе, вона краще за вас iз цим упораеться!
– Ой, звiсно, впораюся! – вигукнула Олександра, дуже зрадiвши такiй честi, до того ж виявленiй привселюдно.
Марта пильно оглянула козакiв i запитала:
– А чи е серед вас пораненi?
– Є, як не бути! Але ми потерпимо. Не звикати! Ви нам тiльки хазяiна на ноги поставте, а iнше не важливо.
– Ну, що ж… – І знахарка знову звернулася до племiнницi: – Олександрунько, бiжи до Кагирличихи й попроси сулiйку перваку – вiн у баби наймiцнiший. Та хутко, хутко!
Двiчi просити Олександру не довелося. Доки вона бiгала до сусiдки за перваком, Марта роздягнула юнака й уважно оглянула поранення. Панич при цьому стогнав, але не отямився.
«Що ж, може, воно й на краще…» – подумала знахарка.
Стрiла, що поцiлила в бiк, пройшла навилiт i не зачепила життево важливих органiв, тому рана виявилася безпечною. Цiлителька акуратно переломила й витягла стрiлу, обмила рану густим трав’яним вiдваром, наклала пов’язку. До весiлля загоiться…
Зате плече стривожило Марту не на жарт: стрiла пробила кольчугу й увiйшла глибоко в тiло, мiцно засiвши там. Марта взяла витягнуту стрiлу й заходилась уважно вивчати наконечник. Вiн мав доволi хитромудру форму – борозенки, зазублини… Якщо помилитися, наслiдки можуть бути найнебезпечнiшими. Добре, що козаки стрiли цiеi не чiпали!..
Марта уважно обмацувала плече, панич слабко стогнав. Що ж, доведеться, мабуть, зробити надрiз на спинi й проштовхувати стрiлу вперед, iншого виходу немае…
Ляснули дверi, у сiнях почулися квапливi дiвочi кроки: Олександра повернулася з перваком. У чавунцi, що стояв у печi, саме закипiла вода.
– От i добре, вчасно прибiгла! Давай-но, Олександрунько, заходь скорiше, руки мий добряче, будеш допомагати, – зрадiла цiлителька.
– Звiсно, тiтонько! Я зараз.
Марта пiшла у свою кiмнату за рядном. А Сашунька несмiливо зазирнула в кухню й задивилась на оголеного до пояса юнака, що лежав на величезному дубовому столi. Вона мимоволi замилувалася бездоганним тiлом, юним i засмаглим. Пораненого била дрiбна пропасниця, численнi крапельки поту сяяли маленькими перлинками на його грудях, руках, обличчi й на хвилястому темно-русявому волоссi, що недбало розсипалося по плечах.
Юнак на якийсь час отямився, розплющив великi свiтло-карi очi, невидющим поглядом ковзнув по кiмнатi, потiм зупинився на розгубленiй Олександрi. Однак дiвчинi здалося, що вiн пильно розглядае ii. У головi запаморочилося. «Що це зi мною коiться?» – виникла дивна думка. І слiдом за нею якийсь внутрiшнiй голос шепнув: «Дивись, вiн про сто створений для тебе!.. Для тебе однiеi».
Ілюзiя тривала недовго, але дiвчинi здалося, нiби минула цiла вiчнiсть. Панич спробував пiднятися, але наступноi ж митi зi стогоном повалився назад на стiл. Коли тiточка повернулася, то побачила, що Олександра невiдривно дивиться на юнака.
– Чого ти витрiщаешся, дурненька?! Вiн же хворий, пропасниця у нього, йому рухатися небезпечно…
Попiвна навiть не ворухнулася.
– Агов, дiвко, годi!!! Кажу тобi, отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скiльки промучився…
Знахарка iз силою штовхнула племiнницю, i та нарештi отямилася вiд забуття наяву.
– Роби, як я скажу. Руки не трусяться?
– Не трусяться, тiточко, не трусяться! – вiдгукнулася дiвчина.
– Дивись же менi!..
