Гаугразький бранець
– А от і неправда! Не маленький. Тобі цілих шість років було.
Він знову підліз під штангу, зручніше прилаштовуючи на плечах пластикового грифа. Але раптом передумав і виліз звідтіля. Сів просто на підлогу, притулившись спиною до низу тренажера.
– Як це ти порахувала?
Я присіла перед ним навпочіпки й знову попросила:
– Розкажи!
Роб усміхнувся й похитав головою:
– Я таки справді не дуже добре запам'ятав, Юс. Було класно. Потім я постійно просив батьків полетіти ще раз, а вони купували мені всілякі морські віртуалки. Як наслідок – я геть заплутався, що пам'ятаю про справжнє море, а що – з тих іграшок. І ображався, маленький був… тобто не дуже великий.
– Ти й зараз хочеш полетіти, так? – запитала я майже пошепки.
– Хочу… Тобто, ну тебе, Юсько. Ресурси екодозвілля у світі обмежені, ти ж знаєш. Деякі за все життя так і не бачать виграшу. Якщо на море будуть літати всі, хто забажає, то від нього скоро зовсім нічого не залишиться. Станеться екологічна катастрофа, розумієш?
Тут я пригадала «мільйони трудящих». Геть недоречно пригадала, не варто було відволікатися на дурниці – але ж я страшенно цікава. А Роб знає майже все на світі. Й запитала:
– А що, на Гаугразі теж є море?
– На Гаугразі?!
Робове обличчя змінилося. Так швидко й разюче, що я аж злякалася. Стало злим і ніби замкненим зсередини на замок:
– Хто це тобі сказав?
– Ніхто, – розгубилася я. – У Дальчиній книжці було… тобто в альбомі… «морські купання надовго залишаться у вашій пам'яті»… Брехня, так?
– Яке там море, – крізь зуби мовив Роб. – Вони ж у ньому свої самостріли миють.
– Хто, смертовики?
Роб не відповів. Скочив на ноги – одним пружним стрибком. Відійшов убік, упав горілиць на довгий похилий тренажер, схопився за поруччя й почав швидко-швидко віджиматися на руках. Я нарахувала дванадцять разів. Тоді тренажер піднявся вертикально, звільнюючись від Роба. Мабуть, медична програма засікла щось не те з його серцем чи диханням.
Він лайнувся, зробив крок назад. І, звичайно ж, перечепився об мене.
– Ти ще тут? Ну чого ти постійно плутаєшся під ногами?!..
Я відступилася. Не ображатися!.. От зараз почекаю, поки сльози затечуть назад у очі, і скажу Робові, що я вирішила. Не летіти ні на яке море. Нащо воно мені треба, коли мама з татом не дуже хочуть мене туди брати? До того ж я маленька, все одно нічого не запам'ятаю. Краще коли-небудь потім… коли виросту… коли сама виграю у цю, як її… лото-вибірку.
Нехай летить Роб.
Заплющила очі. Ковтнула. І сказала зовсім не те:
– Робе, чуєш… А ти справді болісно сприйняв моє… ну, коли я народилася?
– Чого?
Він стояв і дивився на мене згори вниз, величезний, аж страшно ставало. І як я могла таке запитати? Роб тепер узагалі не буде зі мною розмовляти, ніколи-ніколи…
Раптом його губи ворухнулися. Розтяглися, наче хтось смикав кутики рота в різні боки, – у широку-широку посмішку.
– Дурненька ти, Юсько… Та я такий гордий ходив. Ні в кого нема сестри, а в мене є. Всім розповідав, як буду тебе захищати. Тільки ж на тебе не нападав ніхто…
Засміявся.
І я засміялася разом з ним. А тоді підскочила, схопилася за перекладину рукохода, повисла на одній руці, підтягнулася, перехопила іншу перекладину і, жодного разу не зупинившись, пройшла всі східці від початку й до кінця. І назад.
