– На що ви іще сподіваєтесь? Ходімо…
– Треба зачекати.
– На що тут чекати?
– Кінця.
Вони хотіли дочекатися моменту, коли Бог утомиться від власного шаленства. Він скоро пошкодує, він скупий.
– Але ця вода тече вже тисячу років!..
Того вечора вони ладні були не згадувати про водоспад. Про деякі дива краще помовчати. Краще навіть не надто мріяти про них, інакше геть заплутаєшся і почнеш сумніватися у Богові…
– Розумієш, ваш французький бог…
Але я ж знаю їх, своїх диких друзів.
Їхня віра похитнулась, вони розгублені, і майже ладні скоритися. Вони мріють, щоб французьке інтендантство постачало їм ячмінь, а свою безпеку покладають на наші підрозділи в Сахарі. І треба визнати, що, скорившись, вони б отримали матеріальні блага.
Але ці троє однієї крові з Ель Мамуном, еміром Трарзи (здається, я неправильно називаю ім’я).
Я познайомився з ним у часи, коли він був нашим васалом. Уряд високо цінував його заслуги, губернатори давали йому щедрі подарунки, племена шанували його, здавалось би, йому не бракує багатства. Але якоїсь ночі він зовсім несподівано перебив офіцерів, з котрими товаришував у пустелі, захопив верблюди, рушниці і знову приєднався до непокірних племен.
Такий раптовий бунт, героїчну й відчайдушну втечу, що враз перетворює вождя на вигнанця, такий спалах гордощів, що скоро погасне, наче випущена ракета, щойно в справу вступить легка кавалерія Атара, зазвичай називають зрадою. Дивні, однак, ці напади безумства.
Як на те, історія Ель Мамуна типова для багатьох арабів. Він старів. А зі старістю приходять роздуми. І якогось вечора приходить усвідомлення, що він зрадив бога ісламу і, скріпивши ручканням угоду з християнами, втратив усе, що мав.
І справді, навіщо йому той ячмінь і те мирне життя? З воїна він зробився пастухом. Він пригадує, як жив у Сахарі, сповненій небезпек, де з-за кожного бархану чигала погроза, де зупинившись на ніч, він розставляв сторожу, і, вечорами, коло багаття, на звістки про пересування ворога дужче билися серця вояків. Він пригадує смак волі серед безкраїх просторів, який не забуде той, хто раз його скуштував.
І ось він безславно бродить скореними пісками, позбавленими своєї гідності. Сьогодні Сахара для нього справді лише пустеля.
Можливо, офіцери, котрих він потім позабивав, викликали у нього повагу. Але любов до Аллаха понад усе.
– Добраніч, Ель Мамуне.
– Бережи тебе, Боже.
Офіцери, загорнувшись у ковдри, горілиць простягаються на піску, ніби на плоту. Повільно обертаються зорі, і ціле небо позначає перебіг часу. Місяць схиляється до пісків, ідучи в небуття волею Премудрого. Скоро християни поснуть. Іще кілька хвилин, і в небесах сяятимуть лише зорі. І тоді досить буде лише кволого зойку цих християн, яким уже не пощастить прокинутися, щоб упокорені племена повернули собі колишню велич, і знов почали переслідування, і тим повернули сяйво піскам… Ще кілька секунд, і з непоправного народиться новий світ.
І він забиває сонними славних лейтенантів.
5Сьогодні, в Джубі, я запрошений в гості до Кемаля та його брата Муяна, і у їхньому шатрі п’ю чай. Муян, суворий дикун, закутаний до самого рота в синє покривало, мовчки розглядає мене. Тільки Кемаль розмовляє зі мною і припрошує, частуючи:
– Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби – все для тебе.
Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляється до брата, вимовляє кілька слів і знову поринає в мовчання.
– Що він каже?
– Каже: «Боннафу викрав у Р’Ґвеібаті тисячу верблюдів».
Капітан Боннафу командує загоном мегаристів[4] з легкої кавалерії Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврів ходять про нього легенди. Про нього висловлюються гнівно, але ніби про божество. Його присутність надає цінності піскам пустелі. Зокрема, сьогодні він наче з неба впав з тилу у непокірних племен, що прямують на південь, сотнями женучи верблюдів, і, щоб уберегти своє найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись і стати з ним до бою. А нині, урятувавши Атар своєю появою в ролі архангела, і ставши потім табором на узвишші, він сяє там, привертаючи до себе погляди, і змушуючи тим племена маврів кидатись на його меч.
