Хто не знае, це така гра для розвивання творчих здiбностей. Якщо чесно, я ii не дуже люблю, бо вважаю, що оцi самi здiбностi в мене й так е, а гукати щось хором доволi безглуздо. Крiм того, «море хвилюеться» – це, сказала б моя Виховалька, страшенно нелогiчно. Море не може хвилюватися, воно не людина i не особистiсна програма, а всього лиш екосистема, позбавлена iнтелекту. У дельфiнiв вiн, можливо, й присутнiй – але ж не у всiеi системи вiдразу!
– Море хвилюеться раз!
Інодi я кажу «мама хвилюеться», бо це бiльше схоже на правду. Треба лише ледь-ледь стишити голос – i Вчителька нiчого не помiтить, вона ж слухае всiх водночас, цiлу групу, яка волае дурницi на все горло. Група соцiалiзацii, мiж iншим, – маленька модель Глобального соцiуму. А соцiум теж екосистема, i йому мати iнтелект знову-таки не належиться. Хоча всi по одному ми розумнi. Ну, крiм хлопчисьок.
– Море хвилюеться два!
Я, звiсно, не сама все це вигадала. Про малу модель i про екосистему говорила Лекторина на годинах соцiологii й фiзичноi географii. А я лише трiшечки довигадувала. Й нiкому-нiкому не розповiдала, навiть Дальцi.
Лише Робовi, – та вiн, здаеться, все одно не слухав. Вiн взагалi зрiдка слухае, що я йому кажу. Вiн уже дуже великий.
– Море хвилюеться три – фiгура дракона замри! Фiгура готова?
– Так!!!
– Господар удома?
– Так!!!
…Пiсля колективноi гри Вчителька дозволяе нам збиратися за iнтересами. Причому, за спiльними, отже кирпатому Вiнсовi я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражнiння Вчителька знижуе iндивiдуальний бал. А менi його сьогоднi й без того знизили, i теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажiть, стане з ними водитися?!
Ми з Далькою вмостилися подалi, у самому кутку, i вона розкрила свого вмiщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всерединi був отвiр у iнший вимiр. Це аби мене зовсiм нетерплячка замучила i я сама попрохала показати, що там таке.
Але я витримала, змовчала. І Далька нарештi дiстала:
– Осьо!.. знаеш, що це таке?
Ну от. А я собi гадала…
– Знаю. Книжка. В нас удома е, лише мама не дозволяе чiпати руками, бо то анти… ак-ти-вари…
– Антикварiат, – запросто вимовила Далька. – Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!
Я простягла руку, але Далька вiдсунулася, прилаштувала в себе на колiнах i сама розкрила… ну звичайно, книжку, нема тут чого вигадувати. Альбоми в нас також е: там всерединi каламутнi плiвка, з-пiд якоi просвiчують оцi, як iх… фотки. Ну, цифрознiмки, але дуже блiдi й на паперi. А тут – просто книжка з картинками.
– В альбомах фотки, – пояснила я.
– Так ось же фотки! Тiльки не людей, а всiляких пам’яток. Це туристичний альбом.
Далька знае купу незрозумiлих слiв. Але я вдала, нiби теж iх знаю, – запитаю потiм у Виховальки, а краще у Роба. І з сумнiвом глянула на розкриту сторiнку:
– Якщо це не книжка, то чому там написано?
– Там написанi рiзнi дурницi. Щоб закрити мiсце пiд фотками. Ось вiзьми сама й почитай!
Вона нарештi випустила свiй скарб iз рук i передала його менi. Папiр був товстий i гладенький на дотик, i картинка на ньому, ще тьмянiша за звичайнi фотки, вiдблискувала на згинi, ii було важко роздивитися як слiд. Пiд нею й справдi залишалося багато мiсця, заповненого лiтерами. Я повернула альбом вертикально, щоб можна було прочитати:
– «Мiльйони трудящих щорiчно вiдновлюють здоров’я у санаторiях i пансiонатах цього чудового куточка нашоi Батькiвщини. Гiрське повiтря, морськi купання й свiжi фрукти надовго залишаться у вашiй пам’ятi». Дурницi, – погодилася я. – Ну й навiщо вiн потрiбен?
– Ти не розумiеш, Юсько, – поважно мовила Далька. – Це не просто антикварiат. Це раритет.
