– Я така рада, що ти й далi працюеш у своiй галузi, – палко промовила Дiлiя. – Ти неодмiнно доб’ешся успiху, мiй милий. Тридцять три долари! У нас нiколи ранiше не було стiльки грошей. Сьогоднi на вечерю у нас будуть устрицi.
– І фiле-мiньйон з шампiньйонами, – додав Джо. – А де виделка для маслин?
Наступноi суботи ввечерi Джо прийшов перший. Вiн поклав своi вiсiмнадцять доларiв на столику у вiтальнi i змив щось з рук – мабуть, шар чорноi фарби.
Через пiвгодини повернулась i Дiлiя. Їi права рука, обв’язана ганчiрками та бинтами, була схожа на незграбний пакуночок.
– В чому рiч? – спитав Джо пiсля звичайного обмiну нiжностями. Дiлiя засмiялась, але якось не дуже весело.
– Клементина хотiла, щоб я пiсля уроку покуштувала валлiйськi грiнки. Вона така дивачка. О п’ятiй годинi валлiйськi грiнки! Генерал теж був там. І ти б тiльки подивився, як вiн кинувся по сковороду, наче у них немае слуг. Я знаю, що Клементина хворiе: вона така нервова. Готуючи цi грiнки, вона ненароком хлюпнула гарячим розтопленим сиром менi на руку. Це був жахливий бiль, Джо! Мила дiвчинка так засмутилась! А генерал Пiнкнi! Джо, цей старий мало не збожеволiв. Вiн кинувся в пiдвал i послав когось, – здаеться, кочегара, – по мазь i все що треба. Тепер уже не дуже болить.
– А це що? – спитав Джо, нiжно беручи ii за руку i смикаючи за якесь бiле лахмiття, що стирчало з-пiд бинта.
– Це щось м’яке, – сказала Дiлiя, – на що кладуть мазь. О Джо, ти продав ще один етюд? – побачила вона грошi на столi.
– Чи я продав? – сказав Джо. – Спитай того чоловiка з Пеорii. Вiн забрав сьогоднi свою товарну станцiю i, здаеться, думае замовити менi ще один пейзаж у парку й вид на Гудзон. О котрiй годинi ти обпекла руку, Дiлi?
– Здаеться, о п’ятiй, – сумно вiдповiла Дiлiя. – Праску… тобто сир, зняли з плити приблизно в цей час. Якби ти подивився на генерала Пiнкнi, Джо, коли…
– Сядь на хвилинку, Дiлi, – сказав Джо. Вiн посадив ii на кушетку, сiв поряд i обняв ii за плечi.
– Що ти робила останнiх два тижнi, Дiлi? – спитав.
Якусь мить вона бадьорилася, дивлячись на чоловiка очима, повними любовi й упертостi, пробурмотiла щось невиразне про генерала Пiнкнi, а потiм схилила голову, i разом iз потоком слiз у неi вилилась правда.
– Я не могла знайти уроки, – призналась вона. – І я б не витримала, коли б ти кинув своi заняття. Тодi я пiшла прасувати сорочки в ту велику пральню, що на Двадцять четвертiй вулицi. Здорово я це вигадала про генерала Пiнкнi та Клементину, як ти гадаеш, Джо? А коли сьогоднi по обiдi одна дiвчина в пральнi обпекла менi руку праскою, я всю дорогу вигадувала цю iсторiю про валлiйськi грiнки. Ти ж не гнiваешся, Джо, правда? Якби я не знайшла роботи, ти, може, i не продав би своiх етюдiв тому чоловiковi з Пеорii.
– Вiн був не з Пеорii, – поволi мовив Джо.
– Ну, це не мае значення, звiдки вiн. Який ти кмiтливий, Джо, скажи, – нi, спочатку поцiлуй мене, Джо, – скажи, як це ти запiдозрив, що я не даю уроки музики Клементинi?
– Я й не пiдозрював… до сьогоднiшнього вечора, – сказав Джо. – І нiколи б не догадався, але сьогоднi я послав з котельноi наверх у пральню ганчiр’я i мазь для якоiсь дiвчини, якiй обпекли руку праскою. Я вже два тижнi працюю кочегаром у цiй пральнi.
– Так ти не…
– Мiй покупець з Пеорii, – сказав Джо, – i твiй генерал Пiнкнi – це тiльки твори мистецтва, яке не назвеш нi живописом, нi музикою.
Обое засмiялись, i Джо сказав:
– Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не…
Але Дiлiя не дала Джо закiнчити, затуливши йому рота рукою.
– Нi, – мовила вона. – Просто: коли любиш…
Фараон i хорал
Сопi стурбовано засовався на своiй лавi у Медiсон-скверi. Коли дикi гуси кричать, летючи по ночах високо в небi, коли жiнки, якi не мають котикових манто, стають привiтнiшi до своiх чоловiкiв, коли Сопi починае стурбовано соватися на своiй лавi в парку, це означае, що зима не за горами.
