Вона сидiла так, нiкого не чекаючи: мужики, жiнки виходили, i вiд них смердiло. Звiдси було чути, як гримить море. Хтось покликав ii – вона пiдняла голову, наче песик, i побачила Настю в новому прикидi. Вони не зустрiчалися три мiсяцi. Настя навчалася в сусiднiй школi, i про неi говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пiшли, пихкаючи сигаретами.
– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.
– Та нiчого… Блiн… Вiн зараз блядями тут, на трасi, торгуе. Вiн мене покинув…
Вони зупинилися на причалi i дивилися на море, а потiм одна на одну. І усмiхалися. Стiна мiж ними впала. Так думала Настя. А потiм…
12
Лiзка – шикарна руда кобила, майже тобi двометрова. Вона курить мiцний тютюн: звертае папiроску, сидячи на високому барному стiльцевi. Лiзка зi сви стом, поколихуючи подушками грудей, втягуе синiй тютюн i випускае пiд стелю. Мужики, якi ii знають багато рокiв, навiть з ii кутка, прицмокують i кажуть: «Оце д-а-а». Вона дивиться на Серафиму, яка перечитуе якiсь папiрцi. Вона сидить бiля вiкна, i сама забула, звiдколи зажила такоi звички. Але Лiзка печена й бита, i iй навiть смiшно, хоча бiльше – цiкаво. Вiдставна проблядь нидiе в барi з жовтими стiнами, рваними портьерами, а глухий рик моря, який чуеться в барi за дрiб, оббивае рештки ii мозку, як штукатурку. Лiзка замовила випивку, злiзла, струснувши тiлесами, зi стiльця i елегантно, як для такоi махини, вихляючи задом, пiдiйшла до столика i з висоти зросту подивилася на бiлi клаптики паперу. Це iнструкцii до лiкiв. Лiзка гойдаеться вiд нiмого смiху, потiм позiхае i йде далi, затуливши якраз вiкно. Серафима вiдразу пiднiмае голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпнi, стоiть у ii очах. Лiзка проходить коло i повертаеться. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за ii плечима – тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокае язиком.
13
Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкона готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадуеться тiло – легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неi тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоiть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимаеться, опадае, i Серафима думае, що не хоче, щоби ця нiч проминала.
На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв новий паспорт на нове прiзвище, але на iм’я Серафими. У паспортi iй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Ісааковичем. Вона не знае, чи вiрити йому, чи нi, iй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв. У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:
– Я тобi покажу казки свiту.
– Ну да, – сказала вона i пiшла.
Одкровення чистого ранку. Вона ще куняе в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигае на здобич. Вона потягаеться увi снi, а туман унизу чiпляеться разом з перехожими п’яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи, осiдае на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше. Зараз вона думае болюче i напружено. Далi вона обiцяе собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неi все вийде. У неi нiщо не зболиться за цим нiколи.
І ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров’ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало. Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людськоi кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати. І напевне, – нi, точно – Серафимi хотiлося щось сказати саме йому. Їй хотiлося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати вiдчай i безкiнечну втому – це пульсувало в ii скронях, двома синiми м’ячиками.
Вона повернулася до кiмнати. Чоловiк спав на спинi. Вiн спав голий, тому вона залiзла на нього, товкла, доки вiн не прокинувся, i заскакала так, що в бiдолахи заклацала щелепа. Серафима летiла кудись, як людина, котрiй не треба щось наздоганяти, утiкати, не треба нiчого, окрiм солодких спазмiв оргазму. Вона зiскочила з товстуна i пiшла у ванну. Повернулася в червоному халатi. Глянула вниз, пiдв’язуючи рушником голову. Атас лежав i вже не рухався, з бiлою пiною бiля рота. Пiд’iхала мiлiцiя, «швидка». Серафима закурила сигарету i довго дивилася в синiй морський свiтанок. Не повертаючись вона сказала:
– Пакуйся, нам треба iхати.
– Як скажеш, красуне.
Серафима сердито лизнула губи i, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кiмнати, iз задоволенням вдихнувши запах мила вiд бiлоi занавiски, що тернулася нiжним шовком об ii обличчя. «Це було краще, нiж з ними, людьми», – подумала вона.
