Гаугразький бранець

– Могутній подарував мені восьмого сина. Ім’я йому – Абсалар.

Притискаючи до себе край бурки, він проминув подвір’я і вийшов на дорогу – туди, де чекав, помахуючи сплутаною гривою, змилений кінь, який щойно пройшов найкоротшим, а отже, найважчим шляхом гірськими стежками від кордону до селища. Батько скочив у сідло, й кінь рушив з місця слухняно й легко, і застукотіли копита, і все швидше й швидше понісся вершник уздовж виноградників…

У нього на грудях заходився плачем новий захисник Гау-Граза.

– Дивися.

Ахсаб склала долоні разом і сховала в маленькій хатинці строкату волохату гусінь. Гусені не сподобалося, вона спробувала виповзти з-під маленьких пальців з обкусаними нігтями, але Ахсаб не пустила, щільніше притиснувши руки до землі. Й зашепотіла, забурмотіла щось: як не намагалася Мільям, вона не могла розібрати жодного слова.

Обличчя Ахсаб стало дивним – наче вона спала з відкритими очима й бачила дуже цікавий, але ні для кого більше не видимий сон. Чотири чорні кіски – тоненькі, не те що в Мільям, – рівно погойдувалися з боку в бік.

Раптом вона тихенько скрикнула й прибрала руки.

На землі, безпомічно помахуючи крильми, сидів великий гарний метелик. Мільям захоплено видихнула. Ахсаб обтрусила з долонь трішки пилку:

– От.

– А літати він вміє?

– Не знаю. Навчиться, мабуть.

Мільям простягнула вказівного пальця метеликові. Той лоскотнув її вусиками й довірливо переліз на палець, слабко вхопившись тремтливими ніжками. Мільям підвелася на ноги та витягнула руку вперед: метелик вчепився міцніше. З його жовтих крилець перелякано дивилися блакитні й червоні очі з чорними обводами.

– Посади на дерево, – порадила Ахсаб. – Він тебе боїться.

Метелик дуже не хотів залишати палець Мільям, але врешті-решт його вдалося струснути на товсту гілляку яблуні, всуціль укриту новонародженими плодами. Там він склав крила, старанно намагаючись здаватися непомітним. Навколо здивовано пурхали дрібні й непоказні яблуневі плодожерки.

Мільям ковтнула. Запитувати не можна, вона знала, – але хотілося страшенно, до трему та холоду в грудях, і вихопилося мимоволі:

– Як… ти це робиш?

Ахсаб скоса глянула на неї примруженими очима. Так, наче була на дві голови вищою зростом:

– А тобі нащо?

Якби в її голосі було хоч трохи менше гордості й презирства, Мільям би це знесла. Є зима й літо, гори й виноградники, вівці й кози, чоловіки й жінки, перші й другі доньки в родинах. Так улаштований світ, і нерозумний той, хто захоче, щоб виноград достигав узимку, а жінки йшли на війну. Але ці презирливі вогники в очах Ахсаб… руйнівна, наче лавина з вершини Ала-Вана, зневага  в її словах…

Мільям нічого не відповіла. Мовчки, зціпивши зуби і звузивши очі так, що весь світ перетворився на примарну щілину, кинулася вперед і вчепилася обома руками в тоненькі, як голі осінні лози, слизькі від олії чорні кіски.

…Розійшлися, важко сопучи й захриплими голосами вигукуючи одна одній образи, вже порожні, легковажні, обкатані, наче камінці з дна струмка Азру. Ріденьке волосся Ахсаб чорними пасмами стирчало на всі боки, під оком набрякав синець, плаття було роздерте від коміра і майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мільям вдоволено передихнула. Щоправда, її коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до крові. Але це дрібниці, загоїться… шкода тільки накидки, благенька тканина якої стріпувалася під вітром стрічками-пелюстками…

І раптом почувся сміх. Знущальний, дзвінкий, подвійний.

Сміялися Нузмет і Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись і тримаючись за животи, і один здавався віддзеркаленням другого у гладенькій воді високогірного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тоді перезирнулися й розреготалися з новою силою. Справді, що може бути смішнішим за старших дівчат, які побилися невідомо через що?

Зворотнім боком долоні Мільям витерла подряпану щоку, подивилася. Справді, кров. Відшукала поглядом очі Асхаб і з захватом помітила в них тінь страху. Саме час налетіти знову, безжально, як скельний сапсан накидається на бурого пацюка…

Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разі, йти геть вони, здавається, не збиралися.

– Чого вам? – злісно кинула Мільям.

– Тебе мати гукає, – не без насмішки повідомив Асалан.

– Сурген іде на посвячення зброєю, – додав Нузмет.

– Сурген? – здивовано перепитала вона.

Височезний Сурген – його завжди можна попросити дістати м’яча, що застряг у яблуневому гіллі. До нього так цікаво залізти на плечі, коли в селище приходять актори й натовп оточує їх щільним кільцем. Веселий і добрий, не те що Хас… Але Сурген ще не досяг віку! Мати завжди нагадує про це подругам Адигюль, які так і чіпляються до нього на шию…

– Еге ж. Аби батькові двічі не їздити, – як дорослий, пояснив Асалан.

Мільям кивнула. Так, звичайно… Чоловік повертається додому з війни у трьох випадках: щоб зачати сина, щоб дати синові ім'я і щоб взяти сина з собою. Шлях від кордону неблизький і важкий, і зазвичай якісь дві речі чоловіки поєднують… А Сурген і без того виріс та змужнів набагато раніше строку.

Підтягнула шаровари, обтрусила плаття: доведеться підлатати на плечі, а от що робити з накидкою?.. та ну її. Навряд чи хтось помітить її – не лише накидку, а й саму Мільям, – на велелюдному святкуванні, де зберуться гості з усіх сусідніх селищ. Усього лише другу доньку Азмет-вана, який забирає на посвячення зброєю свого четвертого сина.

Ахсаб уже зметикувала, що бійки більше не буде. Підняла з землі й витріпала накидку, тоді передбачливо відступила на кілька кроків назад і закричала:

– А ще я вмію перетворювати камінці на квіти! І розмовляти з птахами! І очищати джерела! І викликати духів місячної трави! І лікувати кашель! І…

Але Мільям твердо вирішила нічого не чути.

– А що казати? Просиджують штани у своїх скляних укріпленнях, жаб’яче поріддя. І звідтіля запросто розстрілюють всі наші атаки.

– Глобали завжди були боягузами. В мої часи за одну смердючу шкуру доводилося покласти трьох-чотирьох воїнів щонайменше.

– Це ти мені розповідаєш, Асуре! Та ж того дня, коли я виїхав, дванадцятеро наших… І жодного глобала ми не дістали. Жодного, розумієш?! Вони ж не вистромлюються, зміїне кубло, а скло їхнє ні автомат не бере, ні кулемет…

– А з гранатомета?

– Не знаю. Тепер на всьому кордоні залишився лише один, на заставі Зограб-вана. Прикордонні, риб'ячий слиз, задерли ціни, як спідницю в шльондри.

– А коли спробувати…

Одноногий Асур-ван, майстер зі зброї, навчав військовій справі хлопчаків з чотирьох навколишніх селищ. І, як здалося Мільям, його єдиного у святковому натовпі – здебільшого жінок, старих і непосвячених юнаків, – батько вважав рівнею собі. А тому, щойно виголосивши тост за сина, непомітно відійшов від прибраних циновок, що строкатими ламаними лініями простяглися уздовж плетеної загорожі.

Монотонно бринькали струни, відгукуючись на нечасті ритмічні постукування бубна. Посеред подвір’я, торкаючись одна одної спинами, танцювали четверо дівчат з прозорими укривалами на витягнутих руках. У повітрі, майже перекриваючи музику, висів звичний багатоголосий гомін. А в широкому затінку платана стиха вели бесіду двоє чоловіків, які дещо знали про війну.

Мільям не збиралася підслуховувати, – її просто відтіснили від циновки, ще добре, що з великим шматком лаваша в руці. Ні Асур-ван, ні батько не помічали дівчинки, скуленої клубочком, – хоча інколи й ковзали байдужими поглядами в неї над головою. І вона покрадьки роздивлялася батька: профіль хижого птаха, трикутник жагуче-чорного ока, виразне біле пасмо у вусах… За тих три дні, що він був удома, Мільям почула від нього лише одне слово, звернене до неї, і це слово було «геть».

…– А тротил? І відразу ж ударити у всіх напрямках. Перевірений засіб, Азмет. Глобали легко панікують.

– Не проходить. Цю тактику вони вже давно розкусили.

– Отже, треба видозмінити. Але суть залишається та сама, адже ти не будеш казати, що вони більше не бояться смерті…

Батько розреготався – так страшно, що Мільям миттю сховала очі. І ледь-ледь відсунулася вбік: тепер у просвіт між чиїмись рухливими спинами їй було добре видно Сургена.

Він тримався дуже прямо, тому й сидячи був на півтори голови вищим за всіх навколо – навіть якщо не зважати на ворону папаху, що гордовито злітала над його бровами, зведеними на переніссі. Такий серйозний і такий гарний: червоний верх папахи виблискує золотими нитками, срібні трубки газирів блищать на чорному сукні бешмета. На поясі таке тонке й вигадливе карбування, що Адигюль, яка вже встигла присунутися мало не на батькове місце – ліворуч від брата, – сховала під накидкою свій, грубий і тьмяний. А як прикрашені причеплені до пояса піхви кинджала, пістоль з довгою цівкою й оздоблена сріблом порохівниця!.. Мати, яка сиділа праворуч Сургена з маленьким Абсаларом на руках, не зводила захопленого погляду зі свого дорослого, гарного, готового до війни четвертого сина.

От лише Сургенові недовго ходити у цьому багатому одязі – на кордоні, розповідала колись Ахсаб, всі воїни перевдягаються в куплений у прикордонних плямистий і потворний… як його… камуфляж.

Втім, Мільям і сама про це знала. Саме в камуфляжі, брудному й зашкарублому від крові, минулого літа привезли додому старшого брата Харсуна, другого сина в родині. Он сидить біля останньої циновки його вдова, що встигла стати матір'ю двох синів. Промине ще рік, і її, можливо, знову хтось візьме заміж. Можливо, навіть Сурген, уже посвячений зброєю… можливо.

– …занадто молодий. І, скажу чесно, він не був у мене найздібнішим учнем, Азмете. Я б на твоєму місці зачекав, поки хлопець досягне віку.

– Ти не уявляєш, що зараз робиться на кордоні, Асуре. Я не можу так часто тут бувати, я командир. І в мене кожна рушниця на обліку.

– Але…

– Сурген – мій син. Він не може не стати добрим воїном.

Батькові слова розлетілися по всьому подвір'ю, чітко пролунаши у тиші. У тиші?.. юні танцівниці склали укривала й присіли рядком біля циновки, а велелюдна юрба, прошурхотівши наостанок тихим відгомоном, наче стихлий вітер  у винограднику, замовкла, приготувалася слухати.

І Мільям, захоплено стримуючи дихання, приготувалася також.

Він довго вмощувався посеред подвір'я, крекчучи, щось бурмочучи собі під носа й покрикуючи на хлопчика, який то так, то інакше вкладав для господаря кудлату кошму. Потім старий бідну годину налаштовував струни, низько нахиляючись до них глухуватим вухом. Але всі давно звикли до цього. І були готові чекати скільки завгодно – коли він почне говорити.

Сам Каралар-ван, оповідач, чия слава рознеслася по всьому Гау-Гразу.

– …І знову прийшли чужі воїни, й лилася кров, і горіли села, і плакали жінки. А правителі широких рівнин знову й знову присягалися своїми брехливими богами, нібито хочуть миру й любові. Миру, в якому живуть владики з рабами, любові, якою ван кохається зі шльондрою. Так було споконвіку, люди широких рівнин завжди вважали себе панами. Їхні брехливі слова й криваві мечі споконвіку були спрямовані в одну ціль – свободу великого Гау-Гразу.

І був день, схожий на ніч, і була буря, схожа на полум'я, і здибилася земля, і наші прадавні гори зійшли зі своїх місць й зробили крок назустріч зайдам. Вісім днів і вісім ночей земля сперечалася з небом, розжарені камені й каламутні потоки безжалісно наздоганяли прибульців, а таємна долина Варн, що біля підніжжя батька гір Ала-Вана, за потрійною спиною неприступного Кірі-Гава, берегла дітей Гау-Гразу.

І настав дев'ятий день, і сказав Могутній вустами славетного Тизрит-вана: це наша земля. Вільний народ зуміє зробити так, щоб нога заброди повік не плюндрувала кордони Гау-Гразу. Наші прадавні гори допоможуть нам нести варту, а наші жінки народять нам більше синів, аніж візьме війна. І відповіли славетні вани: хай буде так! І стіною стали уздовж кордону, і сини, які досягли віку, стали разом з ними, готові прийняти посвячення зброєю.

І була битва…

Легенда про славного Тизрит-вана, вічну війну й священну свободу Гау-Гразу завжди розповідалася в день проводу юнаків на посвячення зброєю. Мільям слухала його вдруге. Коли йшов старший брат Айдабек, вона ще не народилася, проводів Харсуна не пам'ятала – була зовсім маленькою… Але минуло лише дев’ять місяців відтоді, як на війну пішов третій син у родині, Ізбек, – тоді ж, мабуть, зачали восьмого, Абсалара. Для якого Каралар-ван теж коли-небудь розповість цю легенду…

Мільям не мала сумнівів, що Каралар-ван такий самий вічний, як і його легенди.

Він закінчив, наостанок кілька разів перебравши струни. Хлопчак уже тримав напоготові глиняну піалу з кумисом – оповідач ніколи не пив вина. Захоплена тиша помалу виповнювалася звуками: спочатку неголосні, вони стрімко набирали сили, немов селевий потік зі схилів Кур-Байги.

І раптом все обірвалося. Тому що батько, славетний Азмет-ван, – це про нього, про нього щойно йшлося у легенді! – просто обвів натовп величним поглядом. Він уже сидів на своєму місці біля циновки, ліворуч від Сургена. Настав час останнього обряду, який виконують перед тим, як обидва воїни рушать в дорогу.

З ледве чутним м’яким звуком відгорнувся полог помешкання. В отворі з'явилася Адигюль. Вона встигла перевдягтися в темно-бузкове плаття без пояса, закуталася в довгу, вишиту золотом накидку. На витягнутих руках – лінивими гадючками виблискували від ліктів до зап'ясть численні браслети – перша донька в родині несла срібну чашу з золотим ободом, прикрашеним чотирма пурпуровими сяючими каменями.

Адигюль зупинилася перед батьком і братом, опустилася на коліна й простягнула чоловікам чашу. Батько схилився й, не беручи чаші до рук, зробив один довгий ковток. Тоді надпив і Сурген.

Воду з джерела Тайї.

І ще по фляжчині з цією водою кожен з них візьме з собою на війну. Але ж вода – та сама… яку набирала вона, Мільям. Тихенько всміхнулася, прикривши вуста краєчком накидки.

…Небо над селищем стало зовсім чорним. На круглій, як яйце, вершині Седу лежав місяць, схожий на жовтий лаваш. Тоді два кола роз'єдналися, пропустивши поміж себе тоненьку смужку ночі.

Давно пішов Каралар-ван – він ніде не затримувався надовго, бережучи славу рідкісного й бажаного гостя. Пішли з двору музиканти й танцівниці, розійшлися гості з сусідніх селищ, та й місцеві помалу розбрелися по своїх помешканях; час від часу хтось спотикався об циновку, перекидаючи, а то й розбиваючи на друзки порожню миску чи глек. У повітрі висів вечірній скрегіт цвіркунів та цикад. Але дехто залишився: темні, а тому здебільшого невпізнавані постаті у місячному напівмороці. Мільям помітила, як невисокий худенький хлопчина – Арваз? – підійшов ззаду до Адигюль і обійняв її за плечі. Сестра застережливо підняла пальця: мовчи!.. слухай… зараз!..

Наставила вуха, витягла вперед черепашачу шию і стара Захраб-ані.

Зойкнула дитина, напевне, Абсалар, – і відразу ж замовкла із хлібною соскою, а може, й з материнською груддю в роті.

Мільям прислухалася настільки уважно, що ніч здавалася їй наповненою справжньою лавиною шерхоту, дзвону, шепоту, шелесту… Ні, ще не чутно. Але вже скоро… щойно вони в'їдуть на перевал Кену на вершині Ізир-Буза… так завжди буває, і не можна пропустити…

От.

Звук почувся так чітко, наче це тут, відразу за плетеним тином, простукотіли копита двох коней, відносячи Сургена й батька на давню й споконвічну війну великого Гау-Гразу.

– А мені не дуже сподобалося, – промовила Ахсаб. – Я не люблю про битву. Я люблю про Тизрит-вана й прекрасну Галібу. І про чарівницю Мейну.

– Я теж люблю про Мейну, – зітхнула Мільям. – Але ж це тільки на весіллях…

Сонце вже припікало, наче в розпалі літа, й дівчатка сховалися в затінку. На яскраво-синьому небі нестерпно сяяла засніжена вершина Ала-Вана, а решта гір вже здалися й скинули білі накидки. Мільям подумала й собі зробила так само – а що, адже спекотно! Та й хто побачить їх отут з Ахсаб?.. усі зайняті повсякденними справами теплої пори року. Їй самій сьогодні треба ще збити масло, спекти лаваш, обібрати зелену гусінь з виноградного листя…

– А у вас скоро й буде весілля, – повідомила Ахсаб.

– У нас?

Шкода, що вирвалося: на мить пізніше Мільям збагнула, що Ахсаб має на увазі Ізбека – до його повернення залишився місяць і ще трішки. Але ще невідомо, з якого селища він візьме собі дружину, адже основні святкування відбуваються в домі нареченої.

І потім… але батько нічого не казав про Ізбека. А сказав би.

– Ваша Адигюль виходить заміж. Ти не знала? А моя мама вже готує дари нареченому.

– Твоя мама?!

Ахсаб поблажливо розсміялася:

– В них усе давно домовлено. Ще до того, як мій брат Мухатбек пішов на посвячення зброєю. Він ось-ось повернеться й відразу ж надішле дарунки, – вона замріяно зітхнула. – Ти бачила б, Мільям, які там укривала…

– А…

– Ти про Арваза? Та ну його, просто твоя сестра вирішила повеселитися перед весіллям. Адигюль дала слово Мухатбекові. На проводах вона піднесла йому води з джерела Тайї, замість мене, уявляєш собі?! А це значить – на життя і на смерть.

– На смерть… – нечутно повторила Мільям.

Останні слова Ахсаб чомусь вразили її дужче, ніж новина про швидке заміжжя Адигюль. Про воїнів не говорять – смерть. Помирають жінки, старики, маленькі діти… і ще боягузи-глобали – вони, як відомо, зубами тримаються за свої смердючі шкури. Воїни Гау-Гразу йдуть до Могутнього, який чекає їх на бенкеті й радий кожному гостеві. Але чому так боляче – коли йдуть?!..

Вона майже не пам'ятала Харсуна, чиє тіло привезли до селища минулого літа. Зовсім не знала Айдабека – втім, його ніхто не бачив убитим. Але Сурген…

Краще не думати.

– Це тільки так говорять – на смерть, – пояснила Ахсаб. – Ну, заклинання. А Мухатбек точно повернеться. Твоя сестра його тримає, розумієш?

Її обличчя раптом стало загадковим – майже як учора вранці, коли вони побилися через метелика. Мільям сама пішла миритися: Ахсаб не винна, що народилася першою донькою в родині. Звичайно, вона пишається своїм таємним знанням. Так улаштований світ, і влаштований він справедливо… Справедливо!..

Це вона, Мільям, немов непевна риска в карбуванні, псує правильність і гармонію світу. Чому їй так хочеться знати те, що не дозволено від народження? Чому вона постійно міркує над споконвічними, передбаченими речами так, немов їх можна змінити?! І так, наче вона могла б…

– Як тримає?

Прикусила язика. Але Ахсаб сьогодні не була налаштована задаватися, свято бережучи прадавні таємниці. Навпаки, їй самій хотілося поділитися, похвалитися, розповісти:

– За мотузочку. З його і свого волосся, з ниткою від чорної вівці і, здається, ще з якоюсь травою… я знала, тільки забула. Головне, звичайно, щоб він пролежав ніч, коли місяць уповні під Соколиним каменем, і щоб обов'язково дощ, ну, й заклинання… А тоді розрізають навпіл. І він точно повернеться – той, у кого половинка.

– Справді? А якщо глобали його…

Ахсаб знизала плечима:

– Можна, звичайно, ще попросити Матір Могутнього, щоб уберегла… але за мотузочку надійніше.

Мільям прикусила губу. Над вершиною Ала-Вана кудлата хмара, схожа на овечу шкуру, закрила сонце, й воно випустило поміж завитками небесної шерсті сніп яскравих гарячих стріл.

Отже, будь-який воїн може залишитися живим, не піти на бенкет до Могутнього, не пропасти безвісти, не повернутися додому трупом у зашкарублому камуфляжі. Якщо тільки цього захоче дівчина, котра…

Перша донька в родині.

… – Що з тобою?

Мілям здригнулася:

– Ахсаб, я піду. Вже пізно. Лаваш… і гусінь треба обібрати з винограду…

Вона намагалася йти повільно – поки Ахсаб могла її бачити. Тоді прискорила кроки, зірвалася, побігла, все швидше й швидше… Сурген. Його точно вб'ють у першому ж бою, адже він такий високий і плечистий, у нього так зручно стріляти. А вертихвістка Адигюль тим часом тримає за половинку мотузочки якогось там Мухатбека, про якого, мабуть, зовсім забула, милуючись у виноградниках з недорослим Арвазом… І нічого не можна змінити. Так влаштовано світ. Справедливо…

Важко дихаючи, зупинилася під яблунею. Тією самою, де вчора вони з Ахсаб… У траві щось жовтіло, і Мільям опустилася навпочіпки.

Внизу, під яблуневою гілкою, лежав мертвий метелик. Чорні мурахи вже обліпили його з усіх боків, по-діловому обгризаючи йому ніжки й крильця.