Земля людей (збірник)

Розділ ІІІ

Літак

Не в тім річ, Ґійоме, що професія змушує тебе вдень і вночі стежити за приладами, вирівнювати літак за гіроскопами, вслухатися в подих моторів, спиратися на п’ятнадцять тонн металу. Зрештою, завдання, що стають перед тобою, стосуються саме людей, і ти цілковито в цьому приєднуєшся до шляхетних верховинців. Як той поет, ти вмієш відчути наближення світанку. Занурений у безодню важкої ночі, не раз ти прагнув, щоб там, далеко на сході, спалахнув над чорною землею блідий зблиск, перший зблиск вранішньої зорі. Тепло того дивовижного джерела, траплялось, повертало тебе до життя, коли ти вже лаштувався померти.

Звичка до застосування найскладніших інструментів не зробила з тебе черствого техніка. Мені здається, наш технічний прогрес надміру лякає тих, хто не бачить різниці між метою і засобом. Звісно, життя, покладене на досягнення суто матеріального добробуту, дає набутки, не варті того життя. Але машина не є метою. Літак не є метою – він тільки знаряддя. Знаряддя так само, як плуг.

Якщо нам здається, буцімто машина занапащає людину, це, можливо, пов’язано з браком нагоди поглянути збоку на результати надто стрімких змін у нашому житті. Що таке сто років історії машин проти двохсот тисяч років історії людства? Ми заледве починаємо звикати до шахт і електростанцій у нашому ландшафті. Нам непросто обжити цей новий дім, що ми його навіть ще не вибудували. Довкола нас усе так швидко змінилось: взаємини людей, умови праці, звичаї. Навіть наша психологія зрушена аж до найпотаємніших підвалин. Поняття розлуки, відсутності, відстані, повернення не відповідають тому сенсу, який раніше вкладали у відповідні слова. Щоб охопити думкою світ сьогоднішній, ми вдаємося до словника, складеного для світу вчорашнього. І нам видається, нібито минувшина більш суголосна нашій природі лише тому, що ліпше відповідає нашій мові.

Кожний черговий крок поступу заводив щораз далі від навичок, заледве набутих, і ми подібні емігрантам, які покинули свою вітчизну перше, ніж устигли її як слід вибудувати.

Всі ми юні дикуни, які досі втішаються зі своїх нових цяцьок. Принаймні, наші авіаційні перегони іншого сенсу не мають. Отой літає вище за решту, швидше за всіх. Ми забуваємо, навіщо посилали його в політ. На якийсь час політ, як такий, стає важливішим за його мету. Так трапляється завжди. Для колонізатора, що створює імперію, сенсом життя є завойовування. Вояк зневажає колоніста. Але хіба не заради того він сам воював, щоб на підбитих землях осів колоніст? В захваті від успіхів прогресу ми поставили людину на слугування йому – прокладати залізниці, будувати заводи, пробивати свердловини. Ми наче забули, що все те зводилось саме на службу людині. У добу завоювань ми міркували, як вояки. А нині настав час колоністів. Треба вдмухнути життя в новий дім, який іще не має власного обличчя. Для одних істина полягала в будівництві, для інших – у заселенні.

Безперечно, дім наш потроху стане справжнім людським житлом. Навіть машина, стаючи досконалішою, виконує свою роботу дедалі більш буденно. Здається, всі виробничі зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленням виявляються лише в зовнішній простоті. Здається, потрібен був досвід багатьох поколінь, щоб вдосконалити форму колони, щоб кіль корабля чи фюзеляж літака, аж вони набули, нарешті, ідеальної чистоти лінії грудей або рамена. Здається, ніби праця інженерів, креслярів, конструкторів зводиться до того, щоб шліфувати й згладжувати, полегшувати й спрощувати вузли, урівноважувати крило так, щоб воно не привертало уваги – це вже не припасоване до фюзеляжу крило, а якась довершена форма, що природно розвинулася з бруньки, таємнича гармонійна єдність, подібна до поеми. Здається, довершеності досягають не тоді, коли нема чого додати, але коли вже нема чого відняти. Наприкінці розвитку машина стає непомітною.

