Розділ 8
«Snow Patrǿl»
Коли Харрі прокинувся, вже була третя по обіді. Він відкрив сумку, перевдягнувся в чисте, знайшов у шафі вовняне пальто й вийшов на вулицю. Мжичка остаточно розбудила його, тож, ступаючи у коричневі, просякнуті куривом зали ресторану «Шрьодер», він мав досить тверезий вигляд. Його столик виявився зайнятим, тож він, пройшовши у глиб зали, сів за столик під телевізором.
Роззирнувся… Зауважив кілька свіжих облич, що схилилися над пивом, а в решті – час ніби застиг. Підійшла Ніна й поставила перед ним білу філіжанку й сталевий кавник.
– Харрі, – мовила не вітаючись, а просто щоб переконатися, що це справді він.
Харрі кивнув.
– Привіт, Ніно. Маєте старі газети?
Ніна зникла в комірчині, а потім з’явилася з кіпою пожовклих газет. Харрі ніяк не міг второпати, навіщо у цьому ресторані зберігають старі газети, але раніше йому це теж часто ставало в нагоді.
– Long time22, – мовила вона й знову щезла.
Харрі враз згадав, чого йому так подобається в «Шрьодері», окрім того, що це найближчий до його оселі заклад харчування. Тут розмовляють лаконічно. І шанують особисте життя своїх відвідувачів. Просто зауважують, що ти повернувся, не вимагаючи пояснень, де був.
Харрі випив дві філіжанки навдивовижу несмачної кави, нашвидкуруч проглядаючи газети, аби зрозуміти, що трапилось у королівстві останніми місяцями. Нічого надзвичайного, як завжди. Саме це йому найбільше подобалось у Норвегії.
Хтось переміг у співочому конкурсі «Норвезький ідол», якась зірка вилетіла з танцювального змагання, якогось футболіста з третього дивізіону зловили на кокаїні, а Лене Галтунг, дочка власника чималої флотилії Андерса Галтунга, наперед отримала кілька мільйонів як частину спадку й заручилася із набагато привабливішим за себе, хоча навряд чи таким заможним, як вона, підприємцем на ім’я Тоні. Редактор «Ліберала» Арве Стьоп висловив думку, що для нації, яка прагне й надалі дотримуватись соціал-демократичних цінностей, зберігати монархію стає чимраз менш прийнятним. Усе як завжди.
Перші заголовки, пов’язані з убивствами, Харрі побачив лише в газетах за грудень. Він упізнав місце злочину завдяки описові Каї: льох у офісному комплексі у Нюдалені, що зараз саме зводиться. Невідомо, що стало причиною смерті, але, на думку поліції, не виключено, що йдеться про вбивство.
Харрі далі погортав газету й із цікавістю прочитав про те, як один політик вихвалявся, що залишив міністерську посаду, аби більше часу приділяти родині. Газетний архів «Шрьодера», звісно, не був вичерпним, але у газеті, датованій двома тижнями по тому, вигулькнуло друге вбивство.
Жінку знайшли біля розбитого «датсуна», що стояв обабіч лісової галявини біля озера Даушеєн у Марідалені. Поліція не виключає, що у справі є «кримінальне підґрунтя», але про причину смерті не написано ані слова.
Харрі просканував поглядом статтю й відзначив, що мовчання поліції пояснювалось звичайною річчю: у них немає жодної зачіпки, авжеж, локатор наосліп бігає безмежними та порожніми морськими просторами.
Лише два вбивства. Але Хаген був цілком упевнений, коли розповідав про серійного вбивцю. Отже, де зв’язок? Про що не писали у газетах? Харрі відчув, як його думки потекли торованою стежкою, вилаявся, що не в змозі все це полишити, й продовжив проглядати газети.
Коли сталевий кавник спорожнів, чоловік кинув на стіл зібгану банкноту й вийшов на вулицю. Щільніше застебнувся й примружився, дивлячись у сіре небо. Він зупинив вільне таксі, що саме під’їжджало до тротуару. Водій потягнувся через салон, задні дверцята прочинилися. Такий трюк зараз зустрінеш нечасто, тож Харрі вирішив винагородити його чайовими. І не лише тому, що так зручніше сісти в авто, а ще й тому, що у склі дверцят відбилося обличчя людини, яка кермувала іншим авто, позаду них.
– До Державної лікарні, – скомандував Харрі й усівся на задньому сидінні.
– Зробимо, – відповів водій.
Коли вони від’їжджали від тротуару, Харрі пильно подивився у люстерко заднього огляду.
– Стривай, відвези мене спочатку на вулицю Софієсгате. На Софієсгате, п’ять, авто, кашляючи дизельним двигуном, залишилося чекати на пасажира, Харрі швидко, перескакуючи через дві сходинки, побіг нагору. У голові снувало безліч думок. Тріада? Герман Клюйт? Чи стара параноя? Наркотики лежали на тому ж місці, де він залишив їх, коли від’їжджав: у ящику для інструментів у буфетній. Поліцейське посвідчення, термін якого збіг. Двоє наручників фірми «Хіат» з пружинами, щоб наручники миттєво защіпалися. І службовий револьвер «Сміт-Вессон» 38-го калібру.
Коли Харрі знову спустився на вулицю, він не роззираючись одразу сів у таксі.
– У Державну лікарню?
– Принаймні їдьте тим напрямком, – відповів Харрі, пильно вдивляючись у люстерко, поки вони повертали на Стенберггате й підіймалися далі по Уллеволсвейєн. Він нічого не побачив. І це, можливо, є свідченням одного з двох. Або це – добре знайома параноя. Або той, хто за ним слідкував, – професіонал.
Проминаючи Західно-Акерську церкву та Уллеволську лікарню, він, про всяк випадок, поглядав у люстерко. У жодному разі не можна приводити їх за собою туди, де він був найбільш уразливий. Туди, куди вони завжди намагаються дістатися. До твоєї родини.
Найбільша у країні лікарня нависала над цілим містом. Харрі розплатився з таксистом, а той, подякувавши за чайові, знову зробив трюк із задніми дверцятами.
Перед Харрі здіймалися фасади лікарняних корпусів, видавалось, ніби низькі хмари повзуть просто над їхніми дахами.
Він глибоко вдихнув.
Улав Холе так безпорадно й привітно посміхався з лікарняного ліжка, що у Харрі защеміло серце.
– Я був у Гонконзі, – відповів він. – Мусив поміркувати.
– Вийшло?
Харрі знизав плечима.
– Що кажуть лікарі?
– Та майже нічого не кажуть. Навряд чи це свідчить про щось добре, але я усвідомлюю, що мені так навіть краще. Ти ж знаєш, що у нашій родині ніхто не міг похвастатися здатністю приймати дійсність, як вона є.
Цікаво, чи заговорять вони про матір? Харрі сподівався, що не заговорять.
– Маєш роботу?
Харрі похитав головою. Сиве батькове волосся так гарно спадало на чоло, що Харрі подумав: мабуть, то не його волосся, певно, видали у лікарні разом з піжамою та капцями.
– Нічого?
– Мені запропонували читати лекції у Поліцейській академії.
Це було майже правдою. Хаген дійсно запропонував таке після справи Сніговика, ніби щось на кшталт відпустки.
– Навчатимеш? – Батько усміхнувся, тихо й обережно, наче боявся розлетітися на друзки від гучного сміху. – Я гадав, один із твоїх принципів – ніколи не робити те, що робив я.
– Ніколи не було такого.
– Гаразд, ти завжди чинив на свій розсуд. Усі ці поліцейські витребеньки. Отже, добре, що ти не наробив того, що накоїв я. Бо ж знаєш, я не найліпший приклад для наслідування. Адже відколи померла твоя мама…
Харрі просидів у білій лікарняній палаті щонайбільше двадцять хвилин, але вже відчайдушно прагнув утекти звідти.
– Після смерті мами мені ніяк не вдавалося повернути все до того, як було раніше. Я поринув у себе, неохоче спілкувався з іншими людьми. Мені здавалося, що коли я залишусь на самоті, то ми з нею станемо ближчими. Але я помилявся, Харрі. – Батько святобливо усміхнувся. – Я знаю, що втрата Ракель була надто важкою, але тобі не слід чинити, як я. Не варто критися, Харрі. Ти не повинен замикати двері й викидати ключа.
Харрі глянув на свої руки й, кивнувши, відчув, як усе тіло проймає морозом. Треба конче чимось зарадити, не одним, то іншим.
У палату увійшов медбрат, назвався Олтманом, піднявши шприца й трохи шепелявлячи, сказав, що має зробити Улаву укол, щоб батько краще спав. Харрі кортіло спитати, чи не дасть він і йому.
Батько повернувся на бік, шкіра на обличчі обвисла, тепер він виглядав куди старішим, аніж коли лежав голічерева. Він глянув на Харрі важким діткливим поглядом.
Харрі так рвучко скочив на ноги, що ніжки стільця заскреготіли об підлогу.
– Ти куди? – пробурмотів батько.
– Палити хочу, – відповів Харрі. – Зараз повернуся.
Харрі став на низький бордюр, звідки міг добре бачити стоянку, й запалив «Кемел». На тому боці шосе виднівся кампус Бліндерн і будівлі університету, де вчився батько. Побутує думка, що сини – це тією чи іншою мірою перелицьовані варіанти своїх батьків, що відчуття інакшості – лише ілюзія, що ти все одно повертаєшся, що голос крові не просто сильніший за волю – він і є воля. Харрі завжди здавалося, що він особисто спростовує це правило. Але чому ж тоді, коли дивився на кістляве батькове обличчя на подушці, йому здавалося, що він бачить себе у дзеркалі? А його голос видавався власним голосом? Чути його думки, слова… ніби свердло у дантиста, яке непомильно й рішуче знаходить нерв Харрі. Адже Харрі – його копія. Дідько! Харрі знайшов поглядом на парковці білу «короллу».
Завжди цей білий колір, найбезликіший з усіх. Колір «королли» перед «Шрьодером», обличчя чоловіка за кермом, те ж саме обличчя, яке десь добу тому витріщалося на нього своїми розкосими очима.
Харрі викинув цигарку й кинувся усередину лікарняної будівлі. Опинившись у коридорі, що вів до батькової палати, він уповільнив крок. Повернув туди, де коридор ставав ширшим, утворюючи хол для відвідувачів. Удав, ніби шукає щось у купі газет на столі, а насправді боковим зором оглядав усіх, хто сидів у холі.
Той чоловік сховався за номером «Ліберала».
Харрі узяв номер щотижневого журналу «Се о хьор», на якому була зображена Лене Галтунг та її наречений, і вийшов геть.
Улав Холе лежав, заплющивши очі. Харрі приклав вухо до губ. Дихання було ледве чутне, але відчувалося на щоці.
Харрі, сидячи на стільці біля ліжка, дивився на батька, а в голові у нього снували уривки спогадів з дитинства – у довільному порядку й ніяк не пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що всі вони збереглися у його пам’яті.
Потім, поставивши стілець біля дверей, він ледь прочинив їх і став чекати.
За півгодини Харрі зауважив, що той чоловік вийшов з холу й пішов коридором. Це був приземкуватий, коренастий чолов’яга з дуже кривими ногами: здавалося, ніби він ніс надувний матрац між коліньми. Перш ніж зайти у двері з позначкою, зрозумілою для всіх чоловіків, він підтягнув ременя. Ніби на ньому висіло щось важке.
Харрі підвівся й пішов слідом.
Зупинився перед туалетом і зітхнув. Як давно це було. Потім штовхнув двері й прослизнув досередини.
Туалет, як і власне вся Державна лікарня, був чистий, чепурненький, новий і досить просторий. Уздовж однієї стіни вишикувалось шість кабінок, що зачинялися, всі були вільні. У торцевій стіні – чотири умивальники, а напроти кабінок – чотири порцелянові пісуари на рівні стегон. Чоловік стояв біля одного з них, повернувшись до Харрі спиною. Над його головою по стіні проходила водопровідна труба, на вигляд міцна. Харрі витягнув пістолет і наручники. За міжнародним етикетом чоловікам дивитися одне на одного у туалеті заборонено. За такий погляд, хай і випадковий, можуть уколошкати. Отож незнайомець не озирнувся, щоб глянути на Харрі. Навіть коли Харрі дуже обережно зачинив вхідні двері на защіпку, навіть коли тихо підійшов, коли приклав пістолета до жирної складки у місці, де загривок переходить у шию, і прошепотів те, що, за словами одного з колег, кожен поліцейський має право вимовити хоч раз упродовж служби:
– Freeze23.
Незнайомець підкорився. Харрі зауважив, що начисто поголена складка вкрилася гусячою шкірою.
– Hands up24.
Чоловік підвів над головою короткі дужі руки. Харрі нахилився до нього. Й тієї ж миті зрозумів, що скоїв дурницю. Незнайомець, як виявилось, мав миттєву реакцію. Під час тренувань, відпрацьовуючи прийоми рукопашного бою, Харрі засвоїв, що вміти приймати удар так само важливо, як і вміти завдавати його. Треба розслабити м’язи, вчасно зрозумівши, що удар неминучий і треба його пом’якшити. Тож коли незнайомець вивернувся, піднявши коліно догори, гнучко, наче танцівниця, Харрі точнісінько наслідував його рух. Він майже спромігся відсунутись у тому напрямку, куди було завдано удару. Але чоловік все одно дістав його у стегно. Харрі втратив рівновагу й, упавши, перекотився на спину по гладенькій долівці, встеленій кахлем, туди, де вже був поза межею досяжності. Так і лежав, затим зітхнув, подивився на стелю й добув з кишені пачку з цигарками. Встромив у рот цигарку.
– Speedcuffing25, – сказав він. – Я навчився цього на курсах ФБР у Чикаго. Кабріні-Грін – справжнісінька нічліжка. Коли ти білий, то вечорами геть не маєш ніякого заняття, адже скрізь нападуть і пограбують, не встигнеш ступити ногою за поріг. Отож я сидів удома й відпрацьовував дві речі: швидко заряджати й розряджати службовий пістолет та заклацувати наручники на ніжці столу.
Харрі підвівся на ліктях. Незнайомець досі стояв, заклавши руки за головою. Бо вони були надійно защеплені на водогінній трубі. Він дивився на Харрі байдуже.
– Mister Kluіt sent you?26 – спитав Харрі.
Той і оком не кліпнув у відповідь.
– The Triade. I’ve paid my debts, haven’t you heard?27 – Харрі пильно вдивився у безвиразне обличчя чоловіка. Міміка, а радше її відсутність – можливо, схожа на азійську, але ані обличчя, ані колір шкіри – аж ніяк не азійські. Монгол, чи що?
– So what do you want from me?28
Тиша у відповідь. Це недобре, адже, найімовірніше, чоловік заявився не висувати вимоги, а діяти.
Харрі підвівся й обійшов чоловіка півколом, щоб дістатися збоку. Приклавши револьвер до скроні незнайомцеві, засунув ліву руку в кишеню його піджака. Перш ніж намацати гаманець, витягнути його й розгорнути, пальці намацали холодну сталь зброї.
Харрі відійшов на три кроки.
– Let’s see… Mr. Jussi Kolkka29. – Харрі подивився кредитку «Амерекен експрес» проти світла. – Finnish. То ти фін? Тоді, може, норвезьку розумієш?
Знов анічичирк.
– Ти колишній поліцейській, хіба ні? Я бачив тебе у залі прибуття в аеропорту. Гадав, що ти з нарковідділу. Як ти дізнався, що я прилетів саме цим рейсом, Юссі? Ти не проти, що я з тобою так по-свійському – Юссі? Як на мене, більш природно звертатися на «ти» й на ім’я до хлопця, що стоїть перед тобою, вивісивши член із штанів.
У відповідь почулося харкання, і плювок, що вилетів з рота, обертаючись у повітрі, поцілив Харрі у груди.
Харрі скосив погляд на свою сорочку. Чорний від жувального тютюну плювок перекреслив на ній літеру О, тож тепер на сорочці було «Snow Patrǿl».
– Отже, норвезьку ти розумієш, – констатував Харрі. – То на кого ти працюєш, Юссі? І що тобі потрібно?
На обличчі Юссі не смикнувся жоден м’яз. Хтось у коридорі взявся за ручку дверей, смикнув, намагаючись відчинити, вилаявся й пішов геть.
Харрі зітхнув. Підняв пістолет вище – тепер той був проти чола фіна – й почав зводити гачок.
– Ти, Юссі, мабуть, гадаєш, що я цілком осудна звичайна людина. А тепер послухай, наскільки я осудний. Мій безпорадний батько лежить тут у лікарняному ліжку, ти про це дізнався, й у мене з’явився клопіт. Розв’язати його можна лише в один спосіб. На щастя, ти озброєний, тож я маю змогу повідомити поліцію, що це був звичайний самозахист.
Харрі відвів гачок ще далі. І відчув, як підступає до горлянки знайома нудота.
– КРИПОС. Гачок застиг.
– Repeat?30
– Я з КРИПОСу, – Юссі процідив фразу шведською з тим фінським акцентом, який так полюбляють мавпувати оповідачі анекдотів на норвезьких весіллях.
Харрі витріщився на нього. Він ні на мить не сумнівався, що чоловік говорить правду. Однак усе це все одно видавалось незбагненним.
– У гаманці, – процідив крізь зуби фін, намагаючись, щоб чоловік не розчув люті у його голосі.
Харрі, витягнувши з гаманця посвідчення, здивовано втупився в документ. І справді, чоловік, який стояв перед ним, служив у норвезькій кримінальній поліції – КРИПОС – головній службі, яка мала штаб-квартиру в Осло, керувала й зазвичай проводила розслідування убивств по всій країні.
– Що збіса у КРИПОСі хочуть від мене?
– Спитай Бельмана.
– Хто такий Бельман?
Фін видав якийсь короткий звук, що скидався чи то на кашель, чи то на сміх:
– Комісар Бельман, бідолахо. Мій шеф. А тепер зніми з мене наручники, cute boy31.
– Дідько! – вигукнув Харрі й знову зиркнув на посвідчення. – От трясця! – Він кинув гаманця додолу й штовхнув його ногою до дверей.
– Агов! Стривай!..
Вигук фіна стих за спиною, коли двері за Харрі поволі зачинилися й він покрокував до виходу. Медбрат, саме той, що приходив у батькову палату, кивнув і посміхнувся, коли вони з Харрі опинилися поруч. Той кинув йому ключик від наручників.
– Олтмане, там у вас у чоловічому туалеті якийсь ексгібіціоніст.
Медбрат машинально упіймав ключа обіруч. Йдучи до виходу, Харрі відчував на собі його приголомшений погляд.
Розділ 9
Провалля
Була за чверть одинадцята вечора. Дев’ять градусів тепла, й Маріт Ульсен спало на думку, що, коли вірити прогнозу, завтра буде ще тепліше. У Фрогнер-парку не видно ані душі. Щось у відкритому басейні нагадало їй про човни на припоні, покинуті рибальські села, де поміж стінами будинків завиває вітер, і про закриті на зиму парки розваг. Уривчасті спогади з дитинства. Нібито коли рибалки-потопельники з’являлися на Трондхольмі і ночами виходячи з моря з водоростями на голові й дрібними рибками у роті та ніздрях. Примари, що не дихали, але часом видавали хриплі, холодні чаїні крики. Мерці з кінцівками, що порозмокали й понабрякали, застрягали у гілках прибережних кущів, але вперто, з тріском продиралися до самотнього будиночка на Трондхольмі. На острові, де мешкали її бабця та дідусь. Де вона на самоті лежала у дитячій кімнатці, злякано тремтячи. Маріт Ульсен дихала. Досі дихала.
Унизу було безвітряно, зате тут, нагорі, на десятиметровій вишці для стрибків у воду, поривчастий вітер був дуже сильний. Маріт відчувала стукіт у скронях, у горлі, у паху, як у кожній клітинці її тіла пульсувала кров, свіжа, життєдайна. Як чудово жити на світі! Почуватися живою. Зійшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише відчувала, як калатає серце, цей незрадливий м’яз. Маріт глянула вниз, у порожній басейн. Місячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого відтінку. Годинник на іншому боці басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятій. Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися місто, вогні автівок на Кіркевейєн. Так близько і водночас так далеко. Задалеко, аби хтось зміг її почути.
Вона дихала. Але все одно ніби вже померла. Навколо шиї було намотано мотузку, товстезну, як канат. Маріт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приєднається. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радісно тепер стала б жити. Думала про всі дрібні й великі справи, які б утілила в життя. Вона б поїхала у країни, яких ніколи не бачила, спостерігала б за тим, як ростуть її небожі, й побачила б, що світ нарешті схаменувся.
Спочатку був ніж, лезо, котре блищало у світлі вуличних ліхтарів, прикладене до її горла. Кажуть, страх додає сил. У неї він усі сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме її тіло, обернула її на безпорадну тремтливу скиглійку. І коли він наказав їй перелізти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стікали сльози. Бо вона знала, що станеться далі. Й вона не спроможна цьому завадити і робитиме все, аби лише її не чикрижили отим ножем. Адже їй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кілька років, то хоч кілька хвилин – та ж сама арифметика, сліпа, божевільна логіка, яка керує всіма людьми.
Маріт хотіла заговорити, пояснити, що неспроможна перелізти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Ніж ужалив її, ніби змія, заповз їй до рота, повернувся так, що захрустіли зуби, а потім його витягли. Враз ринула кров. Чоловік прошепотів щось з-під маски, а тоді штурханами погнав її уздовж паркану. До місця за кущами, де в огорожі була дірка, саме туди він її і проштовхнув.
Маріт Ульсен проковтнула кров, яка досі наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж ніби потопали у синьому місячному світлі. Вони такі порожні, як на закритому судовому засіданні без глядачів та присяжних, лише суддя. Ніяких роззяв на страті, лише кат. Останній виступ перед слухачами, який ніхто не вшанував своєю присутністю. Маріт Ульсен спало на думку, що в смерті, як і в житті, їй бракує принадності. А зараз вона навіть говорити була не в змозі.
– Стрибай.
Вона зауважила, який гарний парк, навіть зараз, узимку. Їй захотілося, щоб годинник у віддаленому кінці басейну цокав і вона мала змогу побачити секунди життя, які їй пощастило щойно вкрасти.
– Стрибай, – повторив голос. Мабуть, він зняв маску, бо голос змінився, й вона впізнала його. Вона озирнулася й приголомшено витріщилася на чоловіка. Й відчула удар ногою у спину. Вона закричала. Більше не відчувала підґрунтя під ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тіло прискорювало падіння, й Маріт встигла зауважити, як стрімко наближаються біло-сині фарфорові кахлі басейну, ще мить – і вона розчерепить об них голову.
На висоті трьох метрів над дном басейну мотузка, обмотана навколо шиї Маріт Ульсен, напнулася. Це була старовинна мотузка, зв’язана з лика липи та в’яза, такі не розтягуються. Огрядне тіло Маріт Ульсен не уповільнило падіння й, відокремившись від голови, глухо вдарилось об дно басейну для стрибків у воду. А голова та шия лишились на мотузці. Крові було небагато. Потім голова вислизнула з петлі, впала на синій спортивний костюм Маріт Ульсен і зі стукотом покотилася по кахлях.
А затим у басейні знову запала тиша.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 10
Гризота
Була третя година ночі, коли Харрі полишив спроби заснути й підвівся з ліжка. Він відкрив кран на кухні й, підставивши склянку під воду, тримав її, допоки вода почала переливатися через вінця, збігаючи по зап’ястку. Вилиця боліла. Він не зводив очей з двох світлин, приліплених над столом.
На одній світлині з неохайними смужками від згину була Ракель у блакитній літній сукні. Утім, судячи з осіннього листя, фото було знято не влітку. Чорне волосся спадало на оголені плечі. Вона ніби шукала когось поглядом за об’єктивом, можливо, фотографа. Може, це він її знімав? Дивно, що він не пригадує.
На іншому знімку був Олег. Харрі знімав його на мобільний телефон у «Валле Говін»32, під час тренування ковзанярів минулої зими. Олег тоді був зовсім тендітною дитиною, але якби він продовжив тренування, то незабаром його червона трикотажна форма сиділа б на ньому як улита. Що він нині робить? Де він узагалі? Чи спромоглася Ракель створити для нього затишок там, де вони зараз, домівку, де вони почуватимуться більш безпечно, ніж тут, в Осло? Чи увійшли у їхнє життя якісь нові люди? Чи він досі, втомившись або забувшись, часом називає його татом?
Харрі закрив кран. Коліно вперлося у дверцята під мийкою. За ними пошепки манив «Джим Бім».
Харрі нап’яв штани та сорочку, зайшов у вітальню й увімкнув «Kind of Вlue» Майлза Девіса. Це був оригінальний запис, ще без обробки, обладнання звукозапису у студії трохи відставало, тож запис лунав з ледь помітним відтінком нереальності.
Харрі трохи послухав, потім додав гучності, щоб заглушити шепіт з кухні. Заплющив очі.
КРИПОС. Бельман.
Він ніколи не чув цього імені. Певна річ, він міг зателефонувати й розпитати Хагена, але йому не стало сил. Бо здогадувався, яка буде відповідь. Нехай усе буде, як є.
Харрі дослухав до останнього запису «Flamenco Sketches» й здався. Підвівшись, вийшов з вітальні у коридор. У коридорі звернув ліворуч, сунув ноги у черевики «Докмартенс» і вийшов на вулицю. Він знайшов течку під драним сміттєвим пакетом. Обкладинку суціль вкривало щось схоже на гороховий суп.
Харрі вмостився у зручне зелене крісло з підголівником і, тремтячи від холоду, взявся читати.
Першу жінку звали Боргні Стем-Мюре, мала тридцять три роки, родом з Левангера. Самотня, бездітна, мешкала у районі Сагене в Осло. Працювала стилістом, мала широке коло знайомих, здебільшого серед перукарів, фотографів та журналістів з видань, що пишуть про моду. Часто бувала у ресторанах, і не лише наймодніших. Поза тим, полюбляла гуляти за містом – пішки й на лижах.
«Все одно вона в чомусь лишалась дівчиною з Левангера» – так було написано у звіті після допиту її колег. Харрі спало на думку, що, певно, це думка тих з її колег, котрі, як гадали, спромоглися витравити у собі все, що виказувало їхню власну провінційність.
«Ми всі любили її, вона була однією з небагатьох фахівців у цій справі».
«Це незбагненно. Хто міг надумати її убити?»
«Вона була надто покірливою. Тож рано чи пізно всі чоловіки, які припали їй до смаку, користувалися цим. Вона перетворювалась для них на забавку. Простіше сказати, вона високо замірювалась».