Хоча сама по собi машина теж нiчого не значила.
…Вiн рвучко перемкнув вимикач – туди-сюди – так жiнки намагаються повернути до життя зламаного телевiзора. Звичайно ж, нiчого не вiдбулося.
Глупа нiч. Треба лягати спати, а зранку якось спробувати не прокинутися. Тiльки ж не вийде, i першою думкою вранцi буде: крах, повний крах… А втiм, можна зранку перепаяти контакти – все ж вiдстрочка, безумовно, штучна, але вона вiддалить кiнець…
Інга, напевне, ще не лягла. Молодi пiзно лягають. Можливо, вона зараз приймае ванну – пiниться шампунь, течуть шумливi струменi, i вона тихенько наспiвуе… а iз спальнi долинае роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?»
І раптом мертва стрiлка рiзко сiпнулася догори, стрибнула на середину шкали i затанцювала там у неймовiрно швидкому ритмi, коливаючись мiж сусiднiми подiлками.
Вiн смикнувся, як в електрошоцi, але чомусь одразу не встав, вiн дивився на тремтливу стрiлку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсiм не мае значення, боже мiй, зовсiм не мае… кошмар, мара… Вiн повiльно вiдвiв очi в iнший бiк, наче позбуваючись гiпнозу, – i стрибнув, ринувся туди, де…
На сходовий майданчик.
І спершу вiн побачив – чiтко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у свiтлiй рукавичцi, зверх якоi срiблилася на середньому пальцi якоi тоненька каблучка. А вказiвний натискав кнопку дзвоника, круглого рубiнового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотнi кiлометрiв звiдси, – i який був тут, за десять крокiв…
Вона ритмiчно тиснула на кнопку, вiдповiдi не було – й супилася, зводячи брови на перенiссi так само, як i тодi, в буфетi… Де б це зараз не вiдбувалося, – вона була сама, зовсiм сама, пiзньоi ночi на сходовому майданчику.
Вiн зробив кiлька крокiв уперед.
– Перепрошую, мiс… Інга? Добрий вечiр. Я бачу, що ви… я хотiв би, якщо ви, звичайно, не проти, запросити вас до себе…
Я не впiзнавала його, впритул не впiзнавала i не пам’ятала, – але Марти вже точно не було вдома, йти менi зовсiм нiкуди, а цей сусiд навiть знав мое iм’я… Я бiльш-менш слiпучо посмiхнулася, кивнула йому й вiдповiла:
– Дякую.
РОЗДІЛ IV
У його квартирi було темнiше, анiж на сходах. Я спiткнулася на порозi – на праву, це на лихо, – i зачепила головою китайського дзвоника. Почувся тоненький мiнорний дзвiн, i в цей момент Мартин сусiд клацнув вимикачем.
Свiтло запалювалося повiльно, поступово, це була люмiнiсцентна лампа, дуже слабка, така, що я навiть не замружилася, – але господар прикрив долонею своi квадратнi окуляри з товстими скельцями. Власне, виглядав вiн досить пристойно. Маленький iнтелiгентний дiдусь, типовий унiверситетський професор на пенсii. Якщо я й бачила його десь, то лише у Сент-Клерi. Тобто вiчнiсть тому, тобто у попередньому життi, коли… стоп. Я вже ледь не довела себе до iстерики на сходовому майданчику.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
