– Так, – знехотя зiзнався Олег. – То як же ви про все це довiдалися?
– Вiд нашоi людини в залi, ясна рiч.
А-а-а, дiдько, до чого ж просто!.. І чом би самому не дотумкати до такоi очевидноi речi?! Не приховуючи роздратування, журналiст мовив:
– Ну добре, годi жартувати. Усього вам найкращого! Дайте пройти.
– Як на мене, наша мила бесiда ще навiть не розпочалася, а ви вже йти зiбралися, – промимрив хлопець, що стояв лiворуч.
– Так, зiбрався. Менi потрiбно iхати до редакцii, щоб термiново написати статтю за матерiалами прес-конференцii.
– Ви вважаете, що роздобули гарний матерiал, навiть не одержавши вiдповiдi на власне, цiлком слушне запитання? – здивувався середнiй.
– Не ваша справа, – огризнувся Олег. І солiдним тоном додав, витягнувши з нагрудноi кишенi пiджака картку Спiлки журналiстiв:
– Мiж iншим, отут мiститься прохання всiляко сприяти власниковi даноi картки в роботi. Сприяти, а не перешкоджати, що навпаки караеться статтею сто сiмдесят першою…
– …Кримiнального кодексу Украiни. Так-так, цiлком згоден з Остапом Бендером: Кримiнальний кодекс треба шанувати, – чемно кивнув правий.
– От i не перешкоджайте, будь ласка!
Правий зiбрався щось заперечити, однак середнiй перебив його, повiдомивши дещо зовсiм несподiване:
– Шановний власкоре чудового «Кур’ерського експреса», ми збираемося пiдкинути вам настiльки сенсацiйний матерiал, що ви миттю забудете про прес-конференцiю Ростислава Маслаченка, немов про дурний сон.
– Справдi? – здивувався Олег, який не надто вiрив у подiбнi дива.
– Справдi, Олеже, справдi.
– До речi, а вас як звати? А то до мене ви на iм’я звертаетеся, а я такого задоволення дозволити собi не можу.
Трiйця обмiнялася хитрими поглядами, i лiвий мовив урочисто, навiть дещо пихато:
– Вибачайте, ми забули представитися. Хоча ви самi ж i виннi: не намагалися б ушитися вiд чудового дарунка долi в нашiй особi…
– Але не уникайте вiдповiдi: як все ж таки вас звуть?
– Називайте мене Атосом.
– А мене Арамiсом, – посмiхнувся правий, роблячи вигляд, нiби торкаеться пальцями невидимого капелюха на головi.
– А мене, вiдповiдно, Портосом, – енергiйно трусонув головою середнiй.
– Ах, он як?! Отже, Атос, Портос i Арамiс…
– Саме так.
Усiм своiм виглядом Олег зобразив презирливу мiну. Яка маячня! І що ж за матерiал збираються пiдкинути йому тi, у кого фантазiя обмежуеться всього лише «Трьома мушкетерами»?! Краще вже писати про «вiчного клоуна» Маслаченка: з ним хоч би все зрозумiло, на вiдмiну вiд цiеi дурнуватоi трiйцi.
Атос, Портос i Арамiс… Дитячий садок, слово честi!
– Вам щось не подобаеться? – запитав Портос, який стояв посерединi.
– Називайтеся, як хочете, дiло хазяйське. Просто виходить, що на прес-конференцii за мною шпигував д’Артаньян. Адже бiльше нема кому, чи не правда?
– Можна вважати, що й д’Артаньян, – погодився Атос.
– Нехай справдi буде д’Артаньян, – пiдтвердив Арамiс.
– Тодi ще раз прощавайте!
– Що тепер вас не влаштовуе, пане Нежданий?
– Ви не можете забезпечити мене гiдним матерiалом, дорогi моi добродii «мушкетери», бо про вашi пригоди давним-давно написав Дюма-батько. А плагiатом чужих романiв я не займаюся: брудна робота не для мене.
– І все-таки наполегливо пропонуемо прогулятися в якусь кав’ярню, щоб вислухати нашу пропозицiю. Або в пiцерiю – е тут неподалiк пристойний заклад.
– Я нещодавно снiдав.
– Ми пригощаемо!
Ех, i наполегливi ж клiенти попалися!.. Просто так не викрутишся.
– Хоча б кави за компанiю вип’ете? – Портос змовницьки пiдморгнув. – Зрозумiло, цей божественний напiй я варю краще, але не все ж одразу…
– Добре, хай буде так, вiд кави не вiдмовлюся, – нарештi здався Олег.
– От i добре! От i класно! – навперебiй загомонiли новоявленi «мушкетери». – Пiшли пити каву.
Затишна пiцерiя розташовувалася лише за два квартали вiд «Жовтого будиночка». Проiгнорувавши молоду циганку, яка сидiла на асфальтi бiля входу з мертвотно-нерухомим немовлям на руках, компанiя увiйшла до обшитоi вагонкою зали, напiвпорожньоi у цей час дня. Вибрали окремий столик бiля далекоi стiни, влаштувалися якнайзручнiше.
– Вам еспресо чи американо? – чемно поцiкавився Атос.
– А за лате заплатити кишка тонка? – оскiльки «мушкетери» взялися пригощати, Олег вирiшив не скромничати.
– Без питань!..
– Тодi менi чашечку лате. Або стривайте… iще краще мокачiно! З корицею й покришеним шоколадом.
– Цiкаво, у вас в «Кур’ерському експресi» всi отакi гурмани? – набурмосившись, Портос змiряв його уважним поглядом.
– Нi, тiльки найкращий власкор. Ви ж хочете мати справу з найкращим, чи не так? Бо iнакше пошукайте когось iншого…
– Нi-нi, що ви! Усе гаразд, я всього лише хотiв…
Та Арамiс не дав договорити товаришевi:
– А може, замовимо всiм по порцii еспресо, зате з коньячком? По п’ятдесят грамiв за спiвпрацю аж нiяк не завадить.
