Петро уп'ялив у його своi здивованi очi… Чи сон то, чи приява?… Перед ним стояв Шестiрний!
– Ми с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! – крикнув вiн, повертаючись назад.
Миттю два москалi умчали два стульцi, на котрих i посiдали Петровi несподiванi гостi.
– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?… Жук, что ли… – вiв далi рiч Шестiрний: – Вы еще с тех лет отличались… исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?…
Петро стояв i не зводив з Шестiрного своiх здивованих очей.
– Садитесь… Чего вы стоите? – солодко вимовив Шестiрний. – Садитесь… расскажите нам все, что вы знаете по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться. – Очi у Шестiрного горiли; зуби виблискували.
Петро мовчав – i все дивився на Шестiрного. Отже погляд його тепер не свiтив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнiв опанував його серцем?
– Что же вы молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте.
Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать – i мовчки лiг. Зуби Шестiрного потемнiли, покрилися губами.
– Вы забываете долг приличия, – здвигаючи брови, мовив офiцер.
– Пусть уж мы с вами были товарищи, – мовив Шестiрний, – и теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот их… – І вiн указав на офiцера.
Той вискалив чорнi зашмаленi тютюном зуби. Петро мовчав.
– Пусть так! – знову почав Шестiрний, i очi його загорiлися хижим огнем. – Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможных положения: стоячее и лежачее… Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаете?
Петро шпарко повернувся на бiк. Грiзний його погляд упав на офiцера.
– Ви взяли моi бумаги? – скрикнув вiн. – Покажiть iх прокуроровi, – хай вiн мене винуватить по них, а не пригадуе, що колись було у гiмназii! – І знову Петро лiг на спину.
Шестiрний цмокнув, скривився.
– Хорошо… Вы отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?
– Я нiчого не скажу! – крикнув Петро. – Менi нi в кого i нiчого прохати.
– Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, – промовив Шестiрний до офiцера.
Обидва знялися; порипiли чобiтьми – i вийшли. Москалi забрали стульцi, i – знову зачинилися перед Петровими очима дверi.
Гнiв i жаль, огонь i холод, несамовита радiсть i гiрка туга разом обхопили Петрове серце. Воно трiпалось, як пташка у клiтцi; виски сiпало; голова i очi горiли, наче в огнi. Миттю вiн скочив з постелi, ухопився за гарячу голову своiми холодними руками – i, мов навiсний, забiгав по хатi… Одiймаючи руки вiд голови i стулюючи iх у кулаки, вiн затiпався, мов перед смертю, i заскреготав зубами… «О, чом я, чом я не вп'явся йому у тi зеленi очi?!» – сичав його голос по хатi. Петро знову ухопився руками за голову; знову забiгав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бiгае – метушиться: никне туди; кинеться у другий бiк; поверне назад, – нема виходу, немае волi! Залiзнi пруття кругом оповили ii; а над головою стоiть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бiгае миша по мишоловцi, – ганяе своiми тонкими нiжками по дерев'янiй долiвцi; учепиться зубами в залiзний прут, – гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвое… Навiщо вiн тепер? Швидко нi один з iх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидаеться убiк, – знову ганяе по мишоловцi.
Над чорною землею прокинувся свiт. Не ясним сонячним оком глянув вiн на неi пiсля похмуроi дощовоi ночi, а повiяв туманом, дихнув важкою парою. Закурiлася земля, задимiла; пiшов дощ, дрiбний та тихий, мов крiзь сито засiяв; стрепенулися темнi лiси i, розправляючи, пiдставляли свое загорiле листя пiд дрiбнi дощовi краплi; зрадiла зелена трава i пiдняла своi гострi листочки угору; засумували пил та курево – чорною калюкою укрили всi широкi дороги.
Добиралося до полудня. Кальною улицею мiста П. проiжджав невеличкий вiзок парою коненят, котрi аж перепалися. На вiзку сидiла, прикрита рядном, стара згорблена жiнка – i знай молила свого машталiра поганяти скорiше.
– Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти вiруеш у його, – поганяй, Іване! – молила вона своiм журливим голосом. – Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годi! І коням скорiше спочинок буде… Швидше, Іване!
– Та воно ви, панi, цiлу дорогу – все швидше та швидше! – одказав машталiр: – то он до того лiска, то он до того села, то до тii хати… Воно-то нам сидiти добре, а конi, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цiлу нiч дощ прав, ще й тепер присипае. Ще добрi конi, що не пристали.
– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жiнка.
Іван не сказав нiчого: шморгнув тiлько батогом по конях, сiпнув вiжками – i конi пiдтюпцем побiгли до тюрми. Недалеко вiд залiзноi брами зупинив iх Іван. Жiнка скинула з себе рядно i показала на свiт свое сухе, жовте, пописане зморшками лице. На головi у неi був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-пiд котроi вибивалося чорне плаття; на обличчi i очах лежала чорна туга. Трясучись, тiлько не вiд холоду, видно, злiзла стара з вiзка i не пiшла – побiгла до брами.
– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.
Той гукнув у вiконечко; перегук почувся з двору, – швиденько забряжчали ключi, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – i знову зачинилася.
– Ви чого? – спитав ii неласково худий, шолудивий смотритель.
– Побачитись з сином.
– Опiзнилися, матушка!
У староi щось покотилося по щоцi… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?… Смотрителевi було байдуже до того. Та й кому ж до того дiло?!
– Опiзнилися, кажу, – знову мовив смотритель i одвернувся.
– Боже ж мiй! Коли ж менi прийти?
– Прийом до обiду тiлько бувае.
– Я ж здалека приiхала… за сотню верст забилася. Змилосердiться надо мною, – кланяючись прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процiдив крiзь зуби i сплюнув.
– З ким ви хочете бачитись? – спитав помовчавши.
– З сином… з Петром Телепнем.
– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серцi похолонуло.
– Еге… з Петрусем; з моiм единим сином.
– З ним не можна!
– Зовсiм не можна? – ледве вимовила стара.
– Сьогоднi не можна; а завтра, як вихлопочете разрiшенiе, то до обiду можна.
– У кого ж те разрiшенiе брати?
– У полковника… – І смотритель сказав прiзвище.
– Боже ж мiй! Я ж не знаю, де вiн живе: я приiжджа людина… у мене немае нiкого знайомого, хто б указав.
– Язик, матушка, до Киева доводить!
Знову щось за вода змила обличчя староi. Постояла вона, постояла – i, хитаючись, пiшла назад.
