А захочеться дiвку – приведе вiн i дiвку. І не потрiбно вже нi вiд кого ховатися, плутати слiди, перед виходом iз потайки винайнятоi квартири оглядати сорочку в пошуках можливих вiдбиткiв губноi помади, принюхуватися, чи не тхне пiджак чужими парфумами… Загалом – нiяких ревнощiв, зате суцiльний вiдпочинок нервовiй системi.
От чого по-справжньому шкода, то це вiдсутностi в будинку Вiтальки. Щоправда, бачаться вони щонедiлi, а iнодi також по суботах – адже Вiтальчина мамуня тепер цiлком вiльна емансипована жiнка, зайнята пошуком нового дорослого об’екта для дурнуватого перевиховання. Ну що ж, розлучення в цьому планi могло би скiнчитися й гiрше… Значно гiрше.
Олег набурмосився. Якось по-дурному особисте життя в нього склалося! Усе починалося справжньою ейфоричною феерiею: красуня Оксана була до нестями закохана у нього, молодого випускника одного з провiдних гуманiтарних вишiв Киева, перспективного кiнорежисера… i все таке iнше.
Але СРСР наказав довго жити, Украiна стала незалежною, i почалася така круговерть!.. Кiномистецтво марнiло на очах, тож усi амбiтнi перспективи Олега поступово розтанули. І якщо Остап Бендер переквалiфiкувався в кербуди, то колишнiй режисер, не спромiгшись утриматися навiть на телебаченнi, насамкiнець перетворився на «писучого» журналiста… не найгiршого, треба сказати. Але й зiрок з неба не хапав.
Оксана ж, що називаеться, швиденько обiгнала чоловiка на вiражi: почавши з бухгалтерських курсiв, завдяки заповзятостi й дiловiй хватцi поступово пiднялася до директора невеличкоi симпатичноi фiрмочки, що торгуе «Церезитом», керамзитом, лаками, фарбами й iншими будматерiалами. Поки подружжя було молодим, замислюватися про дiтей просто не наважувалися. Вiталька народився у них аж в 2003 роцi.
Як i кожну пiзню дитину, батьки його обожнювали. Але як це нерiдко бувае, стосунки останнiх тепер остаточно зiпсувалися. Важко сказати, що стало причиною розриву. Можливо, те, що пiсля Помаранчевоi революцii закрилася газета, у якiй працював Олег, – оскiльки пiдтримувала «регiоналiв», якi у пiдсумку програли. Тому Оксанi довелося термiново завершити вiдпустку по догляду за дитиною, а безробiтному газетяревi на два роки перетворитися на няньку. А можливо, зiграло роль щось iнше… У всякому разi, в 2010 роцi вони офiцiйно оформили розлучення, а восени минулого року нарештi роз’iхалися. Така от смутна iсторiя.
Щоб не псувати настрiй з самого ранку, вiн розбудив комп’ютер рухом мишки, вiдкрив браузер i пройшовся новинними сайтами: для роботи згодиться… Однак брати й сестри по журналiстському цеху, мабуть, ще не доповзли до робочих мiсць, огляди ж учорашнiх подiй i анонси сьогоднiшнiх вiн уже бачив. Справдi, ще тiльки 8:45 – для «свiжака» зарано.
Зазирнув на пошту. На жаль, «полковниковi нiхто не пише…»
Ех!
Утiм, настав час вибиратися в редакцiю «Кур’ерського експреса», бо до 10:00 саме може приспiти якесь завданнячко. Тому годi баритися. Тим паче, однокiмнатний «барлiг», що дiстався йому пiсля сiмейного розмiну, розташований вже не так зручно, як колишне сiмейне гнiздечко. Звiдси до метро цiлих три зупинки автобусом, а якщо зранку на проспектi пробки, то можуть виникнути проблеми…
Щодо ранкового завдання вiн, виявляеться, мав рацiю.
– Привiт, Петровичу, тут саме для тебе дiльце припливло.
Доля «вiльного» широкопрофiльного власкора така, що при потребi його може заангажувати редактор будь-якого вiддiлу газети. У даному випадку до нього звертався Валерка Мазайло з «Соцiуму» – тут вiн працював найчастiше, тут же мав робоче мiсце. Ну що ж, хоч i не полiтика… однак проблеми суспiльства не найнуднiшi.
