Леопард
Харрі глянув на світлину. Єдину, на якій вона ще була жива. Білявка, а може, фарбована. Гарненька, але не красуня. Звичайна, стандартна, зодягнена в екстравагантну камуфляжну куртку та кашкета. Екстравагантність і покірність – хіба це поєднується між собою?
Вона була у музичній кав’ярні «Моно», де влаштували невеличку вечірку з нагоди презентації чергового номера журналу мод «Шенес». Це було між сьомою та восьмою вечора, Боргні сказала подрузі, що збирається додому, адже треба підготуватися до завтрашньої фотосесії, учасники якої, за задумом фотографа, мусять бути вдягнені у стилі «жебрак зустрічає панка, як це було у вісімдесятих».
Вона мала б, як зазвичай, дістатися до найближчої стоянки таксі, але ніхто із таксистів, що були у той момент поблизу (комп’ютерна роздруківка із «Норгес-таксі» та «Осло-таксі» додається), котрим показували її фото, не бачив Боргні Стем-Мюре й не возив пасажирів у Сагене. Коротше кажучи, після того, як вона покинула «Моно», її ніхто не бачив. Допоки двоє каменярів-поляків не прийшли на роботу й не зауважили, що замок на дверях, які ведуть у льох, спиляно, й не увійшли всередину. Боргні лежала долі у неприродному положенні, цілком одягнена.
Харрі поглянув на світлину. Та ж сама камуфляжна куртка. Обличчя мало такий вигляд, ніби на нього наклали білий грим. Спалах фотоапарата різко висвітив стіни льоху. Екстравагантна фотосесія.
Судовий лікар упевнено заявив, що смерть настала між 22:00 та 23:00. У крові знайшли залишки речовини, яка зветься кетаномін, сильного анестетика, що діє миттєво, навіть коли колоти внутрішньом’язово. Але безпосередня причина смерті у тому, що покійна захлинулася кров’ю, що ринула з ран у роті. Саме з цього починалося найнеймовірніше. У роті судовий лікар знайшов двадцять чотири колоті рани, які розташовувались симетрично і, якщо не враховувати тих, що наскрізь прошивали обличчя, всі були однаковісінькі углиб – по сім сантиметрів. Жодних припущень про вид зброї чи інструменту, яким наносились поранення, поліція не мала. Вони просто такого ще ніколи не бачили. Судово-медичних доказів теж жодних: ані відбитків пальців, ані ДНК, навіть відбитків черевиків чи чобіт не було, позаяк бетонну долівку напередодні ретельно вимили, збираючись укладати там долівку із системою підігріву. У звіті Кіма Еріка Локкера, криміналіста, який, імовірно, з’явився у поліції вже після того, як Харрі покинув службу, лежала світлина двох чорно-сірих камінців, які знайшли на долівці льоху і які не скидалися на гравій біля місця злочину. Локкер зауважував, що дрібне каміння часто намертво застрягає у товстій підошві, коли ходити твердою поверхнею, як-от долівка у цьому льосі. Крім того, чоловік зазначав, що камінці досить незвичайні, тож якщо під час розслідування десь вигулькнуть такі самі, наприклад, на якійсь гравійній стежині, то, можливо, вони саме звідти. Після підпису й дати до звіту було вкладено додаток: на внутрішньому боці двох корінних зубів знайдено ледь помітні залишки заліза та колтану.
Харрі вже знав, що буде далі. Він продовжив читання.
Другу дівчину звали Шарлотта Лолле. Батько – француз, мати – норвежка. Мешкала у Ламберсетері в Осло. Двадцять дев’ять років. Юристка за освітою. Мешкала сама, хоча у неї був хлопець, такий собі Ерік Фокстад – поза підозрою, адже він саме був на семінарі геологів у Єллоустонському національному парку у Вайомінгу, що у США. Вони з Шарлоттою мали поїхати разом, але вона саме розв’язувала серйозний майновий спір з нерухомістю й вирішила лишитися в місті.
Останнього разу колеги бачили її на роботі у вівторок увечері, близько дев’ятої. Імовірно, домівки вона так і не дісталася. Кейс із документами по справі знайшли поряд із тілом за покинутим авто на лісовій галявині у Марідалені. Жодна зі сторін майнового спору, до речі, теж не викликала підозр. Згідно з рапортом про розтин, під нігтями дівчини знайдено сліди іржі та автомобільного лаку, що відповідало описові місця злочину, у якому говориться про подряпини навколо замка на кришці багажника, наче дівчина силкувалася її підняти. Утім, після більш детального огляду дійшли висновку, що кришку піднімали щонайменше раз. Але навряд чи це зробила Шарлотта Лолле. Харрі подумки відзначив, що вона напевно була прикута до чогось важкого у багажнику й саме тому силкувалася його відчинити. Прикута до чогось, що убивця згодом забрав із собою. Але що то було? Як забрав? І навіщо?
З оповіді однієї із співробітниць тієї ж таки адвокатської контори: «Шарлотта була дівчиною амбітною, завжди працювала до пізньої години. Утім, гадки не маю, чи її праця була продуктивною. Завжди привітна, але не надто товариська, як, можливо, видавалося через її усміхненість та південну зовнішність. Потайлива дівчина. Приміром, вона мало розповідала про свого хлопця. Але начальству подобалася».
Перед очима Харрі враз постала ця картина: колега детально розповідає подробиці свого особистого життя, натомість не отримуючи нічого, окрім усмішки. У його слідчому мозку наче увімкнувся автопілот: може, Шарлотта приховувала, що належить до якогось таємного жіночого чернечого ордену, а може, мала, що приховувати. Може…
Харрі глянув на світлини. Різкуваті, але привабливі риси обличчя. Темні очі, як у… От дідько! Він заплющив очі. Знову розплющив. Перегорнув кілька сторінок, аж до рапорту судмедексперта. Ковзнув поглядом до кінця сторінки.
Довелося знову переглянути початок сторінки, щоб переконатися, що там написане ім’я Шарлотти, що він не читає рапорт про Боргні вдруге. Знеболювальне. Двадцять чотири рани у роті. Захлинулася. Інших свідчень наглої смерті немає, сексуальної наруги також не зазнала. Рапорти різнилися лише часом смерті: між двадцять третьою годиною і північчю. Цей рапорт також доповнено записом про те, що на одному зубі жертви знайдено залишки заліза та колтану. Ймовірно, через те, що криміналісти, поміркувавши, дійшли висновку, що це важливо, оскільки зазначено в обох випадках. Колтан. Чи не з нього був виготовлений Термінатор Шварценеггера?
Харрі зауважив, що сон до нього геть не йде й що він сидить скраю стільця. Він тремтів від збудження. Його нудило. Таке трапляється зазвичай після першої випитої чарки, від якої стискає шлунок, бо організм відчайдушно не приймає. Але згодом просить ще й іще. Чимраз більше. Поки тебе не знищить і всіх навколо тебе не знищить. Саме так, як зараз. Харрі скочив на ноги так рвучко, що аж в очах потемніло, схопив течку й, хоч розумів, що вона занадто груба, спромігся розірвати її навпіл.
Згріб клапті й знову поніс до смітника на вулиці. Піднявши ляду, кинув у сміттєвий бак, перше поворушивши пакети зі сміттям, щоб течка втрапила на самісіньке дно. А завтра приїде сміттєзбиральна машина, ну або позавтра.
Харрі повернувся додому й знов усівся на стілець.
Коли за вікном засіріло, він почув перші звуки міста, що прокидалося. Та за рівним гудінням ранкового затору на Пілестредет він розчув віддалену та слабку поліцейську сирену. Це могло бути будь-що. І ще дещо. Не будь-що.
Телефон задзеленчав.
Харрі взяв слухавку.
– Це Хаген. Щойно нам повідо…
Харрі поклав слухавку.
Телефон знову задзеленчав. Харрі визирнув у вікно. Сестреняті він ще не телефонував. А чому? Бо не хотів показуватися на очі молодшій сестрі – своїй найвідданішій та беззастережній шанувальниці. Жінці, яку, за її ж власним висловом, «зачепив синдром Дауна» і яка, утім, була спроможна упоратися зі своїми життєвими негараздами незрівнянно краще за нього. Вона була єдиною людиною, кого він ніяк не міг розчарувати.
Телефон стих. І знову задзеленчав.
Харрі рвучко схопив слухавку:
– Ні, шефе. Моя відповідь – ні. Я не беруся за цю справу. На тому боці дроту на мить усе стихло. А потім незнайомий голос промовив:
– Це з Енергетичної компанії Осло. Пане Холе?
Харрі подумки вилаявся.
– Слухаю.
– Ви не сплатили рахунки, які ми вам висилали, й ви знехтували нашим застереженням. Я телефоную, щоб повідомити, що сьогодні о дванадцятій ми відключаємо вашу квартиру за адресою Софієсгате, п’ять, від електропостачання.
Харрі мовчав.
– Вам відновлять електропостачання, щойно на наш рахунок надійде відповідна сума.
– Яка становить?..
– Враховуючи відсотки, пеню, платню за відключення, вона становить чотирнадцять тисяч чотириста шістдесят три крони.
Тиша.
– Ви мене чуєте?
– Так, чую. Наразі я не маю таких коштів.
– Суму, якої бракує, стягнуть за рішенням суду. Сподіваємося, що температура на вулиці не сягне нижче нуля. Чи не так?
– Так, – згодився Харрі й поклав слухавку.
Сирена на вулиці залунала гучніше, а потому стихла.
Харрі знову ліг. Чверть години пролежав, заплющивши очі. Потім здався, знов одягнувся і вийшов з квартири, щоб сісти на трамвай, який прямував до Державної лікарні.
Розділ 11
Роздруківка
Прокинувшись сьогодні вранці, я знав, що знову був там. Уві сні все завжди так: ми простяглися на землі, кров юшить, а коли я повертаю голову, то бачу, що вона стоїть там і дивиться на нас. Дивиться журливо, ніби лише зараз усвідомила, хто я, викрила мене і побачила, що я не той, хто їй потрібен.
Поснідав із добрим апетитом. Читаючи телетекст: «У Фрогнер-парку у басейні для стрибків у воду знайдено тіло жінки – депутата стортингу». Сайти Інтернетгазет сповнені інформацією. Треба роздрукувати, зробити вирізку.
Незабаром на головних сторінках Інтернет-видань з’явиться ім’я. Донині так зване поліцейське розслідування було сміховинним, таким аматорським, що радше дратувало, ніж захоплювало. Але тепер вони нарешті вдадуться до усіх своїх ресурсів і припинять гратися у нишпорок, як із Боргні та Шарлоттою. Як не крути, Маріт Ульсен була депутаткою стортингу. Час їм братися за розум. Адже вже обрано наступну жертву.
Розділ 12
Місце злочину
Харрі стояв перед будівлею лікарні й палив. Небо над ним було блідо-блакитне, але місто, що простяглося під ним в улоговині між низькими пагорбами, вкривало туманом. Харрі згадав дитинство в Уппсалі, неподалік Осло, коли вони з Ейстейном прогулювали перший урок у школі й ходили до німецьких бункерів у Нурдстранні. Звідти вони спостерігали смог кольору горохового супу, який стелився над центром столиці. Але з часом смогу над Осло не стало, позаяк промислове виробництво зникло з міста, а дровами вже ніхто не топив.
Харрі розтоптав недопалок підбором.
Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише інше освітлення. Він спитав, чому Харрі усміхається. Й що трапилось із вилицею.
Харрі бовкнув щось про свою незграбність, а подумки спитав себе, у якому віці стаються ці зміни, коли діти починають захищати батьків від дійсності. Років у десять, вирішив він.
– Мене навідувала твоя молодша сестра, – мовив Улав.
– Як ся має?
– Добре. Коли дізналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе піклуватися. Бо вона тепер доросла.
А ти – маленький.
– М-м-м. Розумниця. А як ти сьогодні?
– Добре. Чудово, справді. Гадаю, саме час покидати це місце.
Він посміхнувся, й Харрі посміхнувся у відповідь.
– А що кажуть лікарі?
Улав Холе досі всміхався:
– Багато всілякого. Побалакаймо про щось інше.
– Гаразд. Про що ти хочеш побалакати?
Улав Холе замислився.
– Хочу побалакати про неї.
Харрі кивнув. Він сидів, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрі був ще хлоп’ям.
– Інгрід завжди мені допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворіла. Часом мені здавалося, що її хвороба була мало не благословенням.
Харрі здригнувся.
– Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. – Улав пильно поглянув на сина. – Усе, Харрі, майже все.
Харрі хитнув головою.
Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.
– Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.
Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.
– Але Сестреня має рацію, – усміхнувся батько. – Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.
– М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?
Батько захитав головою:
– Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.
Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.
– Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?
– Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.
Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.
Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.
Замість прощання батько повторив:
– Усе, про що вона просила. – І прошепотів: – Окрім одного.
Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.
Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.
– Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.
– Знаю.
– Рак поширився.
Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання – це найперша ознака ракових клітин.
Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився на Харрі, наче розмірковував, чи варто продовжувати.
– Гаразд, – мовив Харрі.
– Себто?
– Я готовий почути все.
– Нині ми вже зазвичай не кажемо, скільки лишилось нашому пацієнтові. Трапляються медичні помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперішніх обставин, гадаю, вам варто знати, що він уже пережив те, що йому відведено.
Харрі кивнув головою. Визирнув у вікно. Туман унизу досі був щільний.
– Маєте мобільний, щоб ми могли знайти вас, коли щось трапиться?
Харрі похитав головою. Унизу, з туману, почулася сирена. Чи йому вчувається?
– Може, хоч скажете, хто б вам міг повідомити?
Харрі знову похитав головою.
– Не турбуйтеся. Я телефонуватиму й щодня навідуватиму його. Гаразд?
Лікар кивнув і глянув услід Харрі, коли той зірвався з місця й кинувся до виходу.
Коли Харрі дістався до Фрогнер-парку, вже була дев’ята. Власне паркова територія – півтисячі квадратних кілометрів, але басейн займає лише незначну частину парку й обнесений парканом, тому поліції неважко було відгородити місце злочину. Вони лише обнесли стрічкою паркан і всадили поліцейського біля входу, де зазвичай продають квитки у басейн. Зграя стерв’ятників, кримінальних репортерів, уже злетілася й клекотала біля воріт, жадаючи лише одного: поглянути на тіло. Депутат стортингу, як не крути, тож громадськість має право побачити такий знаний труп. У «Кафепікені» Харрі взяв чашечку «американо». Столики у них стояли на вулиці упродовж лютого, тож Харрі, вмостившись, запалив цигарку й став роздивлятися натовп біля входу в басейн.
На стілець поряд опустився якийсь добродій.
– Невже Харрі Холе власною персоною? Де ж це ви пропали?
Харрі звів очі. Рогер Єндем, кримінальний репортер з «Афтенпостен», теж запалив цигарку й махнув рукою у бік Фрогнер-парку:
– Нарешті Маріт Ульсен отримала бажане. До восьмої вечора вона стане зіркою. Повіситися на вишці для стрибків у парку Фрогнер. Good career move33. – Він обернувся до Харрі й скривився. – А що з вашою вилицею? Маєте кепський вигляд.
Харрі нічого не відповів. Сьорбав каву, не збираючись порушувати ніякову паузу. Сподівався, на жаль, марно, що журналіст второпає: його товариство небажане. З туману над їхніми головами почулося ляскання – звук гвинта гелікоптера. Рогер Єндем, примружившись, поглянув угору.
– Певно, з «Верденс ганг»34. Цілком у їхньому стилі – винайняти гвинтокрил. Сподіваюсь, туман не розвіється.
– Отже… Отже, краще хай фотографій ніхто не побачить, аніж їх зробить «Верденс ганг»?
– Певна річ! А хіба ви вже щось знаєте?
– Та, без сумніву, менше, ніж ви, – відповів Харрі. – Тіло знайшов один з нічних вартових і відразу зателефонував у поліцію. А ви що знаєте?
– Голову цілком відірвано. Скидається на те, що жінка стрибнула з самої верхівки з мотузкою навколо шиї. Оскільки ж була не худенька… Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. На паркані знайшли нитки, ймовірно, з її спортивного костюма. Вважають, що саме у тому місці вона проникла у парк. Інших доказів не знайшли, тому гадають, що вона була сама.
Харрі зробив глибоку затяжку. Голову повністю відірвано. От уже ці журналісти. Говорять достоту, як пишуть: «зворотною логікою», починаючи з найгарячішого.
– То що, це трапилось уночі? – закинув гачка Харрі.
– Чи вчора увечері. За словами чоловіка, Маріт Ульсен за п’ятнадцять десята пішла з дому на пробіжку. Як зазвичай.
– Пізнувато бігати підтюпцем.
– Як видається, вона бігала саме у цей час. Воліла бути сама у парку.
– М-м-м…
– До речі, я намагався знайти вартового, який її знайшов.
– Навіщо?
Єндем здивовано глянув на Харрі:
– Щоб отримати інформацію з перших рук, певна річ.
– Авжеж, – кивнув Харрі й знову зробив затяжку.
– Але він, здається, від усіх сховався, немає його ані тут, ані вдома. Мабуть, досі приголомшений, бідолаха.
– Та ну? Він же не вперше знаходить труп у басейні. Це, певно, керівники розслідування постаралися, щоб він не потрапив у ваші пазурі.
– Не вперше? Ви про що?
Харрі знизав плечима.
– Мене сюди вже кілька разів викликали. Через хлопчаків, котрі якось залізли у парк поночі. Раз трапилось самогубство, другого разу – нещасний випадок. Четверо друзяк поверталися з вечірки додому й захотіли розваг на п’яну голову: подивитися, у кого стане сміливості підійти найближче до краю вишки. Тому, хто ступив на самісінький край, було дев’ятнадцять, а найстарший серед чотирьох був його рідний брат.
– От дідько, – мовив Єндем спроквола.
Харрі зиркнув на годинник, наче поспішав.
– Довгенька, мабуть, була мотузка, – зауважив Єндем. – Враз голову з пліч. Чи ви колись таке чули?
– Том Кетчум, – одказав Харрі, залпом допив каву і підвівся.
– Кетчуп?
– Кетчум. З банди «Hole in the Wall». Повісили у Нью-Мексико у 1901-му. Звичайнісінька шибениця, лише мотузка задовга була.
– О! І наскільки довга?
– Трохи довша двох метрів.
– Всього-на-всього? Мабуть, огрядний був чолов’яга?
– Аж ніяк. Це я до того, як просто, виявляється, втратити голову, правда?
Єндем щось прокричав услід, але Харрі не розчув. Він пройшов через парковку з північного боку басейну, затим парком, звернув ліворуч, потім через міст у напрямку головного входу. Увесь паркан був два з половиною метри заввишки. Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. Може, Маріт Ульсен і намагалася перелізти через паркан до басейну, але навряд чи самотужки.
Пройшовши мостом, Харрі звернув ліворуч і знову наблизився до басейну з протилежного боку. Переступивши через жовтогарячу поліцейську стрічку, що оперізувала місце злочину, зупинився на верхівці схилу перед чагарниками. Останніми роками Харрі багато чого забув. Але дещо не йшло з голови донині. Він досі пам’ятав імена чотирьох хлопців з вишки для стрибків. І погляд старшого брата, коли той зовсім невиразним голосом відповідав на запитання Харрі. А ще – руку хлопця, що показував, як вони пролізли до басейну.
Ступаючи обережно, щоб часом не знищити ймовірні сліди, Харрі відсунув гілля чагарнику. Скидається на те, ніби міська служба паркового господарства розпланувала свою роботу на багато років наперед. Якщо, звісно, вона взагалі щось планувала. Хай там як, а прогалина у паркані досі на місці.
Присівши навпочіпки, Харрі почав пильно роздивлятися гострі кінці дроту. Зауважив темні нитки. Ніби хтось не прослизнув, а силоміць протиснувся у дірку. Він почав шукати ще слідів. Згори прогалини у паркані він зауважив чорну вовняну нитку. Прогалина заввишки була чималенька. Щоб дістатися верхівки головою, треба випростатися на весь зріст. Отже, плетена вовняна шапка. Чи Маріт Ульсен носила вовняну шапку? За словами Рогера Єндема, Маріт Ульсен вийшла з дому за чверть десята, щоб побігати парком. Як зазвичай, так він сказав.
Харрі спробував уявити все подумки. Незвично теплий вечір у парку. Побачив, як огрядна упріла жінка біжить підтюпцем. Жодної вовняної шапки на ній він не побачив. Адже було не настільки холодно. Може, чоловік не хотів, щоб його помітили чи упізнали? Отже, чорна бавовняна шапка. Можливо, лижна маска.
Він обережно вийшов з чагарнику.
Як вони підійшли, він не чув.
Один з чоловіків тримав у руці пістолет, певно, австрійський «Штейр», напівавтоматичний. Цілив у Харрі. Тримав пістолета блондин з роззявленим ротом і нижньою щелепою, що випиналася наперед, а коли до всього він ще й зарохкав, сміючись, Харрі враз спало на гадку прізвисько Трульса Бернтсена з КРИПОСу. Бівіс. Як у мультсеріалі про Бівіса та Батхеда.
Другий чоловік був маленький, дуже кривоногий, він тримав руки у кишенях пальта, яке прикривало, як уже Харрі добре знав, вогнепальну зброю й посвідчення КРИПОСу на ім’я, що скидалося на фінське. Але увагу Харрі привернув третій, зодягнений в елегантний плащ. Стояв трохи віддалік, ліворуч від своїх колег. Однак було щось у позах та жестах Бівіса й фіна, у тому, як обоє зиркали то на Харрі, то на того третього, що підказувало: вони – його продовження, буцімто насправді він тримає зброю. Найбільше Харрі вразила у чоловікові не його майже жіночна краса. Не те, що верхні й нижні вії були такі довгі, ніби він підфарбував їх тушшю. Не витончені обриси носа, підборіддя та щік. Не волосся – густе, темне, посріблене сивиною, гарно підстрижене й набагато довше, ніж дозволяють відомчі стандарти. Й не безліч дрібних блідих плям на засмаглій шкірі, ніби після кислотного дощу. Харрі вразила зненависть. Саме зненависть у погляді незнайомця, спрямованому на нього, така шалена, що Харрі здалось, ніби він фізично відчуває її, як щось біле й важке.
Чоловік довбався у зубах зубочисткою. Голос його виявився вищим та м’якшим, ніж гадав Харрі.
– Ви пройшли на територію, яку перекрили для потреб розслідування, Холе.
– Беззаперечний факт.
– Навіщо?
Харрі пильно вдивлявся у співрозмовника, подумки перебираючи одну відповідь за одною, відкидаючи неслушні, допоки не збагнув, що у нього немає жодної.
– Бачу, ви мене знаєте, – мовив Харрі. – А з ким маю задоволення спілкуватися?
– Сумніваюся, що хтось із нас двох після цього спілкування буде вдоволений, Холе. Тому я пропоную вам негайно покинути це місце й ніколи більше не показуватися на місці злочину, яке розслідує КРИПОС. Зрозуміло?
– Гаразд. Зрозумів. Хоч і не до кінця. А що як я міг би надати поліції певну допомогу, скажімо, у випадку з Маріт Ульсен, підказати…
– Єдине, чим ви ощасливили поліцію, – це ваша знеславлена репутація, – встряв у розмову м’який голос. – За моїми даними, ви – п’яниця, злісний правопорушник і просто гидка комаха, Холе. Тож я раджу вам негайно заповзти знову під той камінь, з-під якого ви виповзли, поки вас підбором не розчавили.
Харрі, глянувши на чоловіка, відчув, як нутро й розум однозначно підказували: облиш, іди геть. Тобі немає чим крити. Будь хитріший.
Та й справді бути хитрішим не завадило б. Харрі вийняв пачку цигарок.
– Це ти мене збираєшся розчавити, Бельмане? Адже ти Бельман? Геній, який послав за мною цю мавпочку із сауни? – Харрі кивнув, показуючи на фіна. – Зважаючи на ту недолугу спробу, ти неспроможний розчавити підбором навіть е… е… – Харрі гарячково підбирав слушне порівняння, але на думку нічого не спадало. Клята зміна часових поясів!
Бельман був хвацькішим:
– Забирайся, Холе. – І ткнув великим пальцем через плече: – Ну ж бо – хутчіш!
– Я… – почав був Харрі.
– Гаразд, – мовив Бельман, широко всміхаючись. – Тебе заарештовано.
– Що?
– Тобі тричі наказували забиратися з місця злочину, але ти не підкорився наказові. Руки за спину.