У нуждi та неволi кохалась,
Через те i важкая безмiрно така,
І, як степ той, – широка – без края.
Далi… далi… Степи широкi; могили високi; села з дрiбною дiтворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяе по вулицях, босими ногами слiд пише, малими руками пiдкидае пил угору i крие себе, мов запоною, вiд цiкавих очей… Нiмi хутори мiж горами, покiй котрих сторожать зеленi верби, посхилявши своi вiти над ставами… Городи курнi, нечистi, з тиском крамарiв, що, як черва та, кишить серед базару, серед мiста, виглядаючи з крамниць, з шинкiв… І знову поле, i знову перегнутi люди, могили, хутори, села, городи i нудна та курна дорога… Далi… далi… Ось засинiла на небосклонi попруга. Чи лiс то, чи гори? Ось блиснула золота баня церкви; зазеленiла ii покрiвля; забiлiли боки… Цiлий ряд палат, будинкiв, мов низка бiлих зубiв, виставилися на горi… Киiв! Киiв!.. Тихий, мов пiдземний, гомiн разом з забоями дзвонiв доноситься до його вуха… Де ж Днiпро? Ось i вiн – синiй, аж чорний, мов шкура велетця-змiя, пiднiмае свою гребенясту спину, роздимае покрученi боки i з ревом та гуком стрибае на глинястий берег; думка-то збити з нiг нiму величезну гору!.. І сердитий! лютуючи вiд невдачi, котить назад свою пiняву хвилю… Далi… швидше!., кватиря на кiнцi Киева… унiверситет… товариство… Скiльки-то його? З рiзних кiнцiв, з рiзних сторiн назлiталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова… І всi молодi, як перемитi, i всi хоч часом прикритi i латами, пригнiченi нуждою, – а з гарячим завзяттям у серцi боротися з нею, – з дужими руками помiрятися з життям, – з молодою головою, повною надiй широких, шукання правди… І все те тiлько i дивиться уперед, тiлько й знаходе там свою утiху, свою радiсть, свое добро. Теперiшне, що колесить кругом його, таке непривiтне, таке темне, безрадiсне!.. Там тiлько, у туманному просторi грядущого, горить-сяе ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно слiз та горя, де не видно нужди та недостачi, де воля усмiхаеться своiм теплим смiхом, – до того тiлько й назброiлися оцi молодi сили! Кожен тiлько тим живе i дише, кожному воно сниться i ввижаеться. А тут? перед очима? Се треба розвiяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корiнням – як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молодi очi; холодним смiхом обдають його гарячi уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свiй голос i Петро: до його надiй приклонив вiн i свою душу: до його сили приложив i своi руки – i… помчався по тiй широкiй рiчцi розумового життя, яку котять унiверситети.
Вiн, такий чулий до слiз та болю, уразливий до безталання та нужди, – вiн узявся тi сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, вiн вирiзував-обчiрчував тяжкi вiзерунки нужди: в страшних постановах безнадiйностi та горя малював вiн ii гiркi затii. Перед очима вiн ставив живих людей, з живими муками, з своiми невеличкими надiями: тiлько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – i того немае!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи своi живi сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привiтало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великi надii на його; помагало йому у його працi – то добрим словом, то розумною порадою.
– Знаеш, Петре, що тобi бракуе? – раз опитав його один з товаришiв, прослухавши сумну Петрову приповiстку, як крамар обдурюе хлiбороба.
– А що? Кажи.
– Ти мало бачив людей. Ти все малюеш нам тiлько своiх хлiборобiв та орачiв. Правда, добре малюеш; та хiба ж тiлько все хлiбороби та хлiбороби? Є багато й майстрових, усяких ремiсникiв. Ти нiгде iх нам не виводив, не показував, – буцiм iх i немае, i нiхто iх не бачив нiколи… Чого краще? Щоб недалеко ходити, – ти бачив наших рибалок?
– Нi.
– Ге-е! Завтра, братця, ходiмо на рибалки. Чуете? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна i страви зварити, хлiба тiлько вiзьмемо з собою.
– Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати своi огненнi очi, коли киiвськi гори курилися туманом, а Днiпро, запнувшись своею димчатою запоною, ховався вiд людських очей, – по зеленiй оболонi метушилися в туманi щось за тiнi. То – Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав iх своею холодною парою; осiдав на iх одежi дощовими краплями; велика роса мочила iх ноги. Вони, не потураючи на те, iшли собi, – молодi, жвавi, веселi. Вели жартовливу розмову; спiвали пiсень; ганялися один за одним. Ось крiзь сiрий туман щось зачорнiло; пляма дедалi все висовувалась, виразнiше витикалася.
– Що то – сiно? – спитав хтось.
– Та то ж курiнь.
Пiдiйшли. Кругом куреня не видно нiкого, тiлько поверх його лежали сiтки та геть осторонь на вбитих у землю кiлках дебелiв невiд.
– Чи тут е хто? – вiдхиляючи дверi в курiнь, спитався один з товариства.
Звiдти не окликався нiхто. Декотрi порвалися увiйти в курiнь.
– Не ходи туди. Там немае нiкого.
– Та нi, он щось чорнiе, – сказав один i, нагнувши голову, полiз. За ним – другi.
В куренi було вогко; трюхла солома жовтiла на долiвцi; по боках стояли казанки, лежали торби; в однiй мисцi жебрiла мiлька, у другiй – жовтiло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розiсланому сiряку лежав чоловiк. Голова його закустрана: борода висипала, як щiтка; обличчя – однi кiстки, обмотанi блiдою шкурою; очi великi горiли якимсь болiзним огнем. Чоловiк лежав i, не обзиваючись, дивився на iх своiми гарячими очима.
– Здоровi були! – привiтало його товариство.
Чоловiк скривився i ледве чутно вимовив:
– Здоровi.
– Що це ви, дядьку, недужi?
– О-ох!.. бодай не казати! – І безнадiйно махнув рукою.
– Що ж у вас болить?
– Та все болить… – Чоловiк став пiдводитись, i чутно було, як хрущали його кiстки. – А найбiльше руки, – передихаючи, вимовив вiн. – Ще хоч би не сi виразки. – І показав своi чорнi порiзанi пальцi. Широкi шрами, уже пiджившi, перетиналися недавнiми, що мов серпом були порiзанi, червонiли i ятрилися. – Сказано, не можна нi до чого i доторкнутись… аж пече – так болить! Пальцiв не можна зiгнути… О-ох! – Вiн узявсь за голову рукою i промочив смажнi уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
– А де ж вашi?
– Та ще не вернулися. Вони надходять тодi, як сонце геть пiдiб'еться… А ви що за люди?
– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?
– Пiдождiть, нашi прийдуть. Може, i можна буде. Не ловиться щось i риба тепер. Чи ii вже виловлено, чи такi вже лiта настали, – Господь його знае!.. Колись було закинеш раз невiд – насилу витягнеш; а тепер бовтаешся-бовтаешся цiлу нiч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? i на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то i за воду заплатити, i на невiд вiддiлити… Б'ешся-б'ешся, як та риба об лiд; а що того заробiтку? Що заробив – те i вiддав; а собi знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяешся, як я тепер… то вже краще з човна в Днiпро головою!.. Учора жiнка приходила… iсти, каже, нiчого… Думка-то – чоловiк заробив… А чоловiк – дохлий валяеться… Посидiла-посидiла, пожурилася-поплакала та з тим i додому пiшла. – Знову чоловiк провiв по лобовi рукою, знову промочив язиком смаженi уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Декiлька срiблякiв упало коло чоловiка на сiряк.
– Нащо се? – спитався той.
– Вiзьмiть, дядьку; на лiки буде.
– Спасибi вам!
Сонце почало пробиватися крiзь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рiдшати, пiднiматись угору. До куреня доносився глухий людський гомiн i томлене чавкання чобiт.
– От i нашi iдуть, – сказав чоловiк.
Гомiн наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затiпалось серце Петрове, коли вiн зачув той голос. Щось за рiдний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрi порались то коло снастi, то коло свого убогого добутку. Тi знiмали сухий невiд, навiшували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловiк, як ведмiдь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою i з натугою понiс ii у курiнь.
– Що, Пилипе, не краще тобi? – спитав вiн недужого.
Ще знайомiше здався той голос Петровi: вiн чув десь його, та не пригадае де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловiк якраз виходив з дверей; очi iх стрiлися.
– Жук! – скрикнув Петро.
– Петре! – придавив Жук, – i кинулися один одного обнiмати, цiлувати.
Рибалки, витрiщившись, дивувались, що панич так обнiмаеться та вицiловуеться з iх чорним товаришем.
– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.
– Отак, як бач. Рибу ловимо.
– Братця! – гукнув Петро до своiх. – Мiй давнiй товариш – Жук.
Товариство пiдходило, знайомилось. Жук познайомив i iх з своiм товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на тринiжку: варилося снiдання. Рибалки i студенти, як рiднi брати, перемiшалися мiж собою, – посiдали кружком недалеко вiд багаття – i почали балакати. Деякi розпитували рибалок про iх працю, про влови, про снасть; тi одказували i розказували. Жук з Петром одрiзнились геть одсторонь i вели мiж собою розмову.
– Так се ти приiхав у Киiв премудростi набиратись? – питае Жук Петра.