Пожовклий лист упав на колiна Сопi. То була вiзитна картка Дiда Мороза. Вiн добрий до постiйних мешканцiв Медiсон-скверу i щоразу чесно попереджае про свiй прихiд. На перехрестi чотирьох вулиць вiн вручае свою вiзитну картку Пiвнiчному вiтровi, швейцаровi готелю «На свiжому повiтрi», щоб його пожильцi могли приготуватись.
Сопi зрозумiв, що настав час заснувати у своiй власнiй особi комiтет для вiдшукання шляхiв i заходiв захисту себе вiд сувороi природи. Саме тому вiн i засовався стурбовано на своiй лавi.
У думках про те, як перезимувати, Сопi не заносився високо. Вiн не мрiяв нi про поiздку по Середземному морю, нi про сяюче небо Пiвдня i чудовi краевиди Неаполiтанськоi затоки. Три мiсяцi ув’язнення на Островi – ось чого жадала його душа. Три мiсяцi забезпеченого притулку i харчування у приемнiй компанii, далеко вiд посягань Борея та фараонiв, – це було для Сопi верхом бажань.
Уже кiлька рокiв гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливiшi спiвгромадяни по Нью-Йорку купували кожноi зими квитки до Палм Бiч або на Рiв’еру, так i Сопi робив своi нескладнi приготування до свого щорiчного паломництва на Острiв. Тепер настав час для цього.
Минулоi ночi три недiльнi газети, якi вiн розподiлив – одну пiд пiджак, другу на ноги i третю на колiна, – не захистили його вiд холоду, коли вiн спав на своiй лавi бiля фонтана в старому парку. Тому вiн дiйшов думки, що вже час переселитися на Острiв, який дасть йому бажаний притулок. Вiн з презирством ставився до всiх подачок мiськiй бiднотi в iм’я благодiйностi. На його думку, закон був милостивiший, нiж фiлантропiя. У мiстi були численнi громадськi та приватнi благодiйнi установи, де вiн мiг би мати потрiбнi йому скромнi притулок i iжу. Але для такоi гордоi людини, як Сопi, дари благодiйностi були надто обтяжливi. За допомогу з рук фiлантропiв треба було платити якщо не грошима, то приниженням. За кожну нiч у благодiйнiй установi треба було неодмiнно платити, приймати ванну – там примушували митись, а за кожний шматок хлiба домагались вiдповiдi на рiзнi iнтимнi запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате нiхто безцеремонно не лiзе в особистi справи джентльмена.
Надумавши зимувати на Островi, Сопi вiдразу ж почав здiйснювати свiй задум. До в’язницi вело багато легких шляхiв. Найприемнiший – це розкiшно пообiдати в дорогому ресторанi, а потiм оголосити про свое банкрутство. Вас спокiйненько й без усякого галасу передають полiсменовi, а послужливий суддя зробить далi все що треба.
Сопi пiдвiвся з лави, вийшов iз скверу й переступив асфальтове море в тому мiсцi, де зливаються Бродвей i П’ята авеню. Вiн пiшов Бродвеем i зупинився перед яскраво освiтленим рестораном, де вечорами зосереджуеться найкраще з того, що можуть дати виноградна лоза, шовкопряд i протоплазма.
Сопi був упевнений у собi вiд нижнього гудзика на жилетцi й далi вгору. Вiн був поголений, його пiджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому в День Подяки дама-мiсiонерка. Якби йому пощастило, не викликавши пiдозри, дiстатися до столика в ресторанi, успiх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офiцiанта нiяких пiдозр. Смажена дичина i пляшка шаблi, думав Сопi, якраз пiдiйдуть. Потiм сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, нiж за долар. Рахунок не буде такий великий, щоб спонукати адмiнiстрацiю кафе до рiзких проявiв мстивостi, а вiн, задоволений i щасливий, вирушить пiсля такоi закуски в подорож до свого зимового притулку.
Але тiльки-но Сопi переступив порiг ресторану, пильне око метрдотеля зупинилося на його потертих штанях i стоптаних черевиках. Сильнi, вправнi руки швидко повернули його i тихо виштовхнули на тротуар, врятувавши дичину вiд сумноi долi, яка iй загрожувала.
Сопi звернув з Бродвея. Здавалося, що епiкурейський шлях на жаданий Острiв вiдрiзано. Треба було вигадати iнший спосiб пробратися до в’язницi.
На розi Шостоi авеню його увагу привернула яскраво освiтлена вiтрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладенi товари. Сопi взяв камiнь i пожбурив у вiтрину. З-за рогу почали збiгатись люди, попереду мчав полiсмен. Сопi спокiйно стояв, засунувши руки в кишенi, i посмiхався назустрiч мiдним гудзикам.
– Хто це зробив? – спитав задиханий полiсмен.
– А чи не думаете ви, що можу до цього бути причетним я? – промовив Сопi не без сарказму, проте дружньо, як людина, що вiтае свое щастя.
Але полiсмен не захотiв сприйняти Сопi навiть як гiпотезу. Люди, якi розбивають вiтрини, не залишаються на мiсцi для переговорiв iз представниками закону. Вони щодуху тiкають. Полiсмен побачив за пiвквартала чоловiка, що бiг за трамваем. Вiн пiдняв свого кийка i кинувся його доганяти. Сопi, обурений до глибини душi, поплентав далi… Друга невдача.
На протилежному боцi вулицi був ресторан без особливих претензiй. Туди заходили люди з великим апетитом i скромним гаманцем. Посуд i повiтря в ньому були важкi, суп i скатертини – рiденькi. Сюди Сопi без перешкод провiв своi викривальнi черевики та красномовнi штани. Вiн сiв за столик i проковтнув бiфштекс, млинцi, пончики та пирiг. А потiм пояснив офiцiантовi, що вiн, Сопi, i навiть найдрiбнiша монета – аж нiяк не друзi.
– Ну, а тепер кличте фараона, – сказав Сопi. – І поспiшайте: не примушуйте джентльмена чекати.
– Нiяких фараонiв! – вiдповiв офiцiант, у якого був солодкий, мов печиво, голос i очi, схожi на вишнi в коктейлi. – Гей, Коне, ходи сюди!
Два офiцiанти так вправно викинули Сопi, що його лiве вухо опинилося на нечутливому тротуарi. Вiн пiдвiвся, суглоб за суглобом, так, як розгинаеться теслярська лiнiйка, i зчистив пилюку з одягу. Арешт видавався йому рожевою мрiею. Острiв знову вiдступив кудись дуже далеко. Полiсмен, який стояв бiля аптеки, що в сусiдньому будинку, засмiявся i пiшов собi вулицею.
П’ять кварталiв прошкандибав Сопi перше нiж набрався хоробростi зробити нову спробу. Цього разу трапилася така нагода, яка, на його думку, неодмiнно мала закiнчитися успiхом. Молода жiнка, скромно i гарно вдягнена, стояла перед вiтриною, зацiкавлено розглядаючи встановленi там приладдя для голiння i чорнильницi, а майже зовсiм поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовнi дуже суворий полiсмен.
Сопi надумав виступити в ролi огидного i ненависного всiм вуличного ловеласа. Елегантна зовнiшнiсть обраноi жертви i присутнiсть суворого фараона давали йому всi пiдстави сподiватися, що скоро вiн вiдчуе на своему плечi приемну руку закону i зимова квартира на маленькому затишному острiвцi буде забезпечена для нього.
Сопi поправив подаровану дамою-мiсiонеркою краватку, витягнув манжети, якi завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюх i пiдiйшов до молодоi жiнки. Пiдморгнув iй, кашлянув, усмiхнувся i нахабно почав розiгрувати банальну гидку комедiю вуличного залицяння. Краечком ока Сопi бачив, що полiсмен пильно стежить за ним. Молода жiнка вiдступила на кiлька крокiв i знову зосередила свою увагу на тазиках для голiння. Сопi рушив слiдом за нею, нахабно став поруч, трошки пiдняв капелюха i сказав:
– Ах, дорогенька! Чи не хочете ви прогулятись зi мною? Полiсмен усе ще стежив. Варто було скривдженiй моло дiй жiнцi поворухнути пальцем, i Сопi вже мандрував би до раю на Островi, йому здавалося, що вiн уже вiдчувае приемне тепло полiцейськоi дiльницi. Молода жiнка глянула на нього, простягла руку i вхопила Сопi за рукав.
– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуеш пивком? Я б до тебе ранiше озвалась, та фараон стежить. Молода жiнка обвилась навколо враженого Сопi, як плющ навколо дуба, i вони вдвох пройшли повз полiсмена. Сопi здавалося, що вiн приречений лишитись на свободi.
На найближчому розi вiн позбувся своеi супутницi i втiк. Зупинився у кварталi, де ввечерi розливалося цiле море свiтла, де однаково легкi були серця, любовнi клятви i музика. Жiнки в хутрах i чоловiки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вiтрi. Раптом страх охопив Сопi: може, хтось його заворожив вiд арешту? Вiд цiеi думки Сопi мало не охопила панiка, i, проходячи повз другого полiсмена, який велично стояв перед яскраво освiтленим театром, вiн ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».
Сопi щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пiсню. Вiн танцював, кричав, завивав на тротуарi i як тiльки мiг порушував спокiй.
