Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

89. П. О. Куліша і Т. Г. Шевченка до О. М. Бодянського

10 січня 1847. Борзна

Осип Максимович!

Сей панич суть предобрий і предорогий наш земляк; дак будьте ласкаві – приміте його так, як і мене самого.

П. Куліш,

рука власна.

1847, ст[ичня] 10.

Борзна

Істинно.

Т. Шевченко.

На звороті:

Його високоблагородію Осипу Максимовичу Бодянському против арбатского съезжего дома, в доме Дзюма, Дзыма albo coś podobnego. Узнать в лавке «Москвитянина» или на обертке «Чтений».

От П. Кулиша.

90. Т. Г. Шевченка до М. I. Костомарова

1 лютого 1847. Борзна

1847 года 1 февраля. Борзна.

Друже мій великий Миколаю.

Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі. У Київ страх їхать не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоть у Глушановського, він усі діла знає), чи я утвержденный при університ[еті], чи ні; та й напишіть до мене у славный город Борзну на имя Виктора Николаевича Забелы з передачею мені. Та ще ось що, пошліть Хому до мого товариша, нехай він возьме у його портфель, ящик або скриньку з красками і Шекспіра, та ще й брилі, і все сіє сохраните у себе, бо товариш мій хоче їхать із Києва.

Як побачите Юзефовича, то поклоніться од мене. О братстве не пишу, бо нічого й писать. Як зійдемось, то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав у Полтаву одказуваться од учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре.

Подвизаюсь потроху-то коло чарочок тощо. Коли б то Бог дав мені притулиться до універ[ситету], дуже добре було б, напишіть, будьте ласкаві, як що добре почуєте. Свої композиції з грішми або сам привезу, або пришлю із Чернігова. Оставайтеся здорові.

Не забувайте ж щирого

брата Т. Шевченка.

91. М. I. Костомарова до Т. Г. Шевченка

13 березня 1847. Київ

Киев / ст[арый] гор[од]

д[ом] Монькина

близ ц[еркви] Андр[еевской]

Марта 13. 1847.

Тарасе!

Доки ти, братіку, сидітимеш у тій Цареградській гостиниці? Приїзди у Київ, я запевне дізнався, що тебе вже наставлено наставником малярського іскуства в Універс[итеті] св. Влад[имира], у виді опита, як кажуть. Іваниш[ев] тобі кланяється і каже, щоб ти приїздив у Київ.

Твій Сажин не дав твоїх вещей, чотири рази ходила дівчина: він уїхав кудись.

А віршей чом нема?

Швидше присилай друковати.

Ник. Костомаров.

Ще раз кажу тобі, щоб ти не гуляв у Чернігові, коли нема пильного казенного діла, а приїздив до г. Києва.

92. Т. Г. Шевченка до І. І. Фундуклея

16 липня 1847. Орська фортеця

Ваше превосходительство!

Оставленные вами у себя мои вещи прошу вас покорнейше велеть переслать мне, через почту, в Оренбургскую губернию, в крепость Орскую, на имя Тараса Григорьева Шевченка или передайте моему приятелю, сотруднику археографической комиссии Алексею Сенчилу для отправки ко мне. В портфели между рисунками есть оригинальный рисунок известного французского живописца Ватто. Ежели угодно будет вашему превосходительству приобресть его, то я охотно уступаю за цену, какую вы назначите. Предложил бы вам виды Киева, но они не окончены, а во-вторых, хотя неясно, они мне будут здесь напоминать наш прекрасный Киев.

Вашего превосходительства

покорнейший слуга

Т. Шевченко

Крепость Орская.

1847,

июля 16.

93. В. М. та Ф. М. Лазаревських до Т. Г. Шевченка

Липень-серпень 1847. Оренбург

Де тебе орудує твоя гірка година, мій любий, мій добрий, мій бідний земляче!?. Спіткала лихая доля, одірвала от Божого світу, от живої людини, от вольної думки, от волі-голубки… Коли вже у мене, на сім краю світа, буває, сльозами нудьга із серця збігає, що ж діється з тобою, що діється з твоєю думкою, коли ти знаєш, що не збігать їй ніколи на простор Божий?.. Уперве веду речі з тобою, а віддав би я і не знаю що, щоб отдать тобі хоть що-небудь із того, що у чоловіка своє… Брате мій, брате, голубе сизий, що сказати тобі? Покіль іще нічого. Да може полегча твоєму серцю, коли почує воно, що єсть іще один чоловік, що нудиться твоєю годиною, як би рідною своєю.

