Оповідь Артура Гордона Піма
Нарешті я зібрав останні сили і, кинувшись на ніс човна, зірвав грот. Як і слід було сподіватися, вітер підхопив вітрило і перекинув його в море; намокши у воді, воно потягло за собою щоглу, мало не зламавши борт. Лише завдяки цій невеличкій катастрофі мені пощастило уникнути невідворотної загибелі. Хоча човен залишився під одним клівером, він і далі мчав, гнаний вітром; врядигоди на нього обвалювалися важкі хвилі, але найстрашніша загроза минула. Я взявся за румпель і зітхнув вільніше, бачачи, що для нас лишилася деяка можливість порятунку. Огастес лежав непритомний на дні, а що там набралося на цілий фут води, то я став боятись, аби він не захлинувся; мені вдалося трохи підняти товариша і, обв’язавши його навкруг пояса мотузкою, я закріпив її до рим-болта на даху каюти і залишив його в сидячій позі. Зробивши таким чином усе, що міг зробити у своєму збудженому стані, я зібрався з духом і звірився на Бога, сповнений рішучості мужньо зустріти будь-яке випробування, що його пошле мені доля.
Та не встиг я прийняти це рішення, як угорі над човном і навкруг нього заповнив усе повітря страшний і протяжний зойк, ніби заверещала тисяча демонів.
Ніколи, поки я живий, не забути мені, який моторошний жах заполонив мене в ту мить. Волосся на голові стало сторч, кров застигла в жилах, серце зупинилося. Я навіть не зміг задерти голову, щоб подивитися, звідки долинуло те моторошне виття, а захитався й упав без тями на нерухоме тіло товариша.
Очунявши, я виявив, що лежу в каюті великого китобійного корабля «Пінгвін», який ішов до Нантакета. Наді мною стояло кілька людей, і Огастес, блідий як смерть, старанно розтирав мені руки. Побачивши, що я розплющив очі, він радісно скрикнув, а на суворих обличчях людей, які стояли навкруг мене, з’явилися усмішки; у декого в очах заблищали сльози. Незабаром прояснилася й загадка того, як нам пощастило залишитися живими. На нас наскочило китобійне судно, котре, тримаючись круто до вітру, прямувало до Нантакета на всіх вітрилах, які зважилося підняти, а отже, йшло майже під прямим кутом до нашого курсу. На вахті було кілька матросів, усі вони дивилися вперед, але помітили нашого човна лише тоді, коли уникнути зіткнення було неможливо, – крики, якими вони намагалися остерегти нас, коли побачили вітрильника, і сповнили мене жахом. Величезний корабель, як мені розповідали, переїхав через нас із такою самою легкістю, з якою наше суденце переїхало б через пташине перо – він навіть не уповільнив ходу. Жодного крику не до-линуло з човна, який зазнав катастрофи, – тільки почулося скреготіння, майже заглушене ревом вітру та хвиль, поки наше вутле суденце, вже затоплене водою, за якісь секунди протягло під кілем корабля, котрий нас розчавив, – і все. Прийнявши наш вітрильник (а з нього, як ви, певно, пам’ятаєте, зірвало щоглу) за покинуту й нікому не потрібну посудину, капітан китобійного корабля (капітан Е. Т. В. Блок з Нью-Лондона) дав наказ іти своїм курсом, не звертаючи уваги на те, що сталося. Та, на наше щастя, двоє з вахтових матросів побожилися, що бачили в нашому суденці біля стерна людину, і її, мабуть, ще можна врятувати. Спалахнула суперечка, і Блок роздратовано заявив, що «йому немає діла до якоїсь яєчної шкаралупи, що заради такої нісенітної пригоди він не стане змінювати курс корабля і якщо в тому кориті була людина, ніхто не винен у цьому, крім неї самої, – і хай собі йде на дно або до чортів у пекло», ну й таке інше в такому ж дусі. Тоді до суперечки втрутився Гендерсон, перший помічник, справедливо обурений, як і всі матроси, бездушною жорстокістю капітана. Відчуваючи підтримку команди, він заявив Блоку, що той заслуговує теліпатись на шибениці і що він не виконає такого наказу, хай навіть його повісять відразу по тому, як вони зійдуть на берег. Помічник капітана твердим кроком рушив на корму, відштовхнувши Блока (той зблід, але промовчав), і, схопившись за штурвал, рішучим голосом наказав: «Завертай!» матроси кинулися на свої місця, і корабель здійснив умілий поворот. Усе це забрало близько п’ятьох хвилин, і мало хто вірив у те, що вони встигнуть когось там урятувати, навіть якщо в човні справді були люди. Проте, як читачеві вже відомо, і я, й Огастес залишилися живі; смерть обминула нас, завдяки поєднанню двох щасливих і майже неймовірних випадковостей – подібне щастя люди благочестиві й мудрі приписують умисному втручанню божественного Провидіння.
