Серафима

Тримаючи своею шерхлою рукою пальцi Серафими, звернувся до приятеля:

– Годину послiдкуй за будинком. Забери все необхiдне, i я тебе чекаю на нашому мiсцi. Мiлка не повинна знати.

4

І вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоем, наче чиiсь дужi руки заспокоiли ii перед порогом; Святвечiр наливаеться фiолетовим. Гiрлянди над Хрещатиком, люди видувають пару i трiщать подарунковими пакунками.

Нiздрi в неi червонi вiд морозу, а руки тiльки почали вiдходити. Краi китайськоi занавiски ворушаться; вiдразу за голубизною тканини – сталева стiна холодильника. Вона сидить на стiльцi. З iншоi кiмнати повiльно йде вiн: тонкi ноги, сам худий, хоч i з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тiльки очi його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помiчае. Вiн одягнений у майку, i майка зараз в кровi. Вiн дивиться вiдразу крiзь простiр двох кiмнат, блискае очима i показуе, провiвши пальцем по горлянцi, що все, кiнець. Серафима добре розумiе, що це означае. Великий круглий лiхтар прилипае до шибки.

А було так чи, певне, iнакше, вона навiть не може згадати за стiльки рокiв. Фiкса завжди ходив – кiмнатою, з кiмнати до кiмнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Вiн просто не мiг встояти на мiсцi – сухоребрий, хоч i з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приемним, але тiльки тодi, коли вiн запускав венами дозу героiну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Вiн приходив серед ночi або здебiльшого на свiтаннi, завалювався на неi, потiм лягав на спину i кiлька хвилин хрипко вiдсапував. Вiд нього смердiло дорогими жiночими парфумами, тютюном. Потiм вiн починав говорити, наче витягувати слова з темряви. І iй подобалося, коли вiн так говорив – упевнено i вiдчужено. Фiкса говорив, де, коли, як i з ким вона мае зустрiтися чи просто познайомитися. І куди вести клiента. Решта не ii справа. І вона пiсля всього засинала у нього на грудях, а вiн ще довго у пiтьмi хрипiв хворими бронхами.

Коли iй треба було йти до пана Нестеренка, Мiлка, ще одна подружка Фiкси, – завжди брудна циганка, що, здаеться, i народилась у бiгудi, – несподiвано занепокоiла ся. Серафима вiдклала книжку: лiкувальнi трави, симптоми отруення й таке всяке. Вона подивилася у глиб коридору, прикликаючи звiдти густу темряву, бо у темрявi, i лише там, вона почувалася безпечно i спокiйно, i мовила:

– Що трапилося?

З дахiв крапало. Цiлу нiч вiяв вологий вiтер i пахло морем. Серафима не спала. Фiкса не приходив, i це ii сьогоднi влаштовувало. Вона встала, але вiдразу сiла на лiжко, вiдчуваючи, що ноги у неi слабi, i взагалi якесь нове паскудство навалюеться i бере своiми теплими лапами. Потiм вона упала на чотири. Їi нудило, а свiт ставав перед очi поплавленою лялькою. Ось так воно тодi було, i вона нi про що не здогадувалася. Мiлка спала поруч на розкидному диванi. Повернулася на бiк, пустила гази i засопла. І тодi Серафима виблювала.

5

Так, вона тодi ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений пiвморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, i вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неi не було нiколи, – i Фiкса ударив тендiтною рукою по бра, а його подiльники з панчохами на головах розсипалися по кiмнатi – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобiлку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простiр, на тонких ногах летiв Фiкса з монтировкою. Вона одягалася i тодi вже вiдчувала тепло дитини, чи тепло свiту, чи ще щось – iй хотiлося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потiм вона сiла на кухнi, не дослухаючись до вовтузнi. Вона сидiла i дивилася на чорне небо. Потiм пiшов снiг, i у вухах у неi зашумiло.

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхнi погляди зустрiлися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що ii пiдчепили за ноги. Нестеренко пiдвiв руки, але хукнуло – i вiн сповз, лишаючи на косяку червонi тонкi смуги. Вона навiть порахувала, що двi. Вона сидiла, як оце i зараз, i дивилася, що буде далi. Було, звiсно, неприемно. Фiкса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка i полоснув синiм лезом по горлу. Серафима зойкнула i пiдiбрала на стiльчику ноги. Кров була зовсiм не червона – чорна. За рiк вона цього перебачила. Їi знудило. Мiлка у шкiряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що вiд нього лишилося, ухопила ii за руку i потягла в холодну нiч, з голими деревами i бiлим снiгом.

