Земля людей (збірник)

Розділ VI

У пустелі

Нам, бранцям пісків, пілотам рейсів через Сахару, не випадало таких ніжностей, коли ми тижнями, місяцями, роками перелітали від форту до форту, не повертаючись на одне й на те саме місце. Пустеля не пропонувала таких оаз: сади і дівчатка – просто казка! Звісно, там, де коли-небудь ми таки закінчимо свою роботу і зможемо почати нове життя, тисячі дівчат чекатимуть на нас. Звісно, там, серед своїх книг і ручних мангуст, вони терпляче збагачують свої лагідні душі. Звісно, вони дедалі кращають…

Але я знайомий з самотиною. За три роки в пустелі я неабияк розкуштував її. Лякає не те, що марнується молодість серед безлюддя мінерального ландшафту, а те, що там десь, удалині, старіє цілий світ. На деревах налились фрукти, на ланах заколосилося збіжжя, розквітли вродою жінки. Саме пора, слід би поквапитись додому… Саме пора, а ти, знай, далеко від дому… І блага земні вислизають між пальців, як дрібний пісок барханів.

Більшість людей, зазвичай, не помічають, як проминає час. Живуть у тимчасовому спокої. А ми тут, дочекавшись перепочинку, біг часу відчуваємо, як вітер, що ніколи не вщухає. Ми нагадували того пасажира кур’єрського поїзда, що, під оглушливий перестук коліс, мчить крізь ніч, і з миготіння світла угадує за вікном поля, села, зачаровані обійстя, але ж нічого того не здатен втримати – все пропадає, залишаючись далеко позаду. Отак і нам, розпаленим рухом, навіть попри зупинку, свистів у вухах вітер польоту, і ми почувались вічно у путі. Ми усвідомлювали, що нас теж, – через невпинний ритм наших сердець, – наперекір усім вітрам, мчить у невідому прийдешність.

У пустелі додавалось бунтарство. Ночами в Кап-Джубі кожні чверть години, ніби дзвін дзиґарів, тишу прорізали вигуки: то перегукувались вартові. Таким чином, загублений серед бунтівних племен іспанський форт Кап-Джубі боронився від небезпеки, що чигала у пітьмі. А ми, пасажири цього сліпого корабля, слухали, як перегукуються над нами вартові – дедалі голосніше, як чайки, що кружляють над морем.

Попри те ми любили пустелю.

Спершу в ній знаходиш тільки пустку і тишу, позаяк пустеля не відкривається коханцям-одноденцям. У наших краях перше-ліпше село таїться від стороннього ока. І щоб зрозуміти, чим воно є для тих, кому воно батьківщина, треба залишити заради нього цілий світ, зжитися з його предковічними звичаями, норовами й суперечками. Або більш наочний приклад: чоловік замкнувся у своїй оселі і живе за невідомим нам статутом, наче у горах Тибету – до нього не дістанешся жодним літаком. Нащо вдиратись до його келії? Вона порожня. Імперія людини всередині неї. Так само й пустелю утворюють не піски, не туареги, навіть не озброєні рушницями маври…

Аж ось сьогодні ми знемагаємо від спраги. І виявляється, що знайома нам криниця випромінює світло, і ми лише сьогодні це відкриваємо. Так само жінка, невидима, здатна зачаровувати дім. До криниці йдуть здаля, як до кохання.

Спершу піски справді пустельні, а тоді настає день, коли, побоюючись наближення загонів бунтарів, починаєш читати по широких фалдах її покровів. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.

Ми прийняли правилам гри; а гра також перетворює нас. Відтак, Сахара виявляє себе в нас. Відвідавши оазу, не зрозумієш Сахару; треба, щоб джерело стало релігією.

Я пізнав смак пустелі з першого ж рейсу. Ми втрьох, Ріґель, Ґійоме і я, зазнали аварії неподалік форту Нуачот. Маленький військовий пост у Мавританії був тоді геть відрізаний від життя, ніби острівець в океані. Старий сержант жив там з п’ятнадцятьма сенегальцями, як прикутий до місця. Він зрадів нам, наче посланцям неба.

– Мені така втіха побалакати з вами… Ох, яка ж це втіха!

Ми бачили, що таки втіха – він плакав.

– За півроку – ви перші. Мені раз на півроку привозять провізію. Іноді лейтенант, а іноді й капітан. Востаннє був капітан…

Ми ще не встигли оговтатися. За дві години льоту від Дакара, де нам уже готують обід, зламався гонок, і доля робить поворот. Ми змушуємо старого сержанта пустити сльозу, поставши йому небесним видивом.