Поки судно ще не забрало вітер, перший помічник капітана звелів спустити на воду шлюпку і стрибнув у неї разом з двома матросами – мабуть, тими самими, котрі запевнили, що бачили мене біля стерна. Як тільки вони відчалили від судна (місяць світив яскраво, як і раніш), корабель круто нахилився під вітер, і в ту саму мить Гендерсон, підхопившись зі свого сидіння, закричав веслувальникам, щоб вони табанили. Він не став нічого пояснювати, тільки нетерпляче повторював: «Табань! Табань!» З усіх сил матроси заходилися веслувати назад; але на той час корабель уже розвернуло, і він рвонувся вперед, хоча команда докладала неймовірних зусиль, щоб прибрати вітрила.
Зневаживши небезпеку, помічник капітана вхопився за ван-путенси на борту корабля, як тільки зміг до них дотягтися. Судно знову рвучко нахилилося, оголивши правий борт майже до кіля, і тоді стало зрозуміло, чому помічник капітана звелів матросам знову підігнати шлюпку до корабля. На гладенькій і блискучій поверхні днища (корпус «Пінгвіна» був обшитий міддю, і мідні штаби кріпилися до дерева мідними ж таки болтами) у якийсь незбагненний спосіб повисло людське тіло, яке билося об корпус за кожним порухом корабля. Після кількох невдалих спроб, бо судно гойдалося, і перший-ліпший поштовх загрожував потопити шлюпку, мене нарешті визволили з небезпеки й підняли на борт – бо то було моє тіло. З’ясувалося, що якийсь болт зрушив із місця, пропоров обшивку й вистромився назовні, а коли нас протягувало під кораблем, я зачепився за нього й ось таким неймовірним манером мене прикріпило до днища. Голівка болта пройшла крізь комір зеленої сукняної куртки, яка була на мені, крізь задню частину шиї і вийшла назовні між двома сухожиллями під правим вухом. Мене негайно поклали до ліжка, хоча я не подавав ознак життя. Хірурга на борту не було. Зате капітан поставився до мене дуже уважно – мабуть, хотів загладити в очах команди свою жахливу поведінку на самому початку цієї пригоди.
Тим часом Гендерсон знову відчалив від корабля, хоча вітер набрав майже ураганної сили. Вже через кілька хвилин йому почали траплятися уламки нашого човна, і незабаром один із матросів, котрі були з ним, став запевняти, що чує крізь рев урагану, як хтось кличе на допомогу. Це примусило відважних моряків уперто провадити пошуки далі, і вони плавали там більше, ніж півгодини, хоча капітан Блок знову й знову подавав сигнали повернутися, і кожна мить перебування на воді в такій благенькій шлюпці таїла в собі смертельну небезпеку. Важко зрозуміти, чому крихітне суденце не зазнало катастрофи в першу ж таки секунду. Одначе шлюпка була збудована дуже міцно, спеціально для китобійного промислу, й обладнана, як я мав згодом нагоду переконатися, повітряними ящиками – на зразок рятувальних човнів, що ними користуються на узбережжі Уельсу.
