Оповідь Артура Гордона Піма

Едгар По – один з небагатьох тогочасних і великих письменників, хто з таким інтересом і захватом стежив за досягненнями наукової думки, за технічними винаходами, хто так тягнувся до всього незвичного, нового, щойно відкритого у світі природи. І в цьому виявилась його «американськість» – характерна риса громадянина країни, де технічний і науковий прогрес був найбільшою рушійною силою розвитку. Про цю захопленість свідчать і публіцистика, і художня проза автора «Тисяча другої казки Шехерезади». Це гумористичне оповідання є розгорнутою оповіддю дружини султана про дива нашої землі. Своєю реальною неймовірністю вони перевершують будь-яку фантастику і викликають сумніви та скепсис у султана, що для казкарки закінчується надто сумно. По успішно використовує прийом, котрий у наш час з легкої руки Віктора Шкловського називають «ефектом очуднення». Тобто показує відоме під новим кутом зору, розкриває його дивні, незвичні сторони. Змальовуючи технічні відкриття, – пароплав, паровоз, телеграф, повітряну кулю тощо, – Шехерезада описує їх з погляду людини середньовіччя. Це викликає не лише «ефект очуднення», а й веселий сміх. Отже, і в цьому Марк Твен наслідує По у своєму романі «Янкі при дворі короля Артура».

Нескінченний процес пізнання світу видавався письменникові, як це випливає з філософського діалогу «Сила слів», щастям: «Ох, щастя не в самому знанні, а в здобутті тих знань. Вічно пізнаючи, ми вічно блаженні… єдина мета безкінечної матерії – створити безліч джерел, з яких душа може тамувати завжди невситиму в межах матерії жагу пізнання: бо затамувати цю жагу означає знищити буття душі». Коло читання Едгара По, про що свідчать і його твори, було й дуже широке, і напрочуд різноманітне. Він стежив за відкриттями в царинах різних наук, рецензував спеціальні праці з філософії, біології, географії, історії, широко використовував набуті знання у своїх художніх творах. Його захоплював процес творення нових реальностей з допомогою наукових відкриттів, утілення в життя величних планів, що примножують гаразди світу, прикрашають його. З суто американським практицизмом він пропонував негайно запроваджувати в життя наукові теорії, випереджаючи художнім словом повільний, як йому здавалося, прогрес. Його повітряні кулі перетинали Атлантичний океан або навіть злітали в космос набагато раніше, ніж могли це зробити справжні літальні апарати, а дослідники повертали життя померлим, зупиняючи з допомогою месмеричних пасів смерть і розклад.

Фантазія По дає іноді дивні й водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні «Муза Арнгейм» він викладає теорію паркової архітектури «як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика». Захоплення творенням поетично прекрасних садів набуло особливого розмаху в XVIII столітті в усіх європейських країнах. У США По першим оспівав цей вид мистецтва, доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного і небаченого, перевершуючи міфічні сади Семіраміди. Національні парки країни і навіть така комерційна інституція, як уславлений Діснейленд, мабуть, є далекими спадкоємцями поетичних фантазій По.

Деякі поезії та оповідання По тьмяно нагадують уже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Кольріджа, Гофмана чи Вашінгтона Ірвінга, ясно, що тут виразний відгомін знайомства По з творами цих художників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перейнятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів («Герцог де л’Омлет», «Трагічне становище», «Чорт на дзвіниці»).

Та значно більше моментів упізнавання виникає при читанні книжок літераторів, що писали після По, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоромантики, багато письменників-декадентів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить численний загін реалістів.

Символісти різних країн, зокрема й вітчизняні, називали По своїм попередником і вчителем. Загалом це так, хоча певну рацію мав і Олександр Блок, коли писав: «Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму». Талант По такий щедрий, що він безтурботно розкидав зерна нових ідей і художніх форм, начебто не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі.

Своєю долею і творчістю По був близький до «проклятих поетів», багато в чому передував цим французьким художникам. Не випадково на батьківщині Рембо, Верлена його найпалкішим і найталановитішим популяризатором став Шарль Бодлер, у Франції По зрозуміли глибше і тонше, ніж на батьківщині. Відома стаття Бодлера, присвячена американському письменникові, зберегла своє значення й до наших днів як одна з найбільш вдумливо і добре написаних робіт про По. Тут, звичайно, виявилась, якщо вдатися до вислову Гете, Wahlverwandschaft, спорідненість обраних.

І в образотворчому мистецтві Франції відчутний вплив пластичної поезії і прози По, зокрема в картинах символістів Гюстава Моро або Оділона Редона, найхимерніших художників минулого сторіччя. Однак це окрема тема, яка потребує серйозного вивчення.

До останнього часу в працях російських дослідників підкреслювалося, що символісти і декаденти міфологізували постать і творчість По, бачили в ньому лише те, що хотіли бачити. І якщо американські сучасники негативно ставилися до письменника за його «демонізм», той самий демонізм автора «Крука» захоплював Бодлера, Брюсова та Бальмонта. Це так. Творчості По й справді притаманний певний демонізм, хоча символісти й перебільшували значення цього своєрідного байронізму американського письменника. Вони були досить однобічні, залишали поза увагою інші важливі прикмети літературної діяльності поета, зокрема його іронічний критицизм і гумор, забували про його новаторство у створенні літературних жанрів тощо.

Щодо неоромантиків, то і їхні зв’язки з По очевидні й численні. Крім тих, що лежать на поверхні, – схильність до екзотики далеких країн, драматичних подорожей (надто морських), описів загадкових природних явищ і катаклізмів, створення трагічно загостреного конфлікту між героєм і суспільством, важливим є сам вибір героя – самотнього, загадкового, психологічно складного, часто таки справді демонічного. І боріння в душі цього героя добра і зла, великої духовності, таланту і мерзенних гріхів та збочень – теж близькі до подібних конфліктів у свідомості героя багатьох оповідань По. Неоромантична завороженість смертю, злочином, таємничість – тісно пов’язані з романтизмом американського письменника. Звичайно, герої і неоромантиків, і По мають спільних предків – героїв Байрона. Всі вони начебто одна родина, представлена кількома поколіннями. Та кожне покоління вносить свої риси і передає їх наступним. «Гени» По виявилися дуже сильними й передалися багатьом з тих, хто творив після нього.

Серед реалістів, які вчилися у По, першим треба назвати Марка Твена. Його гумористичні й сатиричні оповідання за стилем і прийомами часто близькі до прози По цього ж забарвлення. Твенові гротескні перебільшення, нагромадження гіпербол, надмірність подробиць, певна грубуватість тону, особливо у ранніх творах, як і схильність розгортати дію пізніх повістей на тлі умовно-європейських декорацій з «німецьким» колоритом – усе це нагадує прикметні риси оповідної манери автора «Без дихання» або «Чорта на дзвіниці». Перегукуються і певні характерні образи обох письменників. Наприклад, на диявола По схожий Твенів спокусник обивателів міста Гедліберг, або містично-жахливий «Таємничий незнайомий». І це лише деякі риси спорідненості Марка Твена з його талановитим попередником.

Спорідненість існує між Едгаром По і таким самобутнім художником-реалістом наступної генерації, як Анатоль Франс. Крім замилування історичними та географічними реаліями, барвистими, екзотичними, мальовничими, рідкісними речами, подробицями побуту, архітектурними деталями тощо, їх зближує величезна ерудиція, глибоке знання світової культури. Блискуча філологічна освіта, володіння класичними і сучасними мовами, широка обізнаність із працями істориків, філософів, географів, чудова пам’ять на імена і факти, посилання на рядки поетичних і прозаїчних творів авторів з різних епох і країн – усе це робить тексти обох письменників до краю насиченими складною культурною інформацією. Далеко не кожен сучасний читач, навіть учений-фахівець, може повністю зрозуміти думку чи образ По або Франса, не звертаючись до коментарів чи приміток. Десятиліття неуваги до класичної філологічної освіти зробили нас безпорадними без милиць наукового апарату. Треба, однак, визнати, що обом письменникам властиве певне хизування власною ерудицією, легкий науковий снобізм, який становить своєрідну прикмету їхнього письма, особливість стилю. І в наш час у цьому в них є продовжувачі, – згадаймо хоча б Карпентьєра чи автора роману «Ім’я троянди» Умберто Еко, не кажучи вже про Джеймса Джойса.

Скористаймося, крім наведених вище, ще одним сюжетно-образним прикладом. Одна з найхарактерніших для романтиків тем – тема двійників – від Гофмана перейде до По, оригінально втілившись у «Лігейї», «Вільямі Вілсоні» та інших творах, а згодом відгукнеться у Стівенсона («Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда»). Або в Оскара Уайльда в його «Портреті Доріана Грея», де так багато перегуків хоча б з тим же «Вільямом Вілсоном» (аж до загибелі героя і його двійника – втілення кращого «я» героя – в один і той же день і за надто близьких обставин).

