Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857
Просив я В[арвару] Н[іколаєвну], щоб мені книжечок деяких прислала, а тепер і вас прошу, бо опріче Біблії, нема й однії літери. Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера, або «Одиссею», перевод Жуковського, то пришліть ради розп’ятого за нас, бо, єй-богу, з нудьги одурію. Послав би вам грошей на все сіє, так дасьбі, до шеляга пропали. А може, Бог пошле, що я вам коли-небудь оддячу. Як будете посилать, то шліть на моє ім’я. Та, Бога ради, напишіть що-небудь про В[арвару] Н[іколаєвну] і про Глафіру Івановну та поклоніться од мене Ілії Івановичу, Надежді Дмитрієвні і всьому дому вашому. Бувайте здорові, не забувайте щирого свого і безталанного Т. Шевченка.
Адрес: В Оренбургскую губернию, в крепость Орскую.
99. Т. Г. Шевченка ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО
20 грудня 1847. Орська фортеця
20 декабря 1847.
К[репость] О[рская].
З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче, де вас Бог носить, чи ви вже во Пітері, чи ще й досі во Одесі? Нехай де хоче носить, та тілько шляхи таланом стеле, та не любить вас, бо сказано, кого любить, того і карає. Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що. Отже, так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тії бездны, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти? Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій, та все-таки вольній хатині, так бачите, щоб я не зрисував (бо мені рисувать заказано) свого недуга (углем у комені), то і положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті.
Так Дніпро крутоберегийІ надія, брате,Не дають мені в неволіО смерті благати.Іноді так мене нудьга за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу.
Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердого Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому. Нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче.
Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік. Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива. Скажіть, що я його частенько згадую. N. N. Плетенєв повинен мене знать, тілько нагадайте йому П. Бориспольца та, будьте ласкаві, побачтесь з Чернишовим, він тепер уже в Петербурзі (спитайте в А[кадемії] художеств, де він живе), а як побачитесь, то розпитайте його, чи він пооддавав мої письма, що я посилав через його, і що йому сказано на ті письма, та попросіть його од мене, щоб він докучав моєю просьбою надто Карлу Павловичу, а з Дубельтом щоб притьмом побачився. Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому од мене, попросіть його, щоб він ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарм (сиріч випросив мені позволєніє рисовать). Даль чоловік добрий, розумний і могущий, він добре знає, як тут ми пропадаємо, то тяжкий гріх йому буде, як він не схоче промовить за мене хоч одно слово.
Докучаю я вам, добрий мій земляче! та що ж я маю робить? Якби мені тілько рисувать було можна, то я і не журився б, ходив би собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини, та все б таки хвалив Бога, а тепер!.. ой лишенько! і вимовить не хочеться!..
Напишіть до мене, коли матимете час, хоч малесенький листочок, нехай хоч трошки я заплачу добрими сльозами.
Будьте ласкаві, розпитайте гарненько, де тепер живе Василий Андреевич Жуковский, він перше жив у Досельдорфі на Рейні, а тепер не знаю, та й пришліть мені його адрес, а коли надрюкована його «Одиссея», то і її пришліть. Прочитавши, я отдам вам або Ф[едору] Матвеевичу, бо, єй-богу, окроме Біблії, нема в мене ні однісінької книжечки.
Та вже чи раз батька по лобу вдарить, чи двічі – однаково, хоч воно трохи і не до речі просить, мов той старець. Та що ж робить, коли нігде взять, пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним вашому удячному і безталанному землякові.
Т. Ш.
Здається, ви знакомі з Василем Єзучевським. Коли він вернувся з дому, то, як побачитесь, гарненько вилайте його за мене за його щирость і добрість і Галузу, свояка його, добрі й щирі люде, щоб ти знав, земляче.
Не здивуйте, Бога ради, що на такому клаптикові пишу до вас, бо в цьому Божому краї папір почтовий навдивовижу.
100. А. I. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
31 грудня 1847. Одеса
Одесса. 1847. Декабря 31.
Ні, я не мовчав, коханий друже, мій бідний Тарасе; не дожидаючись Вашого листа, я писав до Вас, не згадаю тепер якого числа, але повинно буть от 15 до 28 октября, і у тім моїм листі давав Вам і мій адрес у Одесі, але мені здається, що Ви того мого листа не получили, я писав просто у Орскую кріпость. Сьогодня я получив Ваш лист от 22 октября, що Ви писали у Седнев, а з Седнева мені переслали сюди; зараз і одвіт готов. У сім письмі скажу Вам усе теє, що казав і у тім. Я знав, що Вас потягли до Петербурга, але довго не знав, що з Вами опісля зробилось. Ми з жінкою поїхали у Одесу, і у Києві я бачив Сажина, він мені розказав, що Ви у Орській кріпості, і показав Ваш лист до якогось незнакомого мені пана; у тім листі Ви його просите прислать Вам палітру і пензлі, і краски, і пістолі, чого йому і зробить було не можна, бо все теє попропадало. Приїхавши у Чечельник (Ольгополь) коло Балти, я до Вас писав ось що (або хоч і не зовсім так, але близько): молись Богу, коханий Тарасе; Бог тебе карає за гріхи, дякуй Його; коли винен, терпи кару і дякуй Бога; коли не винен – терпи і дякуй Господа за іспитаніє; приймай кару Божію мало того що з покірностію Його святой волі, а ще більше, кохайся у горі, радуйся, що Господь Отець наш милосердний учить нас; і Господь наградить за терпініє, за покірность, за любов нашу, і пошле мир серцю і розуму, і змягчить, а може, перемінить гнів на милость, проти кого провинився. Горе, біда, напасть, а чоловікові найлучшая школа: се батьківський поцілуй Бога свому творенію. Горем да бідою Господь очищає нас, приближає до себе, робить нас лучшими; не жалковаться, а радоватись треба Божіїй карі. Ось що я Вам казав. Господь дав Вам нести крест вельми важкий, несіть і не журітесь, і все буде добре, тілько молітесь Богу от серця, і молітесь не об тім, щоб перестав Вас карать, а щоб дав силу і волю переносить кару без ропота і жалю. Іще я до Вас писав, що коли Вам можна мальовать, то напишіть гарненько адрес, і що я зараз Вам пришлю акварельные краски, мій маленький ящичок, где є і краски, і карандаші, і циркуль, і все належноє до мальовання. Ще писав і об собі, і мене Господь поцілував, як батько, одняв у мене мою маленькую дочку Лізу, Ви її знали. Але я дякую Господа за його милость; а милость його великая до мене тая, що він дав мені силу перенести моє горе без жалю, хоч вельми, вельми важко ховать дітей. Я сказав: Бог дав, Бог взяв – буди имя Господнє благословенно вовіки. Ангела я прияв от Господа, Ангела і вернув Господу; правда, дитятко сеє було нам великою утіхою, але я не жалкую о тім, що вже її нема, а дякую Господа за те, що вона у нас була; за те, що вона, по милості Божой, три года нас радувала; пам’ять нам зосталась не гіркая, а хорошая; а все-таки іноді я плачу, як згадаю про мою дитину. Бог простить мені мої сльози; серце часом не слухає розуму, треба б, щоб не тілько розумом, щоб і серцем і душею кохатись у Бозі, радуваться горю, тоді б, запевно, були б ми щасливі і на сім світі і благословив би нас Господь і на тім. До другого разу, коханий друже, напишіть, коли Вам чого треба: може, краски, може, гроші, і коли по сьому адресу, то як тілько зберусь, що матиму – пришлю. Княжна тож до Вас писала, але, видно, Ви наших листів не получили. Да укріпить вас Господь, да дасть Вам силу нести важкий крест і дякувать Бога за біду серцем і розумом. Пишіть до мене, і пишіть часто, тілько щоб я знав, що Ви мої листи получаете і що з Вами діється; а я буду до Вас писать часто. – Да благословить Вас Господь.
Щирий до Вас
Андрей Лизогуб.
Мій адрес:
В Одессу.
В Садовой, в доме Гацук, бывший Шостак.
101. О. П. Чернишова до Т. Г. Шевченка
Грудень 1847. Оренбург
До сих пор я еще не уехал из Оренбурга, потому что не было попутчиков, да и притом дорога никуда не была годна, снегу совсем не было, сегоднишнюю ночь выпал снег, и довольно порядочный, есть надежда, что на этих днях я отправлюсь в путь с генералом Жуковским, который обещался меня взять с собою.
Буду кланяться от Вас всем Вашим товарищам и знакомым.
1848
102. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
7 січня 1848. Одеса
7 генваря 1848. Одеса.
Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись. Що маемо робить: будемо молиться Богові, се найлучше. Як мені привітать Вас, нового года ради? Да пошле Вам Господь милосердний здоров’є, бо без його і у долі погано, а у недолі ще гірше, да пошле здоров’є, терпініє і силу тягти Вашу недолю; нести її і не жаліться, а дякувать Бога, начальство слухать, товариство любить і жить, як Бог дає, поки Богові угодно. Ось чого я молю у Господа Вам, коханий друже. Да послухає Спас наш милостивий моєї грішної, але щирої от серця молитви. Дякуйте Господа і за те, що Вам зосталося; Вам зосталось те, що є люде, що Вас кохають і жалують. Хоч недоля от сього і не поменшає, а все-таки трохи легше, як знаєш, що є такіє люде, що жалкують. Ваш перший лист от 22 октября я получив 29 декабря і одвічав 31 по адресу, там написаном у Оренбург до Лазаревского с передачею; а сей лист получив, як казав уже, на самісінький Новий год. Вашу цидулку до В[арвары] Н[иколаевны] послав по адресу. Вона хотіла до Вас писать, як тілько прочула, где Ви живете, та, мабуть, що-небудь їй помішало. Глафіра, дякувать Господа, здорова, а сестра її Татьяна Івановна усе недужа, і тепер стало їй гірше, живе вона у Києві, Цецурін лічить, та все нема лучче. Видно, Богу угодно, щоб вона, бідна, страждала; така Його свята воля, нехай так і буде. Я такої віри, що Бог усе робить ік луччому. Важко, вельми важко мені було, і тепер ще плачу, як згадаю, як моя манюсенька донька Лізочка отходила до Бога, да страждала аж двоє суток, а тоді, благодареніє Богу, дав мені силу і розум дякувать Його за моє горе; бо не радості, а туга да недоля робить чоловіка луччим і зближає його до нашого Отця небесного.
Шукав я книг, що Вам хочеться – «Одіссеї», перевод Жуковського, печатної ще нема, і ніхто її не знає і не читав, опріч Гоголя, що пом’янув у своїх письмах. Коли покажеться – то пришлю; Шекспіра найшов і скоро пришлю; піджидаю грошей з дому, бо тут зовсім процвиндрився, а як тільки роздобуду грошенят, то зараз усе укупі: і ящичок, і Шекспіра, і все пришлю. Ви знаєте, що я не вельми заможний, але готов ділитись чим маю. Що Вам треба, да коли у мене є – то зроблю. Да не скаже мені Господь у день судний: бых болен я в темнице и не посетисте мене. Не могу посітить персонально – привітаю словом, і вельми, вельми б радувавсь, якби моє слово та Вам приносило покой і закріпляло б Ваше серце на недолю. О, щасливий би я був тогді. Будьте ж здорові і пишіть до мене.
Щирий до Вас Андрей Лизогуб.
Адрес:
В Одессу.
На Садовой, в доме Шостак.
103. В. М. Рєпніної та Г. І. Дунін-Борковської до Т. Г. Шевченка
13 січня 1848. Яготин
13 января 1848-го года. Яготин.
От души благодарю Вас, мой добрый и незабвенный Тарас Григорьевич, что Вы меня вспомнили в далекой стороне! И здесь мы Вас не забываем и очень часто речь идет о Вас: нет, я бы не рассмеялась, а зарыдала, бы, если бы Вас увидела теперь, и молила бы Бога дать языку моему красноречие, чтобы утешить Вас, возвесть дух Ваш выше горькой участи Вашей, смягчить сердце Ваше; говорю с Вами о милосердии Господнем, который не хочет смерти грешника, а чтобы он был жив! Если б это зависело от меня, разворотив мое письмо, Вы бы наполнились благодатью, она бы Вас освежила, освятила, укрепила, Вы бы бодро и с покорностию носили крест Ваш! Но, увы, что могу я, бедная, бессильная, для Вас, мой добрый Тарас Григорьевич – молиться! Да, молиться как можно чаще, как можно теплее, чтобы Бог подкрепил Вас в настоящем испытании, чтобы он вложил милосердие в сердца окружающих Вас, чтобы направил тех, от которых зависит земная участь Ваша, к помилованию! С какою радостию все Ваши здешние друзья помогали бы Вам нести крест. Как все обрадовались от Вашего письма! – Оно долго странствовало, ибо Андрей Иванович в Одессе; в очень непродолжительном времени я пришлю Вам книги, не хочу отложить ни одною почтою отвечать Вам на письмо Ваше, которого я встретила с таким благодарным теплым чувством! Вот уже мы перешли в новый год! Каково было Вам встречать его на чужбине; я никогда не забуду, как папенька накануне нового года, тому, кажется, 5 лет назад, открыл Вам объятия свои и как Вы сыновно припали на грудь его! Вечная память этому истинно доброму человеку! Вот 3 года, как его нет между нами; в Яготине все идет по-прежнему; общество наше то же самое, исключая Тани, которая все болеет и лечится в Киеве. Мы имеем прибавление весьма драгоценное к нашему кругу; это бывший киевский студент, которого Вы видели у меня в Киеве – и у других также: чистая святая душа, желающая Вам, как и многие, другие, силы упования и терпения! Как понятно мне Ваше мучение – не рисовать! Это настоящая пытка! Но не будем роптать: Бог даст, это переменится! Услышьте мой дружеский совет и последуйте ему. Предайтесь Вашей настоящей обязанности как можно усерднее, облагораживайте ее примерной исправностию, видя в ней испытание, посланное Вам самим Богом для очищения души Вашей, воспитывайте ее, очищайте молитвою; вспоминайте, что многие молятся за Вас, что хоть отдалены телом, но душею бодрствуют за Вас! Не унывайте, носите крест, молитесь и надейтесь!
К великому моему сожалению, письмо мое не было готово для вчерашней почты и надобно отложить его до будущей, а как давно Вы его ожидаете, мой добрый Тарас Григорьевич; я по собственному опыту знаю, сколько может быть горести в ожидании! Да подкрепит Вас Господь, да даст Он душе Вашей Любовь и Веру, тогда Вы поверите что тот, который нас полюбил, даже до смерти неизменен! Не так, как люди; людей должно любить, ибо они братья наши и дети небесного Отца – а верою во Спасителя усыновленные для жизни вечной, должно их любить, и это обязанность иногда так легка, что мы в эти минуты понимаем ее – но Христос сказал: «Будите убо вы совершени, якоже Отец ваш небесный совершен есть», т. е. исполняйте Ваш долг всегда и во всех отношениях, не ожидая взаимности – но делая добро везде и всем. В нынешних обстоятельствах Ваших Вы можете делать добро, видимое только Богом, но которое для того не будет им отвергнуто, напротив: освящайте душу Вашу молитвою, очистите ее от всего затмевающего[14]ее, и да благословит Вас Господь в этом трудном и святом подвиге! Есть ли у Вас Евангелие? Я обещаюсь писать часто к Вам и еще раз, мой добрый Тарас Григорьевич, благодарю Вас от души за Вашу дружескую память, Передаю перо Глафире, которая также хочет приветствовать Вас. Прощайте, да осенит Вас благодать святая; Вам душею преданная
Варвара Репнина.
Дописка Г. І. Дунін-Борковської:
Вы, конечно, поверите, когда скажу Вам, что грустные строки Ваши к княжне меня сердечно обрадовали. Наконец Вы отозвались, Тарас Григорьевич, и дали нам средства сказать Вам хотя малую часть того живого искреннего сочувствия, которым полны все Ваши здешние знакомые и други. Чего могу пожелать Вам на новый год? Благодати Божией, терпения и слез; чтобы освежить и растворить духовную пустыню Вашей жизни.
…Від сльоз дрімає нудьга невсипуча,Змочи наше сердце, як літнім дождем,І зійде молитва, мов квітка пахуча,І обвіє душу миром та теплом.Прощайте, Тарас Григорьевич, бумага не позволяет распространяться более. Не забывайте нас: я же с благодарностию, припоминаю Ваше доброе посещение к моему мужу в Киеве. Да благословит Вас Господь.
Г. Д[унин]-Б[орковская].
104. Т. Г. Шевченка ДО А. І. ЛИЗОГУБА
1 лютого 1848. Орська фортеця
К[репость] Орская. 1848,
февраля 1-го.
Всяк друг речет: содружихся ему и аз: но есть именем точию друг. – Отак тепер і зо мною сталось, було, на собаку кинь, то влучиш друга. А як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! чи не вимерли, крий Боже? Ні, здравствують, та тілько одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості. Так що ж, недогадливі.
З превеликою радостію і дякою прийняв я лист ваш, уже другий, написаний 31 декабря.
Бог вам заплатить за вашу щирость і за вашу ласку. Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову, одно те, що нудьга і безнадія давить серце, а друге, нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава Богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітись. І чи не чудно, скажете, як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було написать оцей лист до вас. Вибачайте тілько, що коротенький, одно те, що боюся очі натрудить, а друге, сказавши правду, таки й паперу недостача і купить нема де, звичайне, як у степу. Як будете посилать вашу обіцянку, то пришліть, будьте ласкаві, і паперу почтового і брістольського, коли найдете в Одесі. Вибачте, Бога ради, що я так вередую, за гроші спасибі вам, єдиний мій друже, у мене ще осталося трохи, а як матиму малярську справу, то, може, зароблю, а якщо пошлють весною в степ на Раїм,[15]бо є така чутка, то тойді вже проситиму, та може, Бог дасть, що тут остануся. Ще, чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова и Кольцова, пришліть поезії святої ради. А як будете писать, то пишіть на моє ім’я просто в К[ріпость] О[рську], бо я другий лист ваш прийняв уже з третіх рук, хоч воно і з добрих рук, та все-таки з третіх.
Прочитав я вдруге вже о скорбі вашій, о вашій Лізі, що маємо робить, коли того Бог хоче. Давид добре сказав: «Кто возглаголет силы Господни; слышаны сотворит вся хвалы его»; звичайне, не можна і без того, щоб інколи і сльозам не дать волі, бо хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє. Цур йому такому. Будемо плакать і радіти, і за все те хвалить милосердого Бога.
1 февра[ля].
На сáмому цьому слові одчинилися двері і почтальон подав мені третій лист ваш, написаний 7 января. Не знаю, чи зрадів би я так батькові або матері, як вашому щирому слову. Да воздаст вам Господь и дому вашому, що посітили єсте невольника і тяжку його тугу розважили. Як будете писать до В[арвари] Н[іколаєвни], то од мене їй низесенько поклонітеся та накажіть, щоб хоч одно слово написала, тілько не в Оренбург, а просто в к[репость] О[рскую]. Коли маєте «Свячену воду», то спишіть та пришліть мені, бо та, що ви мені передали, утрачена. А Татьяні Івановні як будете писать, то їй і Федорові Іваненкові од мене гарненько поклонітеся. Нікому в світі я тепер так не завидую, як малярам і Глафірі Івановні, а може, вже вона покинула, крий Боже, малювать!
Бога для, пришліть малярську справу і паперу. Що у вас робиться у Седневі? Що поробляє І[лля] І[ванович], поклоніться йому од мене. За Н[адію] Д[митрівну] і вас, і весь дом ваш молюся Господеві милосердому і благаю його, щоб ви не забували
Т. Шевченка.
105. А. I. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
7 лютого 1848. Одеса
7 февраля 1848. Одесса.
Не жалкуйте на мене, коханий друже, за те, що не швидко сполнив те, що вже давно пообіщав. Сьогодні ровнісінько місяць, як я писав до Вас, дякував за Ваш лист, що мені принесли з почти на самісінький новий год, писав Вам, що «Одіссеї» Жуковського ще нема друкованої, а що «Шекспір» Кетчера є і що я усе, що Вам треба, пришлю, як тільки зберусь з грошенятами. От тут-то і вся кавика. Волі зробить Вам що-небудь пригоднее у мене доволі, але робила іноді зовсім немає; то Ви сеє собі на ус намотайте, та й ждіть терпеливо; коли що трапиться, – зроблю, добуду й пришлю, коли ж ні, – вибачайте і майте мене за найщирого собі приятеля. Тепер з ласки Божої, що зміг, те й посилаю; а іменно ось що: Шекспир, перевод Кетчера, 13 випусков, тільки і є друкованого; я їх у дві книжки переплів, бо так кріпче буде. Паперу, щоб було на чім до мене писать, двох сортов – тонесенької і трошки товщої; паперу Ватмана одна десть; карандашей дванадцять; і мій ящичок, де є уся справа; там пензлів великих чотири, та з їх тільки один пензель настояще Шаріона, я його надписав; а три другії я тут купив, вони хоч трошки поганші од Шаріона, одначе годящі, а альбома чистого не посилаю, бо треба платить пошліни більш, чим він сам стоїть, нехай на другий раз, коли розживусь. Зараз, як получите цей мій лист і посилку, то розглядівши усе гарненько, мені напишіть не барячись, чи все справно дійшло, чи не поламалось що, чи хороші пензлі. Да, будьте ласкаві, зараз напишіть. Що сказать про себе доброго – не багато, живу собі, дякую Господа за все; жінка моя не овсі здорова, ждемо літа, може, море поможе, як купатиметься. Я привіз з собою великий патрет, що у Седневі почав, Ви бачили, уся моя сем’я там намальована, але дорогою грунт обліз, паскудне полотно попалось, да так обліз, що треба кинуть, то я тільки копірую мою дочку, що тепер у Бога за нас молиться, да коли можна, то її фігуру виріжу та й перетягну на другу раму. Отака оказія. До другого письма, я незабаром – писатиму, а до того нехай Господь наш милосердий Вас шанує, жалує, піддержує і сохраняє; нехай Вам дає здоров’є і терпініє, а Ви дякуйте єго за все, і за радість, і за горе, і не забувайте щирого до Вас
Андрея Лизогуба.
106. М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка
12 лютого 1848. С.-Петербург
12 февраля 1843.
Важко мені було, мій щирий, мій бідний земляче, і, Бог зна, як важко читать твоє писаннє. Що зробиш проти лиха, коли один не хоче, а другий не вміє повернути його. Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув. Жуковський і досі на Рейні в Дюссельдорфі, – сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко. «Одіссея» його ще не печаталась, да й чутки проміж письменними людьми про неї щось немає. У Дубельта і Даля Чернишев ще не був – що скажуть вони йому, зараз до тебе одпишу. Сам я за каторжним ділом не бачився ні з Далем, ні з Дзюбиним, да і в Єзучевського давно вже був. З Василем приїхав тепер з Украйни і Іван. В Одесі, братику, не був я, дальш Києва не їздив, – балакали про тебе і тамечки, – та я всього й зоставався там півдня тільки і не бачив нікого з твоїх щирих, опріч Глушановського. Тільки що ввійшов він у мою хату, як зараз і крикнув: «У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас», – се в трахтирі коло станції. Балакали ще багацько про тебе і в нас у Конотопі. Шлють тобі низенькі поклони і моляться за твоє горе Кандиба Петр[о], Єзучевський Тимофій, Гамалія Петро Петрович дуже нездужа, бідний, мабуть, чи й одужа, Юркевич Михайло, Віктор, Петро Острянський, – а Ніколай, бідний, вмер навесні, і його чудесна молодиця вже за другим; трохи-трохи я не поспів на весілля. Може, ти знаєш і Часника – я бачився з ним у Києві у Глушана. Посилаю тобі Лермонтова – да сержусь я на тебе, що не прописав нічого більш; поки я тут іще (мабуть, до марта), пиши про все, що тобі треба із такого, чого нема в Оренб[урзі], а що є там, то все тобі буде од Федора – ради Христа пиши про все, все, чого забажаєш. Уже чи гнівавсь би, чи ні, а послав би я тобі сигар, та боюсь і то посилать прямо на твоє ім’я, більш од того боюсь, щоб петербургский штемпель не кинувся в очі, щоб у тебе не одобрали всього, да щоб ще не запретили і зовсім писать і тобі, і до тебе. Сіє письмо получиш із Оренб[урга].
Сьогодні мені сказали, що нічого і хлопотать тут, – ніхто нічого не схоче, а що можна буде (що обіщали) визволить тебе із казарм і перевести в Оренб[ург], похлопотавши там, дома… дай то Господи!
Чернишов дав мені строку до вівторка – до завтра, і немає ніякої чутки. Або не був, або нічого доброго нема. Що скаже, зараз буду писать. Кланяються тобі обидва Єзучев[ськ]і. Дай тобі Боже здоров’я, хоч одного здоров’я… Да не забувай і на мене.