Після марних пошуків протягом згаданого часу вирішили повернутися на корабель. Та не встигли дійти цього висновку, як від темного предмета, що швидко проплив неподалік, почувся слабкий крик. Вони погналися за тим предметом і незабаром підпливли до нього. То був палубний настил «Арієля». Біля нього з останніх сил змагався з хвилями Огастес. Коли його стали втягувати в шлюпку, виявилося, що він прив’язаний мотузкою до дощок, які трималися на плаву. Нагадаю, що це була та сама мотузка, одним кінцем якої я обв’язав Огастеса навкруг пояса, а другим примоцував до рим-болта, щоб утримати його в сидячій позі; отже, цей запобіжний захід у кінцевому підсумку і врятував йому життя. Збудований «Арієль» був абияк, і коли його підім’яло під себе велике судно, він одразу розвалився на шматки, а палубний настил, як і слід було сподіватися, зірвало, коли вода заповнила каюту, і разом з іншими уламками він сплив на поверхню; завдяки йому Огастес не пішов на дно і в такий спосіб уникнув жахливої смерті.
Минуло більше години після того, як Огастеса підняли на борт «Пінгвіна», перш ніж він зміг розповісти про себе і зрозуміти, що ж власне сталося з нашим човном. Зрештою він цілком оговтався і довго розповідав про те, що відчував, коли його скинуло в море. Прийшовши до тями, він виявив, що з карколомною швидкістю його закручує у водяний вир, а навколо його шиї двічі або тричі туго обмоталася мотузка. В наступну мить він відчув, що швидко підіймається на поверхню і, сильно стукнувшись головою об щось тверде, знову знепритомнів. Очунявши вдруге, він уже міг трохи мислити, хоча його свідомість досі була затемнена, а думки плуталися. Тепер він зрозумів, що потрапив у якусь катастрофу й опинився у морі, хоча рот у нього на поверхні, й він міг дихати, правда, з деяким зусиллям. Мабуть, у цей час палубний настил швидко гнало за вітром, і він тягся за ним, лежачи спиною на воді. Отже, він міг не боятися, що піде на дно, поки йому вдається втриматися в такому положенні. Незабаром хвиля кинула його на дошки, і він учепився в них, вряди-годи волаючи на допомогу. За кілька хвилин до того, як його помітили зі шлюпки Гендерсона, він, утративши останні сили, не втримався за дошки, скотився у воду й вирішив, що йому кінець. За весь той час, поки Огастес змагався за життя, він так і не згадав ні про «Арієль», ні про події, що привели його до трагічної розв’язки. Невиразне почуття жаху й розпачу цілком заволоділо його свідомістю. Коли його нарешті підібрали, він був без тями, і, як я вже згадував, минуло не менш години, поки він нарешті усвідомив, що з ним сталося. Ну, а я повернувся до життя зі стану, близького до смерті, завдяки енергійному розтиранню фланеллю, змоченою в гарячому лої – цей метод запропонував Огастес, після того як упродовж трьох із половиною годин перепробували найрізноманітніші засоби. Рана в шиї, хоч і була бридка на вигляд, виявилася легкою і загоїлася досить швидко.
Витримавши один із найжахливіших штормів, які траплялися біля узбережжя, де стояв Нантакет, «Пінгвін» рівно о дев’ятій ранку ввійшов у порт. Ми з Огастесом навіть устигли на сніданок, який, на наше щастя, трохи припізнився в домі капітана Барнарда, з огляду на вчорашню пиятику. Навряд чи хтось із людей, які зібралися за столом, звернув увагу на наш жалюгідний вигляд, бо всі були надто змучені з перепою – хоча від пильного ока нам би не пощастило приховати свій стан. Школярі, одначе, здатні творити чудеса, коли їм треба одурити старших, і, я переконаний, ні в кого з наших друзів у Нантакеті не виникло найменшої підозри в тому, що жахлива та неймовірна історія, розказана кількома матросами в місті про те, як вони налетіли в морі на невідоме суденце й пустили його на дно з тридцятьма або сорока бідолахами на борту, мала стосунок до «Арієля», до мого приятеля чи до мене самого. Ми з Огастесом не раз потім поверталися в розмові до цієї історії – і щоразу здригалися від жаху. Під час однієї з таких розмов мій друг щиро признався мені, що ніколи в житті не переживав такого болісного переляку, як у ту мить, коли на борту нашого суденця раптом усвідомив, що він смертельно п’яний, і відчув, що він летить у прірву, на дні якої клубочаться винні випари.
Розділ другий
З огляду на властивості, притаманні самій людській природі, та на суспільні упередження й забобони, ми не здатні робити слушних висновків навіть із найочевидніших подій. Можна було б припустити, що катастрофа на зразок тієї, про яку я щойно оповів, надовго відіб’є в мене охоту вибиратися в морські мандри. Навпаки, ніколи не відчував я такого палкого потягу до безумних пригод, без яких неможливе життя мореплавця, як через тиждень після нашого чудесного порятунку. Цього короткого часового періоду виявилося цілком досить, щоб із моєї пам’яті стерлися похмурі барви недавньої страшної пригоди і в яскравому світлі постали всі її збудливі мазки, вся її мальовничість. Наші розмови з Огастесом ставали усе частіші і з кожним днем цікавіші. Його манера розповідати про свої морські пригоди (здебільшого вигадані, як я тепер здогадуюся) цілком відповідала моїй екзальтованій вдачі і знаходила відгук у моїй палкій, хоч і дещо трагічній уяві. Дивно, що моя любов до морських мандрів найдужче пробуджувалася тоді, коли він описував випадки найжахливіших страждань і розпачу. Світлі тони в його картинах мало мене хвилювали. Мені ввижалися корабельні аварії і голод; смерть або животіння в полоні у кровожерливих дикунів; життя в журбі та в сльозах на якій-небудь похмурій та голій скелі посеред неозорого і незбагненного океану. Згодом мене запевняли, що такі видіння або жадання – бо видіння й справді переходили в палкі жадання – властиві всім людям, схильним до меланхолії, але в той час я сприймав їх як пророчі зблиски доленосних накреслень, що їм я мушу в якійсь мірі підкорятися. Огастес повністю перейнявся моїми настроями. Вельми ймовірно, що наша інтимна дружба мала наслідком часткове взаємопроникнення характерів.
Десь через півтора року після того, як пішов на дно «Арієль», компанія «Ллойд і Реденберг» (якимсь чином пов’язана – так я думаю – з панами Ендербі з Ліверпуля) заходилася лагодити велику морську посудину, яка називалася «Дельфін», та споряджати її для полювання на китів. То була стара калоша, яка навіть після всього того, що з нею зробили, навряд чи стала придатна для плавання в океані. Я не годен пояснити, чому віддали перевагу саме цій руїні, адже компанія мала в своєму розпорядженні куди кращі кораблі, але так воно було. Містера Барнарда призначили капітаном, і Огастес збирався вирушити з ним. Поки бриг готували до плавання, мій друг часто розводився про те, яка чудова нагода випадає мені здійснити свою заповітну мрію. Він знайшов у мені цілком прихильного слухача, але облагодити справу виявилося не так легко. Мій батько не чинив мені опору – принаймні відкрито, – але з матір’ю сталася істерика, тільки-но я повідомив її про свій намір. А найприкрішою несподіванкою було для мене те, що мій дід, на якого я покладав великі надії, заприсягся позбавити мене спадщини, якщо я ще хоч раз заговорю з ним на цю тему. Труднощі, одначе, не тільки не загасили моє бажання, а навіть додали до жару вогню. Я постановив вийти в море, нехай там що, і, повідомивши Огастеса про своє рішення, разом з ним почав розробляти план дій. Водночас нікому з родичів я більше нічого не казав про своє бажання податися в морську подорож, а що видимо я весь свій час віддавав звичайним справам, то всі подумали, я зрікся свого задуму. Згодом я часто згадував свою тодішню поведінку зі змішаним почуттям невдоволення й подиву. Нахабне лицемірство, за допомогою якого я йшов до здійснення свого наміру і яким були просякнуті кожне моє слово і кожен мій учинок протягом досить-таки тривалого часу, виявилося мені до снаги лише завдяки палким та непогамовним надіям, що з ними я чекав здійснення давно виплеканої мрії про морські мандри.