– Клас! – захоплено сказав Роб. – Слухай, Юс, це супер, що ти летиш з батьками на море. Ти не уявляєш, як там здорово. Будеш надсилати мені цифрознімки, добре? І листи.
Я серйозно кивнула:
– І ти мені також. Домовилися?
* * *Спершу ми довго-довго летіли в непрозорій капсулі. Повиходили з неї в якомусь блоці з морськими віртуальними картинами на стінах – Далька каже, що в неї вдома такі самі, отже, нічого дивного. Тоді по одному проходили медичний огляд і санітарну обробку, а після всього – інструктаж: окремо батьки й окремо я. Інструкційна програма – чи то Лекторина, чи то Вчителька, – цілу годину розповідала, як треба поводити себе в екосистемі, й перевіряла через віртуалку мої навички плавання. Тоді нам віддали наші речі. І покликали до капсули – цього разу до нормальної, з прозорими стінками.
Тато казав, що от, уже можна роздивитися!.. вже гарно видно!.. море!!! Мама сміялася й зойкала зовсім як маленька дівчинка. А я…
Я замружилася. Міцно-міцно. І, як мені цього не хотілося, не розплющувала очей доти, поки ми не вийшли з капсули. Під ногами було м’яко, м’якше, ніж на ковзальному покритті. А повітря, ви уявляєте, воно рухалося!!! – і відразу ж кинуло волосся мені в обличчя, залоскотавши щоки. Від нього смачно-пресмачно пахло. Морем.
…І я розплющила очі.
Море хвилювалося!
* * *Рибка лежала на круглому камені. Навколо ворушилися водорості.
Я підкралася ще ближче. Ловити морських мешканців, звичайно, не можна, – але ж це не по-справжньому, вона все одно встигне поплисти геть. А цікаво. Опустила складену човником долоню в воду – рибка ворухнула хвостиком, але залишилася на місці, – та швидко опустила руку на камінь. Послизнулася, брьохнула обличчям у воду, скаламутила воду піском і повітряними бульками, підняла невеликі хвилі.
Через хвилину море знову стало гладким і прозорим, неначе стінка капсули.
Водорості ледь коливалися, обіймаючи круглий камінь. Рибки на ньому вже не було.
– Юсто! – гукнула мама з берега. – Вилазь, кому кажуть!!!
Вона кликала мене чи то вп'яте, чи то вшосте. Я поплюскалася ще трохи й вилізла. Відразу стало холодно, хоча сонце світило яскраво-яскраво, піднявшись майже над самою головою.
– Загорнися, – мама накинула на мене великого рушника. – Губи вже сині. От захворієш, і нам доведеться летіти геть.
– Гадаєш, якщо нема Виховальки, то не треба слухатися? – підтримав її тато.
От він міг би й помовчати. Сам пішов купатися набагато раніше за мене, а вийшов з води осьо щойно. З його волосся ще скочувалися краплини води, падаючи прямісінько на розкриту книжку, сторінками якої бавився вітер.
Мама перехопила мій погляд:
– Едваре, хіба так можна? Це ж книж-ка!
– Заспокойся, Андре… – сторінка знову перегорнулася, і тато стиха лайнувся. – Нам же казали в бібліотеці на Базі, що це бульварне чтиво, жодної культурної цінності не має, – він нарешті знайшов потрібне місце й заклав книжку пальцем. – Чортів папір… До речі, й справді, рідкісна дурня.
– Чого ж ти тоді читаєш?
Тато знизав плечима.
Я його розуміла: якщо постійно купатися, то синіють губи. А більше на морі нема чого робити. Мій персональчик і той довелося покинути в Базовому блоці, а батьки вже були в курсі, що на екодозвілля не можна брати з собою ніяких електронних пристроїв – щоб не збивати баланс природних біополів. Навіть цифрознімки для Роба я робила здалеку, через прозорі стіни Бази.
До речі: я подивилася на сонце. Воно стояло вже зовсім високо: що трішки, й ми будемо йти геть, бо в години прямих сонячних променів і, відповідно, найсильнішої радіації, засмагати не можна. І ми з мамою й татом йдемо обідати. А після обіду може прийти лист від Роба.
