Я щiльно-щiльно притискаюся до мами. Так добре… Мама сьогоднi забрала мене ранiше вiд усiх в групi. Забрала сама, а не прислала, як зазвичай, запрограмовану капсулу з автономною Виховалькою. Тепла мамина рука обхопила мене за плечi, i хотiлося, щоб так було завжди-завжди…
Але коли дуже добре, то чомусь хочеться, щоб стало iще краще. Я задерла голову й попросила:
– Мам, а давай пiдiймемося на верхнiй рiвень!
– Давай.
А минулого разу вона вiдмовилася. Зайва перевитрата енергii й часу, а тодi все одно спускатися. Центр соцiалiзацii розташований на четвертому рiвнi мiста, а блок, де ми мешкаемо, – на п’ятому, тому наша капсула запрограмована на серединну мережу тунелiв. По верхньому ми катаемося лише на вихiдних, та й те якщо в мами й тата однаковi плани, про Роба я вже не кажу. Але на вихiдних нагорi стiльки капсул, що неба через них майже не видно.
Мама пробiгла пальцями по кнопках, вводячи нову програму. Перед цим, звичайно ж забрала руку з мого плеча. Шкода.
Капсула трохи стишила хiд, вишукуючи найближчий наскрiзний шурф. Я замружилася. Не тому, що боялася, хоча вiд вертикального злету стае холодно всерединi й спирае подих; страшнiий лише спуск вертикально вниз. Але я не боюся, чесно-чесно! Просто дуже здорово отак замружитися, – а тодi, вже нагорi, розплющити очi i…
Побачити небо.
Величезне-превеличезне, яскраво-сине, вкрите бiлими вiзерунками хмаринок… Небо!!!
– Ну як тобi, Юсько? – мама закинула голову, i ii золотаве блискуче волосся лоскотало менi обличчя, теж задерте догори так, що болiла шия. – Подобаеться?!..
Хмаринки ледь-ледь мерехтiли вiд подвiйного заломлення свiтла через дах капсули й склопластиковий купол над мiстом. Але синява була такою слiпучою, що я нiяк не могла повiрити, нiби мiж нами е якась перепона.
Мiж мною – i небом.
Капсула розiгналася i тепер летiла ще швидше, нiж дозволено на внутрiшнiх рiвнях. А назустрiч летiли хмари. Цiкаво, на що вони схожi, коли подивитися на них з мiсця? Таке мiсце напевно мае десь бути…
І раптом ми миттю – я навiть не встигла замружитися – впали вниз.
Знову помчали тунелем назустрiч рiзнокольоровим i срiблястим блокам. Але перераховувати iх було чомусь уже зовсiм нецiкаво.
Зате мама обiйняла мене за плечi:
– Як твоi справи, Юсику? Що робили сьогоднi в групi?
– Бавилися в «море хвилюеться». А Далька, мамо, ти уявляеш, притягла альбом! Але не з фотками, а…
– «Море хвилюеться»? – перепитала мама.
…І я зрозумiла, що далi вона не слухала. Дорослi взагалi зрiдка слухають, коли iм щось розповiдаеш. Навiть мама – а про решту не варто й згадувати. Не розумiю лишень, для чого тодi питати, якщо вiдповiдь зовсiм не цiкавить?..
– Я маю для тебе сюрприз, – шепнула мама. – Для нас усiх. Сказати зараз чи коли прийдуть тато з Робом?
Я вiдразу ж припинила ображатися:
– Зараз, зараз!
Адже зрозумiло, якщо чекати на тата з Робом, та ще й на обох водночас, то це буде за два-три тижнi, не ранiше.
– Ну, слухай. У нас на роботi сьогоднi проводили щорiчну вибiрку-лото на предмет екодозвiлля… тобто, Юсько, як би тобi пояснити, такий розподiл шляхом генерацii випадкових чисел… Розумiеш, ми iдемо на море!!!
* * *
Менi снилося море.
Як в учбовому цифроклiпi з екобiологii: планктон харчуеться найпростiшими, оселедцi – планктоном, кашалот – оселедцями, косатка – кашалотом… Сама косатка, мабуть, несмачна. Ланцюг харчування звиваеться у прозорiй водi, а менi також хочеться iсти, бо на вечерю сьогоднi була найгидкiша в свiтi рiч – овочевий холодець, слизький i драглистий. І я сказала мамi з Виховалькою, що наiлася в групi пiд саму зав’язку. Хоча, правду кажучи, там давали лише йогурт з цими… молюсками… тобто мюслями… може, взяти й спiймати косатку за хвоста?..
Я прокинулася. До того голоднюча, що сама собi здавалася порожньою всерединi.
Було темно. Тiльки ледь-ледь вiдсвiчували стiни у нiчному економ-режимi. Вночi в домi вимикаються всi програми, i навiть стулки дверей доводиться розсовувати руками. Не кажучи вже про те, що не працюють ковзалки.
Зате Виховалька спить i не шпигуе. І можна взяти собi в холодильнику на кухнi трiшки дорослоi iжi.
Тупцяти по коридору власними ногами довго. До того ж я спочатку помилилася й не туди звернула, потрапила до спортивноi кiмнати, де зi стелi звисають канати, простягаеться з кутка в куток пластикова драбина-рукохiд i повнiснько всiляких тренажерiв. Тричi на тиждень ми тут займаемося з Гiмнастинею. А Роб стирчить тут по кiлька годин щодня. Вiн у нас качаеться. Якщо по-нормальному, то нарощуе м'язи. Хоча вiн i так уже страшенно великий.
У темрявi спортивна кiмната здавалася страшнуватою. Мабуть, через рукохiд, перекладини якого ледь вiдблискували, вiддзеркалюючи мерехтiння стiн. Наче велика-превелика посмiшка чудовиська.
Нарештi я вiдшукала кухню. Контейнер з iжею виявився заблокованим, щоб його вiдчинити, треба було запустити всю кухонну програму. Я вже вирiшила, що так i залишуся голодною до ранку – до вiвсянки!!! – коли раптом помiтила нагорi, на кришцi контейнера кiлька незакритих комплектiв. Пiдсунула табуретку, залiзла, стала навшпиньки, дотяглася. Ура-а-а-а!!!..
Взяла перший-лiпший, вiдлiпила соломинку й застромила до рота. Смакота!
Перекочуючи язиком смачнющу рiдку масу, я пiшла назад. Пошкодувала, що не прихопила ще один, про всяк випадок. Вони ж там, мабуть, усi рiзнi!..
Раптом почула голос. Мамин. Здушений, через стiну:
– …просто я була впевнена, що коли пишуть «сiмейна пропозицiя»…
– Я з тебе дивуюся, – там же ж, за стiною, вiдповiв iй тато. – Адже не вперше. Пора запам'ятати, що будь-яка пропозицiя «для усiеi родини» – це на трьох. Розраховують на нормальних людей.
Я збиралася йти далi: нi сiло нi впало дуже захотiлося спати. Але тут мама знову заговорила, i я залишилася стояти, бо почула свое iм'я:
– Я вже сказала Юстi.
Тато гучно позiхнув – мабуть, його теж хилило на сон:
– То й чудово. Повеземо Юську до моря. Робнi ж у нас купався… почекай, коли це ми виграли?.. Такий самий був, як i вона тепер.
– Трохи старший. Вже шiсть виповнилося, я точно пам'ятаю… Але, Едваре, так не можна.
– Чому це? – вiн знову позiхнув, ще голоснiше.
– Ми не можемо полетiти й залишити Роба тут самого…
– Дурницi. Здоровий дорослий хлопець. Йому ж оце днями вiсiмнадцять буде.
– …та ще й у день народження. Так не можна, розумiеш?
– Заспокойся, Андре. Навпаки: хлопець уперше в життi вiдзначить день народження так, як сам забажае. Запросить, кого хоче, зробить вечiрку до ранку… може, вмовить нарештi свою дiвчину – раптом вона з тих, хто не терпить блок-побачень?..
– У Роба немае дiвчини.