Боячись, щоб мене не викрили, я з необхідності мусив майже всі справи полишити на Огастеса, який днями пропадав на борту «Дельфіна», наглядаючи за всім тим, що робилося в батьковій каюті та в трюмі. Проте ввечері ми неодмінно зустрічалися, розповідали один одному про події дня і радились, як нам здійснити свій задум. У таких балачках минув майже місяць, а ми все не могли придумати плану, що обіцяв би певний успіх, аж якось Огастес повідомив мене, що він нарешті все обмізкував. У НьюБедфорді я мав родича, містера Росса, і вряди-годи гостював у нього по два-три тижні. Бриг мав вийти в море десь у середині червня (1827 року), і ми домовилися, що за день або два до його відплиття мій батько одержить, як це не раз бувало, листа від містера Росса, котрий запросить мене приїхати і провести тижнів зо два з його синами Робертом і Емметом. Огастес пообіцяв, що сам напише листа і доставить його за адресою. Отже, я вийду з дому, ніби йдучи до Нью-Бедфорда, а Огастес мене перестріне й відведе на борт «Дельфіна», де він заздалегідь обладнав для мене сховище. Воно буде, як запевнив мене Огастес, достатньо зручним, і я пересиджу там кілька днів, протягом яких мені не можна нікому показуватися на очі. А коли бриг вийде у відкрите море і вже ніхто не зважиться повернути його назад, тоді мене, як сказав Огастес, переселять до каюти з усіма вигодами, а щодо батька, то він тільки посміється з нашої витівки. А потім нам, звичайно, зустрінеться не один корабель, з яким я пошлю листа й повідомлю своїм батькам про все, що сталося.
Та ось настала й середина червня – наближався день відплиття. Листа було написано й доставлено за адресою, і в понеділок уранці я вийшов із дому, прямуючи на пакетбот, що вирушав до Нью-Бедфорда, як гадали мої батьки. Одначе я подався прямо до Огастеса, який чекав мене за рогом вулиці. Наш первісний задум полягав у тому, що я ховатимуся де-небудь, аж поки смеркне, а тоді ми доберемося на борт корабля; та оскільки, на наше щастя, стояв густий туман, ми постановили не гаяти часу і зробити це негайно. Огастес рушив до пристані, а я йшов за ним трохи віддалік, закутаний у грубий матроський плащ, який він мені приніс, щоб мене, бува, не впізнали. Та тільки-но ми завернули за другий ріг, біля колодязя містера Едмунда, як хто, ви гадаєте, постав переді мною, дивлячись мені просто в обличчя? Та не хто інший, як старий містер Петерсон, мій рідний дід.
– Щоб я пропав, Гордоне! – вигукнув він після довгої паузи. – Невже це ти? Але нащо ти надяг на себе це брудне шмаття, і в кого ти його взяв?
– Ви помиляєтеся, сер! – відповів я хрипким, як у старого пияка, голосом і, враховуючи надзвичайну вагу моменту, прикинувся вкрай ображеним та обуреним. – По-перше, я ніякий не чортів Гордон, а по-друге, я не дозволю першому-ліпшому волоцюзі називати мій новий плащ брудним шматтям!
Далебі, я мало не зареготав, побачивши, як дивно повівся старий джентльмен, діставши цю промовисту відсіч. Він поточився на два або три кроки, спершу зблід як крейда, потім почервонів як рак, зсунув на лоб окуляри, знову опустив їх на перенісся і, піднявши парасольку, кинувся на мене. Одначе на півдорозі став як укопаний, начебто йому сяйнула несподівана думка; і, круто обернувшись, пошкутильгав геть вулицею, трусячись від люті й бурмочучи крізь зуби:
– Чортівня та й годі… Треба нові окуляри… якийсь жевжик видався мені Гордоном… Щоб він згинув, отой Том довготелесий – нікчемне ледащо!
Після цієї ризикованої зустрічі ми просувалися вперед куди обережніше і без пригод дійшли до пристані. На борту «Дельфіна» було лише двоє чи троє матросів, та й ті щось робили біля носового кубрика. Капітан Барнард, як ми знали, був зайнятий у конторі компанії «Ллойд і Реденберг» і мав залишатися там до пізнього вечора – отже, його появи ми могли не боятися. Огастес перший спустився по трапу, а незабаром проскочив за ним і я, матросами не помічений. Ми відразу пробралися до кают-компанії. Там не було нікого. Кают-компанія виявилася опорядженою з великим комфортом, що рідко буває на китобійних суднах. У неї виходили чотири чудові окремі каюти з широкими зручними койками. Я побачив там також велику піч і напрочуд пухкий коштовний килим, що застеляв підлогу і в салоні, і в каютах. Висота стелі досягала семи футів – одне слово, тут було куди просторіше і зручніше, ніж я міг сподіватися. Огастес, одначе, не дав мені роздивитися все як слід, бо наполягав, щоб я зачаївся у сховку якомога швидше. Він провів мене у свою каюту, яка містилася по правому борту брига, впритул до перегородки. Коли ми туди увійшли, він зачинив двері й узяв їх на засув. Мені здалося, я ніколи не бачив затишнішої кімнатки, ніж та, де ми опинилися. Вона була футів у десять завдовжки і мала лише одну койку, широку та зручну, як і ті, що про них я вже згадував. У тій частині каюти, яка прилягала до перегородки, був вільний простір площею в чотири квадратні фути, де стояв стіл, стілець і висіли полиці, заставлені книжками, переважно про плавання та далекі мандри. В кімнаті було чимало й інших вигод, серед яких мені запам’ятався великий ящик із льодом, де, як показав мені Огастес, зберігалося чимало смачних наїдків і трунків.
Потім мій друг надавив суглобами пальців на ріжок килима в кутку каюти і сказав, що частина настилу – близько шістнадцяти квадратних дюймів – тут акуратно вирізана і знову припасована на місце. Коли він натис на краєчок випиляного квадрата, той трошки піднявся, і він підсунув під нього палець. У такий спосіб Огастес підняв ляду (килим тримався на ній завдяки мебльовим цвяхам), і відкрився люк, що вів до кормового трюму. Огастес запалив фосфорним сірником свічечку й, поставивши її в потайний ліхтар, спустився в люк, покликавши мене за собою. Я поліз за ним, і він за допомогою цвяха, вбитого з внутрішнього боку, опустив ляду, причому килим, як легко здогадатися, зайняв первісне положення на підлозі каюти, приховавши сліди люка.
Ліхтар зі свічечкою всередині відкидав таке слабке світло, що я з великими труднощами пробирався крізь безладно навалені купи всілякої всячини, йдучи майже навпомацки. Незабаром, правда, мої очі пристосувалися до сутіні, і я став просуватися вперед більш упевнено, тримаючись за полу Огастесової куртки. Пролізши, часто навкарачки, крізь безліч вузьких проходів, ми нарешті підійшли до окутого залізом ящика, схожого на ті, в яких перевозять фаянс. Він був футів чотири заввишки, повних шість футів завдовжки, але дуже вузький. На ньому лежали дві порожні бочки з-під китового жиру, поверх яких височіла аж до палуби купа солом’яних мат. А навкруги тіснилися в хаотичному безладді, громадячись до палуби-стелі, всілякі причандали корабельного господарства та купи найрозмаїтіших кошиків, клітей, барил і тюків, і те, що ми таки зуміли знайти прохід до цього ящика, тепер здавалося майже чудом. Згодом я довідався, що Огастес умисне так щільно напакував трюм, прагнучи якнайліпше мене сховати, причому він працював лише з одним помічником, який у плавання не йшов.