Винахід, доведений до найвищої досконалості, межує з відсутністю винаходу. У найпростішого знаряддя праці мало-помалу зникали наочні ознаки механізму, і у нас в руках опинялася річ, ніби створена самою природою, наче ота галька, обточена морем. Так само, застосовуючи машину, поступово забуваєш про неї.

Спершу ми брались до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забули, що в ній працює мотор. Він функціонує, як серце, до биття якого ми не дослухаємося. Знаряддя вже не поглинає всієї нашої уваги. За знаряддям і через нього ми знову знаходимо ту саму одвічну природу, відому садівникам, мореплавцям і поетам.

У польоті пілот має справу з водою і з повітрям. Коли запущено мотори, коли гідроплан розбігається морем, гондола його озивається на удари хвиль, наче гонг, і людина уловлює роботу машини через віжки. Пілот щосекунди відчуває, як машина набирає швидкості, і як зростає її потуга. Він відчуває, як п’ятнадцятитонне громаддя набирає тієї сила, що дозволить йому злетіти. Він стискує кермо, і ця сила, ніби дар, переливається йому в долоні. Цей дар дає йому владу над металом, і машина слухняно виконує його волю. Нарешті його влада над машиною стає цілковитою, – тоді легким, ледь помітним рухом, ніби знімаючи з гілки стиглий плід, пілот відриває машину від поверхні води і утверджує її в повітрі.

Розділ IV

Літак і планета

Літак, безперечно, є машиною, але й яким інструментом аналізу! Цей інструмент відкрив нам істинне лице землі. Шляхи, насправді, століттями нас дурили. Ми були в становищі тієї цариці, що забажала відвідати своїх підданців і з’ясувати, чи вони задоволені з її врядування. Щоб напустити їй туману в очі, лукаві царедворці розставили уздовж царського шляху життєрадісні декорації і найняли статистів, щоб перед ними танцювали. Окрім тієї бутафорії, цариця нічого не побачила в своєму царстві і не дізналася, що по численних селах люди конають з голоду і проклинають її.

Ми так само просувалися звивистими дорогами. Вони обминають безплідні ґрунти, скелі та піски; вони служать потребам людини, біжучи від джерела до джерела. Вони ведуть хлібороба від стодоли до лану, приймають коло обори заспану худобу і вдосвіта виводять її в люцерну. Вони з’єднують село з селом, – мешканці обох сіл могли поріднитися одні з одними. А коли, навіть, якийсь шлях зважиться перетнути пустелю, то неодмінно витиметься нею, повертаючи від оази до оази.

Отож, нас вводили в оману втішною брехнею нескінченні закрути шляхів, бо, дорогою нам, знай, траплялися зрошені землі, фруктові сади, буйні луки, ми тривалий час тішили себе причепуреним образом своєї в’язниці. Ми вірили, що планета наша волога й лагідна.

Але зір наш зробився гострішим, і ми зробили жорстоке відкриття. Літак дав нам змогу рухатися по прямій. Відірвавшись від землі, ми одразу покинули дороги, що повертають до водойм або хлівів і зміяться від міста до міста. Вільні від залежності, від потреби в джерелах, ми одразу беремо курс просто на далеку мету. І тільки тепер, з висоти простолінійного польоту, ми відкриваємо правдиву основу нашої землі, підмурок із скель, піску й солі, що на ньому, подекуди, як мох серед руїн, квітнуть острівці життя.

Отак ми стаємо фізиками, біологами, досліджуючи паростки цивілізацій, що де-не-де, по долинах, дивом дивним розкинулись парками, там, де дозволяють кліматичні умови. Ми судимо про людину за її місцем у Всесвіті, дивлячись на неї через ілюмінатор, наче в мікроскоп. Ми перечитуємо свою історію.

Пілот, що спрямовує свій літак до Магелланової протоки, пролітає трохи південніше від Ріо-Ґальєґоса над потоком вигаслої лави. Двадцятиметрові завтовшки залишки давнього виверження придушують рівнину. Далі він зустрічає другий такий потік, третій, а потім ідуть пагорби заввишки двісті метрів, і у кожному зяє свій кратер. Жодної подібності до гордого Везувія: розташовані на тій самій рівнині роззявлені жерла гаубиць.

