– Контрамарка, – хрипло сказала вона.
– Теж менi ще, – вiдповiла Серафима, i дiвчата пирснули зi смiху.
Саме тодi, пiд обломистий гуркiт хвиль, скрипiння свай, шурхотiння пiску вона увiйшла в печаль. І вiдчула, як пiдкошуються ноги i розпечений цвях входить пiд серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дiвчина все намагалася ненароком заглянути за плече, i тiльки тремтiла автострада сизим димом, як i ii думки. Вона увiйшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч вiд самого народження, i тiльки зараз якiй треба було проявитися, i причина якась глупа: цибатий, подiбний на пiдлiтка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, якi порозсiдалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковiм одязi; потiм думки слiдом за поглядом перейшли на цицьки Настi, далi проламалося небо: птаха випурхнула з кущiв, ударила крилами, потiм вiддалений крик, гудок пароплава, i Серафима зрозумiла, чого хоче i що iй саме зараз треба. Вона усмiхнулася i заглянула в очi Настi. І Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.
8
Вiн повiв iх до бiблiотеки. Дорогою дiвчата хихотiли, смикали одна одну за спiдницi, а вiн iшов, трохи сутулий, «на пiвзiгнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило, а вiн не знiмав своеi шкiрянки. Вiн iшов, i весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневi тiнi ворушилися у них пiд ногами, i весь свiт сходився для Серафими на його спинi, на короткiй зачiсцi з жорстким, як дрiт, волоссям. Перед цим вони сидiли в барi. І ось що було, цього звiсно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасовi мацати цицьки, а потiм вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навiженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрiбен був той Атас, не потрiбна Настя. Вона мовби ступила вперед i почула холод провалля першопочатку. Перед ii зором лягли квартали районiв, i це був реальний вiдрiзок шляху, котрий вона обов’язково пройде. Серафима пила портвейн – уперше в життi – i iй було прикро i щемко, радiсно й сумно. Навiть хотiлося заплакати, i вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас i Настя, вона лише лизнула язиком губи. І Атас сказав:
– Як змiючка.
– Ага, – вiдповiла вона i лигнула портвейну.
Але запахи враз ударили, наче так от вiдкрилися усi пори, i саме мiсто здулося великою жабою. Саме так. І вона нiчого вже не хотiла, а втупилася у матню Костi Атаса, з мокрими плямами i помадою Настi. Їй зробилося анi противно, анi приемно. Серафима вирiшила: що почалося, те вже нiколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вiкно, горiло на столах i склянках. І вона засмiялася – довго i протяжно. Так смiються шльондри – пiзнiше дiзнаеться вона, – саме так рже життя, противне i неприемне, але його треба пережити, мов допiрнути до дна помийнi, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.
– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.
– Ще портвейну! – сказала вона.
І вiн налив iй портвейну, перемiшавши з горiлкою. Вона випила, а потiм поклала йому на колiно руку i подивилася прямо у вiчi. Атас вiдкопилив губу, повернув шию, наче звiльнюючись вiд чогось непотрiбного, i пiдсунув руку ближче. І вона усмiхнулася, вiдчуваючи, як Настя робиться зовсiм непотрiбною. Потрiбнiшi склянки на столиках, iнтер’ер, а ii мовби й не було нiколи. Небо у вiкнах вiдливало старим срiблом, хмари язиками чiплялися за дерева. Зараз Серафима розумiла, що свiт iснуе виключно для неi; цей свiт м’яким пластилiном пiддаеться пучкам ii пальцiв, а решта все вiдходить, вiдходить кудись у невiдомiсть, про котру вона нiчого не хотiла знати. Лише знала одне: цей чоловiк з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавпячими руками належить зараз i потiм належатиме iй.
– Ходiмо, дiтки, – сказав вiн.
Вона усмiхнулася – чисто тобi модель з обкладинки, – але нiчого не сказала. Говорили ii очi, що вона не пiде анi потiм, анi зараз туди, де туалетна кiмната. Вона лише повернула голову: думала про iнше. Вона думала про те, що окрiм солодкого i мутного запаху портвейну, нудноi алкогольноi хвилi, нiчого не вiдчувае. У низу живота холодно склалася змiя – так здалося Серафимi. І тодi вона знала, наче хто прочитав iй iсторiю про неi на вухо чи показав кольоровi слайди ii життя. Вона знала, чим все це закiнчиться. Настя сидiла – руки на колiнах, груди ходять пiд вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.
– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.
– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.
І так вони пiшли. Заламалася у Настi нога прямо при дверях, але Костя не пiдтримав ii, ба навiть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтiла мельхiором. І вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Вiн зупинив таксi. Все вiдбувалося так швидко, що навiть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, iснувало – як цi надокучливi липневi мухи, як ця спека i гуркiт моря, – нарештi вiдбулося: вони iхали, вони курили ментоловi довгi сигарети i скидали попiл у прочинене вiкно.