Мій товариш показав мені, що одну торцеву стінку ящика можна відкрити. Він її відсунув, і я заглянув усередину. Мене опанував радісний подив: дно ящика застеляв матрац, знятий з каютної койки, і тут-таки я побачив усі предмети першої необхідності, які можна було розмістити в такому замкнутому просторі, водночас залишивши досить місця, щоб я міг розташуватися, – або сидячи, або лежачи на повен зріст. Серед тих речей було кілька книжок, перо, чорнило, папір, три ковдри, великий глек із питною водою, барильце морських сухарів, три або чотири величезні болонські ковбаси, здоровенний окіст шинки, засмажена бараняча нога і з півдесятка пляшок міцних трунків та лікеру. Я негайно вступив у володіння своєю крихітною оселею, і, думаю, в ту мить я пережив куди більшу втіху, аніж будь-який монарх, котрий уперше входить у свій палац. Огастес пояснив мені, як закріплювати відсунуту стінку ящика, а потім, опустивши свічку до самого настилу, показав кінець темної мотузки, що там лежала. Ця мотузка, пояснив він, тягнеться від мого сховку через усі покручені проходи між вантажем прямо до ляди, що відкривається в його каюту, і закріплена там до цвяха, вбитого в дно трюма якраз під люком. Завдяки цій мотузці я матиму змогу вибратися звідси без його допомоги, коли якийсь непередбачений випадок спричинить таку необхідність. Після чого Огастес пішов, залишивши мені сірники, ліхтар із чималим запасом свічок і пообіцявши навідувати мене щоразу, коли щаститиме прослизнути сюди непоміченим. Це сталося сімнадцятого червня.
Наскільки я міг визначити, я провів у своєму сховку три дні і три ночі, майже не вилізаючи з ящика і лише двічі розім’яв м’язи, випроставшися на весь зріст між двома клітями, якраз навпроти своїх дверцят. Протягом усього того часу Огастес не з’являвся; та це не надто мене непокоїло, бо я знав, що бриг має вийти в море з хвилини на хвилину, і в передвідчальній метушні йому нелегко вигадати вільний час, щоб спуститися до мене. Нарешті я почув, як піднялася й опустилася ляда, і незабаром Огастес погукав мене тихим голосом, запитавши, чи у мене все гаразд і чи не треба мені чогось.
– Нічого не треба, – відказав я. – Я влаштований тут з усіма вигодами. Коли відчалюємо?
– Ми знімаємося з якоря менш як за півгодини, – відповів він. – Я прийшов сказати тобі про це, щоб ти не хвилювався через мою відсутність. Я тепер не скоро зумію вигадати час і навідати тебе – можливо, мене не буде днів три або й чотири. Нагорі все гаразд. Коли я вилізу звідси й закрию ляду, ти проберися по мотузці сюди, де стирчить цвях. Я залишаю тут свого годинника – він тобі згодиться, щоб стежити за часом, адже денне світло сюди не проникає. Ти, мабуть, і зараз точно не знаєш, скільки просидів у цій могилі… Лише три дні, сьогодні двадцяте. Я приніс би годинника до твоєї халабуди, але боюся, мене почнуть шукати.
I з цими словами мій друг виліз нагору.
Десь через годину після того, як Огастес пішов, я нарешті виразно відчув, що бриг рухається, і привітав себе зі щасливим початком подорожі. Цілком задоволений, я вирішив нічим не перейматися і чекати природного розвитку подій, адже рано чи пізно мені дозволять поміняти ящик на просторіше, хоча навряд чи зручніше каютне помешкання. Першою моєю турботою було забрати годинника. Залишивши свічку запаленою, я взявся за мотузку і рушив у темряві навпомацки крізь лабіринт незліченних проходів, причому не раз виявляв, що, подолавши досить велику відстань, опинявся за кут або за два від вихідної точки. Нарешті я дістався до цвяха, знайшов предмет свого пошуку і цілим та неушкодженим повернувся назад.