Зiр уже не коректували анi окуляри iз товстелезними склами, анi найновiшi нiмецькi лiнзи, – i припаяти мiкроконтакти вiн доручив студенту-радiоаматору з четвертого поверху. Може, тому нiчого не вийшло.
Хоча вiн точно знав, що не тому.
Вiн уже довгий час звик думати про себе у минулому часi. Я жив у передмiстi, я був одружений, я працював в Сент-Клерському унiверситетi, мав докторський ступiнь… Я любив, я вiддавав перевагу, я терпiти не мiг… Усi його бажання були в минулому. Ось чому.
Доведеться випробувати ще на комусь. Гарне заняття для вченого-манiяка: експерименти на живих людях. Нi з ким не узгодженi, абсолютно протизаконнi. Та й на кому? Коло його спiлкування давно обмежене пiвдесятком людей. Хiба що цей студент iз четвертого поверху, худорлявий хлопчина в окулярах i з незмiнно нiяким виразом обличчя – чи бувають у нього сильнi бажання?
Лiловi старечi пальцi обережно погладили вiдведений за межу перемикач пiд напiвкруглою шкалою з мертвою стрiлкою на нулi. Може, все ж таки студент неправильно припаяв контакти. Чи вiн сам припустився якоiсь технiчноi помилки… навряд. З тридцяти рокiв вiн уявляв собi конструкцiю машини настiльки точно, що мiг вiдтворити ii креслення прутиком на пiску iз зав’язаними очима. Тридцять рокiв… Тодi було достатньо i бажань, i пiску, i пруття. Але не було чотирьох двадцятикаратових брильянтiв, кiлометрiв золотого дроту, нiмецькоi оптики i швейцарських мiкродеталей, iзольованого примiщення, орiентованого на магнiтний полюс, не було нi грошей, нi дозволу унiверситета на експерименти. Просто не було часу. Час розходився тодi по секундах: молодий вчений читав лекцii на шiстьох потоках, писав статтi, вiв тему на кафедрi, завiдувачем якоi став згодом, пiдробляв репетиторством… І була Розалiя, яка не уявляла недiлi без опери i лiта без морського узбережжя, i ще мiг би бути син… Чорт, знову цей минулий час, нереалiзований i незворотнiй… Якби вiн тодi створив цю машину, тепер вона також належала б минулому. Винайшов, вiдкрив, прославився… а стрiлка лишилася б нерухомою. І це все.
Крах, повний крах. Якщо вiн помилився в розрахунках, якщо iдея з самого початку була помилковою – безкрила химера, що живилася його кров’ю всi цi роки. І крах – якщо вiн виявився правим, правим у всьому. Тодi – ще страшнiше, ще болiснiше. Тому що – до бiса самоаналiтичнi обмани, що змiнюють мiсцями причину i наслiдок, – е те, що зараз набагато важливiше за результат усього його наукового життя, адже воно едине надало змiсту життю людському. І якщо навiть це нездатне зворухнути стрiлку на шкалi…
Кiнець, усьому кiнець…
Вересень, рiк тому. Унiверситету виповнилося сто рокiв, i на грандiознi святкування запросили всiх, хто коли-небудь там працював, – а вiн пiшов на пенсiю лише шiсть рокiв тому, його ще добре пам’ятали. На кафедрi два молодi лаборанти зiграли туш на гелiконi i тарiлках, а його наступниця на керiвнiй посадi виголосила врочисту промову, увiнчану врученням величезного букета квiтiв i маленькоi статуетки Майкла Фарадея. Потiм був фуршет, мiнiатюрнi бутерброди з червоною i чорною iкрою лежали у шахматному порядку, з кожного стирчав прапорець iз унiверситетською емблемою. Чорт, найменшi, найнiкчемнiшi подробицi вiдбилися в його пам’ятi так само незгладимо, як i те, чого насправдi не можна було забути…
Вiн тримав у лiвiй руцi келих iз бiлим вином i виголошував тост за любов, за науку, за любов до науки i науку любовi… як це було банально i по-дурному. Вiн стояв спиною до дверей, вiн не одразу обернувся, коли вона ввiйшла. А вона заглянула лише на хвильку, вона шукала якогось викладача з кафедри. Побачила заставлений стiл, вибачилася i одразу ж пiшла геть, вiн навiть не встиг запросити ii увiйти. Але вiн встиг побачити ii.