Я зігрілася та стягнула рушника. Але тепло мені було всього лиш кілька хвилин, а тоді відразу ж – страшенно спекотно. Точно, зараз почнемо збиратися.
– Ходімо, – сказала мама, дивлячись на небо.
Я скочила на ноги:
– Тільки ще один раз булькну, добре, мам?
– Юсько!..
Але я вже мчала до моря. На півдорозі почула за спиною вовтузіння й вигуки, озирнулася. Засміялася й побігла швидше. Але тато все одно наздогнав мене й плюснувся у воду на мить раніше від мене. З веселою й обуреною мамою на руках.
…Перед обідом я заскочила до Інформаційного центру, але листа від Роба ще не було. Звісно, вони ж завжди завантажують поштову програму пізніше, та й пише він мені не щодня… але ж могло й надійти! Шкода.
Зате годують тут нормальною їжею для дорослих. Смачною й зручною.
* * *«Маленька моя сестричко!
(на «маленьку» не ображаєшся?)»
Дякую за твою привіталку, дуже смішна. День народження відзначив добре. Спочатку ми з Понті й Кором (ти їх не знаєш) зависали в одному клубі з гарною віртуалкою й випивкою (про випивку батькам анітелень, домовилися?). Тоді повернувся додому, потиснув штангу десять по вісімдесят, і більше б потиснув, але вона чогось заблокувалася (мабуть, через алкоголь у крові). Поганяв нову іграшку, яку Кор подарував. (Запрошувати хлопців додому не став, бо після них такий свининець, що анігілятор глючить). Зазирнув у пошту, а тут якраз твоя привіталка. Дякую, Юс (ще раз).
Дивився новини. Ти знаєш, учора на гаугразькому кордоні двох наших убили. Із загону. І ще одного забрали в гори, а через дванадцять годин його маячок перестав ловитися (може, просто маячок зламали)…
Загалом, Юсько, я тепер дорослий. Можу відвідувати блок-побачення (якби було з ким). Можу загриміти на повний строк до виправника (було б за що). Можу навіть балотуватися до Глобального парламенту. А ще…»
Читати з паперу було жахливо незручно. Але в Інформаційному центрі тільки так і видають листи, в роздрукованому вигляді. В принципі, я вже звикла. Єдине, коли вітер загинає аркуш, то дуже складно знайти потрібне місце.
«…зрозумієш, що справжній чоловік…»
Ні, не тут, вище. Я вхопилася пальцями лівої руки за горішній край аркушика, а нижній спробувала притиснути коліньми. Тато радив читати роздруківки горизонтально, але то виходить зовсім якесь збочення. Якби не вітер…
До того ж у Робових листах часом трапляються секрети від батьків. А отже, я не можу допустити, щоб текст прочитав хтось крім мене. От і йду з папірцем до самого берега моря, а тут вітер, здається, дме ще дужче…
«…Гауграз…»
Ну, де ж воно?!.. «…до Глобального парламенту» Ура, знайшла!..
І в ту ж мить лист, як живий, вирвався мені з рук.
Здається, я зойкнула – перед тим, як кинутися в море з простягнутою уперед рукою, майже як тоді, коли ловила рибку. Здається, мама гукала щось про забруднення екосистеми й про штрафні санкції. А тато – це вже не здається, а точно, – плив попереду, відразу ж обігнавши мене, але теж ніяк не досягаючи папірця, що білів здалеку, наче по воді розіклала крила втомлена птаха чайка. Так дивно: хвилі ж бігли нам назустріч, до берега, – а лист несло все далі й далі в море…
– Юсько, повертайся!!! – долетів розпачливий мамин голос.
Я вже не бачила листа, навіть витягнувши шию понад водою. І повернула до берега.
Тато виліз на берег хвилин за десять і найперше чомусь ухопив до рук свою розтріпану книжку. Тоді сам здивувався й запхав її до вміщувача.
