Гаугразький бранець
Яна Дубинянська
Глобальний соцiум – свiтле майбутне. Свiт високих технологiй та розумноi унiфiкацii в усiх сферах, цiлком комфортний для життя. Гауграз – едина у свiтi краiна, що тримаеться за своi традицii, культуру, звичаi, розмаiття мов i вiру в прадавнi магiчнi сили. Цiна протистояння – перманентна вiйна. Майже комп’ютерна стрiлялка для одних, сенс життя для других. Край, де жiнки нiколи не припинять народжувати воiнiв, перемогти неможливо – надто коли вести вiйну з позицii гуманiзму. «Гаугразький бранець» – роман-експеримент над суспiльством, що насправдi не настiльки вiдрiзняеться вiд сучасного, як це може здатися з перших сторiнок. Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.
Яна Дубинянська
Гаугразький бранець
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Вранцi мене будить, звичайно ж, Виховалька. Як i всiх дiтей.
Та взагалi-то менi подобаеться прокидаться ранiше, поки вона ще спить. Я – жайворонок (хто не знае, в степовiй екосистемi е така пташка). І пiдглядати, як Виховалька завантажуеться. Деколи ii глючить, i тодi вона стае спочатку схожою на хлопчиська. Роб каже, це тому, що Виховалька ще його, для мене батьки не стали iнсталювати новоi, адже педагогiчнi програми страшенно дорогi. Адаптували ту, яка була, а вона хтозна котрого поколiння, от i вистрибують усiлякi глюки.
Роб – це мiй брат. Нi в кого немае брата, а в мене е. Тiльки вiн уже дуже-дуже великий. І зрiдка зi мною розмовляе.
Однак сьогоднi Виховалька вiдразу завантажилася правильно. Єдине, спочатку по стiнi прокотилися фiолетовi хвилi, але то нiчого. Вона гарна. У неi зеленi очi, як i в мене, i довгi бiлявi косички, якi будуть у мене, коли я виросту така ж велика. За моiми пiдрахунками, рокiв через два. Щоправда, Роб казав, що Виховалька теж виросте й усе одно залишиться старшою. Шкода.
– Хто не спить, той хутко встав! – загукала Виховалька. Вона завжди помiчае, що я вже не сплю, як не прикидайся.
– А тодi – назад упав!!! – пiдхопила я, пiдстрибуючи в бiлому пуховi постелi.
Цей вiршик я сама вигадала. Виховалька каже, що вiн страшенно нелогiчний.
Поки я заштовхувала рештки постелi до анiгiлятора, увiмкнулися iншi стiни, ведмедi й iжаки на них заграли пiдiймального марша, на стелi замерехтiли рiзнокольоровi сонечка, а Гiмнастиня почала показувати вправи, зовсiм-зовсiм новi сьогоднi, хоча зазвичай, я давно помiтила, що вона перепрограмовуеться наново щодва тижнi. Виховалька повторювала за нею, а я за Виховалькою, бо так, як сама Гiмнастиня, менi нiзащо не зробити. Ну, хiба що потiм, коли виросту.
– А зараз – у душ! – скомандувала Виховалька.
В душi я вiдразу просiкла, що хтось уже вмикав сьогоднi водний режим. Роб, звичайно ж, бiльше нема кому, – ми з мамою й татом знаемо, як це дорого. Я збиралася перемкнути на iонний, чесно-чесно, тiльки меню начебто пiдвисло… А що, Робовi можна, а менi не дозволено?!
– Юсто! – докiрливо промовила Виховалька, проступивши на хвильку на дверях.
– Комусь можна, а менi не дозволено? – я обурилася, але Роба вирiшила не виказувати. – Ти чого шпигуеш за мною?
– Нiчого я не шпигую, – образилася вона та зникла.
Я зiтхнула й увiмкнула iонний душ. Хоча задоволення вiд нього нуль, самi знаете.
Коли я повернулася до кiмнати, Виховалька сказала, що батьки сьогоднi страшенно поспiшали й замовили енергетичнi комплекти прямо до капсули, щоб поiсти по дорозi на роботу, а Робнi вiдчалив з самiсiнького ранку, сяк-так поснiдавши, до того ж не прихопив iз собою зв’язилки, вимкнув маячок i навiть не залишив якiрних координат, а цього вже робити нiяк не можна, – вона сподiваеться, я ж ii розумiю.
Словом, ми знову снiдаемо самi – зрозумiло. Але Виховалька завжди пояснюе докладно й повчально, в неi такi налаштування.
Я швиденько вдягнулася. У синенький комбик, майже такий самий, як i старий зелений, який позавчора анiгiлювали, дуже шкода, – а всiлякi там конусильки в цяточку я ненавиджу!!! Зачесалася, скочила на ковзалку i на сьомiй швидкостi помчала до iдальнi. Якщо встигати на кожному розi торкатися стiни, то здiйсниться будь-яке бажання, яке загадаеш. Проте на сьомiй не дуже й торкнешся… Далька з нашоi групи соцiалiзацii каже, що в неi вдома ковзалка мае вiсiм швидкостей. Бреше, мабуть.
На снiданок була вiвсянка, сир, круто зварене яйце й апельсиновий сiк. Чомусь вважаеться, що дiтей слiд годувати натуральними продуктами, а це несправедливо, от! Мало того, що вони несмачнi, так iх ще й дуже важко iсти. І довго. Виховалька сидiла навпроти за вiртуальним столом i теж начебто iла, а насправдi лише нагадувала менi, як тримати цi жахливi ложку й виделку, – адже програми не iдять. І дорослi так не iдять, хiба що в гостях чи в ресторанi. Ну й навiщо, питаеться?!..