Далі рукою Ф. М. Лазаревського:

(Се писулька брата Василя).

Добрий мій Тарасе Григорьевич!

Трохи забарився отвічать Вам, да що станете робить! Нездужав і теперичка хвораю. (Приїхавший із Петербурга Василь), брат хотел Вам много писать, но пропасть дела по холерному комитету, которого он делопроизводитель, решительно отнимают от него свободную минуту.

Посылаем Вам 6 тетрадок бумаги, 2 палочки сергучу, облаток и стальных перьев и 2 пачки конвертов – о грошах Вам гріх би і заїкаться… если считаться в 5 копейках, дак на що ж ми і земляки?.. Гріх, гріх – признайтесь, що гріх.

Извините, что я вопреки Вашей просьбе адресую посылку и письмо на имя нашего попечителя Александрийского, – он очень добрый и благородный человек, – а об Б… я чув не все добре – кат би його взяв, од його б подальше… Не сердьтесь, що я не в своє діло мішаюсь.

Один Ваш добрий петербурзький знакомий не забув Вас – прислав із Петербурга через брата ящик сигар, который при сем и препровождается.

С Бессребренником я вже давно розійшовся – більш одного місяця ніяк не витерпів, – да так разошлись, що тепер і не бачимся ніколи.

Холера підсувається і до нас; але уже дуже близько і дуже за 190 верст страшна – із 43 занедужавших умерло 39.

Брат до вас скоро, скоро заїде. Прощайте, мій найлюбий земляче. Да поможе Вам Бог! Будьте здоровы и счастливы.

Весь Ваш

Ф. Лазаревский.

Брат каже Вам, що Даль уїхав в іюле на 3 м[еся]ца в Одессу і он з їм не бачився, а Дзюбин Вам кланяється и желает всего хорошого. Коли прочитаете «От[ечественные] Зап[иски]», дак пишіть, ще пришлю. Чернышев выедет в Питер по санной дороге.

Вгорі останньої сторінки дописка М. С. Александрійському:

Вручите, будьте милостивы, добрейший Михаил Семенович, это письмо г. Шевченку.

94. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка

21 жовтня 1847. Чечельник

21 октября 1847.

Був я сего року у Києві і вельми зрадувався, як прочитав Ваш лист, коханий Тарасе Григоровичу; Сажин дав мені прочитать той лист. Дякую Господа, що наділив Вас терпінієм. «Блажен раб, его же Господь обрящет бдяща! Недостоин, его же обрящет унывающа». Молюсь Господеві за Вас, щоб Він піддержав Вас, щоб дав і силу і волю нести крест, хоч дуже важкий, що Вам послав, без жалю на Господа і на людей, а кохаясь у карі, якою Вас іспитує. Коли виноват – терпи, що Бог послав, і дякуй Господа; коли здається, що й не виноват, а Бог карає, усе-таки дякуй Господа, писано бо, кого люблю, того й караю; а кара і іспитаніє Божіє завсегда добро нам суть, бо роблять нас лучшими, до бідних милостивими, до терплящих жалостливими; тогда ми і самі лучше шануємось, і других більше шануємо, і усякого чоловіка за брата маємо; а коли робимось лучшими, то й до Бога нам ближче, а при Бозі спасеніє, мир і люби. Не знаю хто, а тільки хтось колись десь писав і дрюковав, а я читав тож колись да гдесь: «Нещастя, каже, таке страшило, що має голову світлу, як сонце, а ноги цинові, коли хто, страшила злякавшись, упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли ж, не злякавшись, зирне йому в вічі, тоді лихо зробиться чоловікові добром»; воно й правда. Тер[п]іть же і Ви, коханий Тарасе, і дякуйте Бога; і Бог Вас помилує, дасть покій і тихую радость серцю, щастя на небі і пошле прощеніє і милость на землі.

