– Треба, Іване, ще до полковника iхати. Так не пускають… – ридаючи казала вона своему непривiтному машталiровi.
– Я так i знав! – гукнув той. – Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи Боже мiй! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.
– Хiба я сама, Іване, не раднiша скорiше спочити? Я б раднiша була навiки спочити, щоб не чути сього i не бачити…
– Сiдайте хоч скорiш! – змилосердився Іван.
Стара ледве злiзла на вiз. Іван повернув коней – i не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…
Чи ти чуеш, Петре, хто тебе питае? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихiй годинi, примчався до тебе, не спавши i не прилягавши й на часину, не з'iвши крихти хлiба з того безталанного часу, як тяжка звiстка дiйшла до ii вуха?
Не чуе Петро i не бачить нiчого в своiй мишоловцi. Ноги в його вiд бiготнi заболiли, заболiли руки, голова i груди. Виморений, мов пiсля тяжкоi роботи, як снiп, звалився вiн на лiжко… Спати? Нi, сон тiкав вiд його, як вiд напастi: вiн щасливим закривае важкi вii, покiйним застилае натомленi очi! А Петро не знав нi щастя, нi спокою. На його душу, наче кам'яна гора, навернули чорнi думки, – мов гарячою сiркою пекли його серце, – залiзними пальцями давили i переминали мозок. Очi налилися крiв'ю, покосилися; лице пожовкло-почорнiло, наче земля; вiд його i несло нею, холодною та непривiтною, як бувае пiд осiнь. Волосся на головi дибом стало, а уста страшно та грiзно кривилися. Що думав у той час Петро? Нiчого не думав – i все думав! Вiн вiддався на волю своiм думкам, котрi, як голоднi звiрi, метали його на всi боки.
Вечiр спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала i мала була iти до брами, та часовий не пустив.
– Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув вiн.
– Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним бачитись.
– Сегодня поздно. Завтра, матушка.
I заходив москаль, як та машина, коло ворiт… раз-два! раз-два!
«Не пiду ж я вiд тебе, лихе мiсце, що скрило мого сина… Буду я тут цiлу нiч бiлого свiта виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мiй сину, моя едина дитино!» – не словами – сльозами промовила сама собi мати i пiшла до вiзка.
Нiч далi та далi насувала; туман густiшав та темнiшав. Свiтилися огнi по хатах, вiддаючи крiзь туман жовтими кружалами. Заблищали вiкна у тюрмi, мов окате страховище сотню очей визвiрило.
– Коли б я знала, моя дитино, котре то твое вiконечко, я б з його цiлу нiч очей не спускала! – мовила стара, глянувши на тюрму.
Не чув i не бачив нiчого того Петро Федорович. Вiн тепер навiть не бачив i жовтоi плями, що кожну нiч стояла перед його очима; нi постелi, на котрiй лежав; нi стiн, котрi, як вороги, обступили його. Серед темноi хмари чорних думок почувався йому крик i лемент голодних та холодних людей; доносилася iх важка хрипотнява, iх гiрке бiдкання… Що то так страшно стогне, мов з-пiд землi подае голос, мов важка гора налягла на груди i не дае вiльно дихати?… Щось скрегоче, молиться, голосе… «Боже наш! Боже!.. Голубко моя! дiточки моi! дрiбнii моi!.. Хто вас тепер годувати буде?…» Петро задумався i пригадав, як йому довелося раз восени проiздити шляхом, де строiлася залiзниця. Цiла купа обiрваного люду валялася попiдтинню убогого села. Голодний, холодний i недужий перелазив з мiсця на мiсце, вiд одного тину до другого; цокотав вiд лихоi трясцi зубами, прохав у кожного палючими очима помочi – i, не дiждавшись, зцiпивши зуби, страшно стогнав, молився i востанне викрикував найрiднiшi, наймилiшi слова… Петровi – мов хто шилом шпигонув у серце, – так воно у його болiзно повернулося, защемiло, занило… Вiн схопився за груди рукою – i перекинувся вiд нестямки на другий бiк.
І вчуваеться йому знову голосiння – тонке, тягуче: мов хто тоненьку пилочку угородив у серце i зачав пиляти, то сюди, то туди повертаючи, – такщось безутiшно голосило… Петро знову задумався – i пригадалася йому жiнка, котру вiн колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього один раз бачив на вiку… Молода, з висушеним нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила свое лихе гнiздо, – стояла молодиця серед двору, ламала кiстлявi руки – i тужила, безперестанку тужила… Коло неi двое малих дiток божевiльно заводили тонким плакучим заводом… За двором стояв чоловiк – i, мов винуватий, похнюпившись, дивився у землю. То був староста. Вiн принiс молодицi звiстку за чоловiка. Десять рокiв, як його оддали в москалi; десять рокiв – довгих-предовгих – вона його дожидала, виглядала, – поки староста не принiс звiстки, що ii Якова за вiщось розстрiляно!.. А дома ж вiн був такий тихий та обхiдчастий!! Молодиця голосила; дiти лементували… У Петра в головi намутилося; пiд саме тiм'я мов хто гарячого жару насипав, пекло-палило… Вiн безтямки засовався на лiжку, зiтхнув, заскреготав зубами… Димом i темнотою заслало йому очi; в ухах загуло-задзенчало… І довго-довго вчувався Петровi здалека гук-крик, убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу – мов з-за хмари виткнулось сонце – i осiяло темнее поле. По йому вздовж i впоперек бiгали конi; переходили люди; палили з гармат; стрiляли з рушниць… Ось – несамовито знялася на диби скалiчена тринога коняка, захропла, гепнула набiк i налитими кров'ю очима глянула на людей, що повз неi неслися… Он – один чоловiк захитався i стовбула з землею поздоровкався, – тремтить, пiдпливаючи крiв'ю. Он – другий бiля його, задравши голову вгору, падае навзнич, – все дедалi синiе та синiе, закриваючи очi… Он – третiй, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землi… Чи то поклони б'е? а чи прокльони шле?., чи прощаеться з бiлим свiтом?… Злякана коняка, згубивши хазяiна, несамовито скаче полем; з усього розгону наскочила копитом на його голову, – голова, мов горiхова лушпина, трiснула – шепотання затихло, – коняка промчалася далi… А ось – сунуть люди рiвними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна другiй олив'янi гостинцi, дишучи огнем та димом. А позаду – наче пекло клекоче; ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?… Вiйна? вiйна?… За яке добро так зчепилися люди?., за якi вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що б'ються?., кого б'ють?… Не помирилися царi за царства, вельможнi за панства, пани за пiдпанства – i давай мiрятись силою: хто бiльше згубить безневинних душ, хто розiлле бiльше людськоi неповинноi кровi… Немае серця – немае й жалю! Що iм до того, що в тiй i другiй сторонi, по городах, селах, хуторах снують, мов тiнi, старi батьки, матерi, молодi жiнки, малi дiти, – ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стане сина; в тii – чоловiка, у тих – батька…
Омлiло серце Петрове; уста шепчуть молитви i прокльони, прокльони й молитви. Пiна не пiна – кривава смага крие запеченi уста його; немов хто здавив за горло – захарчав вiн, застогнав… У головi все переплуталося, пiшло колесом, наче пiсля чаду та диму… Серце – як не вискочить – тiпаеться, шпарко ганяе гарячу кров по жилах: б'е вона йому у виски, гамселить у тiм'я… Петро Федорович зiтхнув; лiг навзнич; притих, мов скаменiв.
І знову йому сниться не сниться, – чуе вiн i бачить: на краю великого мiста у кривобокiй хатинi сидять трое. Погляд у них сумний; лице замлiле-заросле; одежа – убога, – тiлько-но очi й додають краси – виблискують, як зiрки зимньоi ночi… Не ведуть вони розмови – веселоi, довгоi, гарячоi; коли-не-коли вирветься, наче з-пiд землi, одрубне слово: «Не можна так… то не життя!., це гiрше каторги!..» Вирветься – роздасться по хатi – i затихне… Здаеться: цi люди усе вже перебалакали; до всього дiйшли; на все поедналися… Посумувавши отак – пiднялися, спершу один, потiм другий, третiй, – вийшли з хати мовчки, на перехрестi стали. Глянули в вiчi один одному; мовчки подали один одному руки – i розiйшлися в рiзнi сторони…
Петро ще дужче притих, затаiв у собi спертий дух, наче дослухався до чогось… «Це не життя!., нi!., яке наше життя?., що це за життя?» – доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук високi палати, розкiшнi будинки – i затiпались вiд страху… Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукае бунтовикiв, що сполохнули замлiлi та закльованi людськi душi… Куди ховатись? Навiщо ховатись? з чим ховатись? – Похапали, як курчат шулiка… Неприступнi мури, чорнi кам'яницi прийняли «бродяг» у свiй захист… Чорне страховище, як крюк, закрутилося над iх головами… Де вони тепер? Куди iх задiли?… Нiхто не скаже. – Пропали паростi, та не пропав корiнь. Настане час – виростуть новi паростi; виростуть – i уразять!
Прудка Петрова думка забiгае вперед…
Чи то садок виднiе, чи город, чи поле?… Високо поросло розкiшне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрiй, чiпляючись колосками за гiлки, буяе розкiшна рослина… На високих мiсцях серед зеленого гаю виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки – бiлi, чистi та яснi… Кругом iх по садочках бiгають дiтки, бавляться веселими iграшками. Старi, дивлячись на дiтей, собi радiють; а голоси веселих пiсень молоднечi, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повiтря… Чиi ж то садки розкiшнi? чие поле родюче? будинки веселi? чиi?… А сонце чие? чия земля?… Хiба воно не всiм рiвно свiтить i грiе? Хiба вона не для всiх однаково родить?… Хiба не кожному треба заховатись вiд холоду, вiд лихоi негоди?…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