– Ти ще довго? Допивай сiк, Лекторина не чекатиме!
– Я бiльше не хочу.
– Юсто!..
Нi, сiк – вiн нiчого. Але спробувала б вона доiсти оцю кашу! А суп, який дають на обiд, ще гiрший. Вiн узагалi нiколи не закiнчуеться, скiльки ложок не набирай. Правда-правда! Коли я виросту, звернуся до Глобального парламенту з проханням, щоб перше для дiтей скасували. Як кричуще порушення прав людини.
Я задерла пiдборiддя, перекинувши склянку так, що ii край вперся менi помiж брiв i останнi краплi стекли до рота. Поклала назад i вже скочила на ковзалку, аж раптом Виховалька нагадала про прибрати зi столу. Нiби я не знаю, що за Робом, не кажучи вже про маму й тата, прибирае вмонтований у стiл анiгiлятор. Ну гаразд, менi не важко. Тiльки Лекторина й справдi не чекатиме.
Коли я примчала до учбовоi кiмнати, Лекторина, звiсно, уже завантажилася i саме говорила, якi сьогоднi будуть години: астрофiзика й генетика. Генетику я люблю, а з астрофiзикою в мене не дуже, шкода, що вона спочатку. Далька розповiдала, нiби в неi вдома можна перепрограмувати Лекторину на яку завгодно годину, але це вже точно брехня. Лекторина для всiх дiтей одна.
Я сiла за парту, увiмкнула персональчик i приготувалася вчитися. Поруч iз Лекториною, на сусiднiй стiнi вмостилася Виховалька. Й ну дивитися, чи не задумаю я стиха запустити малювалку, бродилку чи, скажiмо, «Атаку гаугразьких смертовикiв» – адже Лекторина за всiма встежити не може, в неi й опцii такоi немае.
Роб якось сказав по секрету, що навчальна й педагогiчна програми легко конфлiктують, треба лише ледь-ледь змiнити налаштування, i Виховалька зависне. Але я жодного разу не намагалася. По-перше, так не можна. А по-друге, Виховалька ж менi пояснюе, коли щось незрозумiло. Звiсно, Лекторина наприкiнцi кожноi години вiдповiдае на запитання, але тiльки на тi, що передбаченi в ii оперативному банку. Моiх там чомусь нiколи нема, i вона робить вигляд, нiби я нiчого не запитувала, аж образливо. Виховалька також не все знае, та вона принаймнi стараеться.
А в «смертовикiв» я взагалi не граю. Це Роб поставив. І воно саме запустилося.
Страшне бородате обличчя, перекреслене поперек носа темно-зеленою смугою. З-за плеча визирае товстелезна цiвка якоiсь давньоi зброi. А позаду – страшнi, гострi, неначе драконовi зуби, що шматують нерiвними зигзагами монiтор…
Гори.
* * *
– А я щось маю, – пошепки сказала Далька.
– Покажи.
Далька зiгнулася над своiм умiщувачем i майже набрала код, та раптом пiдбiгли хлопчиська. Багато, цiлих трое. Щоб покликати до себе в гру. Знаемо ми iхнi iгри!
Із хлопцями краще взагалi не водитися. Вони дурнi. От спробуйте поговорити з ними про щось серйозне! – вони ж нiчогiсiнько не розумiють. Замiсть того, щоб навчатися, тiльки й думають, як би надiйнiше пiдвiсити свого Виховальку й цiлу годину ганяти стрiлялки пiд носом у Лекторини. Все iнше хлопцям нецiкаво – ну, хiба що крiм перегонiв на ковзалках i всiлякоi тупоi бiганини з вереском. Хлопчиська погано соцiалiзуються, оскiльки в них природня агресiя пересилюе творчий потенцiал. Звiсно, вони не виннi в тому, що мають таку фiзiологiю, але нам, дiвчатам, вiд того не легше.
До речi, саме тому нам i доводиться все-таки бавитися з ними. Інакше Вчителька влiпить усiй групi низький бал з колективноi соцiалiзацii. Далька зiтхнула й закодувала вмiщувач знову.
– Ми з Пончем будемо загоном, – як завжди став командувати кирпатий Вiнс. – Фарадi буде смертовик, i Далька смертовик. А Юська – принцеса.
– Чому це Юська – принцеса? – образилася Далька.
Я помiтила, що Вiнсу страшенно не хочеться пояснювати. Щоки, вуха й навiть чоло у нього спалахнули так, що волосся й брови здавалися зовсiм бiлими. І я, звичайно, пiдтримала ii:
– Справдi, чому я? Принцеса цiлу гру й так сидить у горах. Це нецiкаво.
Вiнс часто-часто заклiпав вiями, теж цiлковито бiлими. Не очiкував.
– Тодi ти також смертовик, еге, Юсь? – запитав з надiею.
– Ти сказився? Хiба я подiбна на смертовика?
Поряд iз нами миттю – вона нiколи не зависае – з'явилася Вчителька:
– Юсто, що це за слово – «сказився»? Вибачайся й бiльше так не кажи. А ти, Вiнсант, менi здаеться, вигадав не дуже гарну гру. Наступного разу, перш нiж кликати друзiв, пофантазуй краще, гаразд? А зараз… – ii голос зробився лунким i загримiв по всiй групi: – Всi до мене! Граемо в «Море хвилюеться»!