І мені, коханий друже, не без лиха було; лікар, наш добрий Шраге, казав, що треба моїй жінці у морі купаться, от ми і стали збиратися до Одеси, але з мая зараз я занедужав, а там жінка, а там малую доньку мою попала трясця, та тільки о півіюля покинула. Отож ми рушили з господи 1-го августа, доїхали до Києва, дяка Богові, здорові усі, у Києві моя доня, Лізочка, ви її знаєте, знову занедужала, а тим часом стали розказувать, что в Одесі холера, ми і поїхали із Києва у Яготин, у Яготині жили цілий місяць, бо наша дитина вельми недужа, була, і 5 сентября вернулась до Бога таким же ангелом, як і нам дана була. Бог дав, Бог і взяв – буди имя Його благословенно вовіки. Тепер ми знов тягнемось у Одесу, але недалеко од Білої Церкви брат мій Ілля кріпко був занедужав, да тепер, дяка Господу, поправивсь. Важко, сумно ховати дитя своє, але Його свята воля усюди і завсігда:

Як проїздив я Київ уже з Яготина, то й бачив Сажина, він мені показував Ваш лист, де Ви просите переслать до Вас рисунки, альбом і ще дещо, да й казав мені, що він подавав і докладную записку об тих рисунках, щоб йому їх отдали, але, кажуть, їх немає, кудись буцім вони повтікали, чи що, тільки вже нічого нема, послали, кажуть, у Петербург, – шукай де знаєш.

З того листа я бачу, що Вам можна і що Ви думаєте не кидать малювання – благо ти єсть; чого нема, того не знайдеш, так і тієї Вашої худоби, що по листу доправляєте; але напишіть мені у Одесу, коли Вам можна мальовать, то я зроблю, що змогу, щоб Вам переслать акварельнії краски, знаєте мій маленький ящичок, где усе є. Вам буде на пам’ять; у мене є і пензлі Шаріона, прямо з Парижа, то і Вам пару перешлю. Напишіть тілько швидко, і як Вам посилать, чи просто на Ваше ім’я, чи, може, треба посилать через коменданта, то напишіть, як його величають і хто він такий; напишіть гарненько і толковно Ваш адрес, то я зараз і пришлю Вам акварелі і альбом чистий аглицький, а там, коли треба, і олійниє краски; що тілько можна Вам получать, а мені посилать, скілько по силам – усе зроблю, а доти цілую Вас і, молясь за Вас, зостанусь поки жив

щирий до Вас

Андрей Лизогуб.

Адрес:

в Одессу.

На Гулевой улице, близ собора, в Доме наследников Жуковского, в квартире г-на Самарского-Быховца.

95. Т. Г. Шевченка до А. І. Лизогуба

22 жовтня 1847. Орська фортеця

Крепость Орская.

22 октяб[ря] 1847.

Добродію і друже.

На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий – посадили в каземат в Петерб[урзі], а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! бодай нікому не довелося так гуляти, а що маємо робить! Треба хилитися, куда нагинає доля. Ще слава Богу, що мені якось удалося закрепить серце так… що муштруюся собі та й годі. Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали. У І. І. Фундуклея. А тепер мені строжайше запрещено рисовать і писать (окроме писем), нудьга та й годі; читать – хоч би на сміх одна буква, і тії нема. Брожу понад Уралом та… ні, не плачу, а щось ще поганше діється зо мною. Одішліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні В[арварі] Миколаєвні, а адрес ось який. В город Оренбург, в пограничную комиссию. Его благородию Федору Матвеевичу Лазаревскому с передачею. А цей добрий земляк уже знатиме, де мене найти. Бувайте здорові, низенько кланяюсь Ілії Івановичу і всьому дому вашому, не забувайте безталанного Т. Шевченка. Поклоніться, як побачите, од мене Кікуатовим.

96. Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної

24 жовтня 1847. Орська фортеця

Крепость Орская.

24 окт[ября] 1847.

По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург 22 апреля (день для меня чрезвычайно памятный), а 30 мая мне прочитали конфирмацию, и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!

И теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости. Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами, – и это буду я. Смешно, а слезы катятся. Что делать, так угодно Богу. Видно, я мало терпел в моей жизни. И правда, что прежние мои страдания, в сравнении с настоящими, были детские слезы: горько, невыносимо горько! и при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удвоевают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! (чистое кавказское племя) и постоянная важность, без малейшей гордости. Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать! А смотреть и не рисовать – это такая мука, которую поймет один только истинный художник. И я все-таки почитаю себя счастливым в сравнении с Кулишем и Костомаровым, у первого жена прекрасная, молодая, а у второго бедная, добрая старуха мать, а их постигла та же участь, что и меня, и я не знаю, за какое преступление они так страшно поплатились. Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной новой литературе, и я просил бы вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя «Письма к друзьям», то пришлите мне, вы сделаете доброе дело, и, если можно, «Чтение Московского археологического общества», издаваемое Бодянским. Я мог бы выписать все это сам, но… пришлите, добрая Варвара Николаевна, это будет вернее, и Бог вам заплатит за доброе дело. Адрес мой сообщит вам Андрей Иванович. Моя сердечная благодарность княгине Варваре Алексеевне и всему дому вашему моя любовь и уважение, прощайте, желаю вам всех благ и иногда вспоминать бесталанного

Т. Шевченка.