6

У життi таланить покидькам. Це Микола Георгiйович Реус знав напевне. Майор Реус iз зовнiшнiстю неандертальця, iнтелектом Бiлла Гейтса. Реус носив штани, подiбнi до козацьких шароварiв. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим вiдливом прикривав своi важкi слонячi ноги. Неодмiнними для нього були свiжа добротна сорочка фiрми «Левiс» i невидима, навiть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз вiн зачудовано повертав на мiдний таз сонця широке лице з переламаним носом, пiдставляючи пiд косе промiння понiвечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш нiж усвiдомити целулоiдну прекраснiсть життя, вiдчув, що його крихiтна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бздiли, верещали i билися, а майор уперто вимiтав iх кожного разу i доскiпливо збирав докупи, мов обривки розiрваноi записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастаннiсть починань, яка навалюеться чавунними хвилями разом з пiзньою осiнню.

І саме восени, повертаючись до своеi контори, вiн побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкiряний плащ, а потiм попливло перед очима, i вiд того його сон сповнився мовби торохкотiнням зламаного будильника. Але це входило в плани пiдстаркуватого майора. Можливо, не так пiдстаркуватого, як утомленого. І вiн почав спостерiгати за пiд’iздом будинку на Басейнiй, де була кав’ярня, будинку, що його нинi вже немае. Дуже скоро Реус дiзнався причини появи жiнки у рожевому плащi, вичислив за три тижнi те, що киiвська мiлiцiя вираховувала три роки.

Реус i далi мав би Фiксу за дрiбного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустрiч iз Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у головi i зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирi. Прокидався серед ночi i разом з мiцним «Кемелом» сьорбав нiяке нiчне повiтря, зовсiм по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знакiв чи просто так ворушачи очима пiтьму. Так минуло три днi, досвiд дорослоi людини поборов почуття, i колишнiй майор вийшов на вулицю.

Справа в тiм, що спершу вiн тримав, на Бастiоннiй, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, вiдкрив фiрму, що надавала кримiналiстську допомогу державним службовцям i взагалi – кому завгодно. Вона проiснувала рiк, Реус «пiднявся» трохи й перебравсь пiд державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фiксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами бiля пiд’iздiв наркопушерiв i дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покiйника совiсть. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого i сам не сподiвався. Саме тодi, коли вже був вирiшив, що треба починати, хоч i виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах вiд безперестанних дощiв, вiн зайшов у прочиненi дверi i побачив довгий зелений коридор, iз синiми шпалерами i драконами на них (дракони летiли, висолопивши рожевi роздвоенi язики), далi етажерку, перевернену, книги з нумiзматики, що лежали, повiдкривавши рябi роти, а ще далi – чоловiка з перерiзаним горлом. Голова трималася на клаптi шкiри. У липкiй калюжi кровi, вже з тонкою плiвочкою, плавав вогник вiд нiчника, наче маленький мiнiатюрний мiсяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нiчними хмарами низько над мiстом.

– Зрозумiло, – сказав Реус, закурив i присiв навпочiпки бiля трупа. Холодний пiт падав у захололу калюжу кровi. Реус докурив, витяг мобiлку, але дзвонити так i не став. Серафима, так, саме вона була цьому единою причиною. Наглою i довгою, як останнi хвилини життя. Сигаретний дим пiк ротову порожнину, i вiн знав, що треба тiкати або вирушати назустрiч своiм привидам.

7

Внизу гудiло мiсто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, i воно пiднiмало голову, мiтлами двiрникiв мело жовте листя, i печаль давила серце майору Реусу. Потiм вiн пiшов. Вiн iшов чорним мокрим асфальтом i думав, тупаючи важкими слоновими ногами по брукiвцi свого рiдного мiста, про Бога, про далекi тракти, про високовольтнi лiнii над степами, про креозотний сморiд тамбурiв i капезе, про кривi ножi п’яних якутiв, про низьке небо з вiялами хмар, i печаль ще бiльше входила в його серце. Вiн не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи ii у серцi, наче хотiв позбутися всього того, що було досi i що прийде натомiсть. Зажерливе нiщо вiдкривало пащу дешевих генделикiв, де за столиками сидiли пропадюги зi скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Вiн пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорiв на своему запальному характерi, наливали «чистоган» – тут не було анi самогону, анi димедролу. Реус пив пиво, дивився, як вiддуваеться велетенське полiетиленове вiкно.