Частина друга
1
Зелена рiка, полудень лiниво заливае ii оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожнiй знак: чоловiк тримае щось подiбне до лопати. Рiчка пливе у ii очах – вже рожева стрiчка, а потiм вона взагалi зникне. Птах мирно висить над рiчкою, i великий бiлий лайнер – теж. Якби у неi запитали, що таке щастя, то вона неодмiнно б сказала, що це воно i е. Це коли нiчого не давить i не болить. «Не пресуе», – хихикнула i закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно е – легке, як пух кульбаби бабиним лiтом.
Столиця – сiро-жовта пiрамiда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило пiд мостом холод рiдких тiней, сонце, знову холод, – потiм вихопилось на мiст. І тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам’ятала на все життя. Сiро-жовтою пiрамiдою у димах смогу. І iй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкiрянка в рудiй пилюцi. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперiшнiсть iй чужа. Вона, напевне, тодi – як i зараз – була вiдчахнута вiд спогадiв. «Спогади – це павутина розуму», – зараз i потiм думатиме вона.
А нинi мiсто пiднiмалося синiми, наче американськi «лiнкольни», стiнами «панельок». І в ii пустоту хлинуло настояне тисячолiттями повiтря – наче горiлка в розпечену горлянку на пустий шлунок i пiсля втомливого морочливого дня побiля солоних хвиль моря. Серафима нiчого не запитувала, а ii супутник усе розповiдав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було iй близьким. Та вона не мала досвiду. Для жiнки досвiд – небезпечна зброя. Здаеться, вiн у нiй спав, наче старий чорний ящiр. Десь глибоко в жiночiй утробi, звiдки на свiт виходять тi, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима вiдкинулася вiд плеча свого попутника i зашипiла. Той лише поплескав ii по плечi i попросив водiя зупинитися бiля он того пiд’iзду. Дiтвора в яскравих куртках ганяла м’яча. М’яч весело стрибав калюжами. І Серафима усмiхнулася. Але тiльки зараз, а не на вокзалi, вона покривилася: тут сиро i холодно.
2
Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухаеться на куцих нiжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Ісаакович, вiн ще Шпуля, офiцiйно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Вiн мав купу всiляких посвiдчень i паспортiв паскудного гатунку – такий перепав i Серафимi. Мешкали вони за мiстом. В особняку з бiлоi цегли, пiд червоним дахом. Анастасiя Валерiiвна, рухлива, як дитяча сеча, нiколи не лишала молодят наодинцi. Хоча це було без потреби. За винятком вiдряджень, Шпуля був закоренiлим гомосексуалiстом. Вiн любив абсент, кокаiн i гiпсових поросят. Цi кавалки, нерухомi кавалки глини, нiчим не нагадували свекруху, проте, як i вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь пiд руку i, що не день, одна-двi розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботi, Валерiiвна переставала гасати кiмнатами, сiдала бiля телевiзора з недогризком докторськоi i так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружнiй кiмнатi, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукае щастя по-своему, хоч у Серафими не iснувало такого поняття – щастя, так само, як i нещастя.
Вiд таких усамiтнень очi у дiвчини робилися сухими i ще бiльшими. І коли приходив Шпуля, вiн якось зачудовано, iз захопленням дивився на неi i шепотiв: «Ну чому, чому, чому ти така…»
Вона вважала його по-своему милим, головне – вiн не чiплявся, нiколи не кричав, намагався догодити. Але питання рiзке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на бiса вона йому потрiбна? Але це швидко прояснилося: не для мами i не для продажу. Шпуля готував ii для своiх оборудок з квартирами.
Осiнь пропливала важкими черепахами барж, i багрянi лiси пiд водою чiпляли вiттям водоростi. Їй видавалося, що рiка повинна вийти з берегiв. Але розумiла вона один запах – звiриний запах землi, який лоскотав iй нiздрi. І, напевне, дарма.
Далi дачi анi свекруха, анi Шпуля ii не пускали. Але одного дня вiн прийшов з пакунками. Поклав i вийшов. У пакунках були сукня, косметика i новi туфлi. Серафима байдуже одяглася, наче iй завжди доводилося натягати подiбнi речi, сiла на лiжко, на самий краечок, бачачи боковим зором у дзеркалi своi високi груди, вигнуту шию, волосся, зiбране в зачiску ще по-дитячому. Але у всьому вiдчувалася вже жорстка жiноча упертiсть. Шпуля зайшов – цього разу в сiрому мiшкуватому костюмi, i вiд нього тхнуло по-чоловiчому: тютюном, трохи потом i алкоголем. Вона повела бровою. Крiзь щiлину у шторах до напiвтемноi кiмнати осiнь вливалася багрянцем i невимовною синькою низького неба. Серафима встала, i вони вийшли.
Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очi, вiдхитнуло, але чоловiк пiдхопив ii пiд руку, переймаючи вiд жiночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика вiд задоволення; вона усмiхнулася, поправила зачiску, розумiючи, що так ще нiколи не робила, i плечi двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тiльки кахикнув, i вiдразу по його сухiм кашлi осiнь ударила в стiни домiв, i вони попливли назустрiч безликiй смужцi води. Серафима пiдвела голову й побачила над рiчкою мiсто, що пiднiмалося в горах туману. Вона спинилася i по-дитячому закусила палець.
– Що таке? – Шпуля заглянув у очi й вiдхитнувся.
Так вони всi дивитимуться в ту тисячолiтню безодню: трохи злякано, захоплено i знiяковiло. Як майже всi пiдлiтки. Серафима не замислювалась над тим, що вiдчувала… Через кiлька хвилин вони вже iхали в маршрутцi.
Чорнi павуки тiней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публiка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синiй смог. Нiчого не здивувало Серафиму. Їй пiдламувалися вiд утоми колiна, у горлянцi дерло, хотiлося води. Теплий вiтер вiяв у спину.
Шпуля наказав iй стояти бiля тумби, а сам поперся на Круглоунiверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодноi ятки. Пройшлася вниз по вулицi. Далi був Хрещатик, що збив ii з пантелику. Вперше i востанне вона розгубилась у центрi мiста. Зупинившись пiд стереокiнотеатром «Орбiта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потiк пропливав, i в когось вирвалося, а в неi влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» І вона повернула назад, пiшла повз ятки з фруктами: синiми кульками винограду, гранатами, i вирвалася нарештi на той «п’ятачок», де ii полишили. І тут вона повернула голову i побачила його: блискуча бiла фiкса у кутку рота, шкiрянi штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. І у неi там, унизу, все опустилося. Машина наiжджала на машину, гуркiт розносився по кутках, базарний гамiр грибом пiднiмався догори. Запах м’яса, овочiв, сечi, сперми й диму… Вiрменин, який торгував фруктами, торкнувся ii плеча. У голову вдарили запахи – рiзкi i знайомi ще з моря, i маленька, майже дитяча, рука простягнула iй гроно синього винограду.
– На, покушай…
Вона повернула голову – чорний оксамит на вiкнах. Кiт лизав писка. У неi пiдвело живiт. Легке шурхотiння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до бiлого на кiсточках. Синiй «порш» зупинився навпроти лотка. Рука махнула, i круглобокий вiрменин перебiг, петляючи мiж машинами, на той бiк i схилився над рукою. Вiн повернувся, а Серафима дзьобала виноград, i далi дивилася на спуск Круглоунiверситетськоi. Вiрменин став бiля неi, аж пашiв – вiд його плечей пiднiмалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима пiдвела погляд, але блискучоi фiкси не побачила. Вiрменин мовив:
– Детка, табой заiнтеросовалiсь такiе людi…
– Да-а? – сказала вона. – Переказуй iм моi вiтання. – І так пiшла догори, ледь не падаючи – наче хто спину iй всипав голками.
Серафима стоiть i дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими вiд поту людськими тiлами. І вперше розумiе, що час грае на неi. Вона знае це, як доросла жiнка, як жiнка з досвiдом, яка несподiвано побачила свiй шлях. Невiдомо кому вона у синю кушпелiнь махае рукою. У вiдповiдь iй сигналять. Вона розвертаеться i знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: анi тiла, анi рук – самi очi, чужi очi, а не ii. Вона заворожена новим вiдчуттям. Це нагадуе сексуальний голод, але е чимось гранично iншим. Морозиво стiкае по пальцях. Серафима сiдае на парканчика. Зараз iй е над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому життi: дiвчина це знала з кiно.
3
Свiт набув для неi несподiваноi прохолодноi чiткостi – заплутанi комунальнi коридори з виводками тарганiв. Потiм – широке двоспальне лiжко. Серафима вiдразу зрозумiла, що й для чого iй слiд робити. І душачись на сирих простирадлах, пiд черевом запiтнiлого дiдугана, вона пообiцяла собi, що бiльше такого не робитиме. Це вже було поза iнстинктом. Це було на межi осмислення й помсти. Важкi червонi портьери, запах прiлi, запах спiльного клозету – нiчого не вражало. Дiвчина, як i водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й пiсля нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродiя, клону власноi тiнi. Потiм вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тiльки хотiлося пити, i вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дiрявими горщиками, i довго пила хлоровану воду з-пiд iржавого крана. Потiм дверi прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке сине повiтря Бессарабки: гвалт розламався пiд тiм’яною кiсткою, i все змовкло, бо Серафима побачила його, двi блискучi фiкси бiля кутика рота, розсiчену губу. Так i з’явився вiн. Взяв грошi у Шпулi i вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.
Право вибору – це право смертi. Вчити благородства жiнку – все одно, що свинi чiпляти павиний хвiст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рiвнi свого заду. Тому вiн намагався привчити Серафиму до мiста, як сiльського кота привчають до сухого магазинного iдла. Вiн розповiдав, яку каву п’ють городяни, яку iдять шпику, якi версаче i пiдробки пiд них моднi цього року, а на якi – чекати наступного. Вiн наче вiдкривав цю вiчнiсть пiд порожнiм небом, намагаючись дати зрозумiти iй, що життя – це зовсiм не добра штука i таке iнше. Але тупенький педик помилявся, не розумiючи, що там, у глибинi, вже звився чорним драконом план, i життя не завдае iй анiяких душевних мук, крiм тих моментiв, коли хочеться прокусити собi губи вiд того, що взяли на кпини найголовнiше для неi, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увiпхали паскудний вiрус.
Сни i пам’ять – це крила янголiв: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрiй нiчнiй сорочцi, що прилипала до тiла. Вона сидiла пiд високою стелею, наче придавлена тягарем чiтко окресленоi думки, що навалився на неi, намагаючись влiзти у пори, у ii кишки, вивернути матку. Вона сидiла на купi синiх простирадл, вдихаючи густе, iз запахом гнилизни вiд рiчки, повiтря, витрiщивши сухi очi на квадрат прочиненоi кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неi такоi сили спонуку, думку, слiпу, як малi кошенята осiннiм днем на днi рiчки. І свiт врiзався в неi, мов зламав кiстки, i вона так пiшла колом кiмнатою, жбурляючи речi на пiдлогу, просто пiд розлите мiсячне сяйво. Вона жерла цей свiт, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останнi породiльнi муки – вiн мусить iй вiддатися. І вона нiколи не ляже пiд нього. Потiм Серафима легко видихнула i тихо заснула прямо на пiдлозi. А на ранок, проводжаючи легкi вибухи хмарок, знала, що робити…
Вона сидить на пагорбi. Тут достобiса всiлякоi трави. Небо кришиться об камiння i заростi верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тодi, коли у неi вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгi, роздвоенi, як язик змii, коренi аконiту, ламаючи рожевi, ще дитячi нiгтi, викопуватиме кореневища дурману. Потiм сидiтиме на пагорбi, склавши ноги по-турецькому, i печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнае, що таке печаль. Як вiдчуття вiдстанi до сонця чи знання того, що треба кудись летiти чи йти. Це неймовiрне приходило, коли всi отруйнi трави лежали, дбайливо укутанi в ганчiрочки, на зеленому шовковому покривалi. І вона не запитувала, для чого це i звiдки прийшла потреба в цьому. Тому, що iй не було у кого запитувати. Потiм вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повiльно, а потiм тiло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, i велике мiдне сонце непорушно заповзатиме за ii тендiтнi плечi. Вона завмре, як жива стрiла чи як змiя, готова стрибнути у небо.
Тут ii застануть Фiкса, циган, вурка, та його безiменний приятель, i поведуть у iнший свiт. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фiкса скаже:
– Пiшли, я тобi покажу свiт.
Хоч iй усi так говорили, але вона пiшла, наче пiдкоряючись дивному поклику. Вони пiшли: попереду – його безiменний приятель у дорогому костюмi i модних черевиках. Фiкса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневi очi хитро зморгнули, а безiменний приятель, пройшовши сонячний снiп, вискочив на тiнь i зайшов до будинку Шпулi. Скоро повернувся. Показав рот, повний бiлих зубiв, i сказав:
– Звiздец. Готовi.
– Що з ними?
– А фiг його знае, – сказав той i залибився. – У обох пiна на ротi, а у Шпулi тесак в боцi. Маман, видно, перед тим як здохнути, прикiнчила його…
– М-д-а-а-а, пiшли, мала. На нас чекають великi дiла.