– Ох, ви пийте! Мені за щастя почастувати вас вином! Ви тільки подумайте, коли приїжджав капітан, у мене для нього не лишалося ні краплини.

Я вже розповідав про це в одній книжці, але ж то не був роман. Сержант казав:

– Востаннє і не було чим поздоровкатися… З такого сорому я навіть просив, щоб мене замінили.

«Поздоровкатись»! Випити по келишку з візитером, що, спливаючи потом, спішується з верблюда. Чоловік півроку жив очікуванням цієї миті. Останній місяць начищав зброю, наводив порядок, щоб усе блищало і сяяло. І вже за кілька днів, у передчутті наближення благословенного дня, піднімався на терасу і пильно вдивлявся у далечінь, в надії побачити, чи не куриться на видноколі хмара пилу, сповіщаючи про наближення летючого ескадрону Атара…

Але бракує вина – нема чим відзначити зустріч. Нема чим поздоровкатись. Яка нестерпна ганьба…

– Хоч би він швидше повернувся. Так на нього чекаю…

– А де він, сержанте?

Сержант киває на піски:

– Хто й зна – він усюди, наш капітан!

Цілком реальною була та ніч, яку ми згаяли на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше не було на що дивитися. А вони сяяли у повному складі – як у польоті, але непорушні.

У польоті, коли ніч аж надто гарна, іноді забуваєшся і не стежиш за кермом, гадаючи, що машина йде рівно. Насправді, літак потроху починає хилитися ліворуч, і раптом під правим крилом з’являється селище. У пустелі немає селищ? Отже, то рибальські човни вийшли в море. Але на просторах Сахари не трапляється рибальських флотилій? Тоді, що? Тоді всміхаєшся на свою помилку. Тихенько вирівнюєш літак. І селище повертається на своє місце. Почеплюєш до неба сузір’я, що, було, зірвалось. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно лише задубілу пустелю, нерухомі піщані хвилі. Сузір’я міцно тримаються на небі. А сержант просторікує про них:

– Дарма! Я вмію орієнтуватись… Як іти просто на оту зірку, потрапляєш в Туніс.

– А ти сам з Туніса?

– Ні. У мене там кузина.

Западає тривала мовчанка. Та сержант не наважується щось від нас приховувати:

– Коли-небудь подамся до Туніса.

Звісно, не в такий спосіб, не пішки, не по зірках. Хіба що в поході, коло пересохлого джерела, його пойме поетичне марення. Тоді все переплутається – зірка, кузина, Туніс. Тоді почнеться той натхненний марш, в якому профани вбачають лише страждання.

– Я попросив у капітана відпустку – з’їздити в Туніс, відвідати кузину. А капітан відповів…

– То що відповів?

– Відповів: на світі кузин не бракує. І вирядив мене в Дакар, бо це не так далеко.

– Вона вродливиця, твоя сестра?

– Та, що в Тунісі? Ще б пак! Вона білявка.

– Ні, а та, що з Дакара?

Ми ладні були тебе розцілувати, сержанте, за твою сумовито-ображену відповідь:

– Вона була муринка…

Сержанте, що для тебе Сахара? Це Бог, що невпинно йде до тебе. І ніжний спогад про кузину-білявку десь за тисячі кілометрів піщаних просторів.

А чим є пустеля для нас? Для нас пустеля є тим, що народжувалося всередині нас. Те, що ми пізнавали в собі самих. Ми теж тієї ночі були закохані в капітанову кузину…

Розташований на межі непідкорених земель Порт-Етьєн не є містом. Там є тільки невеличкий форт, ангар і дерев’яний барак для екіпажів. Пустеля довкола настілки безживна, що Порт-Етьєн, попри свої скромні військові ресурси, абсолютно неприступний. Щоб його атакувати, треба перейти море піску під палючим сонцем, а доки ворог сюди дістанеться, в нього не залишатиметься ні снаги, ні запасів води. А проте, скільки люди пам’ятають, Порт-Етьєну завжди загрожував наступ войовничих племен з півночі. Щоразу, завітавши до нас на склянку чаю, капітан, комендант форту, показує на мапі, як наближається ворог, ніби в легенді про прекрасну принцесу. Але бунтівні племена ніколи не досягають форту – розчиняються в пісках, ніби у воді, і ми називаємо їх привидами. Гранати і набої, що їх вечорами роздає нам уряд, мирно сплять у скринях коло наших ліжок. Під захистом нашої убогості нам не має потреби воювати з кимсь, крім тиші. Люка, начальник аеропорту, день і ніч накручує грамофон, що тут, вдалині від життя, промовляє до нас призабутою мовою, збуджуючи безпідставну нудьгу, що нагадує спрагу.