Муян дивиться на мене іще суворіше і знову щось каже.
– Що він каже?
– Каже: «Завтра ми підемо на Боннафу загоном у триста рушниць».
Я вже про дещо здогадувався. Три дні вони водять верблюдів на водопій, щось жваво обговорюють. Ніби споряджають вітрильник у плавання. І пасат уже виводить його на морські простори. З ласки Боннафу кожен крок на південь овіює слава. І, по-щирості, я не знаю, як розділити ненависть і любов, що веде цим шляхом.
Розкішним подарунком долі є ворог, якого так почесно вбити! Де тільки він покажеться, кочівники згортають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, не сміючи зіткнутися з ним віч-на-віч, але найдальшим з племен забиває памороки, мов закоханим. Вояки покидають свої мирні шатра, жіночі обійми, блаженні сни, усвідомивши, що не бажають іншого щастя, ніж по виснажливім двомісячнім поході на південь, знемагаючи від спраги, вичікувати, скулившись під вітром з піском, на світанку заскочити зненацька легку кавалерію Атара і, як буде на те воля Божа, вбити капітана Боннафу.
– Боннафу сильний, – визнає Кемаль.
Тепер я знаю їхню таємницю. Як ті чоловіки, що жадають жінку, марять, стежачи за її байдужою ходою, цілу ніч перекидаються з боку на бік, уражені, розпалені сном про її байдужу ходу, яку бачать у тому сні, так не дає маврам спокою байдужа хода далекого Боннафу. Обійшовши виставлені проти нього загони, цей християнин, перевдягнений мавром, на чолі двох сотень своїх піратів вдерся у нескорені території, де вже не владні французи, де будь-хто з його ж таки людей може скинути ярмо покори і на кам’яному вівтарі безкарно офірувати невірного своєму Богові, від чого їх стримує тільки престиж командувача; чи то лякає його безборонність. І цієї ночі він ввижається їм у неспокійних снах, іде байдужою ходою, і його кроки відлунюють у самісінькому серці пустелі.
Муян, знай, медитує, заклякнувши всередині шатра, подібний до барельєфу з синього граніту. Блищать очі і срібний кинджал – аж ніяк тепер не іграшковий. Як же він змінився цей мавр, відколи перейшов у стан бунтівників! Більше ніж будь-коли він свідомий своєї гідності й незмірно зневажає мене, бо ж він удосвіта піде війною на Боннафу, виступить у похід, гнаний ненавистю, що має всі прикмети любові.
Він в черговий раз нахиляється до брата, стиха щось каже і дивиться на мене.
– Що він каже?
– Він каже, що застрелить тебе, як зустріне десь подалі від форту.
– Чому?
– Він каже, у тебе є літаки, є радіо, є Боннафу, але у тебе немає істини.
Муян непорушний у складках синього покривала, подібний до кам’яної скульптури вбрання статуї, судить мене так:
– Він каже, ти їси траву, як коза, і свинину, як свиня. Твої безсоромні жінки не затуляють обличчя – він сам бачив. Він каже, ти ніколи не молишся. Він каже, навіщо тобі твої літаки, і радіо, і твій Боннафу, коли ти не маєш істини?
Я в захваті від цього мавра, який боронить не свою волю – бо в пустелі людина завжди вільна, – і не видимі оком скарби, – бо в пустелі таких немає; він боронить своє таємне королівство. Старий корсар давнини, Боннафу веде свій загін мовчазним океаном пісків, і, завдяки йому, табір Кап-Джубі уже не мирна стоянка безтурботних пастухів. Ввечері буря Боннафу, шарпнувши його фланг, змушує шатра щільніше притиснутись один до одного. Від тиші на півдні стискається серце – то загрозливе мовчання Боннафу! І Муян, бувалий мисливець, дослуховується до його ходи за поривами вітру.
Коли Боннафу повернеться у Францію, вороги його, замість радіти, гірко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога їхня рідна пустеля втрачає один зі своїх магнітних полюсів, і їхнє життя зблякне, і вони мені казатимуть:
– Твій Боннафу, навіщо він їде?