Княжне Варваре Николаевне.

97. О. П. Чернишова до Т. Г. Шевченка

2 грудня 1847. Оренбург

2 декабря 1847. Оренбург.

Любезный друг г[осподин] Шевченко!

Простите меня за мое столь долгое молчание, причин тому решительно никаких не было, кроме лени, которою я могу гордиться перед всеми лентяями. Письмо ваше от 24 октября с[его] г[ода] я получил, за которое весьма, весьма Вас благодарю – приложенные же письма, по приезде моем в Петербург, будут отданы по принадлежности.

Вручитель этого письма Лев Иванович д’Андре, с которым я хорошо знаком, прошу и Вас последовать моему примеру, он прекрасной человек и большой любитель до изящных искусств – даже сам немного занимается живописью – он брал уроки в Петербурге у нашего общего знакомого Ник[олая] Иван[овича] Тихобразова (который теперь уже находится в Риме). Генс Вам кланяется, он целое лето жил во внутренней Орде киргизов и недавно только что приехал. Много рассказывал мне про живописность тамошних киргизов, которые отличаются от здешних тем только, что одеваются гораздо богаче.

Теперь скажу Вам, что я воспроизвел в течение лета; совестно даже говорить, потому что очень мало, а все это потому, что я страдал ужасно глазною болью, так что и теперь еще у меня глаза чрезвычайно слабы, в день 5 часов работ, никак не больше. Написал 2 этюда с натуры, один в здешней роще, другой за Прорвою (верстах в 5-ти от Оренбур[га]) и еще вид киргизской степи, за Меновым двором. А потом несколько рисунков акварелью и сепиею, более сцены: киргиз и бухарцев.

Будьте осторожны, милый мой Тарас, в отношении рисования, т. е. не рисуйте, не нарушайте волю Государя – в Орской креп[ости] есть какой-то арестант из сенатских чиновников, который имеет страсть писать доносы, черт его знает, как он это умеет делать, за ним строжайший надзор имеют, и при всем этом он доносит разные пасквили; так не желая Вам более несчастия, прошу Вас остерегаться. Прощайте, любезный сотоварищ, желаю Вам быть здоровым; будьте тверды духом и уповайте на Бога.

Вам предан[ный]

Алексей Чернышев.

Отец мой свидетельствует свое глубочайшее почтение, брат Александр тоже, и мой младший брат с Олею кланяется.

98. Т. Г. Шевченка до А. І. Лизогуба

11 грудня 1847. Орська фортеця

К[репость] Орская, 1847.

Декабря 11.

Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині. Спасибі вам, друже мій добрий, я з самої весни не чув рідного, щирого слова. Я писав туди декому. А вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу в пустині щирими словами. Спасибі вам. Не знаю, чи дійшов мій лист до ваших рук (бо я послав у Седнев 24 октя[бря], не знаючи, що вас Бог заніс аж у Одесу). Жаль і дуже мені вашої маленької, згадаю, то так, неначе бачу, як воно манюсіньке танцює, а Ілья Іванович грає і приспівує… не скорбіть, може, воно добре зробило, що перейшло на той світ, не мучене страстьми земними. Були ви у Яготині літом, що там діється? Де тепер живуть яготинськії анахоретки? Я писав через вас до В[арвари] Н[іколаєвни], не знаю, чи дійшло. Що вона, сердешна, поробляє? Скажіть їй, як побачите, або напишіть, нехай до мене напише хоч одну стрічечку, її прекрасная, добрая душа мене частенько навідує в неволі. Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь. І до всього того треба було ще й занедужать, восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга, у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно. Холера, благодарить Бога, минула нашу пустиню, а ходила близько. Сажин мені нічого не пише, не знаю, де він дів мою портфель з рисунками дрібними, там цілий жмут їх було. Як побачите його, то спитайте, та й возьміть до себе, а ящик з олійними фарбами нехай собі оставить. Ви питаєте, чи покину я малювання. Рад я його покинуть, так не можна. Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! – та ще й у казармах. Добрий мій друже! Голубе сизий! Пришліть ящичок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона. Хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане.