Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

107. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка

23 лютого 1848. Одеса

23 февраля 1848. Одесса.

Позавчора одібрав я третій лист Ваш, коханий друже, вельми Вас за його дякую, радію і хвалю Господа, милосердого нашого Спасителя, за те, що він Вас піддержує, кохає і шанує. Кохає, скажете, може, а наслав таку годину, у якій Ви тепер, і нудьга і болізнь, а я все-таки кажу – кохає. Не єдин хліб єсть на потребу чоловіку, но і всяк глагол Господень. Не о едином тілі маємо думать і трудитися, треба і за душу міркувать; а я вже це добре знаю, на собі бачив, що в знегоді чоловік лучший серцем, легше прощає свого ворога, швидче помагає тому, хто помочі просить, а коли чоловік душою лучший, то й до Бога йому ближше, тоді він душу свою спасає; тим-то й Господь наш милосердий кого жалує, того до себе привертає сльозами да знегодою, і благо чоловікові тому, коли зуміє почуть голос Спасителя, і коли не з скорбію, а з радостію при[й]ме лобзаніє Господнє.

З Вашого листа, з того, що Ви мені кажете про мою тугу, мені здається, що Ви недолю свою несете, як треба християнину, і за цеє-то я дякую Господа; бо покорность Його святой волі є настоящее щастьє чоловіку на землі. – Об собі скажу, що я не жалкую на Бога за те, що Він взяв до себе мою Лізу, а дякую і хвалю. А писав Вам про се удруге, бо не знав, чи ви при[й]няли мій перший лист, писаний у октябрі. Не без того, що як згадаю про мою доньку, то й сльози покапають, але не за її, і не за себе, а так собі вони ллються. За її не жалкую, бо вона коло Бога, їй лучше, а за себе не жалкую, бо цеє лобзаніє Господнє зробило мене трохи лучшим, чим я був. Я маю гадку, що Ви вже получили мій четвертий лист і справу малярську, і папір рисовальний і поштовий, і карандаші, і Шекспіра. Про брістольський папір не згадав, винен. Почекайте трохи, коли роздобудусь, то пришлю, і книги тож; але не зараз: не все то теє робиться, що хочеш; тільки у однім Вас завіряю – у добрій волі служить Вам, чим Бог послав. В[арвары] Н[иколаевны] тепер нема дома, вона їздила до сестри своєї аж у Орловскую губернию; як вернеться, то писатиме. Вона не така, як тії другі, що Ви розказуєте, та й тих не треба лаять, а тільки не всякій дружбі треба вірить. Ви писали, щоб я взяв у Сажина Ваші дрібнії рисунки, тільки я сього не зроблю, раз за тим, що я того Сажина, може, й не побачу, а друге за тим, що якби і побачив, то він мені їх не отдасть.

Жінка моя і брат Вам кланяються, а я молю за Вас Бога і остаюсь щирий до Вас

Андрей Лизогуб.

Напишіть, чи получили те, що я Вам послав, чи не поламалось що?

108. Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної

25–29 лютого 1848. Орська фортеця

К[репость] О[рская] 1848.

25 февраля.

Тринадцатый день уже читаю ваше письмо, наизусть выучил, а сегодня только нашел время и место (в казармах) ответить вам, добрейшая и благороднейшая Варвара Николаевна. Я как бы ото сна тяжелого проснуся, когда получу письмо от кого-нибудь не отрекшегося мене, а ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину – и в ваш прекрасный Яготин, – какое чудное наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне, хотя их очень мало; счастлив, кто малым доволен, и в настоящее время я принадлежу к самым счастливым, я, беседуя с вами, праздную 25 февраля. Не шумно, как это было прежде! но тихо, тихо, и так весело, как никогда не праздновал. И за эту великую радость я обязан вам и Г[лафире] Ивановне. Да осенит вас благодать Божия, пишите ко мне так часто, как вам время позволяет. Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой. Евангелие я имею, а книги, о которых я просил вас, пришлите, это для меня хотя малое, но все же будет развлечение.

26 февр[аля]. Вчера я не мог кончить письма, потому что товарищи солдаты кончили ученье, начались рассказы, кого били, кого обещались бить, шум, крик, балалайка выгнали меня из казарм, я пошел на квартиру к офицеру (меня, спасибо им, все принимают как товарища). И только расположился кончить письмо, и вообразите мою муку, хуже казарм, а эти люди (да простит и им Бог) с большой претензией на образованность и знание приличий, потому что некоторые из [н]их присланы из западной России. Боже мой! Неужели и мне суждено быть таким? Страшно! Пишите ко мне и присылайте книги.

27 фев[раля]. Только сегодня, и то может быть, кончу давно начатое письмо. Что делать!

Теперь самое тихое и удобное время – одиннадцатый час ночи. Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое, – не правда ли, картина во вкусе Рембрандта? Но и величайший гений поэзии не найдет в ней ничего утешительно[го] для человечества. Со дня прибытия моего в к[репость] О[рскую] я пишу дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, – и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался – и сжег мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода.

28 ф[е]в[раля]. Вчера просидел я до утра и не мог собраться с мыслями, чтобы кончить письмо; какое-то безотчетно[е] состояние овладело мною (приидите все труждающиеся и обремененные, и аз упокою вы). Перед благовестом к заутрени пришли мне на мысль слова распятого за нас, и я как бы ожил, пошел к заутрени и так радостно, чисто молился, как, может быть, никогда прежде. Я теперь говею и сегодня приобщался святых таин – желал бы, чтобы вся жизнь моя была так чиста и прекрасна, как сегодняшний день! Ежели вы имеете первого или хоть второго издания книгу Фомы Кемпейского «О подражании Христу», Сперанского перевод, то пришлите, ради Бога. Предстоит весною поход в степь, на берега Аральского моря, для построения новой крепости. Бывалые в подобных походах здешнюю в к[репости] О[рской] жизнь сравнивают с Эдемом. Каково же должно быть там, коли здесь Эдем! Но никто как Бог. Одно меня печалит: туда не ходит почта, и прийдется год, а може быть, и три, коли переживу, не иметь сообщения ни с кем близким моему сердцу. Пишите, еще март месяц наш, а там – да будет воля Божия!

Пугает меня настоящая моя болезнь, скорбут. А в степи, говорят, она ужасно свирепствует. Да заменим уныние надеждой и молитвой. Странно! прежде, бывало, я смотрел на природу одушевленную и неодушевленную, как на совершеннейшую картину, а теперь как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки? а я так дорожил им! так лелеял его! Нет, я, должно быть, тяжко согрешил пред Богом, коли так страшно караюсь! Ежели будете писать Андрею Ивановичу, просите его о том, о чем я его просил. И если можно, чтобы он поторопился, боюсь, ежели его посылка не застанет меня здесь. И вас прошу о том же. Одно спасение от одеревенения – книги.

29 фев[раля] высокос[ного]. Читая и перечитывая ваше письмо, я только сегодня заметил слова «Вы меня вспомнили в далекой стороне». Не вспомнил, добрая, благородная Варвара Николаевна, а помнил со дня или вечера, когда я вам жаловался на соседа вашего П[латона] Л[укашевича] (да простит ему Господь), и буду помнить вас, пока угодно будет Богу оставить во мне хоть искру чувства доброго. Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна Богу. Она меня оградит от этого страшного бесчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу.

Мир праху доброго человека, который приветствовал меня в Новый год не как бесприютного скитальца, а как родного сына. Как это недавно было, мне кажется вчера, а сколько надежд моих не сбылося!

Вы говорите, что у вас в Яготине все идет по-прежнему, общество то же самое, исключая Татьяны Ивановны, да исцелит ее Господь. Сердечно рад, что добрый человек, бывший киевский студент, между вами, благодарю его за память обо мне и всех, кто не забыл меня. Князю В[асилию] Н[иколаевичу] и княгине мое глубочайшее почтение, прощайте и молитеся за несчастливого и душею вам преданного Т. Шевченка.

Благодарю вас, Глафира Ивановна, за ваши немногие, но искренние строки, не пеняйте, что я поздно отозвался, так было угодно Богу, и это письмо не знаю, когда придет к вам! Когда бы не пришло, передайте его доброй вашей тете. И вспоминайте хоть изредка не забывающего вас Т. Ш.

Т[атьяне] И[вановне] мое глубочайшее почтение; пришлите, ежели имеете, «Свячену воду»; она оросит мое увядающее сердце. Братьям и сестрам вашим поклон. Скажите им и просите, ежели не забыли меня, да помолятся обо мне.

109. Ф. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка

Лютий 1848. Оренбург

Мій коханий Тарас Григорович! Посылаю Вам письмо, присланное из Одессы на мое имя… извините, що распечатал его, а распечатал потому, что неудобно было пересылать, впрочем – честное слово – я его не читал.

Как Вы поживаете? Брат, который теперь в Петербурге, просит, чтобы Вы писали к нему (через мене), о чем треба. Коли Вам не треба уже «Отеч[ественных] записок» и «Русской истории» – будьте ласкаві, пришліть, бо «Отеч[ественные] зап[иски]» треба переплетать, а «Русская история» нужна для маленького моего учащегося брата. Да пишіть же і Ви що-небудь.

Всем Вам преданный

Федор Лазаревский.

110. В. М. Рєпніної до Т. Г. Шевченка

Початок березня І848. Одеса

Тарас Григорьевич!

Да поможет Вам Господь всемогущий понести до конца тяжелый крест Ваш той узкой и скорбной стезей, которую Он проложил нам любовию и кровию своею! За Вас много, много молитв – а молитва даром не пропадет. Когда Вам делается слишком грустно – вспоминайте об смерти. Когда б Вы знали, как эта мысль угнетает, за нею следует мысль о воскресении – и жизни нестареемой, безгрешной – вечной!

Христе, свете истинный, просвещающий и освящающий всякого человека, грядущего в мир, да знаменуется на нас свет лица Твоего, да в нем узрим свет неприступный, молитвами пречистыя Твоея Матери и всех Святых, аминь!

Вот Вам молитва, которая содержит в себе все, что желаю Вам от глубины души моей, в замену всех утрат и скорбей Ваших. Да пребудет с Вами благодать и дар Святого духа. Прощайте или лучше до свидания радостного, общего.

111. О. I. Псьол до Т. Г. Шевченка

Початок березня 1848. Одеса

Я уверена, много, много уважаемый Тарас Григорьевич, Вы не найдете странным, что я пишу Вам, хотя в обществах, где мы встречались иногда, я ни разу не говорила с Вами. Отдаление делает меня отважнее; при том я имею тройное право быть вовсе не чужою, [рядки 7–10 закреслено. – Ред.].

Протягиваю Вам руку, прошу Вас, добрый Тарас Григорьевич, считайте и меня старой знакомой. Дай нам Боже увидеться в свете Его! Бог знает, как бы я желала, чтобы Вас по крайней мере не исторгали из Эдема, но что бы ни случилось, да пребудет Он всегда с Вами и не допустит Вас охладеть, умереть для высокого и прекрасного!

Нет, не может быть, чтобы в душе Вашей, служившей алтарем, на котором совершался дар чистой поэзии, где раздавались такие торжественные гимны, не может быть, чтоб в ней воцарилась когда-нибудь мерзость запустения. Не бойтесь этого, Тарас Григорьевич, за Вас так много молится сестер ваших по Христу и по кресту; в числе последних назову только сестру Таню; да поможет Вам Господь нести Ваш крест так, как она несет свой! Пригвожденная к одру неописанными страданиями, для окружающих она находит и приветливое слово и улыбку; она Вам дружески кланяется, благодарит за поклон, и за добрые Ваши желания – воздает Вам такими же искренними желаниями.

Прощайте, добрейший Тарас Григорьевич, да сопутствует Вам всегда везде благодать Христа Спасителя! Глубоко уважающая и преданная Вам

Александра Псел.

112. Т. Г. Шевченка до А. І. Лизогуба

7 березня 1848. Орська фортеця

7-го марта 1848.

К[репость] О[рская].

Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать, не бачивши рік цілий. Боже мій! Боже мій! Який тяжкий та довгий рік! та дарма. Бог поміг, минув-таки. Я, взявши в руки скриньку, подивився і неначе перелетів у малярню, в Седнев. Чи згадаєте, як ви мені її вторік показували недороблену? Ще й радились зо мною, як би її химерніше улагоди[ть], чи сподівався я, що через рік та сама скринька звеселить мене, неначе мати дитину, при лихій моїй годині! Благий і дивний єси, Господи!

Сьогодня неділя, на муштру – не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок, щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь, все, все до крихотки, ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі – все цілісіньке. Не утрачайся на альбом, друже мій! буде з мене і цього добра поки що.

Недавно з Яготина прийшов лист до мене. Спасибі їй, добрій В[арварі] Н[іколаєвні], що не забуває мене, хоче мені, як сама достане, прислать книжок. Як пришле, то тойді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь.

Одна тільки туга гризе моє серце, як заженуть у степ, то не доведеться ні од кого листа прийнять, ні самому послать, бо туда почта не доходить, от моє горенько! а може, доведеться рік або й другий простерегти нікчемне оте море.

Не будемо журиться, а будемо молиться, ще те лихо далеко, а всяке лихо здалеку страшніше, як-то кажуть розумні люде. Цей і апріль місяць я ще буду в О[рській] к[ріпості], то напишіть до мене хоч стрічечку, бо тілько Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно ваше слово з моєї бідної країни!

Я тепер (поздоров Боже вас) хоч і багатий на папір, а все-таки на клаптику пишу, бо, сказано, пустиня, де я возьму, як потрачу, та таки і уділить декому треба хоч по аркушику.

Вибачте, голубе сизий, що так нашвидку пишу до вас, бо одно те, що сьогодня почта, а друге те, що коло десятої години треба виступить у караул!

Молюся Богу, щоб послав здоров’я Н[адії] Д[митрівні] і радість всьому дому вашому, спасибі вам, бувайте здорові та напишіть хоч стрічечку до мене, до удячного вам Т. Шевченка.

113. В. М. Рєпніної до Т. Г. Шевченка

19 березня 1848. Яготин

Извините меня, мой добрый Тарас Григорьевич, что я так долго медлила с присылкою книги «Избранные места»; наконец, я их отправляю, другую же книгу не посылаю не от забывчивости, а от того, что лучше так. Можно ли Вам посылать «Отечественные записки»? – Я надеюсь, что эти строки к празднику придут к Вам. Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу; да просияет в Вас благодать святая! Вот мои желания, завтра я за Вас выну часточку и надеюсь удостоиться причащения святых таин: я всегда об Вас молюсь; я Вам желаю так много хорошего, лучшего. – Прошу Бога, чтобы Он привел меня увидеть Вас еще в сей жизни, но покоряюсь Его воле, и от души прошу Его, чтобы Он помянул Вас во царствии своем! Там все будет ясно, свято, блаженно! О, устремите туда взоры души Вашей, не забывайте, что у Вас здесь есть друзья искренние, желающие Вам того, чего желают себе! Глафира уехала в Киев к больной сестре, которая готовится к вожделенному концу! Какая очищенная, благословенная душа у Тани. Маменька Вам кланяется. – Сегодня не могу много писать, – готовлюсь к исповеди, простите мне все то, в чем я не исполнила к Вам долга христианства, делать добро душе брата – обязанность, которую мы слишком часто выпускаем из виду. Да покроет милосердие Господне и Его благость все наши упущения. – Прощайте, мой добрый Тарас Григорьевич, да почиет на Вас мир Христа Спасителя! – Вам душею преданная

Варвара Репнина.

Яготин,

19-го марта

1848 года.

114. Ф. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка

Березень 1848. Оренбург

Насмішили Вы мене – нехай Вас Бог милує – Тарас Григорович, своею писулькою; а солдату «Русская история» здасться: не прочитає, дак проп’є або продасть. Дуже негарно Ви зробили, що написали у Москву вислать її мені; що з воза упало, то пропало – значить, така її доля, а коли по Вашому листу пришлють мені «Историю» із Москви, то уже хоч лайте, хоч не лайте, а я вишлю Вам – що буде стоять – гроші.

Що получив, то й посилаю Вам; а що пишуть, що посилають Лермонтова, то сього ще не получив, або в письмі поклепали, або важка пошта опізнилась; коли получу, то гаяться не буду і зараз пришлю.

Адрес брату: Василію Матвієвичу, [в] Большой Милионной дом Эрнста; квартира № 5.

Прощайте, служба, мій милий земляче. Пишіть почаще; та, будьте ласкаві, чи не треба Вам чого-небудь; после сочтемся. Левицкому закажу писать Вам; а з Безсребреником розійшовся з літа і досі не бачився.

Весь Ваш

Ф. Лазаревский.

115. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка

7 квітня 1848. Одеса

7 апреля 1848. Одесса.

Христос воскресе!

Сим почну писульку мою до Вас, коханий друже; да і що матиму лучшого, як привітати друга цілованієм святим: Христос воскресе! Наші діди добре вигадали, що з сим празником поздравляють; сей найбільший празник християнам, не даром казано: велик-день. Далебі що так: цей день – закінчаньє жизні чоловіка-Христа, початок Бога; за сим днем уся жизнь Спаса нашого на землі лежить тропою і нам грішним; цею тропою і нам треба шкандибати, щоб у царство небесное попасти; кажу шкандибати, бо з нашими немощами хоч би дошкандибать до Бога; що ж маємо робити? – Те саме, що робив Спаситель наш на землі: прощай ворогам, добро роби діющим тобі напасть, молись за лютих, не жени бідних, не одвертайся от просящих. От і все; помолимся ж Господеві, щоб дав нам і волю і силу усе це діять во славу імені Його святого на добро людям, братам нашим. Дякую я вельми милосердного Спаса наша, що сподобив мене милості хоть трохи розігнать тугу Вашу, коханий Тарасе; радію, читаючи листи Ваші, і молюся Богові, щоб він осінив Вас Своєю благодатію; а ще Господь зо мною, кого убоюся?

Посилаю Вам писанку, трохи паперу бристольского, малюй на здоров’є та мене згадуй. А степу безлюдного нічого лякаться, може таки і туди будуть доходить листи; хоч не так швидко, аби яка чутка була. Коли вже потягнетесь на те Аральське море, то як можна пильнуйте, щоб мені дать знать, куди і як писать; то я зараз і озовусь і В[арвара] Н[иколаевна] тож.

Бувай здоров, коханий друже, дякуй Господа і терпи, поки Його свята воля того схоче.

Щирий до Вас Андрій Лизогуб.

Папери посилаю 18 штук білої і 6 штук з одного боку жовтоватої, напишіть, чи хороша і годяща.

P. S. На своїх адресах тепер надписуйте тільки: В Одессу. Бо поки я у городі, то знають вже, где я живу, а у маї, у половині або під кінець, я з жінкою житиму на хуторі, а за письмами приїздитиму у город на почту. Тут, коли дасть Біг, пробавлюсь ціле літо, а на осінь додому, у Седнев.

116. Ф. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка

20 квітня 1848. Оренбург

Христос воскрес! дорогой Тарас Григорьевич, посылаю Вам письмо княжны; «Выбранные места из писем» Гоголя также получены, но я не посылаю их, потому что с ними нужно послать еще Лермонтова и еще кое-что, а укупорить все это, право, не успею… Кругом виноват перед Вами, любый Тарасе, но коли правду говорить, так виноваты праздники.

К чему Вам проситься в экспедицию, к чему Ваше отчаяние? Потерпите – Бог не без милости, козак не без доли. Читайте сердцем прекрасные письма княжны; молитесь и надейтесь; а я хоть редко и за себя положу крест, но ей-богу искренно молюсь, да улучшится Ваша горькая доля, да пошлет Вам судьба лучшее общество, лучшего начальника.

Прощайте. Даст Бог увидимся. Не забывайте

Вашего

Ф. Лазаревского.

20 апр[еля].

На звороті:

Его высокоблагородию Михаилу Семеновичу Александрийскому. Покорнейше просят передать Тарасу Григорьевичу Шевченке.

Внизу дописано Шевченковою рукою: «Пилюли Морисона в Одеси».

117. Т. Г. Шевченка до Ф. М. Лазаревського

22 квітня 1848. Орська фортеця

22 апреля.

Чи не розсердилися ви на мене часом? Або, крий Мати Божа, чи не забули мене безталанного, що пишу, пишу до вас, а ви хоть би словечко, – думав спершу, що листи мої не доходять до вас, так же купець, що привіз вам оту живущу «Историю» Устрялова, що і в салдатських руках не згинула, забожився мені, що притьмом у ваші руки власниє оддав, – а із ваших рук (також власних) хоть би клаптик паперу, а то й того не добув. Що б це сталося з моїми добрими та щирими земляками? Міркую, міркую і гадки не дам, що воно таке! До В[асиля] М[атвійовича] писав аж двічі у Міліонну улицю, а од його хоч би слово, із Михайловської анітелень, од вас… та, може, вам ніколи? А як є коли? То гріх вам великий забувать хоть і ликом шитого, та все-таки земляка вашого.

Ох, якби-то так жартувало моє серце, як я оце з вами словами жартую. Якби і йому, як рукам, можна було дать клапоть паперу та перо з каламарем, та й годі. То воно дуже добре було б, так що ж! таким добром його не нагодуєш. Йому треба нудьги, тяжкої, невсипущої нудьги!

Цур йому, тому лихові, а то ще щоб не заплакать, а іноді далебі доходить до того, аж самому сором, та що ж, нічого не вдію з проклятущою нудьгою. Чи вернувся Василь із Пітера? Чи привіз він мені ту справу, що я його просив (бо мені затого можна буде рисовать). Нехай до мене хоч словечко напише. Напишіть, Бога ради, чи получили ви «Историю» Устрялова, бо вона найшлась, і я послав вам через тутешнього купця. Та ще, коли получили Лермонтова од В[асиля], [так пришліть], бо, може, доведеться поплентать на Раїм, то я там здохну без книжок. Та ще поскубіть за чуб отого ледачого Левицького і поклоніться землякам моїм, в Оренбурге сущим.

Бувайте здорові та не забувайте

безталанного

Т. Шевченка.

Напишіть, будьте ласкаві, швиденько.

118. Ф. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка

27 квітня 1848. Оренбург

27 апрел[я].

Христос воскрес!

Що оце Ви? – Бог з Вами, Тарас Григорович! І за що б таки мені на Вас сердиться, або – ще того гірше – забути Вас? Писали Ви до мене – правда; а хіба ж я до Вас не відписував? Тільки на послідній лист нічого не сказав, та й то виноват поганий москаль, чрез которого Ви передали «Историю» Устрялова; сказав він Вам, що «Историю» отдав в мої руки, да і збрехав, скурвий сину; перш наказував він зайти у якуюсь лавочку, мені не було часу по лавочках заходить, я гаявся, все відкладував, а тим часом він, чи може вже і не він, через солдата прислав її мені перед самісіньким велик[о]днем… Самого купця я і в очі не бачив, я тільки збирався відвічать на Вашу писульку, аж тут поспів і Ваш послідній лист.

Коли Вам Бог приведе побувать на Раїмі, то, будьте ласкаві, Тарас Григорьевич, передайте мій низесенький поклон лікарю Белєву – гарний парень і щирий приятель моего брата, а трохи й мій. Порозвідаю, коли він останеться ще на Раїмі, то буду писать до його особо; коли ж не останеться, то там буде чиновник нашої Комісії Субханкулов; в нужді – нехай її Бог мимо несе – обратитесь до його… через його можна буде до мене пересилать листи; чого треба буде, а може й тепер треба, пишіть.

Брат Василь зовсім остався у Петенбурзі і в Оренбург уже не вернеться; таке лихо, приїхав на годину – я і зрадів було, аж тут нелегкая мати понесла його у той Пітер… він служить секретарем у министра внутр[енних] дел. Справи він Вам не присилав; з сим вмісті прошу його прислать її; коли Вам можна буде переслать її (розумію, що Вам позволено будет рисовать), то вона Вас найде і на Раїмі, коли вже Вам забажалось так далеко забраться. З Безсребреником скоро побачитесь; його посилають в Николаевское укрепление, так по дорозі він заїде і у Вашу Орську. Прощавайте, любий Тарасе Григорович. Нехай Вас Бог і добрі люди милують і шанують.

Всім сердцем і душою щирий до Вас

Ф. Лазаревський.

Левицького я дуже поскуб – може, пожалується і напише. Здається, Бог Вас знов зведе з Почешовим; і він потелепавсь на Раїм. Поклонітесь йому. Од Михайла Семеновича получите Лермонтова і Гоголя – «Выбранны[е] места». На Раїмі ще буде безпутна голова – прапорщик Бєляковський: від його подальше.

119. Ф. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка

3 травня 1848. Оренбург

Любий Тарасе Григорьевич!

На Раиме, где, конечно, я не предполагаю для Вас лишних удовольствий, я компаную для Вас товариство… Податель сего возник Иван Фаддеевич Петров; познакомтесь с ним – хороший чоловяга. До свидания; пишите мне еще из Орской крепости, останетесь ли Вы на месте или потянетесь на Раим.