Оповідь Артура Гордона Піма
Ніхто не заперечуватиме, що багатство й величезна творча сила дивної і bizarre фантазії Е. По – найяскравіша риса його таланту. Як могутня фата-моргана, вона породжує все нові дивовижні картини. Примарні, вони здаються сповненими життя – барв, ароматів, блиску і тіней. Достоєвський так характеризував уяву По: «У здатності його уяви є така особливість, якої ми не зустрічали ні в кого, – це сила подробиць… У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого ним образу чи події, що врешті начебто переконуєтеся в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася на світі».
Образи і картини По конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Це надає пластичної й навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному. Прийом поєднання фантастичної ідеї чи принципу і ретельно виписаних, цілком імовірних подробиць їхнього втілення став провідним у послідовників По в царині «сайєнс фікшн» – Жуля Верна, Герберта Веллса і сотень інших письменників-фантастів уже нашого часу. Цьому ж прийому в По підпорядковане й широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників в ряду справжніх імен, часті вказівки на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце придуманих автором подій. Все це має одну мету – переконати читача в реальності нереального.
З другого боку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів, створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду й фарс. Це трапляється в гумористичних, сатиричних творах, пародіях, яких багато в По.
Одна з найчастіше вживаних барв на палітрі майстра новелістики – іронія. В портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як у подробицях опису, звучить іронічний тон – відкрито чи в підтексті, весело чи в’їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, вельми дотепна й ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти страху і безпорадності. Іронія в нього може бути всеохопною, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати як один з засобів гумору.
Сатиричні, гумористичні, пародійні оповідання в новелістичній спадщині По становлять найчисельнішу групу. А якщо додати до них ті твори, де примхливо змішані жарт і жах, можна було б стверджувати, що письменник – гуморист par excellence. Щоправда, досить похмурий, а подекуди й жорстокий, але гуморист. Та в пам’яті читачів лишаються передусім його трагічні оповідання з їхньою зловісною атмосферою, містикою, страхами, таємницями, темними і хворобливими пристрастями. «Маска Червоної Смерті», «Вільям Вілсон», «Чорний кіт», «Жабка» та інші подібні до них оповідання вкарбовуються в нашу свідомість, стають своєрідною прикметою прози По. Звичайно, це й свідчення їхньої художньої сили, оригінальності, емоційної наснаги.
Однак було б несправедливо недооцінювати й іроніко-гумористичний хист оповідача «Людини, яку порубали на шматки», «Короля Чуми», «Ділка», «Системи доктора Смолла і професора Піріа», «Трагічного становища» та багатьох інших сатиричних і пародійних шедеврів.
У названих творах міцно злито у виразну, яскраву цілісність страшне і жалюгідне, драматичне й кумедне. Оповідання часто мають подвійне дно, як, наприклад, «Система доктора Смолла і професора Піріа».
Це одне з кращих оповідань Е. По. В ньому начебто сконцентроване все найприкметніше для стилю, тематики й галереї образів автора. Твір відзначається стрімкою дією, в ньому нема зайвих подробиць, але вже з самого початку виникає атмосфера загадковості, чому сприяє небуденне місце подій. Наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою (цього разу медициною) до старого напівзруйнованого замку, де міститься приватна клініка для божевільних. Під час розкішної вечері гість знайомиться з досить дивною компанією приятелів і подруг хазяїна – власника та головного лікаря клініки. Перед ним ціла кунсткамера диваків і монстрів, до того ж у незвичному одязі (згадаймо опис учасників учти в «Королі Чуми» або гостей маскараду в «Жабці» і т. ін.), що ще більше підсилює гротескність їхньої поведінки.
Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що читач здогадується про правду раніше за наївного оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості – пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з’їхав з глузду. Вони захопили владу в лікарні, посадовили наглядачів на хліб і воду, попередньо викачавши їх у смолі та пір’ї, а самі втішаються життям, пиячать і дають волю своїм маніям. Думка про те, що грань між психічним здоров’ям та божевіллям невловно тонка, трапляється в По не раз. Та оповідання глибше лише цієї повчальної ідеї. Світом править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров’я, – так теж можна прочитати прихований зміст твору, в якому смішне і страшне змішане в найпримхливіший спосіб.
Чистий гумор, жартівливість без особливої глибини, без сатиричної ущипливості – головне в написаних вигадливо й грайливо оповіданнях «Чотири звірі в одному», «Чому французик носить руку на перев’язі», «Не закладайся з чортом на власну голову», «Три неділі на одному тижні», «Шахрайство як точна наука», «Окуляри», «Як було набрано одну газетну нотатку» тощо. Ці веселі й дотепні твори – ще одна грань розмаїтої новелістики По, світлі, райдужні барви його палітри. І в цих оповіданнях письменник виявляє свою щедру фантазію, схильність до перебільшень, гротеску, вигадливість та ерудицію. Деякі з гуморесок і пародій тісно пов’язані з реаліями американського життя, в них звучить гостра критика певних виявів суспільного життя Сполучених Штатів: гонитви за грошима, культу успіху за всяку ціну або таких інститутів, як преса, рекламна справа тощо. В забарвленій гумором і іронією новелістиці По знаходимо паростки багатьох тем, які згодом будуть ширше висвітлені у творчості Марка Твена та інших письменників США від О’Генрі до Вуді Аллена.
Одна з найхарактерніших особливостей творів По – таємничість. Він мов чарами створює настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього ввесь арсенал прийомів романтизму й готики. Середньовічні замки з похмурими галереями та переходами, вогкими підвалами, щербатими вузькими сходами та запліснявілими мурами, жахливі катівні, занурені в темряву вулички портового міста, де на кожному кроці чаїться небезпека, панують злочин, хвороба, гріх, – у його творах не тільки тло, а й елементи дії. Серед цих декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум – найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опиналися в лабетах своїх усемогутніх ворогів. З’являються грізні незнайомці, сіючи круг себе моторошний жах – смерть у всіляких машкарах, всюдисущу й невблаганну. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї нема ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу «чортик протиріччя», примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.
Уже згадувалося, що По полюбляє точність, розлогі описи подробиць там, де хоче створити ілюзію реальності нереальних подій та явищ. Водночас він «хитро» й «підступно» вдається до замовчувань саме тоді, коли читач прагне знайти розгадку таємниці, дошукатися істини. Прийом заманювання читача в лабіринт таємничого, звідки немає виходу, – один з найсильніших в емоційному плані. Він викликає гостре почуття невдоволення, розчарування, спонукає до роздумів, шукання розгадки на власну руку, лишає по собі неспокій та напруження. Наприклад, у наш час до нього не раз уже вдавався видатний письменник-фантаст й іронічний містифікатор Станіслав Лем (романи «Розслідування», «Нежить»).
У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою скупчується незбагненний страх, розв’язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у «Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті» або жахливого привида, який мучив героя в «Похованих живцем». Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд із такими складними філософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», де матеріалістичного пояснення нема або, як здається, й не може бути. Перед нами типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з другого – логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього – це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.
Слово містифікація вже не раз з’являлось на цих сторінках. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій. Одна з них увійшла в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковано у вигляді спеціального додатка до газети «Сан», – там звичайно друкували повідомлення про сенсаційні реальні події. Можна собі уявити, який вибух почуттів викликала на світанку повітроплавства розповідь про успішний переліт через Атлантичний океан, присмачена безліччю науковоподібних посилань, прізвищ дослідників та вчених, переконливих аж до відчутності на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував редакцію, жадаючи нових звісток. Цікава й інша містифікація – оповідання «Фон Кемпелен та його відкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. Письменник сам пояснював, що цією містифікацією хотів збити хвилю масових виїздів до Каліфорнії, де були відкриті поклади золота. І це йому певною мірою вдалося.
Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється в По на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведеному вище прикладі, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, яких письменник вигадав, або в назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище». Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір «геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (чи точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує (звичайно, в зниженому плані) такі оповідання самого По, як «Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або, найбільше, «Провалля та маятник».
Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів начебто підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи з інших оповідань письменника, яким науковим, суворо логічним був його розум, важко позбутися підозри в іронічній містифікації. Схильність творця «Короля Чуми» або «Людини, яку порубали на шматки» до найжорстокішої сатири, до всеосяжної іронії, до відвертого глузування над тим, що він вважає потрібним піддавати критиці, ще дужче підсилює цю підозру. Подвійне дно оповідань, подібних до «Метценгерштайна», «Побачення», «Береніки», «Правди про історію з містером Вальдемаром» тощо, викликало суперечності в їх оцінці серед дослідників творчості По. Вони по-різному тлумачили їхню жанрову природу, прихований зміст. Наприклад, таке ультраромантичне оповідання, як «Побачення» з його дивовижно прекрасними героями-коханцями, що трагічно гинуть через свою гріховну любов, загадковим і розкішним венеціанським антуражем, дехто був схильний вважати «жартівливою пародією на Байрона, графиню Терезу Гвіччіолі і її старого чоловіка», а в образі оповідача бачити друга Байрона, англійського поета Томаса Мура, що відвідав Байрона у Венеції.
Романтичні персонажі серйозних оповідань По наділені нечуваною красою або небаченою огидністю, вони страждають від дивних хвороб, перебувають у рідкісних фізичних та психічних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тільки їх, а й об’єкт їхньої любові чи ненависті. Це найчастіше самотники, заглиблені у світ власної уяви, дуже далекі від реальності, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на одній ідеї чи одному почутті. Часто їхня відмінність від інших людей межує з патологією, з божевіллям або переходить межу між психічним здоров’ям і хворобою, руйнує особистість. Вони можуть бути або доброчесними і світлими душею, як ангели, або гріховними і лихими, як дияволи.
У портретах сатиричне змальованих персонажів переважають прийоми карикатури з настирливим підкреслюванням якоїсь риси обличчя чи частини тіла, котра, як ніс гоголівського майора Ковальова, набуває особливої життєвості і зухвалої самостійності, заступаючи свого власника («Король Чума»).
Іноді в характеристиках серйозних героїв По проступають свідомо чи підсвідомо надані цим персонажам певні риси власної вдачі письменника. Наприклад, у «Щоденнику Джуліуса Родмена» є такі рядки: «Фактів він ніколи не перебільшує, і його враження від цих фактів можуть здатися перебільшеними. Та в цих перебільшеннях нема ніякої фальші. Вся справа в почутті, яке викликають у нього побачені предмети. Колорит, який може здаватися строкатим, для нього був єдино вірним».
А в оповіданні «Елеонора» герой так говорить про себе: «Я з тих, кому звісні буйні фантазії і шалені пристрасті. Мене називали божевільним, але хто його зна, може, божевілля – це вищий розум і майже всі славетні діяння і кожна глибока думка породжені хворобливим станом – певним настроєм духу, що піднісся коштом божевілля. Ті, хто марить удень, знають набагато більше, ніж ті, хто лише вночі бачить сни». Прикладів таких рис власної вдачі письменника, відданих його персонажам, можна навести більше. А деяким він дарує моменти своєї біографії, подробиці особистого життя.
Психологізм – одна з найхарактерніших властивостей прози Едгара По. Його романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому з таким захватом ми читаємо тонко нюансовані описи їхніх переживань, стежимо за часто парадоксальними переходами з одного психологічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими звивами думки та емоцій. В оповіданні «Провалля і маятник» він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В «Барильці амонтильядо» або «Чорному коті» висвітлює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж таки «Чорному коті», «Вільямі Вілсоні», «Серце виказало» і деяких інших оповіданнях дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства. Є в нього й аналіз всепереможного почуття любові, яке розчиняє волю і особистість закоханого у волі коханої, є оповідь, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину («Вільям Вілсон», «Людина натовпу»), – ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він – один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні художники від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевільного», «Носа», «Портрета» тощо. Е. По приваблювали психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку «Чортик протиріччя» про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. В нашому сторіччі психологічна проза досягла надзвичайного розвою, і можна стверджувати, що письменники різних напрямів – від реалістів до екзистенціалістів – могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.
Едгар По відзначався інтелектуальною витонченістю, небуденністю мислення, разючою силою інтуїції, що дозволяла йому уявою зазирати в майбутнє. Згадаймо міркування слідчого Дюпена про логіку математичного розуму і логіку мислення взагалі або в конкретних галузях науки чи творчості. Дюпен говорив про обмеженість суто математичного розуму і про його безмежність, якщо він окрилений поезією. У вдачі самого письменника відбувся цей рідкісний синтез холодного, гострого, скептичного розуму, який все піддає аналізу й безжальній критиці, і найтоншої поетичної чутливості, що виходила за межі звичайних людських почуттів. Емоційна насиченість поезії По, як і багатьох прозових творів, здається підсиленою тією обставиною, що в душі автора «Міста серед моря», «Анні», «Аннабел Лі» постійно звучать слова memento mori, нагадуючи про минущість людського існування, про близькість могили.
До тем, які в загалом розмаїтій творчості По трапляються надто часто, а подекуди набувають причепливості, об’єднуючи низку творів, належить передусім тема смерті. Смерть, природна й насильницька, виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично (надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок). Це жахлива смерть у муках від руки вбивці або месника з садистськими нахилами, таємнича загибель від втручання неземних сил серед гуркоту грому і спалахів блискавиць, грізної люті розбурханих стихій. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить саме мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем, коли люди прокидаються в могилі і марно намагаються вийти з труни. Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про «тваринний магнетизм», гіпноз, який навіть може зупинити трупний розклад. Усе це не просто змальоване в кількох оповіданнях, а майже науково проаналізоване. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами – і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними. За своє досить коротке життя По втратив майже всіх найближчих людей – рідних і прибраних батьків, свою першу кохану, улюблену дружину, багатьох знайомих. Страждання від розлуки, мрія про возз’єднання в іншому світі спонукали цікавитись темою метемпсихозу – переселення душ, їхнім новим утіленням. Був тоді у Сполучених Штатах і особливий потяг до всього сенсаційного, як-от злочини, вбивства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм. І це теж диктувало письменникові його сюжети. Крім того, й притаманні романтизму потяг до меланхолії та інтерес до душевних розладів також схиляли до трагічного і смерті.
Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика По, думки про загибель мучать По – нервову, вразливу людину, до уявлення про смерть як «всього лиш болісне перетворення» не раз звертається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що «наше теперішнє втілення минуще, попереднє, тимчасове. А майбутнє – досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося» («Месмеричне одкровення»). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про «жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять» («Тінь»), або про те, що «нематеріальності не існує. Це просто слово. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями». Це думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії: «Є ступені перетворення матерії, про які людині нічого невідомо; більш прості й примітивні пробуджують тонші й витонченіші… Ці ступені здіймаються все вище, втрачаючи водночас густину і щільність, поки врешті ми досягаємо матерії, вже абсолютно позбавленої предметності, неподільної та єдиної…» («Месмеричне одкровення»).
Деякі філософсько-містичні роздуми персонажів По радянська критика або замовчувала, або розглядала як плід некритично сприйнятих псевдонаукових ідей тодішньої доби, відкинутих матеріалістичною наукою. В наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що дуже близьке пошукам багатьох наших сучасних учених. Вони говорять про душу як реальність, про життя після смерті, використовуючи для доведення своїх гіпотез досягнення квантової фізики, уявлення про лептони або лептонні гази як носії наших думок і почуттів у часі й просторі тощо. В цих гіпотезах ідеться й про шостий орган чуттів – душу, який не має свого конкретного матеріального втілення і який особливо розвинений в емоційних людей – поетів, художників. Відомі спеціальні дослідження про те, що відчували й бачили люди, які пережили стан клінічної смерті. До речі, деякі з них у цьому стані бачили, як з їхнього тіла відлітає душа.
Оповідання По, в яких люди виявляють свої підсвідомі думки і почування під впливом месмеричного гіпнозу, підіймають завісу над таємницею стану, проміжного між життям і смертю, довгий час здавалися лише витворами багатої фантазії автора. В наші дні сеанси гіпнозу широко використовуються для різних практичних цілей, і люди з нечуваною точністю розповідають про те, чого в стані притомності вони не пам’ятають або не знають.
Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування Едгара По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла і душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями – теж неправильно.
Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося вже не раз. Цікаві міркування з цього приводу Олександра Блока: «Той факт, що По жив у першій половині XIX сторіччя, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час».
Фантазія По на відміну від творчості попереднього покоління романтиків часто має опору, серйозне підґрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, в сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітництва XVIII століття, а з другого – до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає і своєрідність американського художника серед інших романтиків.
Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того, добре грав у шахи (писав про цю гру), займався теорією ігор, знав принципи дешифровки. Ставши одним з найвпливовіших засновників новітньої наукової фантастики, По, на відміну від фантастів-попередників, наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне прозирання майбутнього, як, наприклад, в оповіданні «Розмова Іра і Харміони». В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення Землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху: «Якусь мить несамовито палахкотіло світло, проймаючи кожен закутень… Тоді почувся грім, що розкотився по всіх усюдах… і вся маса ефіру, в якій ми існували, вмить зайнялася таким полум’ям, що для його сліпучої яскравості і палючого жару нема слів навіть у ангелів, що живуть у високому небі чистих знань. Отак усе й скінчилося!»
По не раз із пластичними подробицями описував літальні апарати, легші повітря, які не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космічні простори. «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Історія з повітряною кулею», Mellonta taut» випереджали в цьому романи Жуля Верна (наприклад, «З гармати на Місяць») або наукову фантастику Герберта Веллса.
У гумористичному описі польоту Ганса Пфааля на Місяць є серйозні міркування про самопочуття астронавта і взагалі живих істот у космосі, і ми знову дивуємося прозірливості письменника, так само як і в оповіданні Mellonta taut», де він пише про залізницю майбутнього, і поїзд долає простір зі швидкістю триста миль на годину. Як доведено дослідниками, По зробив лише дві подорожі через океан, коли разом з Алланами плив до Англії і назад. Він багато їздив по Америці, та, крім Англії, за кордоном не бував. Тим більше захоплюють його мальовничі й точні описи чужих земель, його докладне знання морської справи. Цікаво, що для оповідання «У полоні Мальстрему» письменник скористався з відомостей Британської енциклопедії, а пізніше це видання у нових випусках цитувало опис Мальстрему… за текстом По, так ефектно він зобразив це природне явище (коли читаєш цей текст, на думку спадають сучасні матеріали про Бермудський трикутник. Знову По начебто зазирнув у майбутні проблеми). Можна продовжувати перелік фахових питань з різних наук, з якими По був обізнаний і які оригінально втілилися в його художній творчості. Пригадаймо, що він був спів-автором спеціального твору про мушлі. Ця науково-популярна праця мала успіх і перевидавалася кілька разів.