Того вечора ми вечеряли у форті, і комендант з гордістю показував нам свій сад. Із Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому надіслали три ящики справжнього чорнозему. З нього вже вигулькнули три зелених листочки, і ми обережненько пестимо їх, як вишукану коштовність. Капітан називає їх своїм парком. Тож, тільки-но здіймається у пустелі вітер, що все спалює своїм подихом, парк ховають у льох.

Ми мешкаємо за кілометр від форту, і, по вечері, повертаємось до себе при місячному сяйві. Під місяцем пісок рожевий. Нам бракує багато чого, а все-таки пісок рожевий. Одначе лунає окрик вартового, і світ знову стає тривожний і схвильований. Це сама Сахара лякається наших тіней і перевіряє, хто йде, бо звідкись там суне ворог.

У перегукуваннях вартових чуються всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожня: караван маврів є магнітом уночі.

Ми могли би почуватись у безпеці. Та де там! Хвороби, катастрофа, бунтівні племена – на шляху безліч загроз! На землі чоловік є ціллю для підступних стрільців. Але сенегалець-вартовий нагадує нам про це, ніби пророк.

Ми озиваємось:

– Французи!

І проходимо повз чорного янгола. Нам дихається вільніше. Небезпека повертає нам шляхетність… О! Вона ще далека, ще не така невідступна, вона ховається у безкраїх пісках. але світ уже не той, що досі. Він показує нам пустелю в усій її пишноті. Загін бунтівних маврів, що йде і ніяк не дійде сюди, надає пустелі божественної величі.

Зараз одинадцята вечора. Люка повертається з радіостанції і заявляє мені, що опівночі буде літак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перекладуть до моєї машини, і я полечу на північ. Ретельно голюсь перед щербатим люстерком. Від часу до часу, з рушником навколо шиї, підходжу до дверей і вдивляюсь у далекі піски: ніч ясна, але вітер стихає. Повертаюсь до люстерка. Розмірковую. Коли стихає вітер, що не вгавав місяцями, в небесах іноді трапляється сум’яття. А мені час лаштуватися в політ: аварійні ліхтарики почеплено до паса, висотомір, олівці при мені. Йду до Нері, мого бортрадиста цієї ночі. Він теж голиться.

– Все гаразд? – питаю його.

На разі все гаразд. Ця вступна частина польоту є найпростішою. Але раптом я чую, як щось потріскує: бабка б’ється об мій ліхтарик. Не знати чому, моє серце відгукується щемом.

Знову виходжу і дивлюсь – ніч ясна. Поближня скеля чітко, як удень, вирізняється на тлі неба. У пустелі панує непорушна тиша, мовби у дисциплінованому домі. Аж тут об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене виникає невиразне відчуття чи то радості, чи то побоювання – ледве вловиме, воно піднімається з глибин душі. Наче чиясь звістка долинає здаля. Може, інтуїція щось підказує? І знову виходжу – вітер геть ущух. Так само прохолодно. Але я вже отримав застереження. Здогадуюсь… мені здається, що здогадуюсь, на що мені чекати. Чи правильно я здогадуюсь? Ні небо, ані піски не подали мені знаку, але зі мною говорили дві бабки і зелений метелик.

Я видираюсь на бархан і сідаю лицем на схід. Якщо мій здогад слушний, «Це» не забариться. Що мали б тут робити бабки, за сотні кілометрів від внутрішніх оаз? Дрібні уламки, прибиті до берега свідчать про те, що десь у морі лютує ураган. Так само ці комахи підказують мені, що зі сходу суне піщана буря, що вимела всіх зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. Мене зачепило її піною. І врочисто, бо він є запорукою, врочисто, бо він є погрозою, врочисто, бо він несе бурю, знімається східний вітер. До мене ледве долинає слабке зітхання. Я на останньому рубежі, якого досягла знеможена хвиля. Вже за двадцять кроків за мною не колихнулась жодна гардина. Сахара лише раз, єдиний раз обпалила мене пестощами, що здавались смертельними. Але я знаю, за кілька секунд пустеля зведе віддих і зітхне вдруге. Не мине трьох хвилин, і затріпоче вітровказ на нашому ангарі. Не мине й десяти – і небо застелить хмарами піску. Зараз ми ринемо в це полум’я, у вогняне пекло пустелі.

Та не це мене хвилює зараз. Я сповнений дикунської радості з того, що з півслова зрозумів таємну мову пустелі, з ледь помітних ознак угадав майбутню небезпеку, прочитав люту погрозу у тріпотінні крилець бабки.

У Сахарі ми стикаємося з непокірними маврами. Вони приходять з недоступних нам глибин пустелі, над якими ми тільки іноді пролітали. Ці маври насмілюються навіть заїжджати до Джубі чи Сіснеро, щоб купити хліба, цукру або чаю, і знову розчинитися у таємничих далях. За нагоди таких наїздів ми намагались приручити декого з них.

Наприклад, впливових вождів ми, іноді, з дозволу авіакомпанії, брали в повітря, щоб показати їм світ з борту літака. Ішлося про те, щоб збити з них пиху, бо вони вбивали бранців не стільки з ненависті, скільки зі зневаги до наших. Коли наші шляхи перетиналися десь поблизу форту, вони навіть не опускались до проклять. Вони відвертались і плювали. Їхні гордощі походили з ілюзії всемогуття. Скільки з них, виступаючи в похід з загоном у триста рушниць, повторювали мені: «Вашій Франції пощастило, що до вас більше ста днів путі…»

Отож, ми брали їх на повітряні прогулянки, а трьом з них навіть пощастило побувати у тій незнаній Франції. Вони були одноплемінцями тих, що якось літали зі мною до Сенегалу і плакали там, побачивши дерева.

Знову відвідавши потім їхні шатра, я почув захоплені розповіді про мюзик-холи, де танцюють серед квітів голі жінки. Ці люди зроду не бачили ні дерева, ні фонтану, ні троянди, тільки з Корана вони знали про сади, де дзюрчать струмки, і, за Кораном, то є рай. Рай та його прекрасних бранок купують дорогою ціною – гіркою смертю у пісках від кулі невірного, по тридцяти роках злиднів. Та Бог ошукав маврів – виявляється, французам він дарує скарби раю, не правлячи нічого взамін – ні випробувань спрагою, ні смерті. Нині ж старі вожді розмріялися. Скидаючи оком на голі піски Сахари, що стеляться круг шатра і аж до самої смерті обіцяють їм хіба що найубогіші задоволення, старі вожді дозволяють собі вилити, що накипіло на душі:

– Знаєш… Бог французів… Він щедріший до французів, ніж Бог Маврів до маврів!

За кілька тижнів до того їх возили областю Савойя. Гід привів їх до водоспаду, що ніби стояв живою виткою колоною, все навколо оглушаючи гуркотом.

– Скуштуйте, – запросив він їх.

То була прісна вода. Вода! Тут, у пустелі, не одну добу добираєшся до найближчого джерела, а, коли пощастить його знайти, іще кілька годин длубаєшся у піску, доки зумієш утамувати спрагу каламутною рідотою, змішаною з верблюдячою сечею. Вода! У Кап-Джубі, у Сіснеро, у Порт-Етьєні темношкірі дітлахи канючать не монетку, а з бляшанкою в руках благають трішечки води:

– Дай водички… дай лишень…

– Якщо гарно поводитимешся.

Вода, що на вагу золота, вода, краплина якої викрешує з піску зелену іскру, билинку трави. Якщо десь у Сахарі проходить дощ, уся пустеля оживає. Племена вирушають за триста кілометрів, до трави… І ця вода, що дається так скупо, якої у Порт-Етьєні впродовж десяти років не випало ні краплі, тут вона з хлюпанням виливається намарне, наче протікає цистерна зі світовими запасами води.

– Прошу за мною! – покликав гід.

Але вони не рухались.

– Дай спокій…

Вони мовчали, вони поважно і мовчки споглядали врочисте таїнство. Із черева гори струменіло життя, жива кров людства. За одну секунду її виливалося стільки, що можна було б нею воскресити всі каравани, що, одурівши від спраги, пішли навіки у безкрай солонців та міражів. Тут, у джерелі, являвся Бог, і до нього не можна було повернутися спиною. Бог відчинив свої шлюзи і показував своє могуття: троє маврів наче заклякли.