– Що за дiльце?
– Просто на планерцi шеф на тебе розписав, – Валерка нiяково посмiхнувся. Був вiн рокiв на п’ятнадцять молодшим вiд Олега, а тому трохи соромився командувати «стариганом». Щоб якось компенсувати незручнiсть, шанобливо називав власкора по батьковi.
– Я розумiю, що розписав шеф, а не особисто ти. Що там сталося?
– Якийсь недоумок хоче самоспалення влаштувати, iз цього приводу в «Жовтому будиночку» прес-конференцiя збираеться. Секретарка тебе вже акредитувала.
Щоб не застогнати вiд розчарування, Олег щосили замружився.
– Я розумiю, Петровичу…
– Якщо людина справдi бажае спалити себе, то без зайвих слiв приймае бензиновий душ i чиркае запальничкою, а не скликае iз цього приводу прес-конференцiю.
– Розумiю. Бiльше того, шеф це також розумiе.
– Але навiщо тодi нам захiд для дебiлiв?!
– Петровичу, а я звiдкiля знаю?! – Валерка приречено розвiв руками.
– А прес-анонс до цього тухлого дiльця е?
– Авжеж! Пiшли до мене.
У вiддiлi «Соцiум» Олег нарештi одержав надiслану до редакцii цидулку, переглянувши яку по дiагоналi, зрозумiв пiдгрунтя рiшення головного редактора. Як i слiд було очiкувати, прес-конференцiю збирав аж нiяк не майбутнiй самоспаленець, а депутат Ростислав Маслаченко – чи не найвiдомiший базiка з усього нинiшнього скликання. Отже, метою перебування там е аж нiяк не психiчно неврiвноважений кандидат у самогубцi, а вельми ексцентричний полiтик…
– Наскiльки я розумiю, Маслаченко не входить до числа табуйованих для висмiювання особистостей? – про всяк випадок уточнив Олег.
– Петровичу, якi у нас можуть бути табу?! Якi «темники»?! Ми – незалежне неупереджене видання…
– Гаразд, знаю, знаю. Зрозумiв тебе, Валеро.
– А якщо зрозумiв, то й добре.
Нi, насправдi, ясна рiч, було невеличке коло полiтикiв, громадських дiячiв i потужних бiзнесменiв, над якими можна було лише беззлобно жартувати, але нiяк не насмiхатися. Зрозумiло чому: цi люди спонсорували газету…
Але Ростислав Маслаченко був не з iхнього числа: перебуваючи в одвiчнiй опозицii до будь-якоi влади, вiн водночас далi гучних слiв i фееричних вчинкiв жодного разу не зайшов. Максимум, на що був здатен «вiчний клоун» – то це затiяти бiйку з представниками черговоi провладноi фракцii, зiрвавши чергове сесiйне засiдання або телевiзiйне ток-шоу. Його витiвки вiдверто потiшали народ, а тому Маслаченко регулярно вигравав вибори. На тому i тримався.
Грiх не познущатися з «клоуна»! Загалом, хоч i без особливого ентузiазму, але розписане головредом завдання було прийняте. Потiм вони з Валерою викурили по сигаретi, побалакали про черговий етап пенсiйноi реформи i його «пiдводнi каменi», прихованi вiд широкоi громадськостi. Нарештi, прихопивши редакцiйний диктофон, Олег почимчикував на пресуху.
Щоправда, по дорозi його настрiй змiнився. Причиною став безневинний епiзод: за два квартали вiд редакцii розжареним пропиленим тротуаром прогулювалася качиною ходою сухорлява бабулька, яка на всi заставки лаяла нинiшнi порядки i владу, нi до кого конкретно не звертаючись. Перехожi акуратно оминали ii. За iнших обставин Олег також залишився би байдужим: адже зрозумiло, що вона страждае на «словесний пронос»… Однак зараз дурнувате редакцiйне завдання зiграло з ним злий жарт: мимоволi на думку спало порiвняння душевнохвороi бабульки з паном Маслаченком.
Хоч як дивно, та в обох випадках дii людей, по сутi, е iдентичними, водночас бабулька усiм байдужа, зате послухати депутата поспiшае купа журналiстiв – включно iз ним самим за особистим наказом головреда! А для чого?! Щоб посидiти на прес-конференцii, по достоiнству оцiнити цю «клоунаду» i забратися в редакцiю, щоб надряпати черговий злiсний пасквiль на тему «до чого все навколо паскудно»?!
Не можна ж так, людоньки-братцi…
Взяти от хоч би фiльм «Зорро», переглянутий ним за снiданком. Виходить, у задрипанiй iспанськiй колонii бозна-якого столiття знайшовся смiливець, який поставив на вуха знахабнiлих воякiв i багатiiв, став прикладом для пригнобленого народу. У нашiй же дiйсностi такого унiкуму не вiдшукати! Хоча, якщо подумати, колись щось подiбне спостерiгалося й у цих широтах: Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Григорiй Котовський… Ну так, при найближчому розглядi всi вони виявлялися бандитами – але чи був реальний Зорро або, скажiмо, якийсь Робiн Гуд кращим?! Напевно, за кожним «шляхетним» розбiйником водилися грiшки! Бiда в iншому: навiть пiдходящих грiшникiв зараз немае. І де iх шукати – нiхто не знае. Лишилися хвора на копрофагiю… тьху ти!.. на копролалiю[4 - Копролалiя (вiд грецьк. ?????? – лайно, багно + ????? – мова) – хворобливий, iнодi неподоланний iмпульсивний потяг до цинiчноi й нецензурноi лайки без будь-якого конкретного приводу.] бабця та депутат Маслаченко…
Виродження – от як це зветься, людоньки-братцi!
Не дивно, що до мiсця проведення прес-конференцii – «Жовтого будиночка» – Олег дiстався у геть пригнiченому настроi. Всупереч отриманiй вiд Валерки Мазайла ввiднiй, тепер його цiкавив аж нiяк не скандальний полiтик, а насамперед майбутнiй самоспаленець, а вже потiм – журналiсти, якi збiглися на подiю.
Усе виявилося навiть гiрше, нiж можна було припустити.
– Я – малий пiдприемець, звати мене Васьковським Дмитром Інокентiйовичем, – заговорив ледь тремтячим голосом перший учасник прес-конференцii (хоча його ПІБ i рiд занять були написанi як на табличцi, виставленiй попереду нього, так i в розданому учасникам прес-релiзi). Було очевидно, що виступати перед широкою аудиторiею й загалом перебувати в центрi уваги вiн не звик. – Отож, я вже геть дiйшов до краю, аж ось до такого геть непереносимого розпачу. Саме так…
Сiромаха вiдсапався, нишком позирнув на народного обранця, який розвалився поруч у крiслi. Навiщось пригладив рiденьке волосся, налiг грудьми на стiл, за яким сидiв, i випадково перекинув пару поставлених занадто близько мiкрофонiв. Поки майбутнiй самоспаленець сором’язливо перепрошував, а журналiсти поправляли мiкрофони, Ростислав Маслаченко поблажливо спостерiгав за всiею цiею метушнею.
– Отже, ще раз вибачаюся… Це тому, що як я вже говорив, я дiйшов до розпачливоi межi… до розпачу. Коли в нас була криза, я ще якось викрутився… хоча дуже вже заiздили мене колектори вiд банку, де я взяв кредит… Тобто на мене наiжджали колектори, я хотiв би так сказати…
Пiдприемець знов позирнув на депутата, той цього разу пiдбадьорив його:
– Смiливiше, смiливiше, не соромтеся розповiдати широкiй громадськостi, як з вами повiвся антинародний режим!..
– Нi, пiд час кризи менi ще потрафило: колекторiв скасували, i з банком я ще сяк-так домовився, за що спасибi…
Але тут Маслаченко рiзко перервав бiдолаху:
– Це з минулим антинародним режимом вам вдалося домовитися сепаратно, на вiдмiну вiд iнших пiдприемцiв! Розповiдайте-но краще, як повiвся з вами нинiшнiй антинародний режим!!!
– Так, повiвся… Оскiльки зi старими… iз цими, якi з минулого ще банку та ще й iз податковою, я домовився…
Новий запобiгливий погляд на депутата.