9
До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сiро-бiлим лушпинням. Дощ падав з того боку мiста, про сто на золоченi банi церков, гостроверхi доми, з солярiями i таким iншим. І попiл з ментолових сигарет, i вiтер, що гудiв у прочиненi вiкна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилася на дамбi. Настя вилiзла з неi на чотирьох i блювала, вiдкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба пiднiмалася вище вiд поселення – там, де рудники, i там, де стояли ненависнi дими. Серафима навiть звiдси вiдчувала тi запахи, що нудотно смоктали пiд ложечкою. Але вона не хотiла блювати. Досить того з Настi. Костя Атас, пiдперши плечем лiхтарний стовп, курив i дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у вiдчаi крила. Водiй виставив лiктя у вiкно, закурив i собi, вилупившись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що вiн вiдчувае, але облишила. Настя пiднялася зi своiх чотирьох i пiдiйшла до Костi. Потягнулася до нього, грайнувши вилицями, витягнувши дудкою губи. Костя вiдкинув недопалок i, ледь глянувши на неi, вiдважив ляпаса. Настя упала на спину i так лежала, ревучи, а вiн потягнувся за новою сигаретою, закурив i далi стояв, вирячившись на чайок i сiру воду. Нарештi сказав:
– Поiхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.
Настя пiднялася i сiла, спiдниця задерлася, i було видно ii червонi труси. Настя захникала i сказала:
– Хочеш, я в тебе пососу?!
– Суко, залазь у машину, – сказав вiн i ухопив ii за патли.
Серафима повела головою, вiтер рвонув зачiску, скинув пасмо на око, чiтко окреслилась вилиця.
– Облиш ii, – сказала дiвчина.
Костя жбурнув Настю на бетонку i вилаявся, але нiчого далi не робив, лише вiдвернув голову i дивився через плече на пiну моря. Водiй увiмкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. І саме вiд цього занудило Серафиму. Вона пiдвелася, поправила свою шотландку i на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увiбрала важкого повiтря в груди, не зблювала. Вона стояла i дивилася, як сiчуться i рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчiркою, дощ одiйшов, i iй хотiлося зникнути, щоб нiчого не бачити. Але вона лизнула губи i так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, пiдняла голову i сказала:
– Поiхали, подруго.
І жовте таксi рушило уздовж пiнявоi смуги моря, туди далi, де школа, i це нiчого нового iй не говорило: яблуневий садок, хлопцi, якi лапошать на перервах. Свiт, куди тягнулися ii думки, зараз лягав лiворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим свiтлом, бажаннями i щастям. Вона стиснула губи i тупо дивилася на прищаву потилицю водiя.
– Хочу шампанського, – сказала вона, витягла сигарету i почекала, коли Атас пiдкурить.
– Добре, – сказав вiн i запхав руки в кишенi своеi шкiрянки.
Авто звернуло лiворуч, у заростi кущiв i скупчення сiрих коробок гаражiв.
10
Вона вирiшила вiдразу: вони iдуть робити це. І вона буде першою, упiкаючись у це настирне життя, як кулька сонця, що зараз влипла у горизонт розпеченою шляпкою цвяха. Серафима виразно вiдчула солоний вiтер на губах, смак навколишнього, вiд чого пiдкосилися ноги i звело спазмами живiт. Але потiм – коли Серафима сидiла у кутку i дивилася на його довгi, зiгнутi в колiнах ноги, а Настя, виваливши великi груди iз широкими сосками, твердими i коричневими, задерши спiдницю (червонi труси вже були на пiдлозi), топталася на ньому, – зауважила, що ii бiльше приваблювала чомусь обстановка. Два чи три стiльцi, телевiзор, едине, але досить широке вiкно. Пiдвальна кiмната бiблiотеки – сюди принесено разом з кислим морським вiтром i запах книжок.
Потiм вона знову дивиться на нього i бачить лише вилицю, каре око, байдуже i хитре. Голi стегна Настi неумiло труться об його джинси. Серафима якусь хвилину спостерiгае, тодi пiдходить до телевiзора, вмикае i по-турецькому сiдае. Яскравi велетенськi тигри мандрують мiж стiн будинкiв, красунi п’ють коктейлi, красенi в дорогих костюмах – це про неi, саме так вона хоче жити. А тому не чуе Настi, яка намагаеться iмiтувати любовнi крики – точно тобi макака. Все це вiдходить пiд мерехтiнням екрана. Вона знае, що ця пiдвальна убога комiрчина зовсiм як двi краплi води подiбна до кiмнати, у якiй вона народилася й росла до цього часу. У неi був план, i вiн, цей план, малювався дедалi чiткiше, укарбовуючись у пiдкiрку ii мозку.
Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралiтичка. Серафима пирснула, вiдвернулася i запрацювала швидше пультом. Тiльки тодi до неi дiйшло, що перший свiй раунд вона програла. Нарештi вона почула звук, з яким щось падае на пiдлогу. Вона його знала, i навiть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. І почула голос Атаса, вiд якого у неi похолола спина. Серафима розумiла, що кличуть ii, саме ii, але здавалося, що шматок неба у вiкнi ii кличе, кличуть стiни, i все вологе повiтря навалилося i спливае по нiй холодним потом. Але несподiвано голос пропав, як пропадають усi звуки, коли полудень зникае за великими сiрими стiнами дощу чи губиться пiд матiоловими мiтлами вечора, коли не стае нiчого – i можливого, i неможливого. Так було. Велика яскрава квiтка – оператор так ii i подав – велика квiтка пробивалася крiзь грунт, повзла догори, нарештi виструнчилася i захилиталася на вiтровi. І бiльше Серафима нiчого не чула й не бачила. Голос ведучого розповiдав про квiтку – красиву й отруйну. І дiвчина жадiбно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто ii притиснув за карк i отак тримав. Нарештi перед ii обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.
– Мала, ти що оглухла? Твоя черга, – сказав вiн.
Дiвчина повiльно поклала пульт на пiдлогу. Зовсiм повiльно, наче ламаючи невидимi перешкоди, глянула своiми очиськами у вiчi Атасу. Інтуiтивно Атас подався назад, тримаючи ii за плече.
– Атас, у вас з Настькою любов? – спитала вона.
– Ти чьо, мала? – Атас засмiявся низьким голосом, з прихрипами у горлi.
– Да, любов! Любов! – заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.
– Тодi я вiзьму оце, – Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобiльника iз задньоi кишенi Атаса. Вiн спробував ii упiймати, але вона викрутилася.
– Змiя, – прошипiв крiзь зуби Атас, а потiм розсмiявся своiм перепадистим смiхом. – Тодi роздягайся.
– Нi. Тiльки в рот. Або в зад, – спокiйно сказала Серафима, розглядаючи мобiльник.
Атас витонченим i завченим жестом босяка показав, що згоден. Настя квакнула у кутку. Серафима стягла спiдницю i стала на чотири. Атас реготнув, трохи здавлено, вжикнув зiпером, туди i назад, i сказав:
– Вставай, мала. Нiчого не буде. Вiддай мобло i чеши на своiх ходулях звiдси.
Вона так i зробила. Коли вона йшла пiд бiлим нервом прибою на своiх худих високих ногах, ii похитувало чи то вiд вiтру, чи вiд утоми. У ротi було сухо, язик вишукував слину, i iй до нестямного хотiлося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. І вона повторювала чарiвне iм’я квiтки, раз у раз ковтаючи закiнчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висiли свiтлячки. І зорi. Вона повторювала: «Аконiт».
11
Їй п’ятнадцять. Вона неймовiрно приваблива й навiть по-справжньому красива. Але про це не знае. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колiр. Того ж кольору шкiра у бармена з обличчям старого мопса. Вiн притягнув якусь болячку з В’етнаму, i у нього не було грошей ii вилiкувати. Бармен потроху – як зек з анекдоту, – частинами тiкав до могили. Нiхто на це не зважав. Ряд високих стiльцiв прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом – петля траси республiканського значення. Роздовбана, наче грiх староi проститутки. Саме на тiй трасi промишляв Атас.
Атас – людина-передбачення. Вiн з паскудноi родини. Вiдсидiв два строки – один по малолiтству за крадiжку, другий – за пограбування. У тюрязi, щоби згаяти час, виготовляв гральнi карти, маючи «художню натуру». Пiсля «вiдкиду» – програвся. Йому вiдрубали три пальцi на руцi, а тому вiн швидко переквалiфiкувався на сутенера. Там i промишляв – на сiрiй порепанiй трасi з колгоспними таратайками, пiдводами i дальнобiйницькими фурами, що залiтали сюди до СТО. Саме на СТО Костя i пригрiвся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня, й аби могла молитися, то молилася б.
Крах повертае людину на ii колишне мiсце. Цим вiн i страшний: вдихнувши на повнi груди фiмiаму, людина очухуеться несподiвано в смердючiй клоацi, чорнiй дiрi з мокрими щурами. Із Серафимою вiдбулося iнше. Нею заволодiла iлюзiя ймовiрного.
І справдi, Серафима просидiла цiлу зиму, зiгнувшись у три погибелi, розглядаючи газетнi й журнальнi вирiзки, власнi записи у кольоровому зошитi, слухаючи, як студеною безоднею провалюеться невидиме море; але звiдси, з маленькоi кiмнатки, вона чула його ревiння. Чи то ревiла ii душа? Принаймнi iй так хотiлося думати. Батько говорив, i вона чула: вона дорослiшае. Але вона почала хворiти. А ще болiли груди – вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помiчала. Несподiвано для близьких ii зацiкавили предмети зовсiм не такi, що водилися у ii сiм’i: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барi, куди вона прийде навеснi, i це докорiнно змiнить ii життя. Але життя змiнюеться швидше у свiдомостi. Пiсля школи, кинувши сумку, вона сiдала за телевiзор, тихцем перекуривши на кухнi, виклацувала кримiнальнi iсторii i передачi на кшталт «У свiтi живоi природи». Чи ще щось там. Нiхто на це не звертав уваги. Потiм прийшла весна, i Серафима, перетнувши сiру стрiчку траси, пiдiйшла до бару й сiла бiля входу навпочiпки.