З Розалiею, його покiйною дружиною, вони колись навчалися в однiй академгрупi. Вiн знав цю дiвчину майже три роки, перш нiж на одному замiському студентському збiговиську iхнi стосунки вискочили за межi дружнiх. За чотири мiсяцi вони – обое невiруючi – вiнчалися у псевдоготичному соборi з фресками i органом. Розалiя завжди була вередливою iстотою, з цим вiн змирився апрiорi. Унiверситет вона кинула на другий день пiсля весiлля, присвятивши себе кар’ерi чоловiка, а його – виконанню всiх своiх бажань. Розалiя була вродлива, потiм стильна, потiм елегантна. За все життя вiн зрадив ii один раз, на виiзнiй конференцii, iз випадковою жiнкою, яку бiльше пiсля того не бачив. Розалiя нiколи про це не дiзналася. Вона померла у п’ятдесят три роки вiд запалення легенiв, i свiт не перевернувся.
Вiн перевернувся зараз.
Його колеги, унiверситетськi професори, запросто крутили романи iз студентками – йому це завжди здавалося диким, не вартим навiть презирства, залишаючись таким i пiсля смертi Розалii. І його пересiпнуло од думки, що подiбною ж пiдлою, низькою iнтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерiгачевi його велике кохання.
…Вона навiть не переступила порогу, навiть не одкрила повнiстю дверi, – iз прочиненого отвору бризнуло свiтло, i це була вона, слiпуча, сяюча. Тоненька, наче зфокусований лiнзою промiнь, свiтла i чиста. Чудовi, нелюдськi очi, а волосся вона тодi зачесала гладенько, тiльки потiм вiн дiзнався, яке в неi розкiшне волосся… Потiм вiн дiзнався про неi все, що змiг. Потiм почалося, тiльки-но вона причинила дверi, прибрала слiпучий вузький просвiт, розчинилася, щезла.
Всi чомусь дзвiнко задеренчали келихами зi схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостовi… тому дурнуватому тостовi, що був виголошений бозна-коли. І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате пiсля цього вiн змiг вiльно говорити i запитав у молодого веснянкуватого асистента:
– Хто це?
– Що? – той здивовано обернувся з набитим ротом. Мiж виголошеним тостом i дзвоном келихiв нiчого не трапилося, мiж цими двома подiями нiколи нiчого не вiдбуваеться. А втiм, професор мiг зацiкавитися ким завгодно, але ж звiдки йому, асистентовi, знати, ким саме?
Хлопець посмiхнувся i ввiчливо запитав несусвiтню дурницю:
– Ви про кого?
Захотiлося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зi столу чи роздушити скляний келих в руцi…
Вiн пояснив повiльно i докладно, немов диктував заповiт:
– Я запитав, чи не знаете ви, хто та дiвчина, яка щойно сюди заглядала?
Асистент знизав плечима:
– Студентка. Третiй курс або четвертий…
Повiтря пахло парфумами. Не ii.
Вiн почав з’являтися в унiверситетi щодня. Вiн дивився, як вона входить у широкi склянi дверi, як бiжить сходами, як поглядае на великого настiнного годинника, спiзнюючись на лекцiю. Як теревенить з подругами, як смiеться, як зачiсуе довге волосся, як закривае очi, пiдставляючи обличчя сонцю на лавцi бiля унiверситету.
Їi звали Інга – iм’я для високоi блондинки, а вона була тендiтна, темноволоса, смаглява – i все одно дуже свiтла, сяюча. Вона вдягала бiлi i кремовi кольори, очi в неi були свiтлi i яскравi, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приiхала з далекоi провiнцii десь на пiвднi, наймала помешкання на трьох з подругами, весело пiдкорювала столицю, i звичайно ж, вона була закохана.
Його професор бачив лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч iз нею. Недостойного. А втiм, нiхто не був би вартий ii, вiн сам також, бiльш за когось вiн сам, i вiн це розумiв.
Вiн кiлька разiв вiтався з нею, коли бачив у вестибюлi, i вона вiдповiдала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вiтання незнайомому викладачевi. А вiн здивовано усвiдомлював, що навiть цього йому цiлком достатньо, щоб кiлька днiв почувати себе абсолютно щасливим.
Якось вiн заплатив за неi в унiверситетському буфетi.
Бiля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у свiтлому костюмi, з високою зачiскою, строга i зосереджена. Вiн пiдiйшов нечутно i тихо став за нею, але не наважився привiтатися. Інга стояла впiвоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиi в неi завивалися маленькi кучерики, що не вмiстилися у зачiску, зовсiм свiтлi, золотистi.
Вона замовила апельсиновий сiк i два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пiрнула всередину й затрималася там трохи довше, нiж потрiбно, а потiм виклала на стойку гребiнець, калькулятор, дзеркальце…
– Чорт!..
Вiддати все, що завгодно, – за те, щоб вона нiколи бiльше не казала «чорт», нiколи не супила брови, не шукала грошi в маленькiй сумочцi, нiколи, нiколи…
Вiн поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозумiле i стрiмко рушив геть – втеча, аж нiяк не iнакше. Вiн чув за спиною голоси – продавщицi: «За вас заплатили, вiзьмiть же здачу!» – й Інги: «Нi, зачекайте, я зараз знайду!»
Вона наздогнала його у дверях буфета, ii сумочка була розкрита, i вiн точно знав, що на стойцi лишився не тiльки сiк з коржиками, а й гребiнець, i дзеркальце, i калькулятор…
– Навiщо ви це зробили?
Тому, що я люблю вас.
Тому, що я божевiльний стариган.
Тому, що нi на що iнше мене не вистачило.
Вiн посмiхнувся недоброю посмiшкою нiкчемного розпусника i гидотно-робленим голосом промимрив:
– Я маю шкiдливу звичку час вiд часу платити за гарненьких дiвчат.
Кiлька секунд вона дивилася на нього, а тодi просто сказала:
– Дякую, – i пiшла в буфет iсти своi коржики й думати про що завгодно, крiм нього, анi секунди про нього…
Рiк тому. Вiн i не мрiяв тодi, що вона буде думати, знати, пам’ятати про його iснування. Вiн навiть не намагався поговорити з нею. Тiльки дивився. Був щасливим, коли бачив ii кожен день, страшенно нервував, коли вона не приходила на заняття… а вона пропускала iх дедалi частiше, i настала зима, i якось раз вiн стояв на сходах унiверситету, з неба сiявся вологий пил, i вiн зрозумiв, що вона бiльше сюди не прийде. Нiколи.
Вiн невтомно шукав ii, чим викликав невимовний подив i в своiх колег, i в колишнiх сокурсникiв Інги. Інги, яка так раптово щезла, щезла назовсiм. Вiн дiзнався, що вона жива, i це було все. Жодноi адреси, жодноi староi подруги, анi навiть того гарного безбарвного хлопця… Нiчого. Можливо, вона змiнила iм’я.
Вiн намагався жити без неi. Жити далi. Переконати себе, що це не гiрший, а може, i найкращий фiнал його дивноi iсторii. Зрештою, у неi в принципi не було майбутнього. Вона могла виродитися у якусь банальну iнтрижку, або в безглузду манiю, i в обох випадках вiн би був старим посмiховиськом, а Інга… Добре, що вона так нiчого i не дiзналася, встигла щезнути, розчинитися в iншому життi, перш нiж вiн свiдомо чи несвiдомо переклав би на неi цей тягар. Хоча, можливо, для неi це не було б тягарем – надто легковажно, несерйозно. Зрештою, що вiн знав про неi, про ii життевi принципи, про саме ii життя? – адже трапилося щось таке, що змусило дiвчину змiнити все, вiдмовитися од усього. Може, вона була по-справжньому нещасна… А вiн просто нiкчемний, самозациклений егоiст.
Була зима, волога пронизлива зима, вiн захворiв. Запалення легенiв, як тодi у Розалii. Як це було б логiчно, як природньо. Закiнчилося довге, зовсiм непогане життя, у якому, власне, все було. Минулий час. Якщо ранiше вiн уживав його з присмаком театральностi, то тепер це абсолютно нормально лягло на свiдомiсть, розклавши подii i речi на своi мiсця. У нього все було. Навiть любов.
Захоплений вирок лiкарiв про невгасимi сили власного могутнього органiзму вiн сприйняв як жарт дурного тону. Цьому життю, чорт забирай, просто не було куди далi тривати. Ну що ж, вiн спробував пiдiйти до цiеi проблеми як до головоломки – цiлими днями дивився в стелю, вишуковуючи у порожньому лабiринтi ниточку, за яку можна було б схопитися.
І знайшов.
Машина.