– Га? – я забула прикинутися, нiби все знаю, тому що саме роздивлялася картинку. Вона зовсiм не скидалася на фотку – принаймнi, листя на деревах було пiдмальоване. Серед рослин я впiзнала пальму, кипарис, магнолiю й ленкоранську акацiю – екоботанiка взагалi моя улюблена година. Серед зеленi визирало кiлька бiлих блокiв. А за ними…
– Дивися сюди, – тицьнула пальцем Далька.
Я знизала плечима:
– Ну, гори. Альпiйська екосистема.
– Сама ти…
Вона затнулася, тому що на стiнi раптом з’явилася Вчителька, але, оскiльки конфлiктна ситуацiя заглухла в зародку, вiдразу ж щезла, щоб не руйнувати нашу iндивiдуальну комунiкацiю. І Далька зашепотiла менi на вухо:
– Це Гауграз!!!
І на доказ власних слiв закрила альбом, показуючи обкладинку: «ГАУГРАЗ. Пам’ятнi мiсця й здравницi». Це ж треба!!!..
– Що там у вас таке? – запитався Вiнс.
Я й не помiтила, як вiн пiдiйшов. І яким чином Дальчин альбом устиг миттю пiрнути до вмiщувача, теж не помiтила.
– Нiчого, – байдуже сказала Далька. – А тобi що треба?
– Нiчого,– розгублено мовив услiд за нею Вiнс. – Просто… Юсь, там по тебе мама прилетiла.
* * *
– …не найвищий бал. Але безпроблемних дiтей не бувае, панi Калан. Раджу звернути увагу перш за все ось на що: Юстi дуже складно вибудовувати широку мережу комунiкацiй у групi, вона вiддае перевагу утворенню вiдокремленоi дiади з Далiею Седвер. Такий тип соцiальноi поведiнки вважають варiантом норми, але все таки придивiться пильнiше, у майбутньому це може негативно вплинути на iнтеграцiю особистостi в Глобальний соцiум. Крiм того, я помiтила у вашоi доньки деякi прояви гендерноi нетерпимостi. Не хочу здатися нетактовною, панi Калан, але причини цього швидше за все мають витоки з ваших стосункiв iз чоловiком…
Мама усмiхнулася. З того мiсця, де я стояла, сховавшись за дверима, монiтор вiдблискував, i менi зовсiм не було видно Вчительку. Здавалося, що мама слухае, кивае й усмiхаеться просто до стiни. А може, й не слухае зовсiм, а просто усмiхаеться й кивае, щоб Учителька не образилася. Вона щоразу скаржиться мамi на одне й те саме – як я товаришую з Далькою й не бабраюся з хлопчиськами. Теж менi – проблемна дитина!..
– Оце й усi моi рекомендацii. Зараз я покличу Юсту.
Отут я, звичайно, мала б швиденько повернутися до групи, щоб Учителька могла мене звiдтiля викликати. Але мама стояла так близенько, така гарна й усмiхнена, найкраща, моя!.. що я не витримала та стрибонула iй на шию.
– Юсику, – засмiялася мама десь бiля мого вуха, – ти важка. Злазь.
Я сповзла донизу й обхопила ii обома руками, встромивши носа iй у живiт. Вiд м’якоi й шорсткоi конусилi пахло дуже смачно. Мамою.
На мить глянула позад себе: Вчителька досi була на стiнi i, здавалося, хотiла зробити менi зауваження чи пригрозити, що знизить бал, – але в маминiй присутностi вже не могла, в неi такi налаштування. Лише сказала:
– До побачення, Юсто. На все добре, панi Калан.
– До побачення! – вiдповiли ми з мамою.
…Капсула мчала мiським тунелем. За ii прозорими стiнами пролiтали житловi блоки: деякi срiблясто-сiрi, деякi бiлi чи золотавi, а бiльшiсть iз вiртуальними картинами рiзних екосистем, цифрознiмками тварин i людей чи просто рiзнокольоровими вiзерунками. Якщо загадати число й рахувати блоки, то по тому, якого вiн буде кольору, можна дiзнатися про свою долю. Проте коли капсула летить на повнiй швидкостi, постiйно збиваешся з лiчби.
Роб каже, що картини на блоках було б страшенно цiкаво роздивитися, стоячи на мiсцi: вони ж дуже розтягнутi з розрахунком на швидкiсть капсул. Тiльки з якого, питаеться, мiсця? У тунелях немае де зупинитися, та й узагалi не можна, адже там вiдкачене повiтря, щоб не було тертя.
