Вінець Життя

Він щиро посміхнувся, швидко дістав з-під стійки дві склянки, кинув туди кубики та розлив міцний напій. Поставив обережно на стійку та сказав:

– Приємного вечора, сер. – бармен.

Я посміхнувся, кивнув, підхопив склянки та попрямував до столу.

– Цікаве в тебе вино, – з посмішкою сказала вона.

– Так, я знаю, подивись на вивіску над барною стійкою. – я.

Вона прослідкувала поглядом туди, куди я вказав, розсміялася та побачила, що бармен також посміхнуся, підморгнув їй та пішов далі до блиска натирати склянки.

– Як тебе звати? Я так і не дізнався твоє ім’я. – я.

– Мої батьки обирали не довго, воно наснилося моїй матері. Мене звати Ангела.

– Приємно познайомитися, мене звати Ден, тобто Даніель, але всі друзі кличуть мене просто Ден.

– Добре, буду знати, Ден. Тобто Даніель, якого всі друзі кличуть просто Ден. – Ангела.

Ми посміялися та вдарили склянками з віскі.

– За приємну зустріч, – сказав я.

– За неї. А тепер давай скоріше відкриємо коробку, я вже згоряю від нетерпіння. – Ангела.

Я зриваю скотч, починаю відкривати та бачу дуже дивний предмет. Він схожий на пістолет, але виглядає зовсім не як пістолет. Я дістаю його з коробки, ми разом починаємо на нього дивитися ближче і все ж таки не розуміємо для чого старий Джо вирішив вручити его мені.

Поки ми його роздивлялися, ми не помітили як бар залишили всі відвідувачі, пройшло наче близько 20 хвилин, але у приміщенні вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираємося піти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще дві склянки віскі та пообіцяли покинути бар тільки-но спустошимо їх. Бармен підняв брови, знизав плечима та відповів:

– Добре, хай щастить.

Ми не дуже зрозуміли його інтонацію, але вирішили не перепитувати. Він повернувся за стійку та почав потихеньку збирати речі. Ми продовжили наші розмови, які зазвичай починаються при знайомстві. Друга склянка віскі почала потроху туманити голову, і я вже став розкутішим у бесіді. Ми сміялися, розповідали кумедні історії з життя, додаючи до того ще й вдалі тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевірив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозуміло що навколо ні душі, наче в цьому місті щось трапилося: всі люди зникли, залишивши після себе лише порожнечу. Темно-сіре місто, інколи пропускаюче протяг між будинків. Неонові вивіски, які раніше яскраво освітлювали темні провулки, тепер згасли, у багатьох вікнах немає світла, наче життя тут затихло. Але було щось і більш тривожне у повітрі. Віддалені звуки, мелькотіння тіней та далеко синє світіння з кількох вікон. Відчуття, що хтось спостерігає за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозуміли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в інший світ, де панує загадкова тиша.

– А трамваї вже не їздять чи що? – з іронією запитав я.

Ми не розуміємо що відбувається, за нами зачиняє двері бармен та йде вглуб бару, здається, він живе прямо там або дуже близько. Ми пішли в бік парку, продовжуючи говорити про особисті плани у цьому житті. Ангела повідала мені про те, як вона збирається довчитися в університеті та поїхати у навколосвітню подорож, я ж розповів , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив світ, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми сміялися, адже радіо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика відтворювалася всередині та грала в руках. Та раптом ми помітили дуже незвичну тінь. Вона стояла посеред вулиці та не рухалася. Серед ліхтарів, які давали світло, був один зламаний, саме у цьому місці знаходилася вона. Моє серцебиття почастішало, я відчув сильний холод, який з'явився в мене всередині, наче я почав замерзати, холодний піт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пішов пар так, ніби то були залишки останнього тепла з мого тіла і відчуття злісного погляду принизало мене.

Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити її. Вона все ще нерухома. Ми продовжуємо стояти та спостерігати за силуетом. Я відчув як на моїй спині ворушиться волосся від подихів Ангели, а її рука лягла на моє плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосі:

– Що ми будемо робити? Воно мене лякає. – Ангела.

– Я не знаю, дістань той недопістолет з коробки. – я.

Вона вийняла зброю та простягнула мені. Я міцно обхопив її однією рукою, а іншою звів курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто переді мною. Може, це просто п'яничка, який не усвідомлює що відбувається. Таке не рідко траплялося у моєму місті, коли захмеліла людина стояла посеред вулиці та просто спала, не помічаючи нічого навколо себе. Ми повільно наближалися до силуету, який продовжував стояти на місці. Мій пульс почастішав, я не розумів які саме відчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто переді мною і що йому треба. Може хоче, вкрасти мій гаманець або ключі від крамниці? Я вагався і просто не знав як мені краще діяти. В коробці більше нічого не було?

– Ангела, подивись що ще є в коробці. – я.

– Тут є ліхтарик та записка. – Ангела.

– Що там написано? – я.

– "Не втрачай світло. Якщо світла немає, світи та стріляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означає? – Ангела.

– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвіти ліхтариком на цю тінь. – я.

Ангела вмикає ліхтар, напрявляє його на силует і той починай швидко рухатися в наш бік, видаючи при цьому неприємний скрежіт та шипіння. Я поклав палець на курок та вистрілив у тінь, яка розчиняється в сліпучому світлі. Після пострілу я впав на землю, але Ангела швидко допомагає мені піднятися, ми, розуміючи, що тут щось не так, прямуємо до крамниці. Я вириваю коробку з рук та жбурляю її подалі, хапаю Ангелу за руку і ми біжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тікали, ліхтарі позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помічати як там з'являються такі ж самі тіні. Ми біжимо до крамниці і вже здалека бачу ще не згаслу вивіску "Венеція". Який же я радий, Джо, що ти забуваєш робити найпростіші речі. Залишається лише одне перехрестя і ми потрапимо всередину. Позаду вже немає ввімкнених ліхтарів і ми розуміємо, що прямо зараз і над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починає стискати груди, але я розумію, що нам треба всього лише півхвилини, аби добігти до крамниці. Світло гасне… Ми зупинилися.

– Що робити? – пошепки питає Ангела.

– Ходім, – відповідаю я.

Відчуваю жахливий мороз на тілі, мурашки на шкірі влаштовують карнавал, дихання стає повільнішим і я відчуваю слабкість. Ми повільно пробираємося через тіні, які реагують на шум та світло, і ми потрохну наближаємося до крамниці. Ангела помічає щось страшне, і я розумію, що ми опинилися у пастці. Ми повільно крадемося до дверей, Ангела в цей момент намагається роздивитися кожну тінь. Зненацька вона відпускає мою руку, а коли я обертаюся, то бачу як вона, закривши обома руками рот, намагається не вимовити жодного звуку. Я ковтаю слину та комок у горлі, який перекриває мені дихання і вже, здається, просто зараз змусить мене закашлятися. Я повільно тягнуся до її руки, аби ухоптися за неї, і вона, знайшовши мою руку, повільно починає рухатися в мій бік. Я перестав відчувати тепло від її та моїх долоней, ми мерзнемо ще більше. Тіні починають потроху рухатися до нас, і ми пришвидшуємо свій рух до крамниці. Двері різко відчиняються і старий Джо дає нам знак, щоб ми забігли. Ми кидаємося всередину, і я встигаю помітити як тіні рвуться вслід за нами. Старий зачиняє двері з гучним гуркітом, а ми залишаємося лежати на підлозі, відчуваючи, як наше життя секунду назад обернулося жахіттям. Перекладина збоку падає і тепер двері прямо таки розриває від гупання тіней. Ми озираємося довкола, усі фіранки щільно закриті, дониз спущені решітки, а старий Джо замикає останній замок ключем.

– Вам що, йолопам, не стало зрозуміло, що час йти по домівках, коли всі інші відвідувачі пішли з бару? – заволав старий Джо.

– Ми вирішили, що бар просто зачиняється, тож допили ще по одній склянці віскі та тоді вже пішли додому. Хто ці люди? Що це за привиди? Що це взагалі таке? – я.

– От дідько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить світлостріл? А ліхтарик? Хоча у місті достатньо вуличних ліхтарів, навіщо б старий Джо, він же, чортів псих, поклав вам ліхтарик? Смішно, напевно, було вам у барі, так?! – Джо.

– Та ми й гадки не мали, що зіткнемося з цією дивною річчю. Ти тепер взагалі не здаєшся нам психом, Джо. Розповіси що тут відбувається? – я.

– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Місто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вірити старій легенді, одного разу, ще у часи, коли ковбої та шерифи розгулювали Диким Західом, один ідіот приїхав у це місто. Він сказав, що переможе будь-кого у дуелі, але той, хто його переможе, забере чек на мільйон долларів. Перевести у готівку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустріч вийшли одна стара жіночка та попросила цього нестерпного юнака покинути місто, на що цей йолоп заперечив та відправив стареньку куди подалі. У відповідь жінка, без зайвих міркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усі навколо почали реготати і тоді посмішка з обличчя цього сміливця швидко зникла, бо він розумів, що публічне приниження, а особливо на очах у молодих дівчат, – непробачно. Він дістав з кобури свій револьвер, направив його у бік старенької, яка вже віддалялась, та зробив постріл. Старенька лише встигла прошепотіти наостанок кілька слів, а тоді з неї, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зібралась юрба і ніхто навіть не зрозумів що треба робити. Почали кликати лікаря, але вже було запізно. На її обличчі залишилася посмішка, а у міцно стиснутій руці шериф розгледів якийсь згорток. Витягнувши його, він побачив лише одне речення: "Ви всі залишитеся тут назавжди". Він поклав знахідку до сумки та покликав своїх помічників. Вони оточили місце злочину, взяли під пахви того ідіота та посадили в карету, яку відправили до відділка. Народ почав розходитись і в цей момент з натовпу вибіг маленький хлопчик. Весь у сльозах він кинувся до мертвого тіла старенької. Дитина підняла її голову та благала піднятися. До хлопчика підійшли помічники шерифа та почали відтягувати його від бабці, але він несамовито виривався та намагався повернутися до тіла. Тоді ніхто не розумів яке лихо скоїв ідіот Біллі Діклз. З тієї миті всі, хто намагався залишити місто у будь-який спосіб, не могли цього зробити. Всі, хто провів у місті більше, ніж добу, вже були приречені провести тут все своє життя. Тож, вітаю, тепер це станеться і з вами. Залишилося лише підзарядити світлостріл, бо після сьогоднішньої вашої дурості доведеться чергувати всю ніч в очікуванні нападків від тіней, вони можуть розтрощити вікно та потрапити всередину. Світло не вимикати, якщо вирішите спати, то лише у присутності іншої людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоїсь тіні.

– Але хто всі ці тіні? – я.

– Давним давно це були звичайні люди, але тепер вони стали тінями, залишивши лише свої спотворені обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, які можуть приєднатися до їхнього похмурого світу. Хтось може ненароком доторкнутися до тіней та стати таким самим, тоді людяність покидає цих білодашних. Але зі світанком вони зникають, наче їх ніколи й не існувало. Але коли повертається ніч та згасає останній промінь світла, вони починають потроху з'являтися, вже готові вполювати нову жертву та поглинути її душу. Хто знає скільки з нас вже стали їхньою здобиччю. Ці люди вже ніколи не повернуться у звичну реальність. – Джо.

– Звідки в тебе цей світлостріл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розібрав старий пістолет, додав до нього спеціальний випромінювач світла, який здатен видати величезний промінь та знищити тінь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачає його тільки на сім пострілів. Потім його треба знову зарядити. Обійму з наявною в мене кількістю грошей, як ти розумієш, виготовити не так і легко.

– А що зараз з цим Біллі Діклзом? -я.

– Його давно поховали на місцевому цвинтарі. Ту могилу вже опоганили тисячу разів, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.

– Чому ніхто не намагався якось подолати ці чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, які приїжджали, читали свої закляття, але все марно. Один з таких вже навіть помер у цьому місті, без кінця читав нові й нові заклинання, щоб визволити нас. Так і вмер, не розуміючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дійсно не зможемо поїхати звідси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з її очей покотилися по збіднілих щоках. – Але ж я… Хотіла поїхали у навколосвітню подорож. Я ж… Відкладала гроші, склала всі іспити, поїхала від батьків, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному місці…

– Крихітка, ти вже в персональному пеклі кожного клаустрофоба. Це маленьке містечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околиці міста. Навіщо ти взагалі сюди приїхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона від Борнвудса – Ангела.

– Нашого міста навіть на мапах немає, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручніше їхати через Західну Вірджинію? – Джо.

– Як це немає? Ось, погляньте самі. – Ангела.

Вона дістала стару мапу зі своєї сумки. Таку ж, за допомогою якої я дістався цього містечка, дивно, чому вона пішла разом із нею на побачення.

– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дівчини. Його очі забігали у пошуках потрібної місцевості. В якусь мить йому стає зрозуміло, що мапа настільки стара, що на ній і досі позначено міста, яких вже давно не існує, в тому числі й Дробайл. – Ви що, зовсім дурні? Вас не вчили оновлювати речі? Мені один юнак, водій однієї з проїжджаючих повз наше місто вантажівок, віддав свою мапу. Він був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але міста відмічено не було. Так я й дізнався, що про нас всі забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нічого, навіть у телефонних довідниках нас неможливо знайти, окрім тих, які збереглися в фірмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керівник поліції нашого міста об'єднався з місцевими і у нас з'явилася велика ферма, де вирощують більшість овочів та фруктів. На випадок, якщо про нас і зовсім забудуть, ми не залишимося без їжі. Також вирили величезний колодязь, навіть під'єднали власну електростанцію, якщо вже нас і без цього лишать. Я спілкувався з багатьма мешканцями нашого міста і всі сподіваються, що влада нарешті почне вирішувати питання, але, здається, його відклали у далеку шухлядку. Навіть якщо за 50 років це питання таки піднімуть, і це вже буде диво. – Джо.

Він демонструє нам мапи нового зразку і там дійсно немає жодної згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозуміли, що якщо не сама доля нас відправила сюди, то тоді що? Ми відкинулися на спинки стільців, видихнули від втоми та зрозуміли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тікати звідси. Так ми й просиділи до глибокої ночі доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогодні я точно не зможу заснути і, здається, мені доведеться попросити старого про вихідний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимістичний настрій Джо, який супроводжував нас увесь вечір, тільки й робив, що запевнював нас увесь вечір – звідси не вибратися. Та усвідомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у голові історію, яку розповів нам Джо, мені було цікаво поспілкуватися з однією людиною, а саме з онуком тієї старенької. Він точно має щось знати. Це єдина деталь, за яку мій, вже сонний мозок, міг зачепитися. Так, помітивши за вікном перші сонячні промені, я заплющив очі та поринув у сон. Мої м'язи повністю ослабли, я опустився ще нижче на стілець, глибоко зітхнув та остаточно заснув.

Прокинувся я від різких поштовхів по плечу, більше того, я навіть впав на пілогу. Розплющую очі та бачу посмішку Ангели. Вона стоїть наді мною з помаранчевим клітчастим фартухом через одне плече та каже:

– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.

– Так, звісно, я дуже зголоднів, – я.

– Чудово, бо Джо вже не збирається виходити з кімнати, лише забирає тарілки з-під дверей і мовчить. Щось він мені не подобається. Як гадаєш, з ним усе в порядку? – Ангела.

– Почекай, у сенсі я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.

– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогодні день пройшов добре, ми навіть заробили грошей на оренду, – Ангела.

– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навіть ту суму зібрали, – я.

– Ми працювали у звичному режимі, але багатьох покупців Джо відводив у іншу кімнату, а після того виїжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.

– Хм, що ж приховує цей старий?.. Треба дізнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуєш, мені подобається. – я.

– Дякую, – посміхаючись відповіла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.

– Дуже добре вийшло, – я.

Тільки-но доївши свою вечерю, я піднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я піднявся сходами й, дійшовши до дверей Джо, постукав і чекав на відповідь. Та він мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потім я й взагалі вирішив вибити двері, я тарабанив ногами, руками, плечем, і нарешті вийшло. Двері впали з рами, і я побачив Джо скрюченого у ліжку. Я швидко підбіг до нього і як тільки взяв його за руку, він схопив мене у відповідь і різко підвівся. Від нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янів від цього "аромату".

– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.

– Не дочекаєшся, я ще й вас переживу! – Джо.

– Тоді чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.

– Звідки мені знати, що ти виламуватимеш двері? Я просто спав! – Джо.

– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо після вчорашньої ночі, ще б ти помер! – я.

– Та хріна лисого, я не помру! – Джо.

Розмова зайшла у глухий кут, і ми просто сіли подалі один від одного. Він сидів та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кімнату: старий стіл; величезна, вся у пилюці, шафа, з якої виднілися кілька клаптиків тканини; ціла купа малюнків незрозумілих "тіней" та різні портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це і є онук тієї старої? Треба дізнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, він подивився на мене, огледів кімнату і глибоко зітхнув.

– Син мій. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навіть у планах не було, а він вже загинув, – Джо.

– Що сталося? – я.

– Це була звичайна сонячна середа, і я, як і зазвичай, відвіз сина до школи. Дружина пішла на роботу, а я пішов у місто, шукати нові товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не підбігла до мене зі щирим хвилюванням на обличчі. Я не розумів про що вона говорить, доки не почув, що мій син потрапив під машину біля школи, його відвезли в лікарню в критичному стані. Ми з дружиною одразу поїхали туди, де у коридорах зіткнулися з метушнею та напруженими лікарями, які бігали повз нас. Ніхто не міг дати нам чіткої відповіді: де зараз наш син і як він себе почуває? Дружина забігла у реанімацію, її стримували лікарі, але коли вона побачила нашого хлопчика, з її очей хлинули сльози. Коли вона підійшла ближче, його пульс став повільнішим. Вона встигла взяти його за руку і, відчувши останній дотик, її вивели з палати. Я підбіг до неї, притиснув до себе, але сльози та відчай охопили нас обох. Ми залишалися у кімнаті очікування. Через кілька годин нам повідомили, що наш син помер. У той день загинули ще кілька дітей, їх також сбила автівка. Я не міг повірити, що мій син більше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потім нас очікувала ще одна шокуюча новина – водія не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирікла нас на нескінченні біль та страждання. Шкода, що в нас немає доказів. Ця історія завжди буде викликати в мене біль та смуток, і я ніколи не зможу забути той жахливий день. Він дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, він, як і в останню зустріч, махає мені рукою, прощається та біжить до школи.