– Я не знаю…
Роками він вів з ними небезпечну гру, ставкою в якій було його життя проти їхнього. Він пристав на їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхні камені. Цілу вічність він когось переслідував і, так само як вони, шанував біблійні ночі на самоті з вітрами й зорями. А нині він показує, що, виявляється, гра не була для нього понад усе. Він безсоромно залишає стіл. А маври, відтак, полишені грати самі, вкрай збентежені, не розуміючи, який же сенс цього життя, якщо воно не вбирає людину всю до останку? Попри все їм хочеться вірити в нього.
– Твій Боннафу, він іще повернеться.
– Та не знаю.
Він повернеться, думають маври. Європейські ігри його відтепер не вдовольнятимуть – ні бридж з офіцерами, ні службові підвищення, ані жінки. Він повернеться, не витримавши без шляхетного життя вояка, де від кожного кроку колотиться серце, ніби йдеш назустріч коханню. Йому уявлялося, буцімто його життя тут було лише черговою пригодою, а у Франції він повернеться до чогось істотного; але він з огидою переконається, що справжні багатств він посідав тільки тут, у пустелі, яка, одна, давала йому зачарування піщаних просторів, ночей, цю тишу, цю колиску вітру і зірок. І якщо Боннафу повернеться, тієї ж ночі звістка про це облетить пустелю. Маври знатимуть, що він спить десь посеред Сахари, в оточенні двох сотень своїх піратів. Тоді вони мовчки поведуть на водопій своїх верблюдів. Приготують запаси ячменю. Перевірять зброю. Їх спонукатиме своєю ненавистю, що має всі прикмети любові.
6– Сховай мене в літаку, що летить до Марракеша.
Щовечора невільник маврів у Джубі звертався до мене з цією короткою мольбою. Після чого, зробивши все, що від нього залежало стосовно власної долі, сідав по-турецьки і заварював мені чай. Відтак він спокійний за свій завтрашній день, бо довірив своє життя єдиному лікареві, який може його зцілити, звернувся до єдиного бога, який здатен його врятувати. Тепер, схилившись над чайником, він знову перебирає в пам’яті прості образи минулого – чорну землю рідного Марракеша, рожеві хатки, скромний добробут, якого нині він позбавлений. Він не ображається, що я відмовчуюсь, що не поспішаю повернути йому життя: я не така людина, як він сам, а сила, яку треба привести в дію, щось на зразок сприятливого вітру, який схопиться одного чудового дня і змінить його долю.
Насправді, я простий пілот, від кількох місяців – начальник аеропорту в Кап-Джубі, – і все моє надбання, це барак, що притулився до іспанського форту, а в бараку – таз для умивання, глек солонуватої води та куце ліжко, тож я не тішу себе ілюзіями щодо свого могуття.
– Побачимо, Барку… побачимо, старий…
Усі невільники звуться Барками, і його теж звали Барком. Він чотири роки у неволі, але досі не зрікся своєї ідентичності, пам’ятає, що був королем.
– Барку, чим ти займався у Марракеші?
У Марракеші, де, напевне, й досі мешкають його дружина і троє дітей, він мав гарне ремесло:
– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом!
Там його закликали каїди[5]:
– Мохаммеде, я маю биків на продаж. Прижени їх із гір.
Або:
– У мене тисяча овець на рівнині, віджени їх вище в гори, на пастівник.
І Барк, озброївшись берлом з оливи, скеровував великі переселення худоби. Він один відповідав за чотириногий народ, він угамовував найпрудкіших, бо скоро мали народитися ягнята, і підганяв найбільш ледачих, він показував шлях, і всі йому довіряли й корились йому. Він один знав, до якого обіцяного краю вони прямують і читав по зорях, він один посідав ученість, не доступну вівцям, він один, у своїй мудрості, встановлював, коли час відпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабістю і простодушністю стількох істот, обмитий до колін хвилями вовни, Барк – лікар, пророк і король – молився за свій народ.
Якогось дня араби запропонували йому:
– Ходімо з нами на південь по худобу.
Його вели три дні, а по тому, коли гірською стежкою вступили у володіння бунтівних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком і продали в неволю.
Я знав також інших рабів. Щодня я пив чай у шатрі якого-небудь мавра. Роззувшись, простягався на вовняному килимі, що становить єдину розкіш кочівника, і підвалина, на якій він зводить на короткий час своє житло, і насолоджувався перебігом дня. В пустелі всім єством відчуваєш, як минає час. Під палючим сонцем простуєш до вечора, до прохолодного вітерця, що освіжить тіло і змиє з нього піт. Під палючим сонцем дорога приводить людей і тварин до того великого водопою так само несхибно, як до смерті. Навіть неробство набирає сенсу. І кожен день видається гарним, як шлях до моря.
Я їх знав, тих рабів. Вони заходять у шатро, щойно вождь витягне зі скрині жаровню, чайник і склянки. В тих скринях зберігаються скарби кочівника: замки без ключів, вазони без квітів, люстерка за три су, стара зброя та інший мотлох, хтозна-як занесений у піски, як уламки розбитого корабля.
Відтак німий раб накладає в жаровню сухе бадилля, роздмухує жар, наливає води в чайник. Від роботи, з якою упоралось би дівчатко, у нього грають під шкірою м’язи, здатні вивернути з корінням кедр. Раб тихий і сумирний. Він цілковито занурений у рутину: готує чай, ходить коло верблюдів, їсть. Під палючим сонцем простує до вечора, а під крижаними зорями з нетерпінням чекає на палючий день. Щасливі північні країни, де пора року творить легенду: влітку – легенду про сніг, узимку – про сонце; смутні тропіки, де незмінно стоїть волога задуха; але щаслива також Сахара, де зміна спекотного дня і холодної ночі урівноважує людські сподівання.
Іноді чорний раб, сидячи навпочіпки при вході до шатра, тішиться вечірнім вітерцем. В обважнілому тілі невільника вже не ворушаться спогади. Він заледве пригадує, як його схопили – удари, вигуки, руки тих, що вкинули його у теперішню темінь. Відтоді він дедалі безнадійніше провалюється в химерний сон. Він, наче сліпець, позбавлений вигляду неквапливих річок Сенегалу чи білих міст полуденного Марокко, він, наче глухий, позбавлений рідних голосів. Він не є нещасним, цей чорний раб, він каліка. Закинутий випадком у чужий йому коловорот кочового життя, приречений вічно блукати нескінченними шляхами пустелі, він цілковито відірваний від свого минулого, від колись рідного дому, від дружини і дітей, що для нього так само далекі, як ніби вони померли.
Люди, що тривалий час жили великим коханням, а потім були його позбавлені, іноді втомлюються від своєї самотньої шляхетності. Вони покірно повертаються до життя і творять своє щастя з банальної прихильності. Їм солодко зректися себе, покірно слугувати іншим, злитися з повсякденням. Раб творить свою гордість з жаровні господаря.
– Ось, бери, – каже інколи вождь невільникові.
У цю годину господар добрий до раба, бо важкий, виснажливий день позаду, спека спадає, і вони вступають пліч-о-пліч у прохолоду. І він дозволяє невільникові взяти склянку чаю. А той, сповнений вдячності за склянку чаю, ладен цілувати коліна своєму панові. Невільника ніколи не беруть у кайдани. Немає потреби! Він щиро відданий! Він мудро зрікся ідентичності поваленого чорного короля – він тепер лише щасливий раб.
Втім якогось дня його буде звільнено. Коли він постаріє настільки, що не вартий буде одягу і харчів, йому дарують необмежену волю. Впродовж трьох днів він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи себе на послуги і дедалі підупадаючи на силі, а наприкінці третього дня так само мудро скулиться на піску. У Джубі я бачив, як вони помирали голяка. Маври споглядали їхнє довге часування, не зловтішаючись; їхні дітлахи бавилися поряд з тими сумними уламками, а на світанку мерщій бігли подивитись, чи воно ще ворушиться, але не сміялися зі старого служника. Такий був природний перебіг справ. Чоловікові ніби сказали: «Ти гарно попрацював, маєш право спочити. Засинай». Він лежав, випроставшись, відчуваючи голод лише як запаморочення, але не як несправедливість – а тільки вона завдає страждань. Потроху він змішувався з землею. Висушений сонцем і прийнятий землею. Тридцять років роботи, а тоді – право на сон і на землю.
Перший такий, що мені здибався, ні словом ні на кого не нарікав; але йому не було на кого нарікати. В ньому вгадувалась невиразна покірність, як верховинця, що заблукав у горах, і, знесилений, лягає у замет, кутаючись у свої марення і в сніги. Мене схвилювали не його страждання. Я в них не вірив. Але зі смертю кожної людини помирає невідомий світ, і я питав себе, які образи згасають у ньому? Які плантації Сенегалу чи білі міста Південного Марокко повільно йдуть у забуття? Мені не випадає пізнати, чи у цій масі чорної плоті згасають лише жалюгідніші турботи про приготування чаю та водопій для худоби, чи засинає душа невільника, чи, може, пробуджена передсмертними спогадами, в усій своїй величі вмирає людина. Міцна черепна коробка видавалась мені скринькою з коштовностями. Я не знав, які барви, які святкові картини, які скарби, непотрібні тут, у пустелі, вціліли у катастрофі. Осьде вона – важка, замкнена скринька. А я не знаю, яка частина світу мерхне в цій людині в дні її останнього сну, мерхне у цій свідомості і у цій плоті, що мало-помалу проростає ніччю і корінням.
– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом…
Барк, чорношкірий невільник, з усіх знайомих мені рабів, був перший, хто не корився. Пусте, що маври викрали його волю, що того дня він зостався на землі голий, як той новонароджений. Адже інколи Грім Господній за якусь годину спустошує все жниво на ланах. Одначе маври, позбавивши його всього добробуту, намірялися звести на ніщо його особистість. Проте Барк не зрікався себе, тим часом, як інші невільники легко дозволяли вбити в собі бідного погонича худоби, що мусив цілий рік у поті чола заробляти свій хліб!
Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на ліпше. Він не бажав радощів невільника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда він зберігав місце у своєму серці, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але ніхто інший там не замешкає! Барк нагадував того сивого садівника, що вмирає з вірності серед порослих травою алей, серед сумної тиші.
Він не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», він казав: «Мене звали Мохаммедом», мріючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне і самим воскресінням своїм прожене постать раба. Траплялось у нічній тиші його обсідали спогади, у всій своїй повноті, як пісенька з дитинства.
«– Серед глупої ночі він говорить про Марракеш, – розповідав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотній, не уникне таких нападів. Той, інший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелі, де до нього ніколи не підходила жодна жінка. Барк дослухався пісні джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очі, Барк уявляв себе у білому будиночку, над яким щоночі світить та сама зірка, а не тут, де сплять у наметі, знай мандруючи за вітром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таємничий спосіб оживали в ньому, наче притягнені магнітом, Барк ішов до мене. Він хотів мені сказати, що готовий, що ніжність його готова, і тільки повернення додому дозволить її вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усміхався, підказуючи мені хитрість, до якої я, звісно, сам просто не додумався:
– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в літаку на Аґадір…
– Барку, старий!.. Бідолаха Барк…
Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми сміли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври віддячили б за крадіжку і образу жорстокою різаниною. Вкупі з механіками Лоберґом, Маршалєм і Абґралем я намагався викупити Барка. Та маврам не щодня трапляються європейці, охочі до купівлі раба. Вони з того зловживали.
– Двадцять тисяч франків.
– Ти знущаєшся?
– Та ти глянь, які в нього дужі руки…
Так минали місяці.
Нарешті, маври зменшили свої апетити, і, спираючись на допомогу друзів, яким я написав у Францію, я відчув, що зможу викупити старого Барка.
Перемовини були непростими. Тривали вони цілий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на піску, п’ятнадцять маврів і я. Мені крадькома допомагав наш спільний з власником Барка приятель, розбійник Зін Улд Раттарі.
– Продай ти старого, – радив він другу, як я його навчив. – Ти його однаково втратиш. Хворобу спершу не видно, але вона у нього всередині. Якогось дня він раптом почне пухнути. Доки не пізно, продай його французові.
Іншому розбійникові, Раґґі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в оборудці, тож Раґґі теж спокушав власника:
– На ці гроші ти купиш верблюдів, рушниці, набої. Зможеш зібрати загін, щоб піти на французів. І так приведеш з Атара трьох або чотирьох новеньких рабів. Здихайся того старого.
І мені продали Барка. Шість днів поспіль я тримав його під замком у нашому бараку, бо, якби він кудись поткнувся до прибуття літака, маври б його знову схопили і продали куди-небудь подалі.
Але я визволив його з рабства. Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонію. Прийшов марабут[6], прийшов колишній власник Барка, а також місцевий каїд Ібрагім. Ці троє, що, піймавши Барка за двадцять кроків од форту, охоче відрубали б йому голову, заради самої тільки нагоди допекти мені, палко з ним розцілувались і підписали офіційні папери.
– Тепер ти наш син.
Згідно з законом він став за сина також мені.
І Барк перецілував усіх своїх батьків.
Весь час до свого від’їзду він згаяв у щасливій неволі в нашому бараку. По двадцять разів на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити літак в Аґадірі, а там, просто на аеродромі, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вільного чоловіка, як дитина, що вдає мандрівника: повернення до життя, автобус, юрби, міста, що він їх знову побачить…
Лоберґ прийшов до мене за дорученням Маршаля і Абґраля. Негоже, щоб Барк, зійшовши в Аґадірі, конав з голоду. Механіки зібрали для нього тисячу франків. Так він протримається, доки знайде роботу.
А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодійністю»: дадуть двадцять франків і вимагають подяки. А Лоберґ, Маршаль і Абґраль – авіамеханіки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинців, а навіть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як ті старі дами, що мріють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людині її людську гідність. Вони знали, незгірш за мене, що, коли мине радісне сп’яніння від повернення, першим з усіх друзів, Барка відвідає бідність, і не мине й трьох місяців, як він рватиме собі жили десь на ремонті залізниці, вивертаючи старі шпали. Буде йому набагато важче, ніж з нами, у пустелі. Але він мав право бути самим собою серед своїх.
– Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловіком.
Літак вібрував, готовий до польоту, Барк востаннє глянув на загублений у пісках Кап-Джубі. Коло літака зібралося зо дві сотні маврів, щоб побачити, яким буває невільник на порозі вільного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разі аварії літака.
А ми махаємо на прощання своєму п’ятдесятилітньому новонародженому, дещо стривожені небезпеками, що ними сповнений світ.
– Барку, прощавай!
– Ні.
– Як це «ні»?
– Ні. Я Мохаммед бен Лавсин.
Останню звістку про нього ми отримали від араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Аґадірі.
Автобус вирушав аж увечері, і Барк мав попереду цілий день. Спершу він проблукав містечком, здебільшого відмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбує, і сам стривожився і розчулився:
– Що тебе мучить?
– Нічого…
Заскочений цими несподіваними канікулами, Барк іще не відчував, що він воскрес. Так, він щасливий, але це його німе щастя іще не відділяло вчорашнього Барка від Барка сьогоднішнього. А як на те, йому віднині належить і сонце нарівні з рештою людей, так само, як право сидіти під склепінням арабської кав’ярні. І він всівся. Замовив чаю для Абдалли і для себе. То був перший учинок пана; він мав владу перетворити чоловіка. Втім, кельнер налив йому чаю, нітрохи нічим не здивований. Він не відчував, наливаючи чай, що славить вільну людину.
– Ходімо деінде, – сказав Барк.
Вони піднялись в район Касби, кварталу, що розташований в Аґадірі вище за решту.
До них підійшли малі берберські танцівниці. Вони були такі милі й догідливі, що Барк побадьорішав: саме вони, самі того не відаючи, прийняли його у новому житті. Вони взяли його за руку і поштиво запропонували чаю – так само гречно, зрештою, як вони частували б когось іншого. Барк хотів повідати їм про своє відродження. Вони лагідно сміялись. Вони були задоволені з того, що він задоволений. Бажаючи справити враження, він докинув: «Я Мохаммед бен Лавсин». Але це їх нітрохи не здивувало. Кожна людина має своє ім’я, і багато хто вертається з далеких країв.
Він знову потягнув Абдаллу до міста. Він блукав серед єврейських яток, дивився на море, думав, от, він може іти куди заманеться, він вільний… Але ця воля здалась йому гіркою – вона йому показала, наскільки йому бракує зв’язків зі світом.