8

Саме у серединi мiсяця листопада – з трiщинами безкiнечного дощу в шоколадному просторi мiж будинками, верхiвки котрих запаленi згори, лiхтарями вiд мiсцевого Бiг-Бена – Серафима встала i сказала собi: «Це не мое!». Хоча насправдi все, можливо, було зовсiм по-iншому – набагато простiше й страшнiше. Вона в якусь мить побачила себе зi спини. Їi тiнь пройшлася кiмнатою, зупинилася бiля журнального столика i пальцем показала на стосик паперiв. І Серафима зрозумiла. Але вона й далi дивиться так, начебто це вона – i нi. Нарештi те, що ходило i вказувало пальцем, обернулося, i в неi потекло холодним потом по спинi. Вiд свого крику чи просто, коли влетiла Мiлка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими нiздрями запахи, ловлячи у вушнi раковини звуки. І Мiлка щось зрозумiла i виматюкалася. Мiлка блиснула маленькими очиськами – там пропала навiть злiсть, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зiбрано все про отрути, наркотичнi трави i таке iнше. Серафима сидiла й дивилася, намагаючись згадати, коли i як вона витягнула цi журнали. Вона ховала iх iз насолодою, що не дае жоден наркотик, жоден оргазм, читала i вивчала потайки.

– І не думай, – сказала Мiлка, i скалки ii очей зблиснули у напiвтемрявi.

Серафима кивнула головою. І сухий ii погляд, висохлий, як два маленьких колодязi, порвав простiр мiж Мiлкою i тим неiснуючим, тим невидимим, у яке вона не вiрила й нiколи не повiрить. Вона в це не повiрить з упертiстю дитини, з вiком перелитою в металеву затятiсть, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невiдоме висить гранiтними небоскидами великого мiста, проритого каналами чужих життiв. І все це залежатиме саме вiд неi. Мiлка вiдсахнулася, мовби вчувши сухий трiск блиску в ii очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вiчка квартир.

– Ще подивимося.

9

І для Реуса, i для його помiчника Нестеренка, i для Серафими усе вирiшилося наприкiнцi листопада. Саме так… Фiкса десь пропадав. Його вологi очi – сливовi, добрi, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дiвчат. Вiн блискав своею коронкою, розчинявся у ночi, в’язкiй i непривiтнiй – Мiлка саме так сприймала нiч. Вона лежала на тапчанi, смолила мiцний «Капiтан Блек» i розмiрковувала вголос про те, чи була у нього, у Фiкси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухае, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема ii цiкавить, ну, принаймнi як цiкавить та чи iнша тривiальна рiч. Серафимi чистило мiзки бажання – пересвiдчитися в доцiльностi цього слова «любов» i користi вiд нього. Той, хто нiчого не вмiе, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчае. Серафимi було не чуже й те, й iнше. Але час так холодно вiдлiчував у ii головi найважливiшi подii. Маючи мiцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, i в ii вухах i серцi задзвонять дзвiночки. І ось вiн прийшов: в обiймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вiтром спокуси. Вони курили план, потiм випивали, а потiм Фiкса повiв циганчука на диван i при дiвках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мiлка шаркала з кутка в куток на кухнi. Серафимi було цiкаво.

Пiд Святвечiр Мiлка заманила на пустир циганчука, огрiла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином i пiдпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фiксу. І напевне не так Фiксу, як Серафиму. Та в усякому разi нiхто точно не знав, що i як вiдбувалося на пустирищi пiд велетенськими купами будiвельного смiття, день при днi перекладаючи важкi течки карноi справи. Пiзнiше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слiдчий, дамочка з арiйським гостроносим профiлем i совиними синiми очима, сказала:

– У мене просто гiвно кипiло, i я сцяла кип’ятком вiд кайфу!

10

Реус нiколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбiччi: з кожним роком у нього зростала впевненiсть, що свое вiн таки в цьому свiтi надолужить. І тодi, коли пов’язали Фiксу, якраз на Святвечiр (з блискучими подарунками в руках вiн iшов i дивився на комети лiхтарiв – пiд коксом, п’яний), для нього нiчого не змiнилося. У трупарнi лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фiксу за вiдсутностi складу злочину випустили. І вiн повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тiльки що тверезiший i наляканий. Фiкса цикнув на Мiлку i велiв iй сидiти на кухнi. Потiм жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимi на стiльця бiля себе i сказав:

– Сьогоднi ти вiзьмеш своi блядськi журнали i переберешся в iнше мiсце. Зрозумiла, деточка?

У нього переляканий собачий погляд, i Серафима читала у цьому поглядi: я тебе не виганяю, ти пiдi мною живеш i дихаеш, але злодiя i вбивцю важче пiймати, нiж простого п’яницю на вулицi – фарт-бо не вiчний.