Але сьогодні там панує тиша. Дивним видається спокій цієї здибленої землі, де колись, вивергаючи полум’я, тисячі вулканів перегукуються ревінням підземного органа. А нині летиш над німою пустелею, оздобленою чорними льодовиками.

Однак далі давніші вулкани вже вбралися золотими лужками. Іноді в кратері росте дерево, точнісінько, як та квітка у старому вазоні. У світлі призахідного сонця рівнина скидається на розкішний парк з підстриженою травою і лише злегка надимається навколо величезних роззявлених пащек. Біжить наляканий заєць, злітає птах, життя заволоділо новою планетою, здобним тістом землі, яким, зрештою, вкрилося небесне тіло.

Нарешті, трохи не долітаючи до Пунта-Аренас, пілот бачить, як сходять нанівець останні кратери. Рослинність густо вкриває там пагорби вулканів, скрадаючи всі вигини. Кожна щілина заповнена цією м’якою тканиною. Ґрунт рівний, схили пологі, про їхнє походження забуваєш. Трава стирає з горбів похмурі знаки.

І ось найпівденніше місто Світу, що повстало завдяки випадковій купці багна між первісною вигаслою лавою і південною кригою. Саме тут, коло чорних потоків, особливо гостро відчуваєш, яким дивом є людина! Неймовірна поява! Не знати, як і чому цей випадковий мандрівний забрів у наче навмисне приготовані сади, заселені лише на короткий термін, на одну геологічну добу, один благословенний день у низці непривітних діб.

Тихого вечора я приземлився у Пунта-Аренас! Прихиляюся спиною до колодязя і дивлюсь на дівчат. У двох кроках від цих втілень вроди іще гостріше відчуваєш таємницю людини. У світі, де все живе тяжіє до живого, де навіть квіти, хилячись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебедеві знайомі всі лебеді, тільки люди замуровуються у своїй самоті.

Який особистий простір захищає між ними їхній внутрішній світ? Мрії дівчини ізолюють її від мене, – як мені подолати таку перешкоду? Що можна знати про дівчину, яка неквапливо повертається додому, спустивши очі долу і всміхаючись до себе, і вже сповнена вигадок і милих небилиць? З думок, зі слів і з мовчання коханця вона могла створити ціле королівство, поза яким для неї відтепер суцільний світ варварів. Я знаю, вона ніби на іншій планеті, бо замкнулась у своїй таємниці, у своїх звичках, у співочих відгомонах спогадів. Народжена вчора вулканами, зеленими моріжками або солоною морською хвилею, вона уже напівбожество.

Пунта-Аренас! Стою, прихилившись спиною до колодязя. Старенькі жінки приходять сюди по воду; про їхню тяжку долю я здатен дізнатися тільки з їхніх рухів вічних прислужниць. Упершись потилицею в мур, тихо плаче дитя; в моїй пам’яті воно так і залишиться славним невтішним дитям. Я чужинець. Я нічого не знаю. Не маю доступу до їхніх Імперій.

На якому ж убогому тлі розгортається багатовида гра людської ворожнечі і приязні, і радощів! Звідки люди черпають цей потяг до вічності, волею випадку кинуті на ледь вичахлу лаву, тим часом, як на них уже насувається нова загроза: піски, сніги?

Їхня цивілізація є лише крихка позолота, яку в одну мить змиє вулканічна лава, морська хвиля, піщана буря.

Вважають, це місто розкинулось на щедрій землі з шаром родючого ґрунту не менш глибоким ніж на землях Босу[3]. Усі забувають, що тут, так само як деінде, життя – це розкіш, і немає на планеті місця, де земля під нашими ногами залягала б цостатньо глибоким шаром. Як на те, я знаю ставок за десять кілометрів від Пунта-Аренас, який наочно це демонструє. Облямований покрученими деревцями і присадкуватими будиночками, непоказний, як калюжа на фермерському подвір’ї, він, у незбагненний спосіб, має припливи і відпливи. І вдень, і вночі його ритми скоряються геть іншим законам, ніж решта життя навколо нього, ніж очерети, що ростуть при березі, ніж діти, що бавляться навколо. Його сонна гладінь, єдиний ветхий човен на ній – вони у владі місяця. Його темні глибини відчувають порухи бурхливого океану. Навкруги, аж до Магелланової протоки, все дивним чином перетравлюється під тонким покривалом трави й квітів. У калюжі зі сто метрів завширшки, поблизу міста, що розкинулось на, здавалось би, цілком обжитій землі людей, б’ється живчик моря.

Ми мешкаємо на мандрівній планеті. Час від часу, завдяки літакові, ми дізнаємося що-небудь про її минуле: зв’язок ставка з місяцем розкриває приховані спорідненості, а я надибав також інші ознаки.

Над далеким узбережжям Сахари, між Кап-Джубі та Сіснеро, пролітаєш схожі на зрізані конуси узвишшя від кількох сотень кроків до тридцяти кілометрів упоперек. Цікаво, що заввишки всі вони по триста метрів. Крім того, вони однаково забарвлені, їхні схили утворені тими самими породами, мають однакову структуру. Наче колони, що, підносячись над пісками, ще окреслюють тінь давно поваленого храму, ці стовпи свідчать про велетенське узвишшя, яке з’єднувало їх у давні часи.

У перші роки повітряної лінії між Касабланкою й Дакаром, наші машини були ненадійні, і, коли ми зазнавали аварії або вилітали на пошуки товаришів, нам нерідко випадало сідати в нескорених районах. А щільний вигляд пісків оманливий: тільки й дивись, аби не загрузнути. Натомість, прадавні солонці, на вигляд тверді, як асфальт, що так лунко дзвенять під ногою, часто не витримують маси літака. Проламавши білий соляний панцир, шасі провалювались у чорне смердюче болото. Тому, коли мали вибір, ми віддавали перевагу гладенькій поверхні цих плато, які не приховували жодної пастки.

Запорукою тому був злежалий жорсткий гравій, утворений покладами дрібних черепашок. На поверхні плато вони були ціліші, а далі вглиб – дедалі дрібнішими і згніченими. У найдавніших шарах, на споді масиву, вони утворювали суцільну вапнякову породу.

Отож, коли треба було рятувати з полону Рена й Сера, наших товаришів, захоплених бунтівними племенами, я доставив на одну з кам’яних терас мавра-перемовника, і, перш ніж полетіти, став разом з ним шукати, де б йому спуститись у долину. Але наша тераса звідусіль уривалася фалдами, що, ніби кам’яне драпірування, круто спадали в безодню. Зійти просто не було де.

Але, хоча треба було летіти на пошуки придатнішого майданчику, я там забарився. Я по-хлоп’ячому тішився з того, що відчував під ногами землю, якою ніколи ще не ступали ні людина, ні звір. Жоден мавр не взяв би приступом цієї фортеці. Жоден європейський дослідник тут іще не бував. Я міряв кроками незайманий пісок. Я перший пересипав з долоні у долоню, наче золотий пісок, потрощені на порох черепашки. Я перший порушив тут мовчання. На цій полярній твердині, що од віку не зростила жодної билинки, я, ніби занесена вітром зернина, став тут першим свідченням життя.

У небі вже сяяла зірка, і я звів на неї очі. Сотні тисяч років, цумав я, оця біла гладінь відкривалась лише перед небесними світилами. Незаплямована скатертина, розстелена під чистими небесами. Серце мені тьохнуло, ніби передчуттям незвичайного відкриття, коли, раптом, на тій скатертині, десь за тридцять кроків від себе побачив чорний камінець.

Я стояв на трьохсотметровому зложищі згнічених черепашок. Суцільний їх велетенський шар був наочним доказом того, що тут нема й не може бути жодного іншого каміння. А якщо навіть глибоко під землею сплять крем’яхи – продукт повільних перетворень, що відбуваються в надрах планети, – яке диво могло винести одного з них на цю незайману поверхню? Мені калатало серце, коли я підібрав свою знахідку – твердий чорний камінь, завбільшки з кулак, важкий, як метал, і округлий, мов сльоза.

На розстелену під яблунею скатертину може впасти тільки яблуко, а на скатертину, розстелену під зорями, може падати тільки зоряний порох. Жоден метеорит ніколи не показував так наочно свого походження.

Я подумав, звівши голову, це природно, що небесна яблуня зронила на землю свої плоди. Я знайду їх там, де вони впали, бо сотні й тисячі років ніщо не могло їх потурбувати. І не могли вони ні з чим перемішатися в цьому вапняку. Я одразу рушив на пошуки, щоб перевірити своє припущення.

Воно підтвердилось. Я підбирав камінь по каменю, приблизно по одному на гектар. Усі вони мали вигляд застиглої лави. Усі тверді, як чорні діаманти. І, наче супровід моєму пориванню, з висоти мого зоряного дощоміру, ця повільна вогненна злива.

Але найдивовижніше, що там, на округлій спині нашої планети, між магнітною лінією і зорями, є людський розум, у якому, мов у свічаді, міг відбитись цей вогненний дощ. Серед одвічних нашарувань мінералів людські думи – це диво. І ось мені пригадується одна дума…

Застрягнувши, в черговий раз, у безлюдних пісках, я чекав на світанок. Схили барханів, обернені до місяця, сяяли золотом, а темні обриси протилежних схилів чітко вирізнялись на тлі неба. На цій пустельній корабельні мороку і місяця панували спокій, наче у годину перерви на будівництві, і насторожена тиша пастки, і отам я заснув.

Прокинувшись, я побачив лише водойму нічного неба, бо лежав на гребені дюни, розкинувши руки, обличчям до цього зоряного городу. Іще не розумів, які то глибини, я відчував запаморочення, і не маючи за що б ухопитися – ні коріння дерев ні гілок, ні карнизу – я падав, як норець у стрибку.

Але ні, я не падав. Від голови до п’ят я пригортався до землі. Враз заспокоєний тим, я віддавався землі усією своєю масою. Сила тяжіння здавалась мені всемогутньою, як любов.

Усім тілом я відчував, як земля підпирає мене, підтримує, несе у безкраю ніч. Виявилося, що моя власна маса притискає мене до планети, як на крутому віражі пілота притискає до крісла, і я тішився цією чудовою підпорою, міцною і надійною, і вгадував під собою вигин корпусу свого корабля.

Я так виразно відчував, як мене відносить у простір, що нітрохи не здивувався б, навіть почувши з надр земних жалібні нарікання елементів потурбованих незвичними зусиллями, – стогін старого вітрильника, якого немилосердно хилить набік, гостре рипіння перевантаженої баржі. Але у земних глибинах панувала тиша. Плечима я відчував силу тяжіння, ту саму, гармонійну, незмінну у віках. Я невіддільний від рідної землі, як галерник від моря: по смерті тіло його піде на дно зі свинцевим тягарем.

Я розмірковував про свою долю, загублений у пустелі, безборонний серед небезпек, серед пісків і зірок, відрізаний від магнітних полюсів свого життя німою тишею. Адже я знав, що для повернення до тих життєвих полюсів знадобляться довгі дні, тижні й місяці, якщо тільки не розшукає мене якийсь літак, або не заб’ють уже завтра маври. Тут у мене нічого не залишалось. Звичайний смертний, заблуканий серед пісків і зірок, я знав, що маю тільки єдину розраду, здатність дихати…

Натомість, мені гарно марилось.

Марення нахлинули нечутно, як води джерела, і спершу я не второпав, що за млость мене огорнула. То були голоси, не видива, а тільки відчуття присутності поряд когось близького, друга, якого я ось-ось упізнаю. А потім я зрозумів, і, заплющивши очі, віддався на волю пам’яті.

То був якийсь парк, густо порослий чорними соснами й липами, і старий, милий серцю будинок. Байдуже, близький він чи далекий, байдуже, що він не може ні прихистити, ні зігріти мене, бо тут і зараз він тільки марення: достатньо того, що він є, і образ його наповнює собою мою ніч. Я вже не безіменне тіло, викинуте на берег; я орієнтуюсь у своєму сні, я хлопчик з цього будинку, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його передпокоїв, голосами, що його оживляли. Навіть кумкання жаб у калюжах долинало до мене. Мені вкрай потрібні були ці незліченні подробиці, щоб знов упізнати себе, щоб збагнути, звідки, з яких утрат повстало у мене в пустелі відчуття самотності, збагнути сенс її мовчання, утвореного з незліченних мовчань, коли навіть жаби не подають ні звуку.

Ні, я вже не між пісками і зірками. Ця декорація більше не надає мені своїх холодних повідомлень. І навіть відчуття вічності, як виявляється, походило не від нього. Я знову бачу масивні комоди старого дому. Знову бачу за їхніми дверцятами височіли снігові гори простирадл. Там зберігався запас снігової прохолоди. Старенька служниця по-щурячи дріботіла від комоду до комоду, невтомно перевіряла випрану білизну, згортала, розкладала, перелічувала. «Ох, Господи, що ж це за лихо!» – вигукувала вона, зауваживши найменший ґандж, бо таке загрожувало віковічності дому. Вона мерщій сідала до лампи і, зуживаючи старечі очі, ревно церувала ті вівтарні покрови, ті трищоглові вітрила, невтомна у своєму служінні чомусь більшому за неї самої – чи то Богові, чи кораблеві.

Ох! Я винен тобі бодай одну сторінку. Повертаючись з перших своїх мандрів, я завжди заставав тебе з голкою в пучках, щороку тобі прибувало зморщок і сивого волосся, а ти так само втопала до колін у білих покровах, так само власними руками розправляла простирадла без брижей на наших ліжках і обруси без зморшки на наших столах, до свят кришталю й світла. Я приходив до комірчини, сідав навпроти тебе і намагався тебе схвилювати, відкрити тобі очі на широкий світ, намагався спокусити тебе розповідями про свої пригоди, про смертельні небезпеки. А ти казала, що я нітрохи не змінився. Ще хлопчиком я завжди вертався додому в подертій сорочці – «Ох! Що ж це за лихо!» – і з подертими колінами. А надвечір приходив, щоб ти мене втішала, як сьогодні. Але ж, ні! Я вертаю вже не з далекого куточка парку, а з краю світу, і приношу з собою терпкий дух безлюддя, подих піщаних бур, сліпуче сяйво тропічного місяця! Авжеж, казала ти мені, хлопці завжди непосидючі; вони ламають собі руки й ноги, і вважають себе силачами. Але ж ні, ні! Якби ти знала, як далеко я зазирнув за межі нашого парку! Якби ти знала, який малий його затінок! Його навіть не зауважиш на величезній планеті, серед пісків і скель, серед боліт і пралісів. А чи знаєш ти, що є краї, де люди при зустрічі, замість привітання, наставляють рушницю? Чи знаєш ти, які є на світі пустелі? Там холодними ночами я спав просто неба, без ліжка, без простирадл…

– От дикун! – казала ти.

Попри всі мої намагання, вона залишалася непохитною у своїй вірі, гідної церковного служки. І мені робилося прикро, що жалюгідна доля робить її сліпою і глухою…

Але тої ночі, в Сахарі, беззахисний серед пісків і зірок, я віддав їй належне.

Не знаю, що зі мною коїться. Сила тяжіння прив’язує мене до землі, тим часом, як у небі стільки зірок-магнітів. А інше тяжіння повертає мене до самого себе. Я відчуваю свою власну масу, що притягає мене до багато чого! Мої марення реальніші за ці бархани, за місяць, за все, що мене оточує. Ох! Не в тім диво будинку, що він захищає нас і гріє, що його мури наші. Диво в тім, що він поволі передає нам запаси ніжності. А вона утворює в серці таємничу глибу, з якої, ніби джерела, зроджуються марення…

Сахаро моя, Сахаро, осьде й ти сниш, зачарована старою пряхою!

Розділ V

Оаза

Я вже стільки вам говорив про пустелю, що, перш ніж заговорити про неї знову, я хотів би змалювати оазу. Картина, що стоїть зараз у мене перед очима, ховається не в Сахарі. Однак іще одне диво літака полягає в тому, що він миттю переносить вас у серце незнаного. Щойно ви, як учений-біолог, незворушно розглядали в ілюмінатор людський мурашник – міста, що розкинулись на рівнині, і дороги, що від них розбігаються навсібіч, наче кровоносні судини, живлячи їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра, і гаї, що зливались у суцільну зелену пляму вдалині, стають цілим світом. Ви вже бранець заростів заснулого парку.

Віддаленість міряється не відстанню. За огорожею саду іноді ховається більше таємниць, ніж за Великим Китайським муром, а душа маленької дівчинки іноді захищена мовчанням надійніше, ніж оаза безкраїми пісками Сахари.