– Хто це? Хто був за кермом тієї машини? – я.

– Онук тієї старої, – Джо.

– Але навіщо? – я.

– Мені здається, що він скоїв таке, бо й сам втратив близьку людину і не хотів, аби люди тут мали хоча б якусь радість у житті. Мерзотний виродок, – Джо.

– Зрозуміло, а чому у кімнаті немає портрета дружини? – я.

– Вона не хотіла, щоб я малював її. Після смерті нашого сина вона повісилася на дверній ручці, коли я вийшов за товаром. З того часу я більше не виходжу ні за товаром, ні за продуктами. Я більше нікуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стільці, – Джо.

– Але, Джо, постривай, спокійно, в тебе тепер є я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти мені потрібен, – я.

– Та заспокойся ти, наразі я й не збираюся, поки що, – Джо.

– Так, Джо, спокійно, ми з тобою ще поїдемо з цього міста, ось побачиш. Я тобі обіцяю, – я.

– Ха-ха, які чудові плани, юначе, які чудові плани… – відповів Джо та, вмостившись на ліжку, повернувся обличчям до стіни. – Джо.

Я накрив його ковдрою і він, вже звичним хропінням, дав зрозуміти, що збирається поринути у міцний сон ще на одну ніч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану раніше їжу в холодильник. Я підійшов до каси та зазирнув під неї. Стало очевидним, що старий продає не лише товари з полиць, а й свої світлостіри. Тож, є ті, хто вночі пересуваються містом. Може, існує якась організація, що також намагається з'ясувати в чому справа? Це питання не давало мені спокою ще один вечір, Ангела також здогадувалася про це, і ми вирішили візуалізувати наші думки: схематично зобразили на дошці все, що встигли зрозуміти та побачити. Першочергово ми відмітили, що тіні, які блукають вулицями, у минулому звичайні городяни, але їм не пощастило потрапити до рук тіней. Більше деталей про легенду, з якої все почалося, може знати онук тієї старенької, але де він та що з ним наразі невідомо. Але ми знаємо, що якісь сміливці таки продовжують ходити вулицями після заходу сонця, бо на світлостріли, які захищають від тіней, є попит. Тож, у теорії може існувати таємна організація по захисту від тіней. З усім, що вдалося зібрати до купи, ми пішли до мене в кімнату та почали розмірковувати як би нам просунутися у цій справі далі. Хропіння старого Джо було настільки громохким, що, здавалося, рипить навіть музика, яка грала з програвача.

– Впевнена, що він лев, – з усмішкою сказала Ангела.

– Так, його ревище можно впізнати з тисячі. Чим ти займалася у минулому житті? – я.

– Я була студенткою в університеті, ходила грати з друзями у волейбол та, звичайно ж, як і прийнято у жіночих колах, ввечері відвідувала танці. Так минали мої звичні дні в Борнвудсі. Там же ми з друзями домовилися зустрітися за рік, коли виконаємо намічені плани. Або не виконаємо, як це сталося зі мною…

– Ситуація й справді не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут і саме в одному місті. Дай-но мені мапу, яка привела тебе сюди і заразом мою, яка, схоже, нічим не відрізняється від твоєї, – я.

Вона загадково пішла до сусідньої кімнати та взяла наші мапи зі столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цікаву деталь: у верхньому правому кутку обидві мапи були помічені дивним знаком. Це був герб, який складався з кількох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промінь світла, а інше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Ніхто з нас нічого схожого на нього раніше не бачив, і ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх відрізняли цифри у розрахунках координат, які наче щось могли значити. Дивні координати, які ми зрозуміли тільки порівнявши, а коли вже зібрали два числа координат, перенесли їх на мапу, вони вказали нам прямісенько на Дробайл. Виходить на цій мапі від наших міст простягнуті координати до цього міста, щоб можна було за ними відправитись у Дробайл. У самому ж місті, яке ми відкрили, знову вирахували ті самі координати. Тепер вони вказували на віддалену частину міста, десь у парку. На дворі вже сутеніло, тож ми вирішили навідатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку відповідей. Принаймні, ми маємо шанс розгадати цю таємницю.