Леопард

Розділ 13

Кабінет

Коли Харрі розплющив очі, виявилось, що він уже пролежав у поліцейській камері дві години. Перед камерою стояв Гуннар Хаген і вовтузився з ключами, намагаючись відчинити двері.

– Даруй, Харрі, я був на нараді.

– Та все гаразд, шефе, – втішив його Харрі, потягнувся, позіхнув. – То що, я вже вільний?

– Я поговорив з поліцейським прокурором35, він сказав, що все гаразд. Попереднє ув’язнення – це застережний захід, а не арешт. Чув, тебе сюди запроторили двійко хлопів із КРИПОСу. Що сталося?

– Сподіваюся, це ти мені поясниш.

– Я?

– КРИПОС стежили за мною, відколи мій літак приземлився в Осло.

– КРИПОС?

Харрі, сівши на ліжку, пригладив рукою волосся.

– Вони стежили за мною ще від Державної лікарні. Й арешт був з цілковито формального приводу. Що коїться, босе?

Хаген, задерши підборіддя, почухав шию.

– Трясця, я мав таке передбачити!

– Що передбачити?

– Що може просочитися дещо. Про те, що ми намагаємося тебе знайти. Й що Бельман захоче цьому завадити.

– Чи не можна детальніше?

– Як я вже казав, усе доволі заплутано. У поліції проводять скорочення й оптимізацію. І розмежування сфер компетенції. Відділ розслідування убивств та КРИПОС давно вже не ладнають між собою. Чи в змозі така маленька країна утримувати одночасно дві структури, які опікуються одними й тими ж справами, – діткливе питання. Суперечка розгорілася не на жарт, коли у КРИПОС прийшов новий заступник, такий собі Мікаель Бельман.

– Розкажи про нього.

– Про Бельмана? Закінчив Поліцейську академію у Норвегії, попрацював зовсім небагато, потім потрапив у Європол у Гаазі. Потому повернувся на батьківщину таким собі вундеркіндом, якому немає іншого шляху, як лише вперед та нагору. Галас піднявся з першого ж дня, коли він зажадав узяти на роботу колишнього колегу з Європолу, іноземця.

– Часом не фіна?

Хаген кивнув згідливо.

– Юссі Колкку. У Фінляндії отримав базову поліцейську освіту, але для роботи у поліції Норвегії такої кваліфікації замало. Профспілка стала дибки. Звісно, питання вирішили: Колкку взяли на роботу тимчасово, за програмою обміну. Черговим номером Бельман заявляє, мовляв, правові норми варто тлумачити так: у випадку, коли скоєне гучне вбивство, саме КРИПОС має вирішувати, хто розслідуватиме – вони чи місцеве поліцейське управління. А не навпаки.

– І що?

– І це, певна річ, абсолютно неприйнятно. У нашому Поліцейському управлінні найбільший у країні відділ розслідування убивств, і ми маємо право самостійно вирішувати, які вбивства в Осло ми розслідуватимемо, у яких нам потрібна допомога, а які віддамо опікуватися КРИПОСу. Загалом, їх створювали, щоб вони надавали поліцейським округам технічну підтримку під час розслідування вбивств, але Бельман, не довго думаючи, наділив свій підрозділ імператорським статусом. Міністерство юстиції теж утягнули. А там швиденько зметикували, що нарешті з’явилася можливість втілити те, чому ми дотепер противилися: зробити так, щоб усі вбивства розслідувалися в одному місці. Їм по цимбалах наші заперечення, що виникне ризик однобокого розслідування, бюрократичного виродження, що наші поліцейські краще знаються на місцевих особливостях, що старші передають знання молодшим, що відбувається приплив нової крові…

– Дякую, та навертати мене вже не треба.

Хаген підняв руку:

– Гаразд, але зараз Міністерство юстиції готує пропозицію…

– Себто?

– Вони хочуть вчинити розважливо. Йдеться про те, щоб якнайліпше використати свої ресурси, яких обмаль. І якщо КРИПОС зможуть довести, що вони досягають кращих результатів, коли їм не треба оглядатися на місцеву поліцію…

– …тоді вся влада перейде до рук Брюна, – зазначив Харрі. – Бельману – великий кабінет, і прощавай відділ убивств?

Хаген знизав плечима.

– Щось на кшталт того. А коли виявили труп Шарлотти Лолле за «датсуном» і стало очевидним, що загальна картина подібна до убивства іншої дівчини у підвалі в новобудові, ми просто-таки зіштовхнулися лобами. У КРИПОСі заявили: попри те, що вбивства скоєно в Осло, подвійні убивства розслідує КРИПОС, а не поліційний округ Осло, й розпочали власне розслідування. Вони зрозуміли, що саме ця справа стане вирішальною в тому, на чий бік пристане міністерство.

– Отже, треба розкрити справу швидше за КРИПОС?

– Повторюю, все дуже непросто. Вони не хочуть ділитися з нами інформацією, хоча теж тупцяють на місці. Натомість вони завітали у міністерство. До нас, до начальника управління, зателефонували з міністерства, мовляв, краще було б, аби справу розслідували у КРИПОСі, допоки не вирішать, як поділити сфери повноважень на майбутнє.

Харрі повільно похитав головою:

– Я починаю розуміти. Ви у відчаї.

– Я б не хотів вживати саме такі слова.

– Ви у такому розпачі, що навіть відкопали старого мисливця за серійними убивцями Холе. Аутсайдера, якого вже викреслили з вашої зарплатної відомості, але який спромігся б розслідувати справу в абсолютній тиші й спокої. Саме тому я мав нікому нічого не казати про цю справу.

Хаген зітхнув.

– Вочевидь, Бельман все одно дізнався. І пустив за тобою хвоста.

– Щоб простежити, як ви нехтуєте ввічливим проханням Міністерства юстиції. Зловити мене на гарячому, коли я саме читатиму старі звіти та допитуватиму старих свідків.

– Чи ще дієвіше – вивести тебе з гри. Бельман розуміє, що вистачить схибити один раз, одного-єдиного келиха пива у робочий час, єдиного порушення посадових приписів, щоб тебе відсторонили.

– Гм… Або спротиву під час арешту. Він вирішив піти ще далі, цей вилупок.

– Я побалакаю з ним. Він відчепиться від тебе, коли я скажу, що ти все одно не хочеш розслідувати цю справу. Без нагальної потреби ми не змішуємо поліцейських з брудом. – Хаген зиркнув на годинник. – Гаразд, у мене роботи – під зав’язку, нумо якнайшвидше витягнемо тебе звідси.

Вони вийшли з КПУ, проминули стоянку й зупинились біля входу в Поліцейське управління – будівлю із сталі та бетону, що височіла над парком. Поряд, ніби пуповиною пов’язані із будівлею управління підземним тунелем, темніли сірі мури Ботсена – окружної в’язниці міста Осло. Нижче, у бік фіорда та порту, простягався район Грьонланн. Фасади були по-зимовому вицвілими й брудними, ніби присипані попелом. Підйомні крани внизу біля порту вимальовувалися на тлі неба, ніби шибениці.

– Не найкраще видовище, правда ж?

– Та не надто гарне.

– Хай там як, а щось таки є в цьому місті.

Харрі кивнув:

– Авжеж.

Вони трохи постояли, засунувши руки в кишені.

– Прохолодно якось, – мовив Харрі.

– Та не надто.

– Може, й так, але мій термостат, певно, досі налаштований на температуру Гонконгу.

– Звісно.

– Там, нагорі, пригостиш чашечкою кави? – Харрі кивнув у бік шостого поверху. – Хоч ти казав, що роботи до біса. Справа Маріт Ульсен?

Хаген не відповів.

– Отже, – підсумував Харрі, – Бельман та КРИПОС загарбали й це…

Проходячи червоною зоною у коридорі шостого поверху, Харрі все кивав у відповідь на стримані кивки, якими з ним віталися. Схоже, він, хоч і був легендою у цій будівлі, але ніколи не був надто популярним.

Вони зайшли в двері, на яких був прикріплений аркуш А-4 з написом: «I see dead people».

Хаген кахикнув:

– Мусив віддати твій кабінет Магнусу Скарре, у нас тут яблуку ніде впасти.

– Та пусте, – мовив Харрі.

На кухні для працівників управління вони розжилися по паперовому стаканчику горезвісної місцевої кави з кавоварки з фільтром.

У кабінеті Хагена Харрі вмостився напроти столу начальника – на стільці, де йому неодноразово вже доводилося сидіти.

– Бачу, він досі у тебе. – Харрі кивнув на предмет на столі, що скидався на білий знак оклику. Людський палець. Харрі знав, що це був палець японського командувача часів Другої світової. Під час відступу командувач відрубав собі мізинця на очах у підлеглих, вибачаючись, що вони не мають змоги повернутися й забрати полеглих. Хаген полюбляв переповідати цю історію, пояснюючи керівникам середньої ланки, своїм підлеглим, що таке авторитет.

– А у тебе його досі немає, – відповів Хаген, киваючи на руку Харрі, що тримала каву, на якій бракувало середнього пальця.

Харрі кивнув і відсьорбнув кави. Кава була така, як і раніше. Розплавлений асфальт.

Харрі скривився.

– Мені потрібна команда з трьох чоловік.

Хаген повільно відпив кави й відставив стаканчик убік.

– І не більше?

– Ти завжди про це питаєш. Утім, знаєш, що я не люблю надто численної групи.

– Цього разу не заперечуватиму. Що менше людей, то менша можливість для КРИПОСу та міністерства винюхати, що ми взялися розслідувати подвійне вбивство.

– Потрійне, – уточнив Харрі й позіхнув.

– Ну добре, ми ж не знаємо напевне, чи була Маріт Ульсен…

– Жінка, сама, увечері, її силоміць відводять в інше місце, де позбавляють життя у незвичний спосіб. І це втретє у невеличкому Осло. Це потрійне вбивство. Повір мені. Але ти сам розумієш: незалежно від того, мало нас чи ні, що нам доведеться докласти чимало зусиль, аби наші стежки ніяк не перетнулися з КРИПОСом.

– Звісно, – відповів Хаген, – знаю. Тому ставлю умову: якщо ваше розслідування десь вигулькне, до нашого відділу воно не має жодного стосунку.

Харрі примружився. А Хаген вів далі:

– Певна річ, нам буде прикро, що деякі наші співробітники виявляться втягнутими у справу без дозволу керівництва відділом. І ти цю версію не спростовуватимеш.

Харрі утупився в Хагена. Їхні погляди зустрілися.

– Питання є?

– Є.

– Де відбувається витік інформації?

– Себто?

– Хто у Бельмана за інформатора?

Хаген знизав плечима:

– Гадаю, він не стежить за нами увесь час. А про те, як тебе дістати, він міг дізнатись з найрізноманітніших джерел.

– Знаю, що Магнус Скарре полюбляє теліпати язиком де треба й де не треба.

– Не питай мене більше ні про що, Харрі.

– О’кей. Де влаштуємо штаб-квартиру?

– Я гадаю… – Гуннар Хаген кивнув головою, ніби саме про це розмірковував. – Що ж до приміщення…

– Отже?

– Я вважаю, у нас тут забагато людей товчеться, тож треба шукати щось поза межами управління, але недалечко.

– Гаразд. То де?

Хаген визирнув у вікно. На сірі мури окружної в’язниці.

– Жартуєш? – усміхнувся Харрі.

Розділ 14

Добір команди

Бйорн Гольм увійшов до дорадчої кімнати у криміналістичному відділі в Брюні. Сонце за вікнами вже котилося за фасади будинків, поступаючись владою над містом надвечірнім сутінкам. На стоянці перед будівлею стояло чимало автівок, а перед входом у КРИПОС на тому боці вулиці припаркувався білий фургончик із супутниковою антеною на даху й логотипом Норвезької телерадіокомпанії на боці.

Єдиною людиною, присутньою у дорадчій кімнаті крім нього, була його начальниця, Беата Льонн, дуже тендітна, бліда та мовчазна пані. Хто не знав її, можливо, подумав би, що такій жінці важко керувати цілою ватагою дорослих, надпрофесійних, самовпевнених експертів-криміналістів, які завжди мають свою думку й не бояться йти на конфлікт. Але тому, хто був обізнаний в усьому, ставало цілком очевидним, що лише вона й спроможна з ними упоратися. Передовсім не тому, що її поважали, бо вона не зламалася, провівши на вічний спокій двох поліцейських – спочатку власного батька, а згодом і батька своєї дитини. А тому, що вона була краща серед них, випромінювала таку порядність і силу, що коли Беата Льонн пошепки давала наказ, опустивши погляд і зашарівшись, цей наказ виконували беззастережно. Отож не дивина, що Бйорн Гольм поспішив у дорадчу кімнату, щойно дізнався, що його кличуть.

Вона сиділа у кріслі, присунутому майже до самого телевізора.

– Передають прес-конференцію наживо, – мовила вона не озираючись. – Сідай.

Гольм враз упізнав людей на екрані. І міркував, як дивно сидіти тут і дивитися на телевізійний сигнал, який подолав тисячі кілометрів у космосі лише для того, щоб показати йому те, що наразі відбувається на іншому боці вулиці.

Беата Льонн додала гучності.

– Ви цілком правильно мене зрозуміли, – відповів Мікаель Бельман і нахилився до мікрофону, що стояв перед ним на столі. – Наразі ми не маємо жодного сліду й жодного підозрюваного. Повторюю ще раз: ми не заперечуємо, що загибла могла скоїти самогубство.

– Але ж ви казали… – почала одна з журналісток.

Бельман обірвав її:

– Я казав, що ми вважаємо цю смерть підозрілою. Ви, певна річ, знаєтеся на термінах. Якщо ні, то вам варто… – Він не закінчив речення і показав на когось за камерою.

– «Ставангер афтенблад», – пробурмотів цей хтось говіркою Ругалана. – Чи не пов’язують у поліції цю смерть з двома іншими випадками у…

– Ні! Якщо ви слухали уважно, то, певно, зрозуміли, що ми всього-на-всього не виключаємо можливого взаємозв’язку.

– Це я зрозумів, – спокійно й повільно вів далі носій ругаланської говірки. – Але усіх присутніх радше цікавить те, якої ви думки, а не те, чого ви не виключаєте..

Бйорн Гольм зауважив, як пильно дивиться Бельман на журналіста і як нетерпляче сіпаються куточки його губ. Жінка у формі, яка сиділа поряд з Бельманом, затулила мікрофон рукою і щось тихо йому прошепотіла. Обличчя старшого інспектора потьмарилося.

– Мікаель Бельман проходить пришвидшений курс зі спілкування з пресою, – прокоментував Бйорн Гольм. – Урок перший: гладити треба за шерстю, а надто – регіональні видання.

– Так, він новачок, – мовила Беата Льонн. – Згодом навчиться.

– Переконана?

– Авжеж, Бельман з тих, хто вчиться.

– З того, що я чув, смирення опанувати нелегко.

– Справжнє – важко. Але у мистецтві сучасного спілкування вміння стелитися перед ЗМІ, коли потрібно, – основне правило. Саме цього Нінні зараз його навчає. А Бельман достатньо кмітливий, щоб це зрозуміти.

Бельман на екрані кахикнув, через силу, майже по-хлоп’ячому, посміхнувся й нахилився до мікрофону:

– Перепрошую, якщо мої слова видалися трохи зарізкими, але ми всі мали важкий день, і сподіваюся, ви всі розумієте, що ми прагнемо щонайшвидше повернутися до розслідування цього трагічного випадку. Наразі маємо завершувати, але якщо хтось має ще питання, прошу залишити їх Нінні. Я обіцяю, що намагатимусь повернутися й відповісти усім особисто. Ще до того, як номери буде підписано до друку. Домовились?

– А що я тобі казала? – Беата переможно засміялася.

– A star is born,36 – відповів Гольм.

Картинка зникла з екрана, й Беата повернулася до Бйорна.

– Телефонував Харрі. Хоче, щоб я тебе йому позичила.

– Мене? – перепитав Бйорн. – А навіщо?

– Ти й сам чудово розумієш навіщо. Чула, ти був з Гуннаром Хагеном в аеропорту, коли прилетів Харрі.

– Ой, – Гольм широко посміхнувся, показуючи зуби.

– Гадаю, Хаген прагнув використати тебе в операції «переконання», оскільки чудово обізнаний, що ти належиш до тих, з ким Харрі подобається працювати разом.

– Я б не сказав, що ми були в цьому успішні. Харрі відмовився братися за справу.

– Схоже, він змінив свою думку.

– Невже? Цікаво, що його переконало?

– Він не сказав. Сказав тільки, що, на його думку, більш слушно буде діяти через мене.

– Певна річ, ти ж тут начальниця.

– Коли йдеться про Харрі, немає нічого певного… Ти ж знаєш, ми з ним добрі знайомі.

Гольм кивнув на знак згоди. Звісно, він знав. Знав, що Джека Халворсена, коханого Беати й батька її ненародженої дитини, було вбито, коли той співпрацював з Харрі. Морозної зимової днини йому перерізали горлянку просто на вулиці в Грюнерльокка. Гольм дістався туди, щойно це трапилось. Гаряча кров, що просякла сіро-сталевий лід. Смерть поліцейського. Харрі ніхто не звинувачував. Звісно, окрім його самого.

Гольм почухав зарослу щетиною щоку.

– І яка була твоя відповідь?

Беата, зітхнувши, глянула на вулицю, на журналістів та фоторепортерів, які похапцем залишали штаб-квартиру КРИПОСу.

– Та ж сама, що й тобі зараз. Що міністерство дало зрозуміти: всі повноваження тепер належать КРИПОСу, а отже, я не маю змоги направляти експертів-криміналістів, що займаються цією справою, ні до кого, окрім Бельмана.

– Але?

Беата Льонн постукала по столу кульковою ручкою.

– Але ж є інші розслідування, не лише це подвійне убивство.

– Потрійне, – виправив Гольм, а згодом, коли Беата пильно глянула на нього, додав: – Повір мені.

– Я гадки не маю, що насправді розслідує старший інспектор Холе, але жодною з цих справ він не займається, ми про це домовились, – відповіла Беата. – Але для розслідування решти справ, яких саме, я гадки не маю, я відпускаю тебе. На чотирнадцять днів. Примірник першого рапорту по справі, над якою працюватимете, має лежати на моєму столі не пізніше, ніж за п’ять днів від сьогодні. Зрозуміло?

Кая Сульнес аж засвітилася, всередині відчуваючи майже непоборне бажання зробити кілька обертів у своєму офісному кріслі.

– Якщо Хаген згодиться, я, звісно, не заперечуватиму, – силкувалася вона видатися стриманою, але радість аж співала в її голосі.

– Хаген не заперечує, – відповів чоловік, що стояв навскіс в одвірку, прихилившись до нього головою й заклавши за неї руку. – Отже, нас лише троє – ти, Гольм та я. Й те, над чим ми працюємо, – цілком таємне. Розпочнемо завтра, збираємось о сьомій у моєму кабінеті.

– Е-е-е… о сьомій?

– О сьомій. Нуль-сім-нуль-нуль.

– Добре. Який кабінет?

Чоловік, посміхнувшись, пояснив, який саме.

Вона глянула на нього з недовірою.

– Наша штаб-квартира… у в’язниці?

Діагональ випросталась в одвірку.

– Підготуйся. Питання є?

Питань Кая мала без ліку, але Харрі Холе вже щез.

Тепер цей сон приходить до мене й удень. Десь удалині я досі можу розчути, як оркестр грає «Love hurts»37. Я бачу, як кілька хлопців, підійшовши, оточили нас, але вони не втручаються. Добре. Бо я саме дивлюся на неї. Поглянь, що ти накоїла, намагаюся промовити я. Поглянь на нього, невже ти досі потребуєш його? Боже, як же я ненавиджу її, так і кортить вийняти ножа з рота й встромити його в неї, розпороти шкіру, побачити, як з неї юшить кров, виповзають кишки, брехня, глупство, її ідіотська пиха. Хтось же має показати їй, яка вона бридка усередині.

Дивився прес-конференцію по телевізору. Телепні й нездари! Жодних слідів, жодних підозрюваних! Перші сорок вісім годин – золотий час, вони вже спливають, покваптеся, ну ж бо! Чого хочете від мене? Щоб я написав це на стіні кров’ю?

Це ви, а не я, робите все, щоб убивства тривали.

Листа дописано.

Покваптесь.

Розділ 15

Стробоскопічне світло

Стіне дивилася на хлопця, який щойно до неї забалакав. Борода, біляве волосся, плетена шапочка. У приміщенні. До того ж на ньому тепла шапочка, що закриває вуха. Навіжений сноубордист? Придивившись пильніше, Стіне зауважила, що то не парубок, а чоловік. Десь за тридцять. Принаймні на засмаглій шкірі були білі зморшки.

– То й що? – відповіла вона, намагаючись перекричати музику, що гриміла у приміщенні в Краббе. Нещодавно відкритий клуб голосно заявив, що відтепер – це нове місце для молодих і найсучасніших музикантів, кіномитців та письменників зі Ставангера, котрих насправді чимало у цьому поведеному на бізнесі місті, що рахує нафтові долари. Збіговисько ще не вирішило, чи заслуговує Краббе їхньої прихильності. Й Стіне не вирішила, чи вартий її прихильності цей парубок, чи то пак чоловік.

– Я лише гадаю, що тобі треба вислухати те, що я розповім, – мовив він, упевнено посміхнувся їй своїми блакитними, як на неї, надто яскравими очима. Чи, може, це тут таке освітлення. Стробоскопічне світло? Супер? Видно буде. Він крутив у руці келих з-під пива, обіпершись на барну стійку так, що їй довелося б нахилятися, щоб розчути, що він розповідатиме, – але дзузьки! Одягнений у товсту дуту куртку, але під недолугою шапочкою не видно й краплини поту. Може, це якась модна шапочка? – Бо мало з тих, що, об’їхавши на мотоциклі всі райони дельти Іраваді в Бірмі, повернулись звідти такими живими, щоб про це теревені правити, – промовив він далі.

Такими живими. Базікало, та й годі. Такі їй осоружні. Він на когось скидався. На якогось героя класичних американських бойовиків чи серіалів вісімдесятих.

– Отож я заприсягнувся, що коли повернуся у Ставангер, піду десь посидіти, куплю пива, підійду до найгарнішої дівчини, яку побачу, й скажу саме оце, що зараз. – Розвівши руками, він посміхнувся білозубою широкою посмішкою. – Мені видається, що ти – дівчина біля синьої пагоди.

– Де?

– Це із Редьярда Кіплінга, панно. Ти – дівчина, яка чекає британського солдата біля пагоди Мульмейна. То як? Поїдеш зі мною? Ходити босоніж мармуром Шведагона? Або їсти м’ясо кобри Баго? Засинати під молитовні замовляння мусульман у Янгуні й просинатися під буддійські в Мандалаї? – Він передихнув.

Вона нахилилася вперед:

– Отже, я тут найгарніша дівчина?

Він роззирнувся.

– Ні, але у тебе найбільші цицьки. Ти гарна, але конкуренція шалена, питання в тім, чи ти найгарніша з усіх. Гайда звідси?

Засміявшись, вона похитала головою. Ніяк не могла визначити: чи то він смішний, чи просто ненормальний.

– Я тут із подружками. Спробуй цей фокус на комусь іще.

– Еліас.

– Що?

– Тобі ж цікаво, як мене звати? А раптом ми ще побачимося. Мене звати Еліас Скуг. Прізвище забудеш, але Еліаса запам’ятаєш. Тож ми ще побачимось. Раніше, ніж ти це усвідомиш.

Вона схилила голову набік:

– Он як?