Є в По невеличке раннє оповідання, – історичний анекдот «На мурах Єрусалимських», – стилізоване під біблійний текст. Його початок звучить тією самою урочистою міддю, що й уславлені перші рядки розділу про Єшуа в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Вперше оповідання американського письменника з’явилося російською мовою 1885 року в книзі «Э. По. Повести, рассказы, критические этюды и мысли» під назвою «Случай в Иерусалиме», і, хто знає, можливо, саме ця стилізація була поштовхом до стилістичних шукань великого киянина Булгакова, тим більше, що По він знав і любив.

«Логічні оповідання», як він їх сам називав, Едгара По були першою ластівкою жанру, який у нашому сторіччі набув нечуваної популярності. Мається на увазі класичний «детектив» у формі оповідання, повісті або роману. Найуславленіші його майстри і майстрині, як-от Артур Конан Дойл, Агата Крісті, Жорж Сіменон, плідно вчилися в американського письменника. В автора «Вбивств на вулиці Морг», «Таємниці Марі Роже», «Золотого жука», «Це ти», «Викраденого листа» вони знайшли майже всі основні принципи жанру, які використовували при написанні своїх творів. Головний серед них – принцип дедуктивного мислення. Це вміння уславлених детективів, чиї імена в наш час стали прозивними, з найменших спостережень робити переконливі висновки, спираючись на величезний життєвий досвід, на знання людської психології і типів людської поведінки, здебільшого соціально зумовленої, на глибоку обізнаність із різними, іноді дуже специфічними галузями науки. Створений уявою Едгара По слідчий Дюпен – безперечно літературний батько Шерлока Холмса. Вони мають масу спільних рис. Перший – блискучий математик, другий – хімік. Обізнаність із точними науками робить їхню логіку неспростовною. Сухе і точне мислення захоплює їх, мов високе мистецтво. І ця захопленість процесом мислення, пригодами аналітичної думки передається читачеві: дає йому особливу насолоду, подібну до втіхи від розв’язування складної загадки або від розумової гри – шахів, бриджу тощо. Обидва герої самітники, в чомусь диваки, обидва потребують компаньйонів, яким звіряють свої міркування, а ті компаньйони стають літописцями їхніх геніальних розслідувань. В оповідачі з «Вбивств на вулиці Морг» або «Викраденого листа», як у зернятку, закладені основні риси благородного і наївного доктора Ватсона. Дюпен і Холмс в усьому перевершують обмежених поліційних нишпорок і не без злості доводять їм свою розумову перевагу.

Еркюль Пуаро та міс Марпл на перший погляд дуже відрізняються від Дюпена. Бельгійський поліцай у відставці або стара панна з провінції, звичайно, ані звичками, ані поведінкою не скидаються на романтичного аристократа Дюпена. Але за оригінальними рисами цих двох детективів, а також паризького комісара поліції Мегре, за їхніми своєрідними кумедними чи зворушливими дивацтвами не можна не помітити родових дюпенівських рис – залізної логіки, разючої спостережливості, блиску аналітичного розуму, віртуозного вміння робити бездоганні висновки із, здавалося б, ніяк між собою не пов’язаних фактів і фактиків. Всі вони психологи, і хоча Дюпенові високонаукові міркування про людську душу відрізняються від доморослих аналогій, які допомагають міс Марпл розібратися в найзаплутаніших злочинах, у них, урешті, однакова вдача і однакові дії.

Засновник світової династії детективів Дюпен лишився неперевершеним за своєю витонченою інтелектуальністю. Може, найближчим до нього за схильністю до філософських узагальнень і вишуканих парадоксів є ще один оригінал – детектив патер Браун Честертона. Інші ж позбавлені алмазного блиску його інтелекту, романтичності й загадковості, що, проте, не робить їх менш популярними в читачів.

Усе сказане аж ніяк не докладно висвітлює значення творчості Едгара По для світової літератури, але принаймні визначає його місце в цій царині культури. Скарбниця поезії і прози американського генія багата і щедра, з неї, мов з казкової невичерпної скрині, можна сміливо брати, позичати, не боячись, що побачиш дно. Навпаки, з роками й десятиліттями вона здається ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, прозираннями у таємниці світу та людської душі, натхненним осяянням, художніми відкриттями. Великий романтик лишається живим класиком, якому є що сказати все новим і новим поколінням читачів усього світу.

Кіра ШАХОВА

[1]