І Реус вiд того дня став стримiти бiля залитого бурштином свiтла i сонця вiкна.

11

Двiрник, який чомусь прибирав пiд сiрими бетонними сваями мосту, бачив жiнку у вишуканiй сукнi. Жiнка завжди з’являлася, наче нiзвiдкiля. У малиновiй сукнi, не закороткiй i не задовгiй, iз зiбраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж рiчки. Рiчка ж звiдси, з-пiд мосту, видавалася зеленою, а пiд вечiр грала малиновим кольором. Обличчя у неi задумливе i вродливе – очима долу, а тому двiрник завмирав i спостерiгав за жiнкою так, начебто над водою пливе свiтло, клубок яскравого свiтла, готовий спалахнути кульовою блискавкою i спопелити його, все довкруж, навiть пiдiрвати цей грьобаний мiст, що еднав столичнi береги.

Минало лiто. Для Серафими кращоi пори не було. У сiчнi мiсяцi, пiдкоряючись неясному пориву, що наростав дедалi бiльше, наче гудiння далекого поiзда, вона пiшла у ванну, взяла металевого прута й загнала собi мiж ноги. Вона знепритомнiла, а коли отямилася в калюжi липкоi кровi, то зрозумiла, що дитини вже нема i навряд чи колись у неi будуть iще дiти. Фiксу на той час застрелили, тому Мiлка лишалася на ii совiстi, i вона потiм з насолодою згадувала той час. Серафима з вiкна дачi дивилася на рiчку, коли ту мовби заливало оловом, на двiрника, що, забачивши ii, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловiка, котрий стовбичив бiля вiкон, i ii розбирав смiх. Вона розумiла, що життя повернулося до неi обличчям. Їi цiкавили трави, але саму цiкавiсть практичний розум Серафими не приймав.

Коли збирала зiлля, готувала, заливала готову отруту в темнi кольоровi слоiки, весь час збуджувалася. Вона до кiнця роботи не могла притлумити в собi вiдчуття – з iскристими флюiдами смертi. Серафима не знаходила чоловiка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго пiсля своеi працi мастурбувала. Але й це не задовольняло ii. Тому вона ходила уздовж рiки, наче шукаючи вiдповiдi своiм почуттям. І потрiбне прийшло, вихiд знайшовся: несподiвано лють, яскрава, як вибух, розляглась вiд голови, ударила в живiт, пiдняла високо ii груди. Серафима вiдчула, як тiло наповнюеться силою, i подивилася на мiсто, скрипнула зубами. І цього разу зрозумiла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кiлька рокiв тому.

Реус вiд початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’iдала ревнiсть. Вiн зараз ревнував ii до двiрника, до сусiда-професора, до навколишнього свiту – болючого, красивого i недоторканого. І вiн зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.

12

До цього дня, з осiннiм гудроном рiчки, з густим повiтрям, червоними вогнями, з дикою i солодкою самотнiстю, Серафима була наживкою. Вона це зрозумiла вiдразу. Думала про це, проходячи повз святковi кортежi, стоянки авто, вiтрини супермаркетiв i бутикiв. За великим рахунком, навiть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кiнцi з кiнцями, i кислий голод часто стояв уночi у неi над головою. Але як вона могла всидiти серед самотностi, пiдфарбованоi люттю, пропускаючи днi, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнiв. Там кипiло життя, чуже життя, котре вона вже свiдомо хотiла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собi мiж ноги…

Ішла в малиновiй лiтнiй сукнi. Проминула двiрника – вiн, як завжди, утупивсь у неi, вiдкривши рота, – i зупинилася перед знiченим Реусом. Майор, пiдкоряючись вiчному закону, зняв курточку i накинув iй на плечi. Вiдтодi в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозумiли одне одного. Серафимi, яка потрапила до iншого зовсiм свiту: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краевидом за вiкном (Днiпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кiнець, усе застигло, захололо, i вона лишиться тут гибiти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називае коханням, як i кожна жiнка, аби вона умiла розтирати в собi цю печаль i не лишати близькому чоловiку, то зiзналася б собi та iншим, що шукала й чого iй було треба. Проте вона розумiла, що лише просунулася на крок уперед. Їi цiкавив цей вайлуватий чоловiк з надiрваним вухом. З ним Серафима почувалася спокiйно, i люта затятiсть тiкала кудись, лишаючи по собi випалену пустку, вiдсунулася кудись у линялий осiннiй горизонт.

Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера: