– Як i всi. – А ти ж?
– Як бач. Шукаемо премудростi у Днiпрi…
– Коли був я дома, то твоя мати скiлько разiв була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – вiдповiдав Петро.
– Не вона одна плаче на сьому свiтi, – журливо одказав Жук. – Ще ii доля i нiчого. Другим iсти нiчого, у чужiй холоднiй хатi колiють. Що ж будемо робити?
– То ти хоч би написав до неi, що живий, мов, здоровий.
– Нащо? Щоб приiхала сюди довiдатись? Не треба!
Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.
– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порiзнилося, щоб ждав я вiд моеi матерi собi помочi… Вона, вигадувана ще за часiв крiпацтва, виношена крiпацькими руками, вихолена у панськiй сiм'i, не буде чистити тii риби, що син ii наловив своiми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоiти болячi виразки та порiзи; не допоможе бiднiй сiм'i безталанного рибалки, коли заробiтку немае, i вона, холодна й голодна, клене свое тяжке життя у чужiй хатi… Чого ж нам сходитись? навiщо стрiчатись? Щоб вилити каплю панських слiз на якесь безталання свого сина?… Господь з ними! Хай дожива вона вiку на своему добрi, а я… Я, як бач: знайшов собi захист i роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце мае оцей темний та необтесаний мужик, як його усi величають, йому просвiти бракуе – правда! Та де ж йому ii узяти, коли йому i хлiба не стае?! А що до душi та до серця, – то хай нашi просвiтителi поповчаться у його i добро так любити, i лихе прощати… Я, Петре, з сим сiрим мужиком косив по Катеринославських степах; тягав чуже добро з барок i нагружав судна на Днiпрянському лиманi; був по всяких заводах… І всюди вiн однаковий! Все вiн теплий, привiтний… Тепер от – рибалкую…
– Що ж тебе сюди привело?
– Сюди?… От ви i в Киевi живете, i людьми освiченими зоветесь! Здаеться б, повиннi повернути очi на громадськi справи… Кому ж то бiльше, як не вам?… Коли бачу – кий бiс! Вас горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до життя, до громадських справ – вам немае дiла! А коли б ви знали, скiлько слiз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують вашi ж просвiтителi! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тiльки закон про оренду озер та затокiв?! Удавила б Киiв тая тисяча-друга рублiв, що наймае вiн своi рибнi лови?… А, подавився б ти! Скiлько-то рук зосталося без роботи, скiлько голодних ротiв швендяе по городу?! Подивився б ти, яка драма, нiма драма, iшла i ще йде он по тих обiдраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони «духом предприимчивости», коли б вона заснувалась не на кулацькому правi, не на грошах орендарiв, а на працi намозолених рук робочого люду? Спершу всi цi рибалки дiлились на невеличкi гурти; кожен гурт мав свiй громадський невiд, своi сiтки, своi снастi; чоловiки ловили рибу; жiнки iх перепродували – i заробiтком дiлилися порiвну. Потiм сказали: «Плати за воду!» Чув: за воду? Хай так… Склалися гурти собi – платили. Чого б, здаеться, бiльше? Нi, знайшлись такi, що заздро подивились i на сей заробiток. Замулила iм очi та щербата копiйка, що лежить в кишенi бiдного чоловiка… Заздро стало, що в рибалки в кошику трiпаеться деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що вiн ii уминае з борщем або з юшкою… А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тiлько й боронить його вiд голодноi смертi! А скiлько вона стоiла порiзаних пальцiв, безсонних нiчок, тривоги сiм'i! – чи не сталося там чого з чоловiкам або батьком? чи не ковтнула його чорна Днiпрова хвиля?… Того нiхто не чув i не бачив… Бачить осятрину або стерлядь – йому i заздро стае! Щоб лопнули тi ненажерливi очi!.. От i пiшов вiн у Думу i наддав тисячею бiльше вiд рибалок… А нашi просвiтителi i тому радi, – може, що i iм перепаде з тii тисячi!.. Завiв орендар свiй невiд, сiтки, снастi; понаймав робочих i не пускае нiкого на своiй частi ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за дiло? Вiн купив право на улов; а ти хоч i здихай! Коли в тебе е грошi, – iди помiряйся з ним; а немае – здихай!.. От яким побитом погибли нашi рибальськi громади! Оце одну якось настягав я: держу, пiдучую боротись, – та не знаю, що з цього вийде… Поки що – все гаразд… Так отаке мое життя, Петре! А ти ж як думаеш за себе? Куди приткнешся?
– Я? Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей i iх життя, – думка колись виводити.
– Писателем хочеш стати?
– Еге ж. А ти як думаеш про се?
Жук скривився, почухався.
– Ти не згоджуешся? – спитав Петро.
– Любов висшвувати? – бевкнув Жук.
Наче холодною водою обдали тi слова Петра; зневага i ураза пройняли його серце. Жук помiтив.
– Вибач, Петре, – замовив вiн далi. – Я, коли хоч, не бачу справжнього дiла з писательства… Що се за дiло? Так, з жиру багатi люди, не знаючи нужди, забавляються.
– Он куди ти ухопив! – сказав Петро. – Довго ж ти таки возився з темним людом, – додав, подумавши.
– Та й сам iх миром помазався?
– Нi, гiрше… І у простого народу е пiсня, казка…
– Що ж, вiн нею живе?
– Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа i серце просять роботи.
– Хай i так… Тiлько се не дае йому iсти.
– Не дае. Ти вчиш його найлегше хлiба добути, а я звертаю людську увагу на страшнi картини нужди та горя, буджу жаль у серцi…
Жук зареготався.
– Вибач менi, Петре! Здiлай милость, вибач за мiй регiт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаеш на дiла миру сього… Хiба золото мае серце? Хiба метал проймеш словом? О Петре! О голубе мiй! Не тут би тобi жити; не з цими закам'янiлими душами…
– Коли вода камiнь пробивае, а то б живе слово не дiйшло до душi, – одказав Петро.
– А через скiлько лiт ти повернеш людськi голови на цей шлях? – спитав Жук. – Дай Боже, щоб через вiк спiзнали тебе люди i почали так благо думати, як ти думаеш!.. Вiзьми великих учителiв, – глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогоднi живу – i сьогоднi нема менi чого iсти, нема хлiба сьогоднi… Що ж менi з того, що через вiк буде, коли я сьогоднi з голоду здихаю?
– Не можна ж усього зразу узяти.
– Брехня! – скрикнув Жук. – Не можна усього – бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим i додумався ось до чого: не можна просьбою – бери силою! Бийся! борися, – а бери, добувай!
Петро мав був перечити.
– Стiй! не переч! Ми нiчого не виспоримо… Ходiмо краще iсти… Ми розумiемо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук. – Я тiлько бачу, що шляхи нашi рiзнi, а становище iх, Петре, однакове… Де воно буде – чи на шибеницi, чи у Днiпрi… Все одно, де б не було!
Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло вiд тих слiв. Темне i непривiтне грядуще пiдняло свою запону i глянуло холодними очима…
Петро скрикнув i прокинувся.
Свiт борюкався з темнотою; у вiкно заглядав вiн мутними очима; а по кутках, мов трясця, тiпалися померки. Петро пiдвiвся, сiв. Серце його страшно билося; голова горiла. Сон, як живi очевидячки, стояв перед очима… думки його потягли далi.
Далi вiн бачить, як усi прийнялися снiдати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потiм рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Вiн водив Петра усюди; показував рибальськi снастi, розказував, куди, що i як. Далi обiд… сон…
Сонце спускалося надвечiр, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.
– А знаеш, де Шестiрний? – спитав Петро Жука.
– А де?
– Правовiдом…
– О, я так i знав! От, як живi будемо, то побачимо – як вiн високо пiде угору, – сказав на прощання Жук.
Товариство повернуло на Киiв, а рибалки – до човнiв.
Часто пiсля того Петро i з товариством, i сам ходив до Жука у гостi. Приходив i Жук до його. Петро дiлився з ним своею працею. Жук iнодi скидав на неi i свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жуковi! То було слово самого життя; слово чоловiка, котрий не тiлько бачив лихо, а й на своiй шкурi звiдав його.
Далi… далi… Минали днi за днями… Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своею роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столi. Живi люди, живi iх муки заставили i самого Жука здивуватись неабиякому талановi Петровому. Захотiлося Петровi далi йти; захотiлося самому повiтати у других обставинах життя. Забажалося йому побути мiж «халамидниками» – тими калiками-злодюгами, що оселяють кiнцi великих мiст. Захотiлося йому побачити iх долю, iх горе: чим живе i чим дише сей люд. І… поiхав Петро на послiднi своi канiкули не до батька-матерi, – поiхав у мiсто П…
Темна дощова нiч; холодна i непривiтна хата; нiмi, мовчазнi стiни; вiкно угорi, перевите залiзними штабами, домалювали йому картину життя…
«Хiба се воно? Хiба так можна жити?» Вiн знемiгся; упав на постелю… Мороз пробiг поза спиною; жаль здавив серце… «Що я зробив кому? в чiм провинився?» – шептав вiн гарячими устами, не знаючи сам, що i кому.
З грюком i зиком розчинилися дверi. Чиясь проворна рука розчинила iх, i не одну тiлько половинку, а разом обидвi.
Почувся брязкiт шпор, рип чобiт. У хату вступило разом два чоловiки. Один военний, у синiй одежi, з бiлими викрутасами над рукою. Петро його пiзнав зразу; вiн познайомився з ним тii безталанноi ночi… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими гудзиками i з темно-зеленим, гаптованим золотом комiром; через незастебнутi поли бiлiла бiла, як папiр, сорочка; на жилетцi бовтався золотий ланцюжок. Сам – невеличкого росту; рум'яний на виду; очi – жовто-зеленi; зуби – бiлi, тонкi та довгi, мов голочки. Петро скочив з постелi.
– А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! – усмiхаючись зеленими очима i вискаряючи бiлi зуби, привiтався вiн.