– Потонуло, – коротко мовив він.
Шкода, – мама вкрила його рушником. – Папір може не розпадатися на складові частини десятки років. Якщо на базі дізнаються, як ми по-варварському ставимося до природи… Що в ньому хоч було, Юсику? Як там твій брат? Нам з батьком він ще жодного разу не написав.
Я дивилася на море – воно знову хвилювалося: раз, два, три… Над білими верхівками хвиль то там, то тут зависала птаха чайка.
Буркнула, не озираючись:
– Я не встигла дочитати.
Коли ми прийшли до Базового блоку, я відразу побігла до Центру попросити, щоб мені зробили нову роздруківку. Але виявилося, що видані на руки листи вони видаляють.
Тоді ми повечеряли, погуляли перед сном на узбережжі, а коли повернулися до блоку, батьки чомусь запропонували мені пограти у віртуалку, хоча зазвичай мама жене мене спати. А спати й справді хотілося, очі вже злипалися, і, погравши трішки, я вимкнула персональчик і лягла. І слухала, як мама з татом про щось розмовляють у своїй спальні, і сперечаються, і ніяк не погодяться одне з одним… але слів не було чутно, а вставати й підслухувати навмисне я, звісно ж, не стала.
А вранці мама сказала, що ми летимо геть. Просто зараз, не чекаючи на сніданок.
* * *– Лекторина не чекатиме, – сказала Виховалька.
– А мене не треба чекати. Я не піду.
Повисла на одній руці на перекладині східців. Спробувала перехопити другою рукою, але не втрималася й зістрибнула на підлогу.
– Юсто, – голос Виховальки лунав так, наче вона все розуміла. – Не можна ж так.
Я знизала плечима. Все можна. Якщо Робові, то й мені теж.
– Він повернеться, – вимовила вона зовсім тихо.
Вони всі це твердили, щодня, щохвилини. Мама – крізь сльози. Тато – з якоюсь несправжньою посмішкою й зовсім уже несправжньою погрозою в голосі. Психологиня, яку завантажили за великі гроші спеціально для мене, щоб пом’якшити наслідки стресу, акуратно нанизала на шворку аргументи, навела статистичні дані й навіть підрахувала зі мною об'єктивну ймовірність: дев'яносто шість і сім десятих відсотка, – повернеться. Повернеться-повернеться! – заявила Далька з таким виглядом, наче саме це їй і вирішувати… Вони не розуміють. Ніхто.
Що від їхньої переконаності й віри не залежить ні-чо-го.
Того листа Роб, як виявилося, відправив уже з Розподільчого пункту. Тому ми й спізнилися. Ніяк не могли встигнути: він усе прорахував заздалегідь. Отже, не сподівався, що я не викажу його, не покажу листа батькам…
Але це вже не мало значення.
– Повернеться, – повторила Виховалька. – Тільки першу відпустку дають за два місяці. Якщо ти й далі не будеш ходити на години, то станеш дурною й неосвіченою, як… як дика гаугразка.
Я зареготала – дзвінко й, мабуть, страшно. Підскочила, почепилася на рукохід і почала розгойдуватися: туди-сюди, туди-сюди, туди-сю…
І розревілася. Вперше за весь цей час.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Прозорий струмінь вдарив у глечик, розлетівся блискучими бризками, – деякі з них долетіли до обличчя Мільям, і вона примружилася. За мить пальці заціпеніли від холоду: вода з джерела Тайї і взимку, і влітку однаково крижана, наче вічний сніг на верхівці Ала-Вана. Водою з джерела Тайї не напувають овець і кіз, не поливають виноград, у ній не варять їжу й не купають дітей. Нею навіть не тамують спрагу всі, кому хочеться. Вода з джерела Тайї – тільки для жінок під час пологів і для чоловіків на війні.
До джерела Тайї завжди ходить по воду Адигюль. Вона – найстарша. Перша донька у родині, усмішка Могутнього.
Глечик помалу важчав, рука Мільям затремтіла, і дівчинка підхопила його другою рукою під денце, відпустивши гілку рожевого тамариску; захиталася на слизькому камені. Не впасти, не впустити!!!.. Розбитий глечик – смерть. Швидка, невідворотня смерть когось із родини.
…Передихнула, присіла навпочіпки, притулилася спиною до стовбура дерева. Небо вдалині було охоплене дорогим намистом гірського ланцюга. Кур-Байга, неприступна красуня зі стрімкими схилами. Кругла й довгаста, наче пташине яйце, вершина Седу. Батько гір, найвищий і гордий Ала-Ван. Потрійний зуб Кірі-Гава. Оманливо похилий, зарослий лісом підступний Ізир-Буз, що здається таким легким для підйому…
Гладкий бік глечика холодив шкіру крізь плаття й шаровари; Мільям міцніше стиснула його мокру вигнуту ручку. Трохи відпочити – і додому, помаленьку, пригинаючись за виноградними кущами. Ніхто не має бачити, що воду принесла саме вона. Друга донька в родині, насмішка Могутнього.
Мільям здогадувалася, звичайно, що все діло в Арвазі з сусіднього поселення, миршавому, майже безвусому хлопчиськові, який вже давно тінню ходить слідом за Адигюль, і вона нібито не має нічого проти. Напевно, домовилися зустрітися, – адже вони змушені ховатися від усіх, бо Арваз ще не посвячений зброєю, він не вважається чоловіком, який може привести в дім дружину – а тут ще оця вода… Та байдуже: вислухавши прохання старшої сестри, Мільям лише змогла захоплено й недовірливо прошепотіти:
– Я?!..
Вода з джерела Тайї важча за будь-яку іншу. Мільям знала про це – але не думала, що настільки. Перехилилася набік, немов очеретина; глечик вдавився в плече, наче важезна гранітна брила зі схилів Кур-Байги. Вузька стежина вздовж гірського схилу… повернути ще раз – і почнуться виноградники, а там уже близенько й до селища. Вже недовго… І щоб ніхто не помітив… не помітив…
Заокруглені дахи будівель селища вже видніли неподалік, коли Мільям зрештою зупинилася відпочити. Праворуч і ліворуч тяглися лози, прямісінько перед очима визирали з-під листя зелені бісерини винограду, що здавалися геть маленькими на товстих розгалужених пагонах майбутнього грона.
За півтора місяці ягоди наллються соком, стануть медово-золотавими й довгастими, як очі у кіз. Якщо, звичайно, не посуха й не град – виноград Могутнього, споконвічний ворог винограду земного. За півтора місяці брат Ізбек, третій син у родині, повернеться додому, посвячений зброєю, щоб одружитися, зачати первістка й знову піти на війну. Якщо, звичайно, не відправиться на бенкет Могутнього в першому ж бою. За півтора місяці наймолодший брат, чийого імені ще ніхто не знає, навчиться усміхатися у відповідь на материну пісню. Якщо, звичайно…
Треба йти.
Мільям підвелася на ноги, схована виноградною стіною майже по плечі. Пригинаючись, дісталася кінця смуги й обережно визирнула з-за густого переплетіння листя й ніжних зелених вусів: чи вільна дорога до селища? Денце глечика з водою джерела Тайї залишило довгий слід в пилюці між лозами.
Навколо їхнього помешкання, другого, коли рахувати з північного краю, коливався натовп. Строкатий і неспокійний, жіночий. До Мільям долинула хмаринка нерозбірливих, збуджених, верескливих голосів. Відкинувся вхідний полог, хтось вийшов назовні, й жінки спершу відсахнулися, а тоді знову заповнили подвір’я, як-то хвилі гірської річки Терзи набігають на пороги…
Почалося.
* * *– А я вам кажу. Живіт був високий, з такого лише дівки й народжуються…
– Не приведи! Третя донька в родині – прокляття Могутнього.
– Величне ім’я Його…
– …та несповідимі задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …
– Має прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому імені – прогнівити Могутнього.
– Якщо Азмет-ван ще сам не пішов на бенкет до Нього – скільки часу ані вісточки…
– Дівка буде, пригадаєте мої слова!.. якщо взагалі розродиться.
Стара Захраб-ані ніколи не любила матір. Та вона й нікого не любила, окрім своїх семи синів, які один за одним пішли на бенкет до Могутнього, – раніше, ніж устигли зачати нащадків. А надто ненавиділа старого чоловіка, котрий, аби рід не урвався, п’ять років тому взяв собі молоду дружину, яка так і не народила йому навіть дівчинки…
Мільям обережно підступила до натовпу, притиснувши до себе глека. Заходити до помешкання їй, другій доньці в родині, не можна. Але як же ж вода?.. вода з джерела Тайї… для матері…
– Давай сюди! Хутко!
Невідомо звідки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з її рук. Кілька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп відступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зігнулася вбік од ваги на плечі. Здається, ніхто не помітив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помічала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.
Хтось смикнув Мільям за плаття – спочатку з одного, а тоді й з другого боку. Молодші брати, близнюки Асалан і Нузмет, притиснулися до неї, мов перелякані пташенята. Казали, що мати дуже важко народжувала їх, але Мільям була тоді ще зовсім маленькою й нічого не могла пригадати. Ще казали, ніби з двох синів, які разом вийшли з материного лона, одного Могутній неминуче забере на свій бенкет під час посвячення зброєю. Найвище щастя для воїна… але вона все одно воліла не думати, кого саме.
– Ану геть звідси! Нема чого вам тут ошиватися, – гримнув на них старший брат Хас, п’ятий син у родині, найгарніший, найнестримніший і злий. Хаса Мільям побоювалася. І, звичайно, навіть не спробувала запитати, що робить тут він сам і що скаже йому майстер зі зброї.
Вона відвела близнюків до струмка Азру, де в спеку полюбляла хлюпатися вся малеча їхнього селища. Зараз вода в потоці була ще зовсім холодною, і Нузмет, що кинувся був купатися, кулею вистрибнув на берег, коли ще не встигли впасти підняті ним хмари бризок. Обачніший Асалан залишився на березі й дражнився, приклавши до вух розчепірені долоні. Малюки безтурботні, вони легко забувають тривогу й страх.
Підібравши під себе коліна, Мільям сіла на гранітний камінь біля самої води. Сонце, що дарувало тепло й світло селищам, садам і виноградникам, поверталося в небо нестерпними для очей відблисками з рябого дзеркала Азру. Примружилася й опустила вії.
Там, у помешканні, зараз напівтемрява, яку нездатний перемогти маленький вогник лампадки – сонцеві не можна бачити таїну людського народження. У помешканні порожньо: крім матері там дозволено перебувати лише бабі-повитусі Ійтаб-ані та двом її помічницям.
І ще Адигюль. Першій доньці в родині, навченій розмовляти з Матір’ю Могутнього, захисницею всіх земних матерів.
А крім того, із силами, які набагато давніші й всесильніші за Могутнього і Його Матір. Силами, що живлять джерело Тайї та сотні інших чудодійних джерел, каменів, дерев і трав. Темними й світлими, лагідними й страшними, простими й підступними. Силами, на яких тисячу століть стоїть великий Гау-Граз.
Адигюль. Таємне знання вона отримала від бабусі, Даріми-ані, також першої доньки своїх батьків. Усмішка Могутнього. Мати – її друга донька, і вона вже тепер побоюється Адигюль.
Адигюль може взяти й не послухатися матері чи старших братів, а іноді навіть батька! Вона може сама вибирати собі нареченого і, треба сказати, вже подивляється навсібіч: згадати хоча б хирлявого Арваза, та й не лише його одного. За трапезою вона дістає свою миску відразу ж за Айдабеком, першим сином у родині; втім, Айдабек вже понад рік не повертався з війни, і невідомо, чи він ще живий.
Її плаття – з найтоншого мереживного полотна, накидка пофарбована соком марени, а чеканку на срібному поясі можна роздивлятися годинами – коли Адигюль дозволяє. У Мільям плаття теж гарні, бо надійшли їй у спадок від сестри, але з тієї ж причини залатані, штопані, а накидка зношена настільки, що, дивлячись крізь тканину, можна перерахувати виноградні грона на лозі… Старша донька. І для родини було б краще, якби вона залишилася єдиною.
Це синів має бути багато. Адже вони щодня гинуть на кордоні.
…Коли надвечір Мільям з молодшими братами повернулася до помешкання, натовп на подвір’ї помітно поменшав. Але – був. А отже, ще не скінчилося.
– Не розродиться, – впевнено заявляла Захраб.
– …несповідимі задуми, – прошурхотів голос ще якоїсь жінки.
У сутінках Мільям ловила на собі погляд за поглядом – жалісні, гіркі… звинувачувальні?.. Здавалося, що всі дивляться на неї, на неї одну! – і, можливо, здогадуються. Справді, не могли ж вони не бачити тоді…
Це її провина. Вона наважилася змочити пальці у воді джерела Тайї. Прогнівити сили, які… це ж гірше, ніж коли б розбився глек, і про що вона думала раніше?! Мільям глянула на свої руки: засмаглі, худючі, всі в ципках. Насмішка Могутнього… І мати, звичайно, піде до Нього. Чавити небесний виноград для бенкету вбитих воїнів, як призначено всім жінкам, померлим під час пологів. І сонце ніколи не побачить її дитини.
Раптом натовп сколихнувся й закрутився, неначе води Терзи між підводними скелями. Звістка пролетіла над головами, наче лісова пожежа на схилі Ізир-Буза, коли вогонь потріскує верхівками дерев, не йдучи вниз…
Відпустивши поділ сестриного плаття, кинулися вперед Нузмет і Асалан. Виступив з-за чиїхось спин Хас, незрозуміло звідки з’явився й старший брат Сурген, четвертий син у родині, вищий за будь-якого чоловіка в селищі, хоча ще й не посвячений зброєю… Мільям залишилася на місці. Найдужче їй хотілося зараз стати невидимкою, як це вміють сірі ящірки, що мешкають у камінні біля дороги.
Їй це вдалося. Батько – великий, грізний, запилений вітром, із запахом війни в крилах кошлатої бурки, – пройшов крізь натовп, що розступився перед ним, мимохідь торкнувся кожного з синів, але не помітив, навіть не пошукав очима її, Мільям.
Втім, якби вона теж вистрибнула йому назустріч, якби загородила дорогу, – нічого б не змінилося.
Батько зайшов до помешкання.
Всі, хто був на подвір’ї, відразу ж замовкли, навіть стара Захраб. Крізь тишу із темної, закритої для всіх глибини помешкання долинув тихий, болісний стогін. І ще один… і ще…
Мільям боляче закусила губу. О, Мати Могутнього, допоможи!.. Ти ж і сама теж…
Але Вона не почує. З Нею може розмовляти тільки перша донька в родині. Що вона зараз робить там, у помешканні, ця вертихвістка й задавака Адигюль?!!..
І раптом почувся новий звук.
Той самий.
І всі видихнули одним спільним видихом, і заговорили, забалакали, запобивалися, й ніхто нікого не слухав, і від цього суцільного бабського галасу хотілося тікати, заткнувши вуха, – якби не головне, чого ще ніхто не знав і що найміцнішими вузлами тримало всіх на подвір'ї.
Мільям підвелася, пролізла за чиїмось спинами майже до самого пологу помешкання. Брати вже були тут, і Хас сильно і злісно пхнув її ліктем у бік. Мільям нічого не відчула.
Полог підлетів угору. Батько вийшов назовні, й